головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 8/2006 
Персонал № 8/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







УПА проти німецько-фашистського вермахту.
Виникнення і крах легенди про «українсько-німецького націоналіста»

Володимир ГОРАК,
кандидат історичних наук,
Інститут історії НАН України

12 січня 1944 року, коли Червона Армія здійснювала звільнення від німецько-фашистських військ, Президія Верховної Ради Української РСР обнародувала звернення до громадян України, у якому, зокрема, говорилося: «Дорогі товариші робітники, селяни, інтелігенти! Ваш ворог не тільки німецькі розбійники. Ваш ворог — зграя українсько-німецьких націоналістів... Українсько-німецькі націоналісти, зрадники народу і гітлерівські прихвосні, допомагають німцям грабувати український народ... Не вірте їм! Спитайте, що зробили вони для спільної справи звільнення Українського народу з-під гітлерівського ярма? Чи вбили вони хоч одного німця, чи пустили під укіс хоч один німецький ешелон? Не давайте їм обманювати себе! Знищуйте цих шахраїв — агентів німецьких загарбників! Українсько-німецькі націоналісти ... є спільники Гітлера... Будучи агентами гітлеризму, українські націоналісти хочуть перетворити Україну на колонію німецького імперіалізму, а український народ — на рабів німецьких баронів і поміщиків» [1].


Читач, мабуть, звернув увагу на досить оригінальний термін — «українсько-німецький націоналіст», що з погляду здорової логіки не зовсім зрозуміло. Можливо, автори січневого звернення (і в їхньому числі М. С. Хрущов), хотіли сказати, що під час Другої світової війни утворився якийсь етнічний гібрид, який по одному з батьків був німцем, а по іншому — українцем? Однак інтернаціональні шлюби між цими двома етносами були завжди, загалом, рідкісним явищем... Отже, такий варіант тлумачення цього примітного своєю нестандартністю поняття явно відпадає... Імовірнішим є інше: члени Президії ВР Української РСР, хотіли цим терміном підкреслити, що у своєму бажанні грабувати, знищувати і колонізувати Україну і німці-фашисти, і українські націоналісти злилися настільки, що за всіма ознаками являли собою одне нерозривне військово-політичне ціле. Простіше кажучи, справа дійшла до того, що в цьому «братерстві» або «ордені» уже важко було визначити, де закінчувався німець і де починався українець...

І саме з цього «історичного» документа почалась найвідоміша і досить живуча легенда про українських націоналістів як про послідовних і свідомих пособників німецького фашизму. Щоправда, в численних радянських книгах і статтях термін «українсько-німецький націоналіст» не вживався, але суть легендизованої концепції залишалася практично незмінною. Варто підкреслити, що і зараз дехто аж надто вже явно є зацікавленим у збереженні цього ветхого історичного міфу. Свіжий приклад — стаття «Реинкарнация Степана Бандеры», яка вийшла друком у відомому тижневику «Секретные материалы» (січень 2002 року). Автори статті рішуче виступають проти можливої політичної реабілітації ОУН-УПА, ставлячи при цьому цілком природне, з їхнього погляду, запитання: як же можна говорити про реабілітацію активних пособників гітлерівського фашизму?

Свого часу представники марксистсько-ленінської філософії активно виступали проти гносеологічних принципів об'єктивного ідеалізму. Я готовий беззастережно визнати, що критика ця була багато в чому справедливою. І дійсно, об'єктивні ідеалісти пізнавали навколишню дійсність, виходячи не з об'єктивної реальності як такої, а з раніше сформульованої ідеї (або ідей) про неї. Лихо, однак, було в тому, що більшість радянських суспільствознавців, практикували саме ідеалістичні принципи пізнання, в здебільшого навіть не догадуючись про це. Зокрема, конкретне вивчення різних антибільшовицьких рухів багато в чому підмінювалося заздалегідь сформульованим негативним уявленням про них.

