головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 9/2006 
Персонал № 9/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Геніальний провидець національно-державного творення України

Василь ГВОЗДОВСЬКИЙ

Дивно, але неминуча циклічність історії знову ставить нас перед вибором. Уже вкотре ми, українці, опиняємося в ситуації, коли мусимо вирішувати проблему: бути чи не бути нам вільним і самостійним народом. Знову нависає над Україною своїм важким тягарем тоталітарна імперія. Зіткана з насильства і підступу, злочину й облуди, вона віками роз'їдає зовні і зсередини духовне тіло нації.

Схожі обставини склалися в Україні і на початку ХХ століття. Іван Франко, вихователь і натхненник цілих поколінь українських патріотів, аналізуючи ситуацію, звернувся з «Одвертим листом до галицької української молодежі». Вчитуючись у його висловлені ще в 1905 р. думки, дивуєшся, настільки нині актуально та повчально звучать вони для нас.

«Схід Европи, а в тім комплексі також наша Україна переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народом дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути новий перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України», — так описує тодішнє політичне становище І. Франко [1, c. 401].

Він далекоглядно застерігає: «Російський лібералізм ... сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина — се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди і живі інтереси...» [1, c. 402–403].

І тут Франко вкотре виявляється геніальним провидцем у своїх політичних поглядах. Він передбачає переростання Російської імперії у ще страшнішу тоталітарну структуру: «... Доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею — ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, ...катекзохен державного становища “русского” т. є. великоруського народу, — і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для “добра” центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі...» [1, c. 403].

Шовіністично-імперська політика нищення і руйнування окремішності, індивідуальності інших народів систематично плекалася протягом усієї до теперішньої історії північного царства. Це безглузде і безцільне топтання проводилося в ім'я ідеї одноцільного характеру Росії. І «тільки там, — каже І. Франко, — де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований елементарний опір... він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось перетрактацій» [1, c. 403]. «Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні», — з гіркотою констатує І. Франко. І пояснює: «Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване, а головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi (з роду українець, за національністю росіянин) й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії» [1, c. 404].

Так, саме ця жалюгідна хвороба — малоро-сійство — підтинало нам гідність і незалежність. Та хвороба роз'їдає наш національний характер ще від часів татаро-монгольських. Ця рабськість, схиляння перед чужим, цей, як каже Є. Маланюк, «брак найелементарнішого національного інстинкту і паралічної волі» [2, c. 10] виламали з нашої історії цілі віки — віки суцільної покори і зрадництва. І зараз, оглядаючись у минуле, хочеться волати: хто ті 700 родів української шляхти, які повернулися на польське? Звертаючись до такої славної козацької доби, згадується зрадництво і продажність старшини. Обривається серце від шев-ченкових слів: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани, ясновельможнії гетьмани»! Таку виразну характеристику малоро-сійства дав Шевченко задовго перед Франком.

Завдання створити націю зі стада постало ще на зорі нашої державності; головна роль у її вирішенні відводитиметься інтелігенції. Франко окреслив це так: «Перед українською інтелігенцією відкриваються тепер, при свобідні-ших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не ішла, та при тім придатний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може осто-ятися» [1, c. 404].

І це вона повинна зробити у надзвичайно важких і несприятливих умовах. Немає належної освітньої системи, письменництва, «яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духовні потреби». Відсутня і справжня бойова преса, «приложена до місцевих потреб». Немає достатньої опори в законодавчих та державницьких справах, не є достатньо чисельною кількість діяльних патріотів серед народу, інтелігенції та духовенства. «Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крі-лика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів» [1, c. 404].

Упродовж майже всього ХХ ст. ми були і «ковадлом», і «кроликами» для сталевого молота російського шовінізму і для соціалістичних експериментів іудо-російського більшовизму. Франко дає кілька аналітичних порад своїм землякам щодо їхньої громадянської і політичної роботи.

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кож-дим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його...

...Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу» [1, c. 405].

І. Франко усвідомлював необхідність переміни національного характеру, вироблення нової національно-духовної ментальності. Ось як він окреслює головний напрям змін, що повинні відбутися в національній свідомості і практичній діяльності: «Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутному народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритич-но слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені “на чоло народу”, стали послами, професорами, головами товариств і т. ін., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати свій голос у загальній справі, виконувати дільно, на власне ризиковано, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергійнішій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах» [1, c. 407].

Як бачимо, І. Франко рішуче та критично виявляє всі недоліки своїх земляків. Тільки у вигартуванні морально безкомпромісних людей бачить запоруку піднесення та визволення нації, що є особливістю національно-державницької концепції.

І. Франко розуміє, що це   «моральне   переродження, яке вповні доконається, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кожний із нас повинен дати сам собі, власною постановою...», щоб у «серці кождого... знайшлася би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою» [1, c. 408].

Він проходить це переродження, переростає марксизм та стає його суворим критиком. Великий Каменяр перестерігає молодь і суспільність перед «всевладністю комуністичної держави», проголошеної у всіх десяти точках «Комуністичного Маніфесту», бо вона загрожує деспотизмом над усім матеріальним і духовним життям («Мій Ізма-рагд»). Франко переростає і драгоманівщину, він поборює доктрини і доктринерство, про що згадувалось вище, та вчить молодь, що «доктрина — це формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина — се уніформ, стрихулець, ворог усяких партикуляризмів» [1, c. 402].

А далі Франко твердить, що «тільки ненастанна, жива стичність з людьми може охоронити наше письменство від манівців, тільки солідарність з тим нашим бідним, сірим, але конкретним братом охоронить нас від абстракцій і доктринерства і поведе наш національний розвій простою, вірною дорогою» [3, c. 401].

Дорогою куди? І на це запитання Франко дає відповідь: до найвищої цінності життя, до шевчен-кової «святої волі», до свободи людини, нації, людства. «Скрізь і завжди у мене була одна провідна думка: служити інтересам мого рідного народу» [4].

Так відбувається еволюція у політичних поглядах Івана Франка як Генія, що підносить українську національну державність.

Франко вірив, що до здійснення цих ідей веде тільки один шлях, а саме: шевченкове «борітеся — поборете!». Із глибини душі промовив він:

«Люди-люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров'ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не може змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить...
Vivere memento!» [5]

Він з'єднав українську національну ідею в могутню національно-державницьку концепцію розвитку, включаючи в її світогляд соціальну справедливість. Ясно проголосив для нашого національного визволення і самовизначення засаду соборності України: «від Кубані аж до Сяну-річки — одна, нероздільна». Велич Франка проявляється у його словах: «Синтезою всіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглинки, буде ідеал повного, нічим не зв'язаного і не обмежуваного життя і розвою нації. Все, що іде поза рядами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей» [6].

Вплив Івана Франка на формування національної свідомості в Україні — одна з найважливіших особливостей його творчості. Щоб визначити розміри цього впливу й належно оцінити дороговказ поета — саме з погляду дозрівання української нації — треба не тільки проникнутися часом, коли жив і творив великий письменник, але й заглибитися в добу, що йому передувала.

XVIII ст. стало для України справжньою домовиною. Нація, яка за митрополита Петра Могили і гетьмана Богдана Хмельницького променювала з Києва своєю високою освітою, зокрема літературою та церковним будівництвом, яка збройно потрясала сходом Європи, колись державна нація перетворюється протягом ХVІІІ ст. в народ без імені, в Іванів без роду і племені. Із карт світу зникає навіть назва «Україна», натомість з'являються штучно прищеплювані сусідами то «Малоросія» й «Новоросія», то «Людомерія» і «Галіція» та ін. Майже вся Україна, козацько-гетьманська держава, поділена московсько-поль-сько-австрійськими займан-цями, стає провінцією Російської імперії, яка шляхом підбоїв і завоювань усе більше й більше зростає на силі. Народ України перейменовують у «малоросів», ділять на «рутенів» і «руснаків». Обриваються зв'язки із Західною Європою, що їх ми мали ще з часів Ярослава Мудрого.

Українська еліта московщиться на центральних землях, полонізується в Галичині, онімечується в Буковині. Український селянин попадає в безпросвітнє кріпацтво, принесене з Москви. Над колись незалежними запорізькими «вольностями» нависає московський батіг. Немає шкіл із рідною мовою, що процвітали за Хмельницького й Мазепи, немає рідної мови в церкві. Неписьменний кріпак залишається єдиним носієм і зберігачем українства.

Нарешті, серед темної ночі блискає промінь. Появляється Іван Котляревський. Сміх «Ене-їди» пройшов трагікомічно, але не зник безслідно. Незабаром залунали українські пісні, зібрані Михайлом Максимовичем, продзвеніло живе слово з уст Маркіяна Шашкевича. Як синтеза попередніх осягів, зріс гнівний Тарас Шевченко, який відкриває в затурканому кріпакові високі якості людини, бунтівливий Шевченко, який пригадує українцям їхнє славне минуле, вказує на жорстоку сучасність і запалює до боротьби за «державно-політичну самостійність України». Українське письменство завдяки Великому Кобзареві, стає явищем світової літератури й займає своє місце в скарбниці культурних надбань світу. Але не Тарасові довелося викінчувати формування української нації, різьбити її контури й лінії. Саме Івану Франкові припадає ця велика й відповідальна місія — довершити формування нас як новітньої нації з усіма потрібними складниками.

