Таємний радник вождя

Володимир УСПЕНСЬКИЙ

У 1917 році Троцький і його компаньйони, які прийшли на готове з-за кордону, шустро понасаджали всюди своїх людей, відтіснивши членів партії, які працювали в підпіллі у власній країні. Таких як Сталін, Калінін, Андрєєв, Ворошилов і багатьох інших: вони виявилися начебто чорноробами або підмайстерами революції. Давайте поглянемо, чим був Раднарком у перші місяці радянської влади. Росіян — 2 (Ленін і Чічерін), вірменів — 1, грузинів — 1, євреїв — 18... Військовий комісаріат очолював Троцький. Росіян — немає, латишів — 1, всі інші (34 особи!) євреї. Наркомат внутрішніх справ (каральні органи) — усі євреї. Наркомат фінансів — із 30 осіб 26 євреїв. Наркомат юстиції — 18 євреїв.

Скажіть, можна було вважати такий стан речей нормальним? Що це, якщо не експансія світового сіонізму?! Цілком закономірно, що когорта Сталіна вела запеклу війну з Троцьким і троцькізмом за право народів, які населяли Росію, самим визначати свою долю. Хочу підкреслити, боротьба велася не з євреями, ні! Кожну людину сприймали за її достоїнствами, у багатьох товаришів, у Куй-бишева, Ворошилова, Молотова, Андрєєва, Кірова дружини були єврейками. Це нічого не значило. Війна йшла з сіонізмом, що проявлявся в діяльності троцькістів, і насамперед в устремліннях і вчинках самого Льва Давидовича. Питання, як ми пам'ятаємо, дедалі більше загострювалося: біля керма влади або Сталін зі своїми соратниками, представниками різних народів країни, або Троцький із сіоністським шлейфом, що розширювався за його спиною до всесвітніх масштабів. Третього шляху не було.

Йосип Віссаріонович начебто здобув перемогу над Троцьким. Але чи був успіх цілковитим? Аж ніяк. Багатотисячна маса таємних і напів’явних прихильників Льва Давидовича перебувала в партії, вони пронизували державний апарат, чіпко підтримуючи один одного, впливали на господарський, науковий, культурний розвиток. Якщо зро-' бити зріз найвищої керівної ланки, то картина вимальовувалася досить цікава, вона не дуже змінилася порівняно з першими післяреволюційними місяцями. У 1936 році із 115 членів Раднаркому неєвреїв було лише 18. ЦК ВКП(б): євреїв — 61, неєвреїв — 17, із невстановленою національністю — 7 осіб. У Держплані: євреїв — 12, неєвреїв — 3. Преса: усі 12 центральних газет і журналів очолювали євреї. Дивне, ні з чим не порівнянне, я б сказав — приголомшливе становище склалося в органах ГПУ, потім НКВД, особливо за Гершеля Ягоди. У 1936 році в складі найвищого керівництва цього відомства було 14 євреїв і лише 6 представників інших національностей.

В особистому сейфі Йосипа Віссаріоновича зберігався список (не знаю, ким складений) керівників каральних органів того періоду, коли цю структуру очолював Ягода. Особливо підкреслювалося, що майже весь начальницький склад — висуванці Ягоди. І майже проти кожного прізвища позначка — єврей. Рано чи пізно все стає відомим. Заради справедливості люди, які постраждали в роки репресій, або їхні нащадки повинні довідатися прізвища тюремників, ґвалтівників, катів. От вони (усі сіоністи).

Безпосередні помічники Ягоди у його відомстві. Цитую: начальник господарського відділу — Миронов Л. Г. Начальник особливого відділу — Гай М. І. Начальник «3акордонного відділу — Слуцький А. А. Начальник транспортного відділу — Шанін А. І. Начальник антирелігійного відділу — Йоффе І. Л. Начальник кримінально-слідчого відділу — Вуль. Начальник головного управління внутрішньої безпеки — Могилевський Б. І.

У головному управлінні таборів і пунктів заслання ГПУ(НКВД) працювали: начальник управління — Берман Я. М., його заступник — Фірін С. Я. Начальник по Україні — Кацнельсон С. Б. Начальник таборів Північної Карелії — Коган С. Л. Начальник таборів Північної області — Фінкельштейн. Начальник таборів Соловецьких островів— Серпуховський. Начальник таборів у Казахстані — Полін. Начальники таборів у Західному Сибіру — Шабо, Гогель. Начальник спецтабору уВерхньоуральську — Мезенец. Начальник таборув Ленінградській області — Заковський. Начальник табору в Азово-Чорноморському районі —Фрідберг. Начальник табору в Саратовській області — Піляр. Начальник табору в Сталінград-ській області — Райський. Начальник табору вГорьківській області — Абрампольський. Начальник табору на Північному Кавказі — Файвилович. Начальник табору в Башкирії — Зелигман. Начальник табору в Східно-Сибірській області — Троїцький. Начальник табору в Далекосхідному районі — Дерібас. Начальник табору в Середньоазіатському районі — Круковський. Начальник табору на Україні — Беліцький. Начальник табору в Білорусії — Леплевський (у його підпорядкуванні було урочище Куропати). Тут, звичайно, неповний список. Усього близько 95% табірних начальників були єврейського походження. Ці посади давали величезні прибутки хабарами з родичів ув'язнених за поліпшення режиму, за нарахування заліків, за дострокове звільнення тощо; не кажучи про те, що ці особи виконували винищувальні обов'язки, передбачені всесвітнім Сіоном.

Багато часу згодом, у 60-х роках, коли з'явилися терміни «культ особистості Сталіна» і «сталінізм», я, згадавши цей список і діяння троцькістів, ще раз подумав про те, що неправильно валити на Йосипа Віссаріоновича всю провину за масове побиття керівних кадрів. Хто більше винний у цьому: сталінізм чи сіонізм? У всякому разі саме сіоністи створили горезвісний ГУЛАГ, «принадності» якого їм самим згодом довелось випробувати.

Ще показовий нонсенс. У 30-х і 40-х роках більша половина викладачів російської мови, літератури й історії в міських школах європейської частини РСФСР були євреями. Ви можете уявити собі: у школах Тбілісі історію Грузії, грузинську мову і літературу викладають, скажімо, росіяни, або українці, або казахи? Я не можу. Та й навіщо? Краще всіх знають і люблять свою історію, свою рідну мову в Грузії — грузини, в Узбекистані — узбеки. Це природно. Так чому ж, для чого викладати російським дітям російську історію і російську мову бралися представники зовсім іншого народу, які не мали нічого спільного з російською культурою? Тому що мова, література, історія — це ідеологія, це моральний фундамент суспільства. Як скерувати людей із малих літ, так вони й підуть. Історія — це політика, перекинута одною стороною в минуле, а іншою спрямована в майбутнє... «Окупувавши» російські школи, сіоністи готували покладливі, роззброєні покоління, які служитимуть їм у майбутньому. І не помилилися. Служать.

Народжене тоді ж мистецтво кіно виявилося майже цілком у руках сіоністів. Провідні висоти утримували вони й у музиці, у журналістиці. Видатний діяч народної освіти Луначарський наставляв педагогів: «Пристрасть до російської мови, до російського мовлення, до російської природи... ця ірраціональна пристрасть, з якою, можливо, не треба боротися, якщо в ній немає обмеженості, але яку аж ніяк не потрібно виховувати». На практиці це означало: забути про Батьківщину, про патріотизм. Багато послідовників Луначарського цим і керувалися, перекреслюючи, лаючи все російське. От і виросли цілі покоління, позбавлені національних коренів, національної самосвідомості, здатні продатися за красиві ганчірки, готові танцювати під дурманний гуркіт дешевої західної музики.

Правильно сказано: які пісні чуєш у дитинстві, такі співаєш ціле життя!

Сіоністи-троцькісти, не змінивши своєї сутності і своїх цілей, пристосувалися до нової обстановки, очікуючи моменту, щоб виявити себе. Якби Сталін похитнувся, вони б звалили і добили його. Викликали б із далеких палестин свого кумира Льва Давидовича, а вже він вогнем і кров'ю винищив би прихильників Сталіна. У всякому разі так вважав Йосип Віссаріонович постійно, який майже фізично відчував існування Троцького. Не міг Сталін залишатися спокійним, поки основний суперник жив на світі: скрізь і всюди примарювався його підступ.

Сталін знав, що надійним способом проникнення в керівну верхівку держави, засобом, що відкриває доступ до багатства і сили, сіоністи вважають змішані шлюби. Єврейки повинні виходити заміж за владних аборигенів. Узагалі — за господарських, військових, політичних працівників, діячів культури. Впливатимуть на них відповідно. Нехай євреї женяться на дівчатах із родин місцевої еліти і самі стають членами цієї еліти. Дитина єврея матиме прізвище батька. Вона своя. А діти, породжені єврейкою від будь-якого шлюбу, — свої не тільки духовно, а й кровно. Вони — найкращі провідники сіонізму в країнах проживання.

Приблизно до того ж часу належить сумлінна, хоча й трохи наївна спроба Сталіна радикально вирішити в нас єврейську проблему. Чому місцеве населення зазвичай недолюблює євреїв? Та тому, що вони не сіють, не орють, не стоять біля верстатів, тобто не створюють матеріальних цінностей, проте активно користуються ними і «розподіляють» їх, займаючись торгівлею, спекуляцією, адмініструванням, розвагою довірливого народу. От і вирішив Сталін дати євреям можливість зрівнятися з корінним населенням наших республік, організувати, для юдеїв те, чого вони були позбавлені багато століть — землю обітовану.

Далеко на Амурі, нікому не на шкоду, була виділена велика територія з родючим ґрунтом, з непоганим кліматом. Будь ласка, відправляйтеся в Біробіджан, у Єврейську автономну область, селіться там, вирощуйте хліб, будуйте заводи, робіть матеріальні цінності, живіть для власного задоволення, зберігаючи національну культуру, традиції, мову. Видавайте свої журнали, газети, книги.

Справедливо це? Із погляду Сталіна — так. Але переважній більшості євреїв така ініціатива була не до смаку.

Поїхали в Біробіджан деякі ентузіасти, поїхали невдахи, які бажали знайти постійне пристановище. Але таких виявилося небагато. Йосип Віссаріонович мав намір вжити деяких заходів, щоб збільшити потік переселенців, однак отут стався казус, що охолодив прагнення Сталіна. Поширилися чутки про те, що японці теж мають намір створити або вже створюють якусь подобу єврейської держави в окупованій ними Маньчжурії, на протилежному березі Амуру. Запрошують туди єврейські родини з усього світу, обіцяючи дуже, гарні умови.

Не дай Боже такого сусідства! Для чого знадобилося японцям виділяти територію, витрачати кошти, додавати собі зайвих турбот? У чому підступ? Помізкувавши, Йосип Віссаріонович дішов висновку: від існування двох єврейських республік (або областей) вигоди ми не матимемо. Це небезпечно. Згодом вони можуть зажадати злиття, відділення. І взагалі, взаємопроникнення у євреїв важко проконтролювати, зв'язки в них міцні і невидимі. Вони, як непомітні частки, пробивають будь-які перешкоди, утворюючи отвори в будь-якій плівці. Отут тобі і шпигунство, і контрабанда, і відтік цінностей — цілий букет непередбачених наслідків.

Розсудивши так, Йосип Віссаріонович перестав піклуватися про подальше заселення Біробіджану. Хто виїхав, той і залишився там. Навіть фільм був знятий про те, як дружно ловлять вони рибу на Амурі. І пісня у фільмі була: «На рыбалке у реки, тянут сети рыбаки...» Однак ні кіно, ні оптимістична пісенька не могли притягнути нових переселенців.

Охолонули до своєї ідеї і японці. Може, не знайшлося юдеїв, які бажали селитися в далекій Маньчжурії, може, перешкодили військові події в Китаї і на Халхін-Голі. Загалом, єврейська держава на Далекому Сході так і не з'явилася. Вона виникла лише після Другої світової війни, відновившись там, де існувала багато століть тому — на березі теплого Середземного моря.

* Роман-сповідь. Книга друга, частина 3 // Роман-газета. — 1991. — № 8. — С. 30–33.