Певна річ, у принципі в період Другої світової війни німецький вермахт і українські націоналісти могли стати дійсними союзниками тим більше, що в них був спільний ворог — СРСР і радянська армія. Але це відбулося б тільки в тому разі, якби німецькі керівні кола беззастережно визнали можливість існування незалежної української держави, за яку боролися українські націоналісти. Однак відновлення незалежної України, проголошене 30 червня 1941 року у Львові, викликало різко негативну реакцію у гітлерівського керівництва. На прихильників української державності звалилися жорстокі репресії. Тоді Гітлер чітко дав зрозуміти: його війська прийшли до СРСР, щоб зробити його території складовою частиною німецького рейху, а не для того, аби відродити на них різні національні держави. Сама Україна стала швидко перетворюватися на колонію фашистської Німеччини...

Зрозуміло, що разом із цим зникла і об'єктивна можливість союзу гітлерівської Німеччини й українських націоналістів. До того ж більшість із них досить швидко усвідомила, що незалежна Україна неможлива без організації масового збройного повстання проти німецьких окупантів і їх союзників. Наприкінці 1941 року український воєначальник, отаман Бульба-Боровець, виступив з ініціативою створення Української повстанської армії (УПА), яка мала розпочати національно-визвольну боротьбу проти фашистського рейху [2].

Формально УПА було створено 1942 року. Однак із різних об'єктивних і суб’єктивних причин боротьба Української повстанської армії проти окупантів розгорнулася

пізніше, у 1943 році. І вже навесні 1943 року бійці УПА утворили новий фронт проти німців, що розтягся на багато сотень кілометрів у Волинській і Подільській областях. Як же конкретно діяли тоді бійці Української повстанської армії, зараховані деякими горе-істориками у число пособників гітлеризму? Наведемо конкретні факти. 7 лютого 1943 року одна з бойових сотень УПА атакувала місто Володимирець і звільнила з місцевої в'язниці всіх ув'язнених. У ніч з 10 на 11 березня 1943 року інша сотня УПА атакувала Орисев, знищивши в ході цієї операції 60 німців. 10 квітня 1943 року загони УПА одночасно атакували Ковель, Дубно, Крем’янець, Луцьк та інші міста, звільнивши з німецьких в'язниць і концтаборів сотні ув'язнених. 28 березня 1943 року відбувся багатогодинний і запеклий бій між одним із загонів УПА і великим каральним загоном німців (близько 1500 солдатів і офіцерів). Чотири атаки карателів на позиції націонал-пар-тизанів успіху не мали. Німці змушені були відступити, втративши при цьому 58 чоловік убитими... [3]. 2 травня 1943 року повстанцям вдалося знищити генерала СС Віктора Лютце, який був довіреною особою Адольфа Гіт-лера. Тоді ж, у травні, партизани УПА знищили в одному з боїв 200 німецьких карателів, помстившись їм тим самим за знищення села Стежок [4]. У серпні 1943 року 1 курінь і 2 сотні УПА захопили місто Камень-Каширський, взявши як трофеї 5 кулеметів, 100 пістолетів, 20 тис. патронів, 16 автомашин, 7 мотоциклів, 4 радіоприймачі і 11 коней. На початку жовтня 1943 року недалеко від села Устиновка партизани УПА знищили 83 німецьких жандарми, захопивши при цьому 8 кулеметів, багато патронів і гранат [5].

Відомо, що до початку літа 1943 року бійці УПА контролювали великі території Волинсько-Подільського району з населенням 4 млн 212 тис. чоловік. До того ж улітку — восени 1943 року географія дій УПА значно розширилася, охопивши також Вінницьку, Житомирську, Київську області, а також Галичину [6].

