Пошук шляхів до єдності сил природи (закінчення)
отаман Звичаєвої громади Українського козацтва
4. УТВОРЕННЯ ЗІРОК
Розглянемо дві сфери: червону /С7/ і кольору «ікс» /С1/. Уже зазначалося, що на стику сфер відбувається руйнація речовини до фундаментальних часток (у цьому випадку — речовини сфери С7) і утворення нової речовини С1. Механізм переробки речовини на стику сфер утворить зірку (якщо умовно, ми перебуваємо в сфері кольору «ікс», то це буде Сонце). Ось як це відбувається: у речовині, що надходить у сферу «ікс» /С1/ із червоної/С7/, де домінують кварки 7К і К7; їх по шість одиниць у кожному мезоні, а всіх інших — по одному-два кожного кольору (це з обліком сполучних дикланів). При формуванні нової речовини в сфері «ікс» /С1/, де домінують кварки кольору «ікс» /1К і К1/, їх повинно бути по шість одиниць у кожному мезоні. Але щоб забезпечити таку кількість, необхідно мати набір із шести зруйнованих мезонів, при цьому звільняються усі 84 кварки, із них 36 червоних /7К або К7/, 6 кольору «ікс» /1К або К1/, а інших по 6–7 одиниць кожного кольору. Для побудови одного мезона потрібно тільки 14 (чотирнадцять). Тридцять кварків вливаються у світлове випромінювання. Пересування їх у просторі відбувається в організованому порядку. Один із видів злагодженого переміщення — світловипромінювання, для утворення якого необхідні всі шість колірних різновидів кварків (крім домінуючих), в однаковому кількісному зіставленні. Дотримуючи черговість колірних розташувань, відповідно до розташування сфер по замкнутій окружності, кварки утворять каблучки. Ці каблучки, рухаючись впритул одне за іншим від зірки (у цьому випадку від Сонця), додають променю форму трубки. Коли така промінь-трубка досягає атмосфери планети, рух її ускладнюється, тому що пронизуючі здібності кожного виду кварків різні. Найвища — червона і в напрямку до фіолетового знижується, найнижча — фіолетова (але ця послідовність тільки для сфери «ікс»). Поки промінь рухається у вакуумі — це не відчутно, але при зустрічі з перешкодою ця різниця в русі призводить до руйнації кільцевих з'єднань. Кварки ніби відриваються від з'єднання в одній каблучці і приєднуються до наступної, де знову відриваються і так безперервно, у міру руху променя. Ці взаємодії є причиною світимості, а штивна послідовність відставання породжує обертальний рух променя, що перетворює колірні складові усіх кольорів на один білий колір.
Непропорційна надмірність червоних кварків /7К і К7/ призводить до того, що з кожних шести зруйнованих мезонів, їх залишається 36 невикористаних одиниць. Крім того, залишаються зайвими п'ять чужорідних кварків, доля яких визначається по-різному. Потужне енергоутворення в період руйнації речовини, що надходить, утворення сумісної речовини для сфери структури й утворення плазми з безпритульних червоних кварків, що групуються. Усе це створює умови для формування зірки, її плазменне ядро розділене на дві півкулі: в одній (рис. 11) перебувають червоні кварки правого /К7/, а в другій — лівого орієнтира /7К/, ті й інші зберігають властивості кварків і виявляють силу взаємодії на всі кварки, з якими можуть спаровуватися навіть тоді, коли ті задіяні в структурі речовини. Цими проявами вони гравітаційно впливають на все, зокрема на новостворе-ну речовину, що, притягуючись до ядра, обволікає його, створює поверхневий шар. Цей шар, стискуючись під дією гравітації, тобто тяжіння ядра, стискує саме ядро, зрушуючи півкулі в буферній зоні (рис. 11). Буферна зона — простір, що відокремлює півсферу правого орієнтира від лівого.
Але тому, що кварки одного кольору і різних орієнтирів на заряд взаємовідштовхуються, вони сповзають з основ півкуль на краї буферної зони і покидають її, слідуючи до вершин своїх же півкуль через навколозірковий простір, де і вливаються в загальну масу ядра (рис. 12). Кількість кварків, що сповзають, залежить від сили, що стискує ядро. Отже, чим сильніше ядро притягає верхню оболонку, тим більше кварків покидає свої півкулі, тобто вони видавлюються по буферній зоні з основ півкуль. Збільшення їхньої кількості за межами ядра призводить, закономірно, до зменшення кварків у ядрі, що у свою чергу зменшує силу гравітації і стиск ядра слабшає. Знижується напруженість у буферній зоні і збільшується відстань між півкулями ядра, скорочується викид кварків. Кварки, що перебувають за межами ядра, направляються до вершин своїх півкуль і вливаються в загальну масу ядра.
Це спричиняє збільшення кількості кварків у ядрі, що підсилює гравітацію. Випливає стиск верхньої оболонки і наступне повторення циклу «стиск-розслаблення», тобто відбувається безперервний процес ПУЛЬСАЦІЇ зірки і, відповідно, електромагнітних коливань.
Пульсації нашої зірки — Сонця — зафіксовані і підтверджені вченими багатьох країн і освітлені в періодичних і спеціальних виданнях. Детально працював у цьому напрямку ще в 1974 році академік А. Б. Северний. Проводячи досліди в Кримській астрофізичній обсерваторії, він дійшов висновку, що ці коливання не вписуються в стандартну модель.
Теоретичні розрахунки довели, що пульсації такого роду властиві однорідній сфері, що відповідає (за масою) Сонцю. А це у свою чергу поставило під сумніви можливість термоядерного синтезу в надрах нашого світила і взагалі в зірках. І навіть рішення цього питання не виключило б протиріч, тому що світимість Сонця без щільного ядра була б у сто тисяч разів менше ніж спостерігається. Однак необхідно підкреслити, що при вищезгаданих розрахунках не враховувалися можливості інших процесів і складного механізму, що примусово приводить у рух масу зірки силами гравітації!
У «процесі руйнації-утворення» речовини на стику сфер звільняється велика кількість самотніх кварків, що викликає утворення високих температур і світловипромінювання. При великому надходженні речовини і його швидкій руйнації, різко збільшується кількість вільних кварків усіх різновидів, а це створює доповнення до основної гравітації, що проявляється ядром світила і призводить до різкого посилення взаємодій, що стискують зірку до такого стану, що в її надрах тиск перевищує силу припливу речовини, яка надходить із сусідньої сфери в тіло зірки. У результаті утвориться зворотна ударна хвиля, яка тимчасово зупинить приплив речовини із сусідньої сфери, а, можливо, відкине її назад. Не виключено, що цей природний прискорювач є причиною РЕНТГЕНІВСЬКОГО ВИПРОМІНЮВАННЯ.
Утворення нової речовини і нестійких з'єднань, а також випромінювання світла, — зменшують кількість безпритульних кварків усіх різновидів, а це знижує гравітацію, яка є доповненням до основної. Але спад відбувається повільними темпами, тому що згадані процеси не є скородіючими. Зниження активності світила триває до моменту, коли внутрішній тиск зірки стане меншим, ніж натиск речовини, що надходить із сусідньої сфери. З цього моменту активність зірки знову зростає, тобто процес повторюється. Цей другий механізм, що приводить у рух масу зірки, має щодо першого (пульсація зірки) — великий період коливань, але зростання маси світила збільшує період коливань першого механізму значно інтенсивніше, ніж другого, і за певний час вони збіжаться. Якщо в цей момент відбудеться збіг амплітуд їхніх коливань, то подвоєні сили гравітації стиснуть зірку настільки, що внутрішній тиск різко і в багато крат перевищить силу припливу речовини із сусідньої сфери. Відбудеться його різкий викид назустріч речовині, що надходить до зірки. Його стрибок утворить умови для зосередження речовини, що надходить, безпосередньо в межі сфери, а це призведе до утворення «баражируючого ефекту», і до зриву тіла зірки із зони контактування сфер. «Баражування» речовини, що проникає з сусідньої сфери, тимчасово призупинить процес її руйнації. Але незабаром лавиноподібний потік цієї ж речовини із сусідньої сфери гряне в цей район, руйнуючись, утворить нову (наднову!) зірку. Відсутність у початковий період сформованого тіла зірки звільняє процес «руйнація-утворення» речовини від всіх обмежень за всіма параметрами, що призведе до потужного енергови-робу і швидкого росту тіла нової зірки з новоутвореної речовини, і самотніх, вільних кварків.
5. УТВОРЕННЯ ПЛАНЕТИ
Нині куляста маса колишньої зірки продовжує політ під дією реактивної сили, що виникла в результаті викиду речовини і самотніх кварків, початого з моменту зриву зірки. Некерований політ екс-зірки не може бути прямолінійним. Із впливом на її траєкторію наростаючої гравітації супернової зірки вона перейде на замкнуту орбіту навколо нового світила з одночасним обертанням навколо своєї осі, перетворившись на нову планету. Не виключений у цей період викид із її надр вільних кварків і речовини, що призведе до утворення планетарних супутників: самотні кварки гуртуються, створюючи ядро майбутнього супутника, а речовина, притягуючись до ядра, огортає його зверху шаром.
Зірка, що утворилася, пройде весь цикл свого розвитку — від народження до зриву й у підсумку поповнить кількість планет у системі новонародженої зірки. Вже існуюча планета (або планети), у період зриву «зрілої» зірки й утворення нової, звільнившись короткочасно від гравітаційних «кайданів», переходить на нову віддаленішу орбіту навколо нового світила, тим самим звільнивши «місце під сонцем» для нової (чергової) планети.
Такий процес утворення планет і зірок триватиме доти, доки буде існувати замкнута система сфер, термін життя котрої теж кінцевий.
6. ГРАВІТАЦІЯ, ЇЇ ВИДИ
Для пояснення дії механізму гравітації варто було б почати з загальновизнаних взаємодій, здійснюваних глюонами, що утримують парні з'єднання кварків. Самі глюони мають спроможність склеюватися, а також приклеюватися до кварків. Таким чином, між елементарними частками-кварками утворяться глюонні нитки (вони ж силові нитки); фізики вважають, що такі зв'язки існують між кварками й антикварками. Але це не просто «мертва» низка, а «живі» нитки, тому що глюони постійно рухаються від одного кварка до іншого зі швидкістю світла. Визнано, якщо спарені кварки перебувають у безпосередньому зближенні, то нитки слабшають. При спробі роз'єднати кварки — нитки розтягуються — сили взаємодії різко зростають. Якщо відстань між кварками зростає до таких розмірів, що нитки обірвуться (учені вважають, що нині наука не має у своєму розпорядженні таких можливостей), то глюонне поле створить пару кварків і вони на розривах скріплять їх. Якщо утвориться множина розривів і нитки з глюонів будуть практично відсутні, тоді породжені з глюонного поля кварки утворять суцільний ланцюжок. Тоді виникає питання: якщо кварки і глюони є окремими елементарними частками, то як глюонне поле може відродити кварки? Таким чином кварки є неподільними «цеглинками» усього, що руйнується і створюється при переході з однієї форми матерії в інші. Їхня елементарність стосується тільки цих метаморфоз і вони мають структуру, до складу якої входять і глюони, тому все стає на свої місця і зрозуміло, що розчиняючись на глюони, кварки утворюють глюонне поле, і в разі потреби — відроджують себе із цих же глюонів.
Нині можна припустити, що ядра зірок і планет, що утворенні з одиночних кварків, можуть виявляти свої взаємодії в такий спосіб.
У пошуках кварків-партнерів самотні кварки, що займають верхні шари ядра зірки або планети, розклеюються на глюони і, протягуючи свої нитки-щупальці, приклеюються до кварків, з якими за фізичними якостями вони могли б з'єднатися в диклани. І якщо останні задіяні в речовині і вирвати їх звідти неможливо, то нитки, що прагнуть підтягти їх до ядра, роблять гравітаційний вплив на всю речовину. Оскільки ниток, які виходять від плазменного ядра, незліченна множина, до того ж у кожному атомі речовини, на який зазіхають ці нитки-щупальці, велика частина кварків є потенційними партнерами для кварків, що становлять ядро небесного тіла, то і ниток, що впливають на цю речовину, буде незліченна множина.
Щільність ниток і їхня довжина залежить від чисельності розклеєних на глюони кварків, а це у свою чергу залежить від загальної кількості кварків, що розташовані в ядрі зірки або планети, тобто (що дуже важливо в розумінні суті гравітації!) від загальної маси плазменного ядра небесного тіла.
Ці поняття належать до механізму ЛОКАЛЬНОЇ гравітації, а механізмом ГЛОБАЛЬНОЇ гравітації рухають дещо інші важелі, хоча основа в обох випадках одна — взаємодія між кварками.
Як уже згадувалося, ядро зірки — Сонця — розділено буферною зоною на дві півкулі: в одній розташовані кварки правого, в іншій — лівого орієнтира. Ядро, притягуючи верхню оболонку до себе, стискує і самого себе, і півкулі в буферній зоні. При їхньому зближенні кварки вилітають із буферної зони і кидаються до полюсів, захоплюючи при цьому простори, що зайняті найвідда-ленішими планетами. Потрапляючи в зону магнітного поля планет, кварки злипаються з потоками місцевих кварків, що йдуть із буферної зони до магнітних полюсів планети і разом із ними потрапляють у їхні ядра через полюси півкуль (аналогічно рис. 12). Якщо ж планета не має сильного магнітного поля (воно ослабло), то потоки кварків, попадаючи тим же шляхом у ядро планети, залишаються там і трансформують тиск від сонця, а потім, вилітаючи з буферної зони планети, кидаються до зірки, вливаючись у її ядро через магнітні полюси, а кварки, що виходять із буферної зони зірки, знову кидаються до планет, і так безперервно. Такий обмін тих, що рухаються зі швидкістю світла і стикаються між собою кварками здійснюється тільки з тими небесними тілами, ядра яких складаються із вільних кварків /плазменні ядра/. Хоча магнітне поле, що складається з одиночних кварків, у принципі може впливати на будь-які предмети. Постійне прагнення кварків скоротити шлях за рахунок скорочення їхньої чисельності в розтягнутих нитках діє на планети гравітаційно, що прагнуть наблизити їх до зірки, але швидкість руху планет на орбіті навколо світила є серйозною перешкодою на шляху таких впливів.
Розглянувши всі механізми взаємодій у системі «зірки-планети», можна зробити висновки, що всі вони — різні прояви однієї фундаментальної сили — взаємодії між кварками. У світі елементарних часток, тобто в мікросвіті — ця взаємодія визначається, в основному, як залишковий вияв цього ефекту. У макросвіті на цій основі створюються складні механізми взаємодій.
7. РОЗВИТОК ПЛАНЕТ
Як уже згадувалося, у замкнутій системі семи сфер, на їхніх стиках у зоні горнила «переробки матерії» (рис. 11), у кожній сфері утворюються зірки, які, пройшовши свій шлях розвитку (як і все у Всесвіті), випадають із цього горнила і перетворюються на планети.
Планети утримуються на своїх орбітах гравітаційною силою зірки. При утворенні нової зірки на короткий час (поняття астрономічне) планети звільняються від «кайданів» гравітації (як і від енергії, що надходить від зірки), планета (система планет) змінює свою орбіту на більш віддалену від світила. Це явище найважливіше в розвитку планет. Практично народження нової планети — це черговий катаклізм для існуючих у системі планет.
Розглянемо розвиток нашої планети Земля.
«Земля — це погасле світило і нині тільки ядро планети складається з вогненної речовини», — ще в XVII ст. заявив Р. Декарт, але відтоді висувалася безліч всіляких гіпотез. Були «гарячі» і «холодні» варіанти, але всі вони мали «вузькі» місця і жодна із запропонованих гіпотез не змогла однозначно пояснити різноманіття геологічних процесів на планеті.
Я не ставлю перед собою мету — викласти весь життєвий шлях Землі, а бажаю лише освітити ті явища, які самі випливають на поверхню у процесі розробки гіпотези. Не буду затримуватися на першій ступені формування планети — це почалося, коли її маса належала їй у якості зірки, і вона зароджувалася немовби в утробі світила. Не буду затримуватися і на другому щаблі її розвитку, коли Земля перебувала на першій орбіті і її верхня оболонка не була настільки тугою, щоб протистояти розбуханню плазменного ядра від потоків кварків, що виходять від нової зірки. Зупинюся на третьому етапі її розвитку, коли планета перейшла на другу орбіту і її кора затверділа. Потоки кварків, постійно виходячи від буферної зони зірки — Сонця, поповнювали ядро Землі, що викликало її розширення. Через постійну напруженість, земна кора розтягувалася і розривалася в багатьох місцях, створюючи глибокі розлами (рифти). У періоди, коли зірка виявляла підвищену активність, внутрішньоядерний тиск планети ще більш зростав, на Землі бурхливо розвивалася вулканічна діяльність і її розміри нестримно зростали.
Такого само висновку дійшов британський учений Х. Оуен. Він зазначив чудову сумісність шельфу материків на кілометровій глибині світового океану, але, що дуже важливо, розміри Землі при цьому становлять тільки 80% від нинішніх. На його думку, це є доказом, що Земля упродовж свого існування постійно збільшувалася в розмірах.
При переході з третього на четвертий етап розвитку (на третю орбіту), коли припинила існування стара зірка і Земля переходила на наступну орбіту, на якийсь час магнітне поле зірки згорнулося і забрало велику частину кварків, що підтримували до цього внутрішньоядерний тиск Землі. Кількість кварків у плазменному ядрі планети скоротилась. Ядро зменшилося, але зменшуючись — притягло до себе літосферу, яка подібно «вільному одягу» у найпоступливіших місцях збиралася в складки. У цей період вулканічна діяльність припиняється цілком, тому що для її прояву необхідно мати підвищений внутрішньоядерний тиск, якого на цьому етапі немає.
На періодичність цих явищ звернув увагу радянський геолог Л. Д. Архангельський. Він зазначив, що розтяг земної кори чергується з потужними її стисками, у результаті чого утворилися гірські хребти, а розтяги — створили планетарні западини (наприклад — Великий африканський грабен).
Такого переконання дійшов і інший радянський вчений Є. Мілановський. Однак він зауважив характерну рису в цьому процесі: розтяги земної кори викликали різку активізацію вулканічної діяльності, і навпаки — при стиску цілком загасали ці процеси. Причому зазначалася характерна короткочасність їхніх дій.
Фактично дотепер однозначно не встановлений механізм цих протилежно діючих сил, і це є каменем спотикання на шляху прийнятності існуючих теорій.
На мою думку, усе це можна пояснити так: упродовж періоду взаємозв'язку світила з планетами, коли діє глобальна гравітація, частина кварків, що надходить від Сонця до Землі, залишається в її надрах, збільшуючи обсяг ядра, створюючи, таким чином, внутрішньоядерний тиск, що упродовж тривалого часу розтягує земну кору і сприяє вулканічній активності.
Коли ж настає момент народження нової планети і глобальна гравітація згортається і забирає із собою кваркові потоки, ядро Землі зменшується. На цьому етапі вулканічна діяльність цілком припиняється, а зменшене ядро притягає до себе літосферу, що, зіщулюючись, утворює складки.
Найважливішим питанням є існування інтенсивного біологічного життя на полюсах Землі в минулому. Нині ми маємо величезну кількість фактів виявлення лісів там, де немає умов для їхнього існування. Дуже цікавий факт опублікований газетою «Вельт» (ФРН)*. На заполярному острові Ахсель-Хейберг, де не зростають навіть карликові дерева, канадські учені виявили доісторичний нескаменілий ліс. Деревина цього лісу не втратила властивості горіти і дослідникам навіть вдалося розпалити багаття. Але найбільше, очевидно, вражає свіжість листя із цих дерев, що мали такий вигляд, нібито тільки що зірвані. Це свідчить про різку зміну клімату на полюсах на певних етапах розвитку Землі.
А ось якого висновку дійшла група американських фахівців із Йельського і Пенсильванського університетів, очолюваних доктором Лео Дж. Хікі. Спочатку вчені хотіли простежити шлях передбачуваної міграції давніх тварин і рослин. Але під час аналізу виявилося, що геологічні породи, в які на півночі були включені давні залишки, на мільйони років старші, ніж їхні «родичі» на півдні. Деякі рослини півночі, де в давні часи клімат був значно тепліший, розвивалися на 18 млн років раніше, ніж ті ж рослини на півдні. Далекі пращури сучасного коня, примітивна морська і сухопутна черепахи Арктики так само з'явилися на багато раніше за своїх родичів із півдня.
Вивчили копальневий пилок рослин — висновок той самий.
Опоненти таких тверджень задаються питанням: як міг існувати рослинний світ без фотосинтезу, якщо за 70–75° північної широти — полярна ніч? Навіть за умови, що там міг бути теплий клімат у минулому, рослини не могли так довго залишатися без сонячних променів.
Потрібно визнати правоту таких заперечень, але тільки з позиції сталих понять, що Земля від свого народження і до наших днів перебувала на однаковій відстані від Сонця.
Із позиції моєї гіпотези, усе це логічно пояснити: при перетворенні зірки на планету, умови для біологічного життя виникають на певній стадії її розвитку, і, закономірно, спочатку на полюсах, тому що вони при її охолодженні не піддаються впливу прямих променів світила (Сонця) і охолоджуються швидше за іншу поверхню. Земля спочатку розташовувалась набагато ближче до Сонця і мала коротший шлях по орбіті, швидкість руху була більшою, крім того — інтенсивність світлового опромінювання була значно більшою. Таким чином, коротка полярна ніч — не перешкода для розвитку біологічного життя, а інтенсивність світоопромінювання планети за рахунок близькості її до світила сприяла інтенсивному фотосинтезу, що визначав темп росту рослинності і її розміри.
Перехід планети на іншу, віддаленішу, орбіту відбувається при погаслому світилі. Закономірно, у цей період планета позбавлена сонячного світла і обігріву, холод долає її. Коли спалахує нове Сонце, поверхня Землі знову прогрівається, але з причин її віддаленості від Сонця, полюси позбавлені можливості набути колишньої температури і кліматичні умови для життя пересуваються убік екваторіальної зони.
Одним із вагомих доказів бурхливого органічного життя, що колись вирувало в північних широтах Землі — це потужні реліктові торфовища, які становлять близько 95% усього світового запасу.
Якщо в полярних широтах спостерігаються потужні шари органічних відкладень, то в нинішній тропічній зоні — крайня бідність ґрунтів, хоча і буяє рослинністю. Так, Бетті Меггерс із Смітсоніанського інституту у Вашингтоні називає Амазонію «Фальшивим раєм, фантастична складність, безкінечне різноманіття і безприкладна взаємозалежність ховає “замок, побудований на піску”. Амазонські ліси існують, незважаючи на бідність ґрунтів, а зовсім не завдяки їм». (За рубежом. — 1982. — № 18).
Усе це зайвий раз підтверджує правоту припущень щодо переходу Землі на найвіддаленішу орбіту, унаслідок чого відбувається загальне похолодання на ній, і тропічна зона переміщається з полярних до екваторіальних широт, які до цього, через високі температури, були не придатними для мешкання в них рослинного і тваринного світів.
Наука охрестила те, що трапилося «Крижаним періодом». Народні перекази пов'язують ці події зі зникненням Сонця і настанням лютих холодів, які тривали три зими підряд*, а також із відсутністю світила, коли всю Землю огортала тьма КРОМІШНА. Ця тема існує в стародавніх переказах багатьох народів, але особливо вражаючі картини трагедії ми знаходимо в німецьких і скандинавських епосах: «Старша Едда», «Загибель Богів», «Сказання про Рагнаріка» і ін.
Можна припустити, що Марс пройшов усі стадії розвитку Землі. Інакше як пояснити разючу подібність його ландшафтів до Землі, із його висохлими руслами річок, каньйонами і рівнинами.
Модель періодичного утворення зірки і її трансформації в планету, і в підсумку — у систему планет, логічно, на мою думку, підтверджується змінами біологічного життя на Землі, маючи на увазі і глобальні планетарні катаклізми.
Наступний етап у розвитку Землі (як і всієї нашої системи) — перехід на наступну орбіту, що може призвести до зникнення біологічного життя, якщо до цього моменту не буде вирішене енергетичне питання — одержання сонячної енергії штучним шляхом.
Якщо розглядати в цілому систему сфер, то її розвиток можна уявити так. Спочатку всі сім сфер мають ідеально кулясту форму і стикаються між собою в одній точці (в астрономічних поняттях). Але в міру руху матерії — вони поступово скривлюються, заглиблюючись одна в іншу і набувають конусно-червенних форм, що призводить до збільшення площі зіткнення сфер і, закономірно, збільшується зона, в якій руйнується речовина, що надходить. Це призводить до збільшення розмірів зірки і її гравітації, до прискорення потоку речовини в замкнутій системі сфер і, відповідно, сприяє ще більшому проникненню однієї сфери в другу. Постійно зростає обсяг зірки, тобто відбувається процес розвитку сфер, їх «дозрівання» і «старіння», у підсумку всі сім сфер зіллються в безладну круговерть, що має вигляд вогненного бублика, який поступово набирає спіралеподібної форми. Під дією сили взаємопри-тяжіння кварки вогненного «бублика» прагнуть до центру, унаслідок чого утвориться типова «спіральна галактика», або щось подібне до об'єкта М-51 із сузір'я Гончих Псів. Під дією сили взаємопритяжіння та інерції руху, кварки надмірно стиснуться в центрі скупчення, за стиском піде розкид, подібний вибуху, потім знову стиск — і так до моменту зрівноважування сил, що стискають і розштовхують кварки. Із настанням цього моменту починається процес утворення системи сфер. Кінець старого є початком нового.
Але для земних спостерігачів усі ці процеси залишаються незрозумілими, а мінливі небесні картини породжують фантастичні припущення про існування астрономічних монстрів типу: квазарів, пульсарів, «чорних дір», суперзірок і інших загадкових об'єктів.
* Про це також повідомляла газета «Труд» в № 235 і № 273 від 10 жовтня і 25 листопада 1986 року.
* Треба зважити на те, що Земля перебувала на другій орбіті. Тому рік був набагато коротший і три зими підряд були коротші, ніж сучасні.