Російське питання

«Наші люди... дуже діяльні, але відчувається брак належної опори. Поки наші принципи не буде розвинуто — у двох-трьох книгах — і не буде виведено логічно й історично з попереднього світогляду і попередньої історії як їхнє необхідне продовження, уся робота залишиться половинчастою...». 26 листопада 1847 р. він закликає Маркса «покарати Луї Блана»:

«...Покажи йому на ділі, наскільки ми вищі від нього <...>. Теоретичний бік і досі, на жаль, становить єдину нашу силу, але для цих поборників “соціальної науки”, “закону достатнього виробництва” і т. ін. це має велике значення».

Нарешті, 31 січня 1869 р.:

«...Для того, щоби підтримати всупереч Фогтові й компанії свій престиж у публіки, нам потрібно виступити з науковими творами... Будь хоч раз менш сумлінний щодо власної роботи; для цієї паршивої публіки вона все ще занадто гарна. Головне, щоб вона була написана і вийшла у світ, а слабкі сторони, що тобі впадають в око, осли не помітять». І тільки в 1860-ті роки Маркс починає створювати цей теоретичний підмурівок революційної діяльності (після попереднього ескізу в 1859 р. — «Критики політичної економії»). Він починає працювати над «Капіталом». І 18 червня 1862 р. пише Енгельсу:

«Я аж так збільшую цей том, тому що німецькі собаки вимірюють цінність книги її обсягом». Тобто Маркс і Енгельс правильно відчули, що тодішня революційна робота здобуде могутній імпульс, якщо їй дати «наукову основу». У той час посилання на авторитет науки мало просто заворожливу силу. Це відчували й попередники Маркса і Енгельса — Сен-Сімон і Фур'є, але цю «наукову основу» створювали дуже наївно. Наприклад, Сен-Сімон стверджував, що він відкрив у суспільстві «закон тяжіння», аналогічний ньютонівському; Фур'є говорив про закономірності, аналогічні «еліпсу, гіперболі і параболі». Але жоден із них не міг сказати, у чому ж ці «закони» полягають. Маркс більш вдало імітував науковий стиль. Така наукоподібність справляла приголомшливе враження, як видно зі спогадів тодішніх революціонерів (наприклад Віри Засулич).

Маркс прагнув завершити свої політекономічні твори, тому що вони мали закласти наукові підвалини майбутньої революційної діяльності. І здавалося, що хвиля революції росте дедалі більше. Паризька комуна викликала новий зліт надій Маркса й Енгельса. Та й тут (як раніше, під час революцій 1848 р. у Німеччині) надії не виправдалися. У I Інтернаціоналі Бакунін виявився більш успішним, ніж Маркс з Енгельсом у сфері підпільних інтриг. Основний стимул теоретичних досліджень Маркса зник — і він їх покинув. «Капітал» вийшов 1867 р., і до своєї смерті в 1883 р. Маркс до цих проблем у пресі не повертався. Він став цікавитися проблемами обґрунтування диференційного обчислення. Ці його «математичні рукописи» популяризувалися певний час у СРСР і стали широко відомі. Вони мають усі риси безнадійного дилетантизму і розуму, що працює вхолосту.

Ідейно ж Маркс був стандартним представником XIX століття. Наприклад, він беззастережно засвоїв концепцію прогресу, яка панувала тоді, поєднавши її з концепцією класової боротьби, що тоді вже існувала. У його аналізі генезису капіталізму дуже мало нових ідей, дослідження М. Вебера або В. Зомбарта набагато яскравіші, оригінальніші.

Широка популярність прийшла до Маркса вже після його смерті, коли його послідовники очолили німецький робітничий рух, створений раніше Ласса-лем. Енгельс незмінно підкреслював своє друге місце після Маркса («завжди грав при Марксі другу скрипку»), але серед живих виявився першим хоронителем і тлумачем ідей генія, який вже пішов від нас. Тоді, наприкінці XIX ст. і почалася всесвітня слава Маркса. Але успіх марксизму завжди визначався його зв'язком із революцією. Марксизм мав успіх як «пророцтво», як пророкування події, настанню якої сама концепція сприяє. І саме це пророцтво виявилося спростованим історією. Соціалістична революція відбувалася аж ніяк не в капіталістично розвинених країнах, а «диктатура пролетаріату» встановлювалася в країнах на 80 або на 90% селянських. І на закінчення, суспільство, побудоване марксистською партією, розпалося не під впливом зовнішнього конфлікту або природних лих, а під впливом власних сил розкладання. Усе це викликало обвальне падіння інтересу до марксизму. Наприклад, зараз у Росії навіть прихильники комунізму на своїх мітингах і демонстраціях ніколи не носять портретів Маркса.

І цікаво: інтерес до Маркса просто «згас». Це не мало характеру відмови від якоїсь наукової теорії, відмови, яка ґрунтувалася б на критиці, обговоренні низки її слабких місць. Тепер стало видно, що як успіх марксизму, так і занепад інтересу до нього є ідеологічними явищами. Вони не мають ніякого стосунку до науки.

Мені здається, що Фрейд — на більшій віддалі від науки, ніж Маркс. На цю тему можна навести багато аргументів, але обмежуся одним конкретним прикладом. Це уривок зі статті Фрейда «Невдоволеність культурою», яка вважається однією з його найбільш глибоких ідеологічних робіт. Мова заходить про те, як людина підкорила собі вогонь, і Фрейд пише (у довгій примітці):

«Психоаналітичний матеріал, при всій його неповноті й неоднозначності, дозволяє висловити принаймні одне — це звучить фантастично — припущення щодо походження цього величезного людського досягнення. Для первісної людини було начебто звичайним при зустрічі з вогнем гасити його струменем своєї сечі, знаходячи в цьому дитячу насолоду. Наявні легенди не дозволяють сумніватися в первісному фалічному тлумаченні полум'я, яке звивається догори. Гасіння вогню за допомогою поливання сечею — згадаємо, що до цього пізніше вдавалися й діти-гіганти — Гулівер у країні ліліпутів і Гаргантюа у Рабле — було, отже, подібне до сексуального акту з чоловіком, насолоди чоловічою потенцією в гомосексуальному змаганні. Той, хто перший відмовився від цієї насолоди, хто пощадив вогонь, зміг віднести його із собою і поставити собі на службу. Він приборкав вогонь природи тим, що заглушив вогонь свого власного сексуального збудження. Ця велика перемога цивілізації стала нагородою за те, що людина перемогла свій інстинкт. Надалі жінку була обрано охоронницею полоненого і закріпленого в домашнім вогнищі полум'я, тому що вона за своєю анатомічною будовою не могла піддатися спокусі насолод такого роду». Здавалося б, людина, яка написала це, не має уявлення про те, що таке наукове дослідження. Усе це не тільки бездоказово, а й взагалі не має сенсу: чому, відмовившись від задоволення пускати сечу у вогонь, людина відразу опановує вогонь? — такі питання ставити безглуздо. (Або чому Гулівер — дитя-гі-гант?) Адже це не окреме дивацтво, випадкове потьмарення розуму, таких міркувань чимало в працях Фрейда. Людина, яка мислить так, може бути ким завгодно: маніяком, фантастом, проповідником, міфотворцем, але до науки не має жодного стосунку. А тим часом — недавно був ювілей Фрейда і весь світ звеличував його як найбільшого науковця нашого (тобто XX) століття!

Мені вже давно здавалося, що коли повторюють твердження, що Маркс і Фрейд — великі вчені, мова йде про пряме навіювання, що так само явно суперечить фактам, як «нові шати короля». Але я, певне, не ризикнув би привселюдно висловити таке єретичне судження, якби не натрапив на твердження фон Хайєка:

«Якщо наша цивілізація виживе, що є можливим, лише коли вона усвідомить свої помилки, я гадаю, майбутні покоління дивитимуться на наш час як на епоху забобонів, переважно пов'язаних з іменами Карла Маркса і Зиґмунда Фрейда».

Він підкреслює, що йдеться про «забобони в найбук-вальнішому значенні слова...».

Причому ту ж думку висловив Карл Ясперс, і, мабуть, Хайєк не знав цього висловлювання Ясперса (артикульо-ваного на 20 років раніше). При тому, що фон Хайєк вважається одним із провідних економістів XX ст., він лауреат Нобелівської премії з економіки, а Ясперс — дуже відомий філософ — спочатку створив собі ім'я як психіатр (і переважно з професійної точки зору критикує Фрейда). Так що Хайєк, безумовно, компетентно обговорює Маркса, а Ясперс — Фрейда.

Що ж до Ейнштейна, то ситуація тут, як мені здається, є складнішою. Навряд чи можна сумніватися в тому, що він був винятково талановитим фізиком. Але в громадській думці йому відведено іншу роль. Його вважають ніби зразком, символом наукового генія. Коли хочуть когось похвалити, кажуть: «Просто Ейнштейн». Його постать з'являється як символ, коли потрібно символізувати науку, навіть людський інтелект. У його докладній біографії говориться про «канонізацію Ейнштейна». У 1919 р. газета «Берлінер Іллюстрірте» опублікувала його портрет і написала: «Альберт Ейнштейн — новий гігант світової історії». Відомий історик Тойнбі пише: «Досягнення природознавства XX ст. втілюються для нас в особі Ейнштейна» (хоча навряд чи сам у ці досягнення вникав). Таке місце в суспільній свідомості здається мені невиправданим, сфабрикованим. І «колективне несвідоме» відчуло цей «рекламний» характер образу Ейнштейна: зараз мультиплікаційне зображення Ейнштейна рекламує на телебаченні пиво. Думаю, що з Ньютоном або Гейзенбергом це було б просто неможливо.

Фізика, що дуже бурхливо розвивалася наприкінці XIX — початку XX ст., викликала бурхливий інтерес і залучила багато сил. До плеяди талановитих фізиків, таких як Резерфорд, Лоренц, Пуанкаре, Планк, Бор, Гейзенберг, Шре-дінгер, Дірак, на мою думку входить і Ейнштейн. Причому, деякі з них глибші й різнобічніші за нього. Головною заслугою Ейнштейна звичайно визнається створення «теорії відносності». Її було створено в два етапи: «спеціальна теорія відносності» (СТВ) і «загальна теорія відносності» (ЗТВ). Основна робота Ейнштейна щодо СТВ датується 1905 роком. Практично одночасно (на два тижні раніше) з'явилася на ту ж тему робота Пуанкаре — мислителя, у першу чергу математика, фізика і філософа. Так що в крайньому разі Ейнштейн міг би претендувати на створення СТВ — одночасно і незалежно від Пуанкаре. Але становище є складнішим. Теорія відносності саме тому стала так відома, що вимагала відмови від деяких уявлень, які здавалися очевидними, наприклад одночасності двох подій. Але Пуанкаре ще в 1898 р. написав працю «Вимір часу», у якій доводив логічну необґрунтованість цього поняття. Зміст цієї роботи було включено до філософської книги Пуанкаре «Наука і гіпотеза», що вийшла 1902 р., і набула великої популярності. Ейнштейн на ці дослідження Пуанкаре ніде не посилається, і здається, вони йому невідомі. Проте спогади сучасників показують, що вони їх вивчали разом з Ейнштейном і були під їх сильним впливом. У відгуку в зв'язку з запропонуванням Ейнштейнові посади професора в Цюриху, Пуанкаре писав: «Пан Ейнштейн — один із найоригінальніших мислителів, яких я знаю; незважаючи на молодість, він вже займає дуже почесне місце серед провідних науковців нашого часу. Особливе замилування викликає та легкість, з якою він сприймає нові ідеї (більш точний переклад: адаптується до них) і робить із них всі можливі висновки».

Один із найвідоміших висновків СТВ — це «еквівалентність маси й енергії», у деякому сенсі реалізується в атомному вибуху. Цей принцип уперше було встановлено австрійським фізиком Хазенерлем, однокласником Шредінгера, який загинув на фронті під час Першої світової війни. У коментарях до творів Шредінгера про Хазенерле говориться:

«У 1904 р., розглядаючи випромінювання в замкненій сфері, формулював для цього випадку еквівалентність маси й енергії. (Ейнштейн, який сформулював її в загальному вигляді не знав роботи Хазенерля.)». Що стосується ЗТВ, то робота Ейнштейна над виведенням основного її рівняння, як тепер з'ясовано, відбувалася в період інтенсивного листування Ейнштейна й видатного математика того часу (після смерті Пуанкаре) — Гільберта. Причому Ейнштейн прагнув вгадати найпростіший вигляд цього рівняння просто з того, що воно мало відповідати певним умовам, а Гільберт математично вивів його з певного загального принципу. При цьому посилань на внесок Гільберта в роботах Ейнштейна немає. Зберігся, однак, його пізніший лист до Гільберта, «примирливого» характеру. (У різний час давалися різні інтерпретації взаємин Ейнштейна і Гільберта. Я наводжу версію, найбільш позитивну щодо Ейншейна.)

Можна уявити собі науковця-пустельника, який мало цікавився чужими дослідженнями, багато до чого доходив самостійно і не дуже цікавився проблемами пріоритету (такі бували). Але Ейнштейн таким не був. У найбільш докладній його біографії ідеться про його доповіді в Німеччині, Франції, Японії, де він пропагував свої ідеї:

«У травні — червні 1925 р. вони (чоловік і жінка Ейнштейни) знову подалися подорожувати, відвідавши цього разу Аргентину, Бразилію й Уругвай. Куди б вони не приїжджали, від Сінгапуру до Монтевідео, усюди місцеві єврейські громади влаштовували їм гостинний прийом». Суперечки щодо питання про пріоритет проходять через всю історію науки. І часто можна побачити, що певний час панує однобічний погляд, який перебільшує роль одного вченого за рахунок інших. Але закономірність тут така: перекіс на користь однієї особи може взяти гору більшою мірою й панувати далі тим довше, наскільки велику соціальну підтримку має ця особа. Така соціальна підтримка може реалізуватися як могутня наукова школа або навіть як підтримка певних інтелектуальних або політичних течій. Таку роль у долі Ейнштейна, безсумнівно, відігравало те, що він примикав до декількох течій, надзвичайно впливових у світі. Насамперед, єврейський національний рух. Ще з 1919 р. він був тісно пов'язаний з одним із найвизначніших діячів сіонізму — Блюменфельдом, якому «не раз доручали підготовку заяв з питання сіонізму» (як пише його біограф). Ейнштейн, певне, не був прихильником сіонізму, але тісно співпрацював із цим рухом. У 1921 р. він відвідав США разом із Вейцманом аби зібрати кошти для «Єврейського університету» у Палестині; у 1923 р. — Палестину, де був гостем англійського комісара у справах Палестини Герберта Самуеля. Іншим світовим рухом, спроможним надати могутню підтримку, був пацифізм, і Ейнштейн як прихильник цього руху виступав із початку Першої світової війни. (Парадоксально, у Другій світовій війні він сприяв створенню атомної зброї.) Він був прихильником «Сполучених Штатів Європи», членом «Союзу за нову батьківщину» («Ліга боротьби за права людини»), «Товариства друзів нової Росії» (з 1923 р.) і т. ін. Тобто Ейнштейн був активним учасником «лівих» течій, винятково впливових на Заході тоді та й пізніше.

Цим, мені здається, пояснюється «іконописний» образ Ейнштейна, хоча він, без сумніву, був одним із талановитих фізиків свого покоління. Його невпинні 15-літні заняття теорією відносності мали (поряд із працями інших авторів) величезне значення для створення цієї теорії (особливо після смерті Пуанкаре). Йому належать і інші праці, наприклад про фотоелектричний ефект, за що йому і було присуджено Нобелівську премію в 1922 році. Але незначущу його діяльність усе наступне життя після початку 1920-х р. важко поєднати зі знайомим нам виглядом супергеніального фізика.

Якщо говорити про інші імена, то Гейне, наприклад, писав чарівні вірші — недарма на його слова написано стільки романсів.

Але в цьому він лише йде за течією німецького романтизму. А те, чим Гейне завоював особливе місце, — це жовчна сатира, «фейлетонний стиль», впроваджений у поезію. Певна вигадка, чужа власне поезії. Як і в Кафки, опис мо-торошнуватих, гидливих ситуацій — на зразок передчуття сучасних «фільмів жахів», але з більш слабкими технічними засобами. Або винайдення дванадцятитональної системи в музиці у Шенберга. Створення консерваторій, спочатку в Лейпцизі, потім у Петербурзі і Москві Мендельсоном-Бартольді і братами Рубінштейнами, безумовно, вплинуло на розвиток музики. Але це була скоріш соціальна, організаційна дія. І в посмертно опублікованих міркуваннях покійного композитора Свиридова є вислів, що з цим був пов'язаний поворот убік «масового виробництва» музикантів-професіоналів і що більшість тодішніх найбільших композиторів, як на Заході (Шуман, Брамс, Вагнер), так і в Росії («Могучая кучка»), йшли іншим шляхом і були в недружніх стосунках із цим напрямом.

Євреїв дійсно дуже багато серед «талантів другого і третього рівня», «ремісників культури», і їхня роль у культурі підвищувалася, як підвищувалася роль маси: масових видань, журналістики (газетної, радіо- і теле-), коли науку стали рухати не індивідуальні науковці, а наукові інститути, успіхи науки стали визначатися капіталовкладеннями, а число вчених виражатися в мільйонах.

Важко сказати, що тут було причиною, а що наслідком: чи пристосовували євреї культуру до свого стилю мислення чи стали масово йти в цю сферу, коли вона набула близького їм стилю. Швидше за все, обидва процеси перепліталися.

Зазвичай, велика участь євреїв у певній сфері культури визначається не їхніми творчими здібностями в цій сфері, а іншими, складнішими причинами. Якщо, наприклад, євреї становлять більшість членів Спілки радянських композиторів, то з цього ще не можна судити про їхню видатну обдарованість як композиторів. 874 особи (тільки в РРФСР) не можуть бути одними яскравими талантами — їх на кожне покоління народжується лише декілька. Спілка композиторів — бюрократизована організація, типовий орган «ідеологічного сектору». Серед його членів переважна більшість має більш ніж середні творчі дані, і прийом до лав визначається багатьма факторами, які музики здебільшого не стосуються. У довоєнний час (до Другої світової війни) ситуація в цій сфері, ймовірно, була аналогічною (з великою перевагою євреїв). А чиї імена залишилися? Шостакович, Прокоф'єв, Мясковський... У посмертно опублікованих замітках композитора Свиридова є такі спостереження:

«Спілка композиторів давно перестала бути організацією, яка опікується творчими проблемами. Той зміст, який вкладали в справу її організатори, втрачено. Вона (спілка) перетворилася на годівницю для рядових композиторів, у гігантську організацію самопропаганди і творчого самоствердження для його енергійних керівників-функціоне-рів. Вони тримають при собі цілі штати людей, які працюють для слави своїх патронів. Їхні слухняні клеврети сидять у всіх установах, керують майже всім музичним життям країни: державними замовленнями (величезні гроші), концертними організаціями; своє видавництво, музичні відділення радіо і ТВ, власна преса. Є небезпека перетворити державні організації у філії Спілки композиторів, керовані заповзятливими безвідповідальними функціонерами Спілки композиторів через слухняних, посаджених ними людей, які займають відповідальні посади в радянських установах. У їхніх руках — пропаганда за кордоном, де вони проводять по кілька місяців на рік, представляючи своєю часом бездарною музикою нашу культуру і мистецтво. Ця перероджена організація, якою керують спритні ділки, які вимагають собі з антрепризою непомірних почестей. Їм куряться непомірні лестощі, які викликають здивування і відразу в людини з (нерозбірливо) смаком.

Театри, оркестри, державні замовлення, власні будинки відпочинку, будинки творчості, лікування. Мільйони народних грошей на цих дармоїдів. У їхніх руках — уся світова антреприза (і радянська теж); освіта (консерваторії і музичні школи), де вони науково принижують вітчизняну культуру, відводячи їй місце “провінції”; музичні відділи в газетах і журналах і всій спеціальній пресі; Спілки композиторів (у Російській Федерації цілком); філармонії; критика (майже 100%) — тобто громадська думка. Музичні відділи міністерств підконтрольні Спілкам композиторів. Радіо і ТВ (отут, щоправда, не цілком), музичні театри, оркестри і їхні керівники (майже на 100%). Все це чудово повоєнному організовано, дисципліна залізна і беззаперечна, порядок абсолютний, нещадність — як у Сабрі і Шатілі. Працюють у редакціях десятки років. Це люди досвідчені і вмілі, але їхній досвід і вміння спрямовано не на благо, а на шкоду нашій культурі».

Тут збіглися дані про національний склад Спілки радянських композиторів і багаторічні спостереження видатного композитора про її роботу, які випадково потрапили до мене. Але немає підстав припускати, що така ситуація спостерігалася тільки в музиці. А це стосується тільки останнього, повоєнного часу.

Якщо ж іти глибше в минуле нашої країни, то ми стик-немося з грандіозними процесами, що змінили її соціальну структуру. Ми вже посилалися на книгу Ю. Ларіна (Лур'є), присвячену ситуації з євреями у СРСР. Там говориться, що до революції в дрібних містах і містечках Росії мешкало 2200 тис. євреїв, а зараз (тобто в 1926 р.) їх там залишилося тільки 800 тисяч. Питання, на чиї ж місця переселилися в міста майже 1,5 млн євреїв? Насамперед, буквально — у які будинки, квартири вони вселилися? Адже житлового будівництва тоді не було і отримати квартиру можна було тільки видаливши або «ущільнивши» її хазяїна. А потім і ширше — чиї місця в партійному і радянському апараті, промисловості, науці і культурі вони зайняли (тому що в село, мабуть, не пішли)? Той самий автор повідомляє і деякі результати цієї грандіозної перетряски.

«В Україні 26% усіх студентів були євреї, в медичних вузах — 44,8%. У РРФСР євреї становили 11,4% студентів (у той час як до революції, з Польщею, Литвою, Молдавією, євреї складали 2,4% населення). У Москві євреї становили в 1920 р. — 2,2% населення, у 1923 р. — 5,6% і в 1926 р. — 6,5%».

Але ж і їхні діти займали місця чиїхось дітей, можливо, навіть і ненароджених. Ще підлітком я зробив таке спостереження. Мої батьки походили з небагатої і нечиновної дореволюційної інтелігенції. У них збереглося невелике коло знайомих, переважно гімназійних друзів. І я помітив, що всі вони або були неодружені, або не мали дітей. Та й у моїх батьків я був єдиною дитиною. Потім згадав, що й у школі не зустрічав дітей із російських дореволюційних інтелігентських родин. Із приятелів, яких я можу згадати, в одного батько був електромонтер, інший жив із матір'ю, прибиральницею... У мене були приятелі у школі, батьки яких були лікарі, інженери, адвокати... Всі вони були євреї. Тобто, за моїми особистими спогадами, російська дореволюційна інтелігенція вимирала. І після цього залишалося порожнє, «вільне» місце. Набагато пізніше, вже в 1970-ті роки, один єврейський публіцист так підсумував ситуацію:

«Замінивши вакуум, який утворився після зникнення російської інтелігенції, євреї самі сталі цією інтелігенцією».

Євреїв не зачепило винищення поміщиків і дворян. Тим більше їх не зачепив страшний катаклізм цієї епохи — колективізація і розкуркулювання. Порівняймо: наприкінці 20-х років створювалися сільськогосподарські єврейські поселення в Криму і під Одесою. Вони були добровільними, поселенців безкоштовно забезпечували машинами і худобою, звільняли від податків. У 1923 р. Держбюджет виділив на ці поселення 5 млн, американська єврейська організація «Джойнт» — 20 мільйонів! А всього за планом мало заселитися 26 тис. родин, але й цей план не вдалося виконати... Кров'ю селянства було виграно війну, а «інваліди — мешканці сільських місцевостей» не отримували навіть пенсії. У 1946 р. знову прийшов голод у сільські райони, але до цього часу, як ми чули, 98% євреїв уже мешкали в містах.

Далі все йшло «само собою», майже без зусиль. Наведу один приклад з більш пізнього часу. У журналі, який видавався в Ізраїлі російською мовою розповідається така історія. «Олена Ісааківна Щорс, яка значиться за паспортом росіянкою, насправді є внучкою героя Громадянської війни Миколи Щорса, легендарного командарма, відомого за піснею “След кровавый стелется по густой траве”.

Дружиною Щорса в той незабутній час була Фрума Ростова, справжнє прізвище якої я не знаю. Ця залізна чекістка Фрума, давлячи контрреволюціонерів як клопів у довіреному їй для цієї мети місті Ростові, зуміла народити від Щорса дочку Валентину, яка у свою чергу згодом вийшла заміж за фізика Ісаака Халатнікова, який був членом-кореспондентом Академії наук СРСР (надруковано в 1976 р.; пізніше — академік). Історія його кар'єри ще більш повчальна, тому що, коли він мешкав у місті Харкові, його викликав академік Ландау для навчання в його семінарі. У той час Ландау, пригнічений довгим списком єврейських прізвищ школи його учнів, натрапив на прізвище Халатні-кова, що дало йому привід помилково подумати, що він розбавить школу фізиків-теоретиків хоч одним росіянином, про що його неодноразово просили партія й уряд. Можна уявити, як матюкався Ландау, довідавшись, що цей харків'янин Халатніков ніякий не Халатніков, а Ісаак Маркович». З якою дивною легкістю, з одеським гумором подається тут і тема «залізної чекістки, яка давила контрреволюціонерів як клопів», і більш сучасна тема «довгого списку єврейських учнів» Ландау. Адже це важке моральне звинувачення: все одно що брати на роботу тільки своїх родичів.

Мені не відомо, наскільки правильно автор описує становище в школі Ландау, скоріше, його стаття характеризує спрямованість журналу, який цю статтю опублікував. Однак, у висловленнях учнів іншого визначного фізика-теоретика (і математика) того часу — Боголюбова вчувається гіркота, викликана становищем «аутсайдерів» щодо вже сформованої школи Ландау. Почалося все з конкуренції глав шкіл на ґрунті теорії надтекучості гелію, про яку Боголюбов оповістив Академії наук у 1946 р., а Ландау на той час займався нею більше 5 років. Учень Боголюбова, Д. Широков (згодом академік) пише: «За спогадами учасників... зборів, Дау (Ландау) різко критикував доповідача. Однак він незабаром перетравив і оцінив почуте, тому що лише через два-три тижні направив до друку статтю, де ad hoc (тобто без обґрунтування. — І. Ш.) була запропонована крива з перегином для спектру збудження... Крива Ландау випливає з формули М. М. (Боголюбова) за деяких припущень про характер взаємодії між атомами гелію-ІІ. Однак посилання на М. М. у публікації Ландау немає». Інший учень Боголюбова, В. Г. Соловйов пише: «Восени 1953 р. М. М. Боголюбова було обрано академіком (Відділ фізико-матема-тичних наук). У цей час панування школи Ландау було цілковитим. Оскільки праці М. М. Боголюбова, виконані поза школою Ландау, викликали великий інтерес, то всіляко підкреслювалося, що він не фізик-теоретик, а математик». У зв'язку з обранням Боголюбова академіком, я сам пам'ятаю, як відомий математик Л. С. Понтрягін розповідав мені пізніше, що Ландау (з яким вони тоді були в приятельських стосунках) говорив йому: «Як шкода, що ви не балотуєтеся, а то б ми вас обрали замість Боголюбова». Причому, основні досягнення Понтрягіна тоді стосувалися топології, і Ландау ніяк не міг їх оцінити. Говорячи про початок 1950-х р., той же В. Г. Соловйов пише: «Якщо на семінарі Ландау доповідь схвалено, тим самим схвалено публікацію чи дисертацію. Якщо науковий напрямок не здобув підтримки на семінарі, він практично не мав шансів для розвитку... Повноправним учасником семінару вважався той, хто склав теоретичний мінімум Ландау, для чого треба було пройти дев'ять іспитів. Під час кожного іспиту, який особисто приймав Ландау, потрібно було вирішити три задачі і відповісти на додаткові питання... Я довідався, що екзаменовані заздалегідь знали пропоновані задачі. Я ж не знав жодної... і тому припустив... що, можливо, має місце якийсь прихований добір». Далі автор говорить із приводу учнів Боголюбова: «Створювалися штучні труднощі нашим публікаціям редакцією “ЖЕТФ” і радянською редакцією «Nuclear Phisics». Потім він пише: «Після 1965 р. школи Ландау і Боголюбова, а також інші напрями в теоретичній фізиці мирно співіснували». Але я гадаю, що такому мирному кінцю значно допомогли екстраординарні політико-адмініс-тративні здібності М. М. Боголюбова.

А справа явно не обмежувалося однією школою. Я пам'ятаю аналогічні наукові школи і семінари в математиці. І справа не обмежувалася однією країною. У світовому масштабі так створювалися репутації, вирішувалися питання пріоритету, роздавалися відомі премії...

Але все це не стосується самої суті проблеми. От до обговорення цієї серцевини питання я і хочу зараз перейти. Як мені здається, вона полягає в тому, що талановитість народу в принципі не вимірюється талановитістю окремих його представників. Коли ми говоримо, наприклад, про талановиту людину, то маємо на увазі не ідеальну роботу якогось його органа, наприклад підшлункової залози, а діяльність, яка властива його людській індивідуальності, у старомодній термінології, його душі. І талановитий народ визначається не за кількістю його талановитих представників, а за здатністю створювати власні, тільки цьому народу властиві цінності — плоди народної душі, як грецька драма, італійський живопис, німецька музика, російська література, перська поезія... Іноді це продукт творчості декількох близьких народів: наприклад, сучасна фізико-математична картина світу створена романо-германськими народами.

У цьому сенсі євреї як народ позбавлені творчого начала. Ще в древній Іудеї вся культурна діяльність була цілком пригнічена єдиною метою — створенням етноцен-тричної релігії. І пізніше навряд чи хто-небудь може вказати продукт саме єврейської культури. Це можна було б намагатися пояснити тим, що життя євреїв протікало в розсіянні, хоча не заважало ж це їм зберігати свідомість національної єдності, а в інших народів ця свідомість завжди пов'язана з існуванням національної культури. Але створення єврейської держави Ізраїль у цьому нічого не змінило. Становище стало навіть гострішим. Здавалося б, такі яскраві таланти виявляються в країнах, де євреї вкраплені в незначних кількостях, як уран у руді. Якщо їх об'єднати, мав би відбутися просто атомний культурний вибух! Але виявилося — порожнеча. Навіть у специфічно єврейських сферах діяльності. Наприклад, майже всі найкращі скрипалі світу — євреї, але я не чув жодного, який вийшов з Ізраїлю. Це стосується шахістів. Ізраїль (як визнана держава) існує вже більш як півстоліття, а породив менше талантів, ніж інші маленькі країни: Голландія, Данія, Норвегія. Ми бачили в цьому огляді, що євреї зробили великий внесок у розвиток певний течій людства. Наприклад, у розвиток капіталізму в Західній Європі. Але капіталізм вже складався в Італії, Франції. Євреї брали участь тільки в тому, щоби надати йому певних рис: фінансово-спекулятивного напрямку. Або в розвитку соціалізму в XIX і XX століттях. Але сам соціалізм як учення існував задовго до цього, — від Платона. Євреї ж відігравали величезну роль у перетворенні його в основу революційного руху, у перемозі соціалістичної революції і ствердженні революційної влади. Крім того, євреї після епохи емансипації (XIX–XX ст.) брали участь у культурній діяльності багатьох країн, поряд із представниками корінних (як зараз кажуть — титульних) народів. Зокрема, у розвитку німецької літератури і музики, загальноєвропейської фізики і математики, світових фінансів і т. ін. І у своїй власній спеціальності — математиці — я знаю багато імен єврейських здібних, талановитих математиків, починаючи з XIX ст., у своєму житті зустрічав їх і сам. Проте всі вони діяли в тій культурній математичній традиції, яку вже створили західноєвропейські народи. А японці, євреї, росіяни, китайці та ін. були в цій традиції лише продовжувачами. Хоч такий приклад, як геніальний цикл пісень Шостаковича «З єврейської народної поезії». Напевне, існував яскравий фольклор єврейських містечок, частково його навіть зібрали (як я чув, єврейські музиканти). Та, щоб перетворити його в музику світового масштабу, знадобився Шостакович.