Чимало фактів свідчать, що німецьке командування боролося з партизанами УПА не менш серйозно, ніж з радянськими партизанами. Улітку 1943 року керівником антипартизанської каральної акції був призначений обер-группенфюрер Бах-Залевський, у розпорядженні якого було 10 тис. карателів, а також техніка — 50 танків і 27 літаків [7]. Під час запеклих боїв німці втратили убитими і пораненими близько 3 тис. солдатів і офіцерів, а партизани УПА — 1 237 осіб. Восени 1943 року німці втратили в боротьбі проти націоналістичних загонів 1500 чоловік, а самі партизани — більш як 400 вояків [8]. Можна без перебільшення сказати, що каральні походи німців закінчилися практично безрезультатно. УПА, як і раніше, була досить солідною військовою силою, яка й далі контролювала значні території України.

Усі ми знаємо про партизанські краї, що виникли в результаті успішної боротьби радянських партизанів проти німецьких окупантів (наприклад, у Білорусії). Значно менше відомо про подібні партизанські краї, що виникли на українській землі в результаті боротьби вояків УПА проти німецько-фашистської окупації. Підкреслю, що українські повстанці-націоналісти зуміли виявити себе й у справі налагодження мирного життя. На контрольованих загонами УПА великих територіях працювали промислові підприємства, школи, надавалася ефективна медична допомога цивільним хворим і потерпілим під час воєнних дій. Крім того, партизанам і місцевим селянам вдалося добре організувати сільськогосподарські роботи і зберегти за собою 75% зібраного врожаю [9].

Боротьба ОУН-УПА проти окупантів тривала і в подальшому. Уже 9 січня 1944 року українські повстанці розгромили велику німецьку колону в районі Кам'янця-Подільського, захопивши при цьому 7 кулеметів, 2 міномети, 10 гвинтівок, 500 гранат і близько 30 тис. патронів [10]. Щоправда, не завжди сотні і курені УПА виходили переможцями з сутичок із ворогом. У червні 1944 німці завдали їм великої поразки, знищивши 30 і взявши в полон 250 партизанів [11]. Однак під час декількох боїв, у серпні 1944 року, повстанці-націоналісти взяли переконливий реванш над ворогом, захопивши в полон 180 німців і 30 возів зі зброєю [12]. Останній бій між УПА і вермахтом відбувся 1 вересня 1944 року в горах на південь від Коломиї. У цьому бою німці втратили дві особи вбитими і двох полонених. Такі ж втрати були й у партизанів. Так закінчилася національно-визвольна боротьба українських партизанів-націоналістів проти німецько-фашистської окупації, у якій вони, безсумнівно, здобули перемогу.

Отже, коли йдеться про таке відоме поняття, як партизанська війна в Україні в 1941–1944 роках, неправильно зводити її тільки до відомих бойових дій радянських партизанів. За детальнішого розгляду партизанський рух в Україні в період Другої світової війни постає як рух більш складний і політично неоднорідний. Цікаво відзначити, що чисельно партизани-націоналісти (їх було біля 100 тис. бійців) майже вдвічі перевершували радянських партизанів, яких налічувалося не менш як 50 тис. бійців) [13]. Додамо (про це, звичайно, не згадують «критики» УПА), що це була багатонаціональна армія, у якій воювали також євреї, грузини, азербайджанці й ін.

Навіть людині, яка професійно не займається історією стає ясно, що уявлення про масовий колабораціонізм українських націоналістів — не більш ніж міф. Однак, з іншого боку, такий міф не міг виникнути на порожньому місці. Які ж аргументи наводять ті історики й публіцисти, які дотримуються згаданої думки? Вони, звичайно, посилаються на військові формування українських націоналістів типу «Нахтігаль», «Роланд», «СС-Галичина» й інші, які по суті пішли на службу до німців і стали складовими частинами вермахту. Задля історичної справедливості слід визнати, що подібні факти, справді, були. «Роланд», «СС-Галичина» справді існували, ті, хто в них служив, дійсно, приймали присягу на вірність Адольфу Гітлеру. До цього варто додати, що чимало українських націоналістів добровільно пішли служити в частини союзної німцям української поліції (у так звані шуцманшафт-батальйони). Правда і те, що діяли ці збройні формування не тільки в Україні, а й за її межами (у Білорусії, Польщі...) Однак і з українським колабораціонізмом не все так просто, як його намагаються представити колишні й теперішні противники українського націоналізму. По-перше, факти, наведені в цій статті, свідчать, що далеко не всі українці-націоналісти виявили схильність до співробітництва з німцями (за своєю чисельністю колабораціоністські формування помітно поступалися збройним силам УПА). По-друге, якщо знов-таки формувати уявлення про них на підставі конкретних фактів, то можна зробити висновок, що перераховані вище формування виявилися досить недовговічними. Наприклад, «Нахтігаль» і «Роланд» припинили своє існування досить рано — вже в 1941 році, основною причиною їхнього розформування німцями стали яскраво виражені патріотичні настрої солдат і офіцерів. Ще один промовистий факт: чимало тих, хто служив у «Нахтігалі», «Роланді» і «СС-Галичині», згодом поповнили бойові ряди УПА. Наприклад, саме з «Нахтігалю» перейшов в УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка), який згодом став головнокомандувачем Української повстанської армії [14]. А з дивізії «СС-Галичина» на бік партизанської армії перейшли близько 1 тис. офіцерів [15]. У 1943 році дорогу в УПА знайшли більш як 1 тис. тих, хто служив у поліції, батальйонах «шуцманшафт» [16]. По-четверте, саме керівництво УПА ставилося до будь-яких фактів колабораціонізму з німцями вкрай негативно.

Мені можуть заперечити: у червні 1944 року УПА і вермахт були за два кроки до того, щоб укласти військову угоду про спільну боротьбу проти радянських військ, які наступали. Дійсно, такі переговори велися, причому — на найвищому рівні. Однак, по-перше, було б несправедливо трактувати цей факт так, що керівництво УПА хотіло стати на бік окупантів. Справа була в іншому: у бажанні керівників партизанського руху уникнути цілком реальної одночасної війни на два фронти — як проти німецьких, так і проти радянських військ. По-друге, згадану угоду так і не було укладено: ОУН-УПА і фашистський вермахт виявилися запеклими ворогами.

Таким чином, про якийсь поголовний колабораціонізм українських націоналістів у 1941–1944 з німцями не могло бути й мови. Слід узяти до уваги діяльність стотисячної УПА, а також перехід на її бік багатьох українських колаборантів. Утім, якщо поставити питання трохи ширше, можна також стверджувати, що по тому як німецько-фашистські війська залишили територію України, УПА таки полегшила становище німців, почавши воювати винятково проти радянських військ. Але історики, які спробують використовувати цей очевидний факт задля обґрунтування своїх помилкових концепцій, нехай урахують також інше: 1943 року, здійснюючи руйнівні рейди по Україні, знищуючи тисячі німців, перешкоджаючи викачуванню з України продовольчих ресурсів, Українська повстанська армія фактично була спільницею радянської армії.

 

Література

1.  Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж–Нью-Йорк–Львів. — 1993. — С. 619.

2.  Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX–XX столптя. — К., 2000. — С. 246.

3.  Косик В. Указ. праця. — С. 324.

4.  Там само. — С. 328; Літопис УПА. — Торонто, 1989. — Т. 1. — С. 22.

5.  Там само. — Т. 2. — С. 115–117.

6.  Див.: Косик В. Указ. праця. — С. 328, 357.

7.  Там само. — С. 375.

8.  Там само. — С. 377, 403.

9.  Див.: Косик В. Указ. праця. — С. 382–383; Літопис УПА. — Т. 1. — С. 47.

10.  Там само. — С. 414.

11.  Там само. — С. 342.

12.  Там само. — С. 436.

13.  Грицак Я. Указ. праця. — С. 243, 247.

14.  Там само. — С. 246. 15 Там само. — С. 251.

15. Косик В. Указ. праця. — С. 329.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту