Власність як юридична та економічна категорія, об'єкт протиправного посягання

Юридичне поняття про власність як про вольове ставлення людини до речі, суб'єкта до об'єкта, до прямої влади, панування першого було сталим ще в Римській імперії. Водночас власність ототожнювали з багатством як матеріальним об'єктом володіння.

Досліджуючи власність як юридичну категорію П'єр Жозеф Прудон у працях «Що таке власність?» і «Система економічних протиріч, або Філософія вбогості» визначив цю категорію так: «Власність є крадіжка» [1, с. 14]. Він по-новому підійшов до цієї проблеми, спробував пояснити походження і зміст власності. Незважаючи на те, що його думка не була прийнята в суспільстві як безперечна, вона підкреслила важливу деталь: якщо один член суспільства володіє якоюсь річчю, то інший не може мати її у своїй власності [2, с. 59].

Французький соціаліст-утопіст К. А. Сен-Сімон у своїй праці «Погляд на власність і законодавство» вказував на те, що «найбільш важливе питання, що підлягає розгляду — це питання про те, як повинна бути організована власність для найбільшого блага всього суспільства відносно волі й відносно багатства» [3, с. 355].

Далі власність визначали як суспільний феномен, що втілює неподільну єдність права й економіки. Саме це формує специфіку відносин власності, яка не існує поза юридичною та економічною матерією.

К. Маркс перейшов від правової інтерпретації власності до її обґрунтування як економічної категорії, що виражає відносини між людьми з приводу конкретних речей (насамперед засобів виробництва). Ці відносини характеризують присвоєння засобів виробництва і споживання благ, розподіл матеріального багатства між класами, суспільними групами, державою, окремими особами.

За Гегелем, речі перебувають під владою певних осіб, перетворюючись при цьому у сферу прояву людської волі й становлять об'єкт їхнього володіння, їхнє майно, а люди є власниками. Тут установлюється вольове ставлення людини до речей, причому вона використовує річ за власним бажанням. У цьому плані власність означає ставлення індивідуума до своїх речей або поширення своєї волі на зовнішні предмети [4, с. 88].

Австрійський учений К. Менгер у праці «Підстави політичної економії» (1871) стверджував, що відносини власності зводяться до відносин виключення доступу інших осіб до певного багатства. У його концепції основу власності становить захист володіння. Автор теорії суб'єктивної цінності, підставою якої є корисність і винятковість блага, К. Менгер трактує власність як наслідок браку благ і доходить висновку про визнання вічності власності [5, с. 135].

Наприкінці XIX ст. виник інституціоналізм, який приділяв питанню власності серйозну увагу. Так, його засновник — Торстейн Веблен увів у широкий науковий обіг поняття власності, яка приносить дохід власникові, але виробництва не стосується. Зокрема він наголошує на еволюції власності, коли на зміну приватним індивідуальним фірмам приходять великі корпорації, внаслідок чого власність на матеріальні блага виявилася відтиснутою на задній план власністю на абстрактні активи; акціонування вкупі з гіпертрофією кредиту затвердило панування титулів власності. Однак категорію власності Т. Веблен не аналізує. Важливого значення ця проблема набула в працях його учня — Джона Коммонса. Він вважав, що закономірності пропозиції неможливо зрозуміти, не досліджуючи власність. Дж. Коммонс трактує категорію власності як сукупність певних прав і обов'язків. Відчуження власності, на його думку, — в основі будь-якої угоди. Аналіз ускладнюється, зазначав Коммонс, двоїстим характером самої вартості, тому що вона є одночасно і фізичним благом, і титулом власності. Можливість передачі права власності без супутньої передачі самих предметів підтверджує існування двох аспектів власності. Це вимагає дієвішої теорії невловимої власності й ринкових боргових зобов'язань, без чого не можна пояснити справжнє значення оцінки майбутніх благ [6, с. 81].

У 20–30-х роках XX ст. інтерес до власності зріс, що було зумовлено, по-перше, появою на практиці системи господарювання, побудованої переважно на державній власності, а по-друге, встановленням безумовного панування корпорацій, що базуються на акціонерній власності.

У першому випадку провідну роль відіграли ідеї лідера нової австрійської школи Людвіга фон Мі-зеса. Він так визначив юридичне поняття власності: «Власність означає повний контроль над послугами, які надає якесь майно» [7, с. 35]. Права власника Л. Мізес тлумачить не як якісь законні права, а як визнані суспільством за особою або групою осіб домагання на результати використання ними благ і відповідальність за їх використання. Найважливішим із прав власності він вважав не традиційні права володіння, користування й розпорядження, а право одержання доходу від використання.

Суть відносин власності неможливо розглядати без порівняння їх із відносинами присвоєння. Присвоєння є конкретним суспільним способом володіння річчю. Воно формує та виражає основну, конкретну рису як певної форми власності, так і її конкретних видів.

Розрізняють способи присвоєння і форми присвоєння. Спосіб присвоєння зазнає постійного впливу внаслідок зміни способу виробництва, розвитку обміну й розподілу, а форми присвоєння більш консервативні. За певних умов форма присвоєння може навіть штучно затримуватися на рівні нерозвинених способів виробництва. Спосіб присвоєння не може не збігатися з конкретним видом власності. Тут проявляється дія об'єктивних законів власності і законів присвоєння. Існує два закони власності і два закони присвоєння, які взаємопов'язані. Першим є закон власності на продукт своєї праці. Йому відповідає закон присвоєння: праця — споконвічний спосіб присвоєння [9, c. 19].

Присвоєння співвідносне з прямо протилежною дією — відчуженням. Дрібне виробництво передбачає безпосереднє поєднання, зрощення працівника з умовами виробництва. Отже, перший закон власності опирається на єдність праці і власності. Становлення капіталістичного товарного виробництва пов'язане з відчуженням виробника від власності на засоби виробництва за умови збереження його особистої волі. Привласнити чужу працю можна лише через сферу обігу, точніше через ринок праці. Використання найманої праці дало змогу привласнювати додатковий продукт праці, не порушуючи економічних законів. Існування на товарному ринку продукту, що створив працівник, не обов'язкове: суб'єктами ринку є власники товару як результату виробництва. Відчужена робоча діяльність розглядається як приналежність капіталу, а створений продукт як його результат.

Початковою формою власності є володіння, тобто закріплення матеріальних благ за конкретними власниками, індивідами і колективами. Законне володіння майном завжди має правову підставу. Слід зазначити, що володіння ще не повна власність, а об'єкти власності у відносинах володіння фігурують не як об'єкти безпосереднього присвоєння, а як умови господарювання. Власник є тимчасовим хазяїном речі. Історія знає періоди становлення економічних відносин, коли здійснюється володіння, а власності ще немає. Так, у Росії довгий час практикувалося приватне землеволодіння, у той час, коли приватна власність на землю була відсутня [10, с. 56].

Розпорядження виражається у праві змінювати приналежність майна. Суб'єкт, який володіє таким правом, має можливість реалізації основних правочинів власника: установлення напрямків застосування, права здійснення угод (продаж, дарування, оренда) стосовно об'єкта власності. Володіння, розпорядження і користування об'єктом власності передбачають відповідальність за ефективне функціонування, відшкодування збитків, яких зазнав об'єкт.

У російській юриспруденції погляди на категорію «власність» сформувалися в 50–60 роках минулого століття на основі формаційного підходу до вивчення історичного процесу. А. В. Венедиктов писав: «Власність — завжди суспільно-виробничі відносини, відносини між людьми з приводу коштів і продуктів виробництва, але не між людьми і належними їм засобами виробництва» [11, с. 36]. Приблизно так само характеризують власність інші автори [12, с. 16].

Іншу позицію в цьому питанні зайняв В. П. Шкредов, який вважав, що «власність як форма прояву об'єктивних відносин виробництва є фактично єдністю суспільних, виробничих відносин людей до речей. Але ця внутрішня єдність не виключає зовнішнього відділення ставлення до речей від виробничих відносин між людьми. Недооцінювати, а тим більше ігнорувати ту сторону власності, що виникає внаслідок панування людини над речами, — означає робити не меншу помилку, ніж аналізувати виробничі відносини у відриві від продуктивних чинників» [13, с. 23].

Отже, позиції іноземних учених у цьому питанні розходяться, але всі вони одностайні у тому, що найбільш визнаним є те положення, відповідно до якого власність — це відносини між людьми, а не відносини людей до речей.

Оскільки двома найважливішими підсистемами власності є юридична й економічна, то інтегральний підхід дає підстави визначити власність як сукупність виробничих відносин між людьми щодо присвоєння ними об'єктів власності, які дають право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування [14, с. 60].

Основним елементом у праві власності є розпорядження суб'єкта власності її об'єктами. Від часів римського права це відображено в існуванні повної й неповної власності, і водночас у праві повного господарського ведення, або праві оперативного управління. Коли суб'єкт тільки володіє і користується об'єктом, то він має право оперативного управління, якщо ж він вправі й розпоряджатися ним, то мова йде про повне господарське володіння. Часто чітко простежується розбіжність між частковим і повним присвоєнням.

Цікавою для розуміння природи власності є теорія викладена в працях Армена Алчіана, Герберта Демсеца, яка в науковому середовищі отримала назву — неоінституціоналізму. Відповідно до неї, право власності не є ресурсом як таким, а «пучком правочинів» на прийняття рішень із приводу того чи іншого ресурсу. Із цієї позиції теорії права власності немає абсолютних прав власності; кожне рішення повинне спиратися на певний набір прав власності, або «пучок правочинів», необхідний і достатній у найбільш вигідній реалізації економічної ситуації. Кожен «пучок» може розщеплюватися так, що одна частина правочинів починає належати одному агентові, а інша — іншому. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші забороняють.

До основних елементів «пучка прав» власності належать право на виключення з доступу до ресурсу інших агентів; право на використання ресурсу; право на одержання від нього доходу; право на передачу всіх попередніх правочинів.

Найбільш повно представив «пучок» прав власності англійський юрист А. Оноре. Він виділив у сукупності відносин власності дванадцять елементів [15, с. 33], а саме:

1)   право володіння (винятково фізичного контролю над благами);

2)   право використання (застосування корисних властивостей благ для себе);

3)   право управління (рішення щодо того, хто і як забезпечуватиме використання благ);

4)   право на доход (володіння результатами від використання благ);

5)   право на капітальну цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну, знищення блага);

6)   право на безпеку (захист, імунітет проти експропріації благ або шкоди з боку зовнішнього середовища);

7)   право на заповіт і успадкування (передача благ у спадщину);

8)   право на безперечне володіння благом;

9)   заборона шкідливого використання (тобто способом, що завдає збитків зовнішньому середовищу);

10)   відповідальність у вигляді стягнення (можливість вилучення блага на сплату боргу);

11)    залишковий характер (обов'язковість повернення переданих кому-небудь правочинів після закінчення строку);