головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 10/2006 
Персонал № 10/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Інтелектуальні почуття як частина структури аттитюду та їх функціонування в системі когнітивної діяльності

Анатолій КОНЬКОВ,
кандидат медичних наук, доцент Херсонського інституту МАУП

Формування конкретної психологічної установки, тобто специфічного стану, який характеризує готовність суб'єкта «до здійснення певної діяльності, спрямованої на задоволення його актуальної потреби» [5, с.170], відбувається в руслі суспільної дійсності. Саме соціальне середовище, як вважає Д. Узнадзе, сприяє інтеграції життєвого досвіду людини. Результатом такого безперервного процесу, який триває значну частину життя індивіда, є формування в свідомості системи фіксованих установок. До того ж особливо значна їх кількість виникає на ранніх етапах соціалізації (в період дошкільного дитинства та в роки отримання загальної середньої освіти). Пізніше деякі сформовані установки безслідно зникають, але інші зберігаються досить тривалий час, іноді все життя, і готові актуалізуватись за відповідних умов. Визначне місце серед збережених фіксованих установок отримують ті з них, які спрямовані на цілі і засоби діяльності в суспільній системі. У соціологічній літературі за такими соціально фіксованими установками закріпився спеціальний термін — атти-тюд (від франц. «аttitude» — поза, положення).

Соціологічна і психологічна література досить багаті на визначення поняття «аттитюд». Однак, серед усіх цих дефініцій особливою повнотою і розгорненням відрізняється визначення, яке запропоновано американським соціальним психологом Дж. Олпорт: «Аттитюд є стан свідомості і нервової системи, який характеризує готовність і виник завдяки попередньому досвіду суб'єкта. Ця готовність виражається у спрямовувальному динамічному впливі на реакції суб'єкта відносно всіх об'єктів і ситуацій, до яких вона має стосунок» [6, с.170].

Порівнюючи смислові значення даного визначення і визначення установки, яке наводить Д. Узнадзе, можна досить легко переконатