Ставлення до власності у світових релігійно-філософських традиціях
(питання теорії державо-, правотворення)
Категорія справедливості як основна категорія філософії права. Розбудова демократичної держави та досягнення економічного добробуту України має здійснюватися не тільки за допомогою переходу до ринкової економіки, як ми звикли чути, а й, насамперед, за допомогою справедливого врегулювання відносин, зокрема відносин власності. Але що означає ця вимога? Як її реалізувати практично? Логічно припустити, що розробникам проектів актів слід пам'ятати про справедливість і забезпечити відповідність проекту її вимогам. Категорії справедливості, моральності, добросовісності, розумності є затребуваними на практиці. Вони широко застосовуються в законодавстві України*. При Президентові України створено Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права тощо. Водночас у законодавстві вищезазначені категорії нормативно не визначені. Щоб отримати відповідь на питання: «А що ж воно таке — справедливість?», потрібно звертатися до теоретичних наук, а на нашу думку, і до філософії права. На жаль, ні в теорії права, ні в теорії галузевих юридичних наук, ні навіть у філософії права немає визначення змісту та критеріїв справедливості. Отже, стан розвитку теорії і філософії права, що пропонується студентам ВНЗ, а також і правової науки, як вітчизняної, так і зарубіжної**, не дає змоги вирішувати проблему забезпечення справедливості правових актів (натяки на те, що потрібно керуватися у розробці актів совістю правильні, але ж це знаходиться на поверхні). Спроби обговорити цю тему існують. Критерій нині один: можна чи не можна. Узагалі, поки філософія права, теорія права, теорії галузевих юридичних наук, не стануть відповідно теорією, філософією державо-, правотворення — доти вони будуть лише пізнавальними, але ніяк не конструктивними науками. Це позначатиметься на нашому законодавстві. Пропонуємо можливий підхід до вирішення проблеми створення конструктивної філософії права. Критерієм відповідності проектів правових актів принципу справедливості, моральності може бути відповідність цих проектів універсальним духовним законам. Джерелами знань про духовні закони є такі всесвітньо відомі релігійні джерела: Біблія, Коран та ін. Змістом справедливості мають стати Вічні істини добра, справедливості, які є суттю духовності, моральності, «цеглинками» світобудови. Вони повинні розглядатися як підстава, методологічний фундамент, на якому і за допомогою якого «вибудовуються» відносини між людьми, людьми і державними інститутами: законодавчою владою, виконавчою і судовою. Саме ці питання становлять основу конструктивної філософії права, розробленої нами теорії мудрих рішень.
Нехтування духовним (психологічним) змістом у плануванні певних перетворень досить часто призводить, як свідчить історія, до неочікуваних, а іноді — до негативних наслідків. Реалії сьогодення вимагають аналізувати обрані способи реформування з позиції відповідності їх універсальним духовним законам, через філософське осмислення, яке має надзвичайно широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходять на рівень буття і небуття [5, с. 23]. На тому, що Знання охоплює і матеріальні, і трансцендентальні об'єкти, наполягали класики філософії права, особливо, Вл. Соловйов***.
Наше дослідження присвячене аналізу загальних духовних засад регулювання ставлення до власності у світових релігійно-філософських традиціях із метою виявлення принципів такого регулювання та висловлення позиції щодо пріоритетної форми власності (суспільної чи приватної), яка відповідає універсальним духовним законам. Розглянемо філософські традиції християнства, ісламу та буддизму стосовно їх ставлення до власності.
Ставлення до власності у культурно-психологічній традиції буддизму. Ставлення до власності у філософській традиції буддизму полягає у трактуванні буддистами природи оточуючих речей. Філософія буддизму ґрунтується на уявленні, що пустота — це кінцева природа всіх явищ та речей. Усі явища, внаслідок самого факту їх появи, пусті за своєю природою. Сутра**** наголошує: «Виникають Татхагати***** чи ні, природа і реальність просто існує» [1, с 48]. На думку буддистів, істинна природа явищ, або спосіб їх існування, не збігається з тим, якими вони постають перед нашою свідомістю. Тобто природа явищ полягає у тому що вони не володіють самобуттям, але наша свідомість, під впливом нав'язаної їй концепції самобуття явищ, сприймає їх як самобуття.
На думку буддистів, «Я» — це такий собі мандрівник в круговерті буття, метою якого повинно бути звільнення від цього круговороту за допомогою релігійної практики. «Я» без самобуття, первісно ні до чого не належить, а тому не може мати ставлення до власності. Не може мати ставлення «неіснуюче» до «неіснуючого». Відносини, у яких до одного об'єкта можна ставитися як до свого, а до іншого як до чужого, не мають сенсу, адже не існує поняття належності. Усі об'єкти позбавлені самобутнього буття, не володіють незалежною реальністю. Будь-яка річ як така не є існуючою, бо вона не має самобуття. Отже, такі об'єкти, як озера, ріки, скелі, людство, окремий індивідуум, чоловік, жінка не існують реально [1, с 50]. Власність, у контексті ставлення людини до певних матеріальних благ, позбавлена змісту. Світ постає нереальністю, ілюзорністю.
Водночас говорити про те, що буддистська філософська традиція однозначно виступає проти будь-якого ставлення до власності не можна. Так, відповідаючи на питання учнів про те, чи не очікує в майбутньому переродженні — за законом карми — покарання за такі вчинки, як, наприклад, набуття чи відчуження майна та інша господарська діяльність, один будистський монах сказав: «Це буде залежати від самої людини. Якщо ця людина жадібна та погрузнула в думках про набуття чи втрату… то вона неодмінно буде покарана». Іншими словами буддист повинен бути незацікавленим у результатах своєї діяльності, він не повинен переслідувати будь-які власні цілі.
Узагалі у культурно-психологічній традиції буддизму існує утвердження тези про перевагу інтересів суспільства над інтересами особи. Так, у питанні про покарання за дії внаслідок яких було завдано шкоди живим істотам суттєвим аргументом є мета, заради якої було вчинено такі дії. Якщо така шкода була завдана через необхідність забезпечити життя більшості інших живих істот, то такі дії допускалися, але лише у випадку крайньої необхідності.
Ставлення до власності у мусульманській традиції. Коран — збірник норм, що регулює практично всі сфери життя мусульман. Саме тому до нього необхідно звертатися, як до джерела знань про основні соціальні цінності у мусульманських країнах, а отже, і у з'ясуванні ставлення мусульман до власності. У Корані наведено норми, приписи про власність, типи угод та їх забезпечення, виконання зобов'язань.
Ці норми сформульовані в Корані по-різному. Вони можуть мати форму імперативних приписів загального характеру («Аллах… велить вам повертати майно, яке було вам довірене, його власникам») або форму досить детально виписаних положень як матеріального, так і процесуального характеру («Якщо берете в борг між собою на певний строк, то записуйте це. І нехай записує між вами писець справедливості… І беріть у свідки двох із ваших чоловіків. А якщо не буде двох чоловіків, то чоловіка і двох жінок, на яких ви згодні… І нехай не відмовляються свідки») [7, с. 289].
Треба зазначити, що Коран визнає і не заперечує матеріальні пристрасті людини, її любов до багатства і власності. Важливо, що він вимагає, щоб людина розуміла та пам'ятала відносну цінність цих благ, і щоб матеріальні речі не стали метою її існування.
Згідно з Кораном, однозначно, все існуюче належить Аллаху, який своєю милістю надав це людям у користування: «Аллаха, якому належить те, що в небесах, що на землі» (Коран, 14: 2). «Притаманна людям любов і пристрасть: до жінок і дітей та накопичення кинтарів (скарбів) золота і срібла, і породистих коней, і худоби, і посівів. Це — тимчасове життя, а в Аллаха — істинний притулок!» (Коран, 3: 12 (14)). «Що вам подаровано, — це здобуток цього життя та її окраса; а те, що в Аллаха, — краще та триваліше. Чи ви розумієте це?» (Коран, 28: 60). Із зазначеного вище висновуємо, що людині належить будь-яке майно на праві володіння та користування. Крім того, все дане є лише окрасою земного буття людини.
Відповідно мусульманину дозволено набувати багатство, власність та отримувати користь із своєї власності. Водночас йому необхідно бути помірним у своїх вимогах. Він не повинен бути досить поглинутий цими речами і будь-якими справами, щоб вони не відволікали його від взаємовідносин із Богом, і щоб він не втратив уяву про мету свого існування і про своє остаточне призначення [7, с. 202]. Мусульманин також зобов'язаний пам'ятати про права Бога, тобто йому необхідно відплатити за користування майном, дане Богом. Коран закликає жертвувати всім майном: «Не в тому благодійність, щоб вам звертати свої обличчя на Схід чи на Захід, а благодійність — хто повірив у Аллаха, в останній день, і в янголів, і в писання, і у пророків, і віддавав майно, попри любов до нього, близьким, та сиротам, і бідним, і подорожуючим, і тим, хто просить, та на (викуп) рабів, і вистоював молитву Салят... та виконує свої договори, і ті, що терплять у нещасті, і у біді, — це ті, які були праведні, це вони богобоязливі» (Коран, 2: 177)
Арабське слово «закят» приблизно означає «пожертвування». Це один із чотирьох актів поклоніння в ісламі, який здійснює мусульманин, віддаючи власне майно. Як вже зазначалося, згідно з доктринами ісламу, істинним Власником усього є не людина, а Бог, який дарує своєю милістю багатство людям, яке Він вважає необхідним.
Закят потрібно виплачувати у розмірі приблизно двох із половиною відсотків від доходу чи капіталу, який покриває безпосередні потреби людини, наприклад, від заощаджень чи вкладів, накопичень від підприємницької, сільськогосподарської діяльності. Закят виплачується раз на рік та нараховується на власність тільки після закінчення повного року після її набуття та після сплати всіх боргів, виконання всіх зобов'язань та сплати податків. Закят кожного мусульманина нараховується індивідуально, залежно від розмірів його майна для накопичень, на які він може бути нарахований, і змінюється щороку [7, с. 75].
Закят робить особу, яка його сплатила, добросовісним власником майна перед Богом, «очищує все інше майно». Також, на думку мусульман, він очищує серце власника від жадоби й егоїзму та відчуття, що даровані Богом блага — лише людське надбання. А серця тих, для кого передбачений закят, він очищує від заздрощів та ненависті до заможних. Останні є для них не ворогами та пригноблювачами, а братами у вірі, які визнають їх право на те, що Бог дарував їм від власних щедрот [7, с. 75]. Слід зазначити, що власність — одна з п'яти цінностей, які оберігає іслам. Саме тому мусульмансько-правова теорія містить суворі нормативні вимоги до об'єктивної та суб'єктивної сторін крадіжки.
Установлено міру покарання за крадіжку — відсікання руки. Таку відповідальність може нести вільна особа, яка досягла повноліття і є осудною. Отже, виходячи з мусульманської традиції, власником будь-яких матеріальних благ є Бог, людині надаються ці блага на правах користування, за які, вона зобов'язана сплачувати Богу закят.
Проблема власності у християнському світогляді. Християнське сприйняття світу, на перший погляд, здається досить суперечливим: із одного боку, християнство закликає до звільнення від світу, від любові до нього, від усякої господарської турботи: «Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує» (Мт. 6, 26). «а хто цьогосвітнім користується, як би не користувались, бо минає стан світу цього» (1 Кор. 7, 31). Отже, у ставлення до світу християнство вносить аскетичне протиборство. Але водночас тільки християнство навчає любити світ високою любов'ю, як творіння Боже, що сам Бог так полюбив, що не тільки створив його Премудрістю Своєю, але не пощадив і Сина Свого для порятунку світу.
Людина є не тільки пізнавальний, а й господарський логос світу, господар творіння. Вона має право й обов'язок працювати у світі, як для власного існування («хто працювати не хоче, нехай той не їсть» 2 Сол. 3, 10, «Трудящому хліборобові належить першому покуштувати з плоду» 2 Тим. 2; 6), як для надання допомоги ближньому (згідно з запитанням на Страшному суді, (Мт. 25)), так і для здійснення загальної справи людської на Землі, у виконання Заповіді Божої, виголошеної під час створення людини: «Наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» (1М. 1; 28).
Водночас у християнський етиці дано правильний погляд на земні блага. «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають» (Мт. 6, 19). Адже самі властивості земних благ (їх знищенність, тимчасовість) повинні перешкоджати тому, щоб люди ставилися до них із особливою любов'ю та вважали їх набуття метою власного життя. Властивості земних скарбів, указані Христом, повинні нагадувати людям про ненадбання, і останнє повинне визначити ставлення людини до багатства і взагалі до земних благ [12, с. 131].
Далі у Біблії дано однозначний припис: «Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть» (Мв. 6, 20). Зрозуміло, що духовні скарби не підлягають знищенню, на відміну від земних, і тому саме вони повинні бути метою існування людини.
Аналізуючи питання визначення форми власності відповідної християнському світогляду, доходимо висновку, що Біблія переконливо доводить необхідність відмови від приватної власності: «Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні»* (Мт. 6, 24). Тобто слугуючи власності, ми неминуче віддаляємося від Бога. Біблія ще раз пояснює, чому приватна власність так згубна. «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» (Мт. 19, 24). Надзвичайно важко зберегти справжню віру в Бога в умовах значної приватної власності. «Одного бракує тобі: іди, розпродай, що маєш, та вбогим роздай, — і матимеш скарб на небі! Потому приходь та й іди вслід за Мною, узявши хреста» (Мр. 10, 21); справжнє використання багатства — це відмова від нього, а далі — йти за Христом: «Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби в дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці. Бо вартий робітник своєї поживи» (Мт., 10: 9, 10). Це Заповідь апостолам не мати ніякого майна під час виконання своєї місії. Тільки в цьому випадку і сам місіонер буде уповати на Бога і навколишні відчують його віру, побачать силу Божу, що його веде. «Глядіть, остерігайтеся всякої зажерливості, бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його» (Лк. 12,15) — порятунок («життя людини») залежить від віри в Бога, а приватна власність, крім розпалювання зажерливості, дати людині нічого не може. Це сказано і для людей, які мають намір витратити своє багатство на духовне вдосконалення — стати досконалим можна саме через відмову від майна. Варто зазначити, що ці слова Христос говорить відразу після відмови від розподілу спадщини. Здавалося б, Христос мав нагоду продемонструвати справедливість у розподілі майна, але Він відхиляє саму можливість для Себе займатися поділом власності («хто поставив Мене судити або поділяти вас?»), тим самим натякаючи на те, що сама власність несправедлива і будь-який її поділ буде, зрештою, несправедливим.
Отже, згідно з християнською етикою:
• особиста досконалість християнина — повне нездобуття;
• суспільний ідеал — суспільність майна;
• шлях до досконалості — пожертва. Християнство так обґрунтовує користь відмови від приватної власності.
• Аскетичний аргумент: власність, багатство є великою спокусою, що може занапастити душу людини. Ця спокуса настільки небезпечна, що ефективним засобом боротьби з нею є відмова від майна.
• Аргумент пожертви: християнська любов неможлива без жертви власного (в ідеалі — усього себе) заради тих, хто любить. «Любов... не шукає тільки свого» (1 Кор. 13; 4–5). Тому любов спонукує християнина до нестримної милостині, передачі свого майна бідним, аж до зрівняння майнових можливостей: «полюби ближнього свого як самого себе».
• Теологічний аргумент: Бог — творець усього, тільки Він є справжнім власником усіх речей, людина — лише «хибний управитель», і тому називати своєю власністю що-небудь вона не має права.
• Соціальний аргумент: поділ людей на багатих і бідних несправедливий; обов'язок християнина — полегшити становище бідних.
• Економічний аргумент: спільне ведення господарства економічно більш вигідне, ніж індивідуальне.
• Аргумент від винагороди: виконання заповідей Божих, в які входить пожертва, а в ідеалі — цілковита відмова від майна, дає можливість одержати нагороду на Небі [14].
Окремо слід сказати про іудаїзм, який іноді вважають світовою релігією. Але це не зовсім так. Джерело іудаїзму «Тора» (у перекладі з євр. — закон) — загальна назва для перших п'яти книг Пятикнижжя. У Старому Заповіті Пятикнижжя називають «Законом», або «Книгою Закону Мойсеєвого». Іудейський і християнський перекази пов'язують укладання цього тексту з Мойсеєм. Кожна книга Тори окремо називається «пятиною» і має власну назву. Зміст Тори швидше законодавчий та історичний, ніж релігійний. Книга перша або перший закон Мойсея називається «Буття» і дає загальну картину створення світу і життя перших поколінь людського роду. Друга частина — «Вихід», або другий закон Мойсея. Тут ідеться про чудовий вихід стародавніх ізраїльтян з Єгипту, Божественне одкровення на Синаї, у зв'язку з яким проголошується, по суті, цивільне законодавство. У «Левіті», або третьому законі Мойсея сформульоване, можна сказати, соціальне законодавство, що закріплює чистоту моралі, шанування батьків, любов до ближнього, дає вказівки щодо служби священиків і визначає порядок жертвоприношень. У четвертому законі Мойсея, у книзі з назвою «Числа» міститься ціла низка узаконень, що стосуються різних сторін життя стародавніх євреїв і розповідь про їх шлях до Палестини. Остання книга Мойсея — «Повторення Закону» — дещо відрізняється від інших книг Пятикнижжя. За змістом це пророчі промови Мойсея і його заповіти етичного і законодавчого характеру.
Правда, незважаючи на заборону у Повторенні Закону (4: 2) тлумачити Заповіді Господні, так звані книжники (євр. — «соферим» — записувачі), вчителі давали свої пояснення до Святого Письма, а їх наступники додавали свої тлумачення до цих тлумачень. Унаслідок цього виникли додаткові іудейські постанови і заборони, яких налічується 613. Поступово вони стали важливішими, ніж слова закону Мойсеєвого. Ці постанови сформували, зрештою, Талмуд (учення). Це величезний збірник, який вважають Біблією новітнього єврейства. Однак, Талмуд не є словом Бога — це творіння рук людських і тому його постанови не є справедливими (наприклад, у питаннях власності тлумачення книжників передбачають переваги євреїв над неєвреями), а отже, не можуть бути визнані еталонами у державо-, правотворенні. До речі, у Новому Заповіті Ісус Христос засудив фарисеїв та книжників («Ліцеміри»! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: «Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! Так однак подаремне шанують мене, бо навчають наук — людських заповідей...» — Мт., 15: 7–9).
Ідеологія, яка розробляє правові акти — державо-, правотворення, має вирішальне значення для його ефективності. Критерієм цього визначення повинна бути справедливість. Змістом і критеріями справедливості мають стати духовні закони, сформульовані у світових релігійних системах християнства, ісламу та буддизму, викладені у відповідних джерелах. Духовні (космічні) закони об'єктивні, оскільки встановлені не людиною. Вони універсальні, тобто управляють не тільки природою, а й соціумом, людським співтовариством. Залежно від того, чи збігається поведінка людини (людей) із вектором дії космічних закономірностей, настають ті чи інші наслідки. Це або процвітання, достаток, або навпаки, негативні наслідки. Поведінка, вчинки, дії (зокрема колективні), суспільні стереотипи, спричинені суспільною свідомістю, що йдуть урозріз зі згаданими законами — неминуче провокують зубожіння, крах, катастрофу, катаклізми, хвороби, загибель. Водночас філософія права має не тільки досліджувати вказані причинно-наслідкові зв'язки, а й визначати способи використання вказаних закономірностей у науковій, освітянській, законотворчій і правозастосовчій діяльності. Саме в цьому і полягає конструктивізм цієї науки.
Дослідження духовних законів ставлення до власності засвідчило, що в культурно-психологічній традиції буддизму власність — стан речей, коли до одного об'єкта можна ставитися як до свого, а до іншого як до чужого, — не актуальна, адже не існує поняття належності. Водночас у світському житті надають перевагу інтересам суспільства, особа повинна бути незацікавлена в результатах власної діяльності і діяти на благо суспільства.
Згідно з мусульманською традицією, власником будь-яких матеріальних благ є Бог, людині надаються ці блага на правах користування, за які, вона зобов'язана слугувати Богу. Відповідно мусульманину дозволено набувати власність та мати користь із того, чим він володіє.
Згідно з християнським світоглядом, суспільним ідеалом є суспільність майна. Християнство доводить переваги духовних багатств перед земними благами, адже самі властивості останніх (їх знищенність, тимчасовість) повинні перешкоджати тому, щоб люди ставилися до них з особливою любов'ю, та вважали їх метою власного життя.
Усі ці філософські доктрини, ідеології спрямовані на врахування універсальних духовних законів, встановлених Природою (Творцем), а отже, сприяють виживанню, процвітанню людей. І навпаки, якщо визнавати інші ідеологічні погляди, зокрема ліберальні, анархістські, то це може призвести, зрештою, до знищення людей.
Такі принципи повинні визначати правовий статус власності. Представники науки публічного права намагаються залучати приватну власність до публічного права, тому що конституції зазвичай вказують на її недоторканність (нарівні з іншими цивільними свободами). Водночас для цивілістики притаманно розглядати право власності як єдине абсолютне право проти всіх і кожного, між іншим, і проти держави. Аналогічне міркування і висновок можна зробити щодо інших свобод громадянина, зокрема, свободи підприємництва.
Приклад розвинених ринкових країн Заходу переконує, що захоплення лібералістичними поглядами (права людини над інтересами нації) змінилося більш виваженими комунітарними (не плутати з комуністичними), консервативними ідеологіями, за якими приватні права на речі стали зазнавати публічних обмежень. Основною метою таких обмежень є забезпечення служіння речей суспільному благу.
Отже, вважаємо, що на шляху державотворення Україна має визначити найбільш сприятливу, з позицій виживання людей, ідеологію розробки правових актів, яка б відповідала встановленим
Природою універсальним духовним законам. Як державі з більш ніж тисячолітньою християнською традицією найбільш прийнятним є звернення саме до духовних цінностей, що містяться у Біблії та визнання їх домінантними у формуванні правової парадигми економічного розвитку.
* Так, у ст. 3 Цивільного кодексу України (ЦКУ) серед загальних засад цивільного законодавства зазначені справедливість, добросовісність та розумність. Ст. 13 ЦКУ «Межі здійснення цивільних прав» стверджує, що у здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У ст. 19 ЦКУ «Самозахист цивільних прав» вказано, що самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» підкреслює, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. У ст. 212 «Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини» теж наголошується на необхідності добросовісної поведінки сторін договору. Таке саме застереження містить ст. 319 «Здійснення права власності»: «При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства». Ст. 9 Господарського кодексу України (ГКУ) «Форми реалізації державою економічної політики» реалізує уявлення щодо справедливості державної економічної політики та економічної стратегії. Цілий блок уявлень про справедливе (добре, добросовісне) містять спеціальні статті ГКУ, присвячені забороні недобросовісної конкуренції, обмеженню монополізму і т. ін.
**Див. напр. роботу В. Ладиченко і огляд у ній стану розробок юридичної науки з питань справедливості (В. Ладиченко. Інституалізація справедливості в процесі державотворення // Юридична Україна. — 2006. — № 6. — С. 7).
*** Див. детальніше про це: Соловьев В. Оправдание добра // Соч.: В 2 т. — М., 1998. — Т. 1. — С. 450–452.
***** Сутра — короткий вираз, який містить одне з положень якогось учення. — Див.: Лобсанг Рампа. Мудрость древних. — К.: София. 1994. — 320 с. (с. 214).
***** Татхагати — речі (Прим. авт.).
* Мамона — богатство.
Література
1. Буддизм Тибета / Пер. с англ. и тиб.; сост. и отв. ред. А. Терентьев. — М.— Рига: Нартанг — Унгус, 1991.
2. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г. І. Волинка, В. І. Гусєв, І. В. Огородник, Ю. О. Федів; за ред. Г. І. Волинки. — К.: Вища школа 1999.
3. Економічна історія: Лекції / Н. О. Тимочко, О. А. Пучко, Л. М. Рудомьоткіна та ін. — К.: КНЕУ, 2000.
4. Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Таренко, А. М. Поручник та ін. — К.: КНЕУ, 1999.
5. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. — К.: Каравелла, 2001.
6. Пастернак-Таранушенко Г. Філософія економічної науки / Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 10.
7. Ханиф С. Что должен знать каждый об исламе и мусульманах: Пер. с англ. Д. Пальца — К.: Молодь, 1998.
8. О буддизме. — М.: Центр Буддистов России, 1993.
9. Лубинський В. І., Борис В. Д. Мусульманське право: Навч. посіб. для студентів факультетів юридичного, міжнародного права, міжнародних відносин, міжнародних економічних відносин, політології та філософського. — К.: Вілбор, 1997.
10. Православие. Очерки учения православной церкви. Прот. С. Булгаков. — Париж: YMCA-PRESS. — 1985.
11. Філософія: Навч. посіб. / І. Ф. Надольний, В. П. Анд-рущенко, І. В. Бойченко, В. П. Розумний та ін.; за ред. І. Ф. Надольного. — К.: Вікар. 1997.
12. Толковая Библия, или Комментарий на все Книги Святого Писания Ветхого и Нового Завета. — 2-е изд. В 3 т. — Стокгольм: Ин-т перевода Библии, 1987.
13. Коран. Перевод и комментарий И. Ю. Крачковского. — М.: МПО «ВОЛОНКНОР», 1990.
14. Сомин Н. В. Право собственности в церковной оценке. — М., 1997. http://chri-soc.narod.ru/