Не для слави й не для багатства ставить себе ковальський син «на шляху поступу». Із послідовністю свого великого вчителя Шевченка, який закликає до повстання в безсмертному «Заповіті», Франко віддається титанічній праці, бо він глибоко вірить у те, що «прийде час», коли ми

«...своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ»
[7].

Тому можна сміливо сказати, що саме Франко стає різьбярем новітньої української нації.

Із почуттям великої любові пише поет про Січ, колиску української слави, як про «святе» діло, що його продовжували товариства сільської молоді в західній частині України:

«Гей, Січ іде,
Красен мак цвите.
Кому прикре наше діло,

Нам воно святе» [8].

Об'єднання українських земель в одну соборну державу для поета було конечною необхідністю. Він закликав до єднання, сіяв поміж українцями віру в те, що Україна «ще не вмерла і не вмре». Прийде час і тоді:

«Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяна-річки
Одна, нероздільна.
Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою,
Згорне мати до себе всі діти
Теплою рукою» [9].

Пам'ятаймо, що ці слова було написано ще 1883 р., задовго до створення першої виразно самостійницької організації Революційної Української Партії (РУП). Саме такі ідеї, висловлені у цитованій поезії, лягли в основу акту соборності українських земель, проголошеного 1919 року.

Національно-соборницька ідеологія Франка знайшла свій яскравий вислів і в іншому творі поета, що його протягом довгого часу західні українці виконували як національний гімн:

«Бо пора се великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!» [8].

Пройшовши нелегкий еволюційний шлях від послідовного драгоманівця до переконаного самостійника, Франко наполегливо шукав шляхів реалізації національної ідеї. І прийшов до висновку, до якого прийшла більшість європейських націй на зламі століть: підпорядкування поступу національної ідеї і як вислід — національна суверенність. Це одночасно й ідеал, і можливість позбутися того страшного хаосу та безладдя, морального та духовного звиродніння, що несли на своїх раменах детермінізм, матеріалізм, позитивізм і так званий «прогрес».

Згодом українська політична думка увиразнить ідеї Івана Франка, оформить їх у вигляді політичних маніфестів і прагнутиме реалізувати. Іван Франко виявився на висоті часу. Відчувши ритми доби, осмисливши минуле, він указав нації на єдино вірний шлях — шлях свободи, шлях побудови своєї державності.

Отже, у кінці ХХ ст. на мапі Європи з'явилося кілька самостійних держав, серед яких гідне місце зайняла й Україна. Історична доля українського народу чудотворно вивела його на широкі простори світового діяння. Подібне на те, що всі пекельні муки, нелюдські страждання та невиносиме ярмо неволі українського народу несподівано обірвалися і настала довгождана винагорода свободою й національною незалежністю. «Доля усміхнулася». Але справа в тому, що ще треба значних сил, мужності та витримки, а головне — розуму, щоб витримати та зміцнити державну самостійність українського народу, суверенітет і національну незалежність України.

Осягнувши незалежність, український нарід наче з летаргічного сну прокинувся, не зовсім будучи готовим до свого бадьорого існування, до своєї самостійної державної діяльності. Тому життєво важливою стала потреба морально-політичного та психологічного визрівання народу до рівня свідомого державотворця із розумінням мети національної самостійності. На сучасне покоління українського народу — на його еліту, класи, прошарки, групи, всі верстви — покладена велика відповідальність перед історією та прийдешніми поколіннями за майбутність України, за її самостійність і суверенітет. Свідомість великої національної ідеї — утвердження державної суверенності та національної самостійності України — є доленосним світилом, яке розвіює темряву рабської психології, оздоровлює від патології національного нігілізму, від ностальгії за імперією та маревом соціалізму. І в цьому контексті боротьби за утвердження української державності, вагомі слова належали великому синові свого народу — Іванові Франку.

Література

1. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наук. думка. — Т. 45.

2. Маланюк Е. Пролог, не епілог (1856–1956) // Іван Франко. Вибір поезій. — Париж: б. в., 1956. — С.10.

3. Франко І. Твори. — Т.10. — С.182.

4. Франко І. Суспільно-політичні погляди Драгомано-ва // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 45. — С. 428.

5. Франко І. З вершин і низин: Vivere memento // Там само. — Т. 1 — С. 123.

6. Масарик Т. Г. Ідеали гуманности. — Львів: Друк. НТШ, 1902. — С. 96.

7. Франко І. З вершин і низин: Каменярі // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 1. — С. 68.

8. Франко І. Статті та матеріали. Гимни // Українське літературознавство. — Львів: Світ. — 1996. — Вип. 62. — С. 14.

9. Франко І. Статті та матеріали. Розвивай ся ти високий дубе... // Там само. — С. 16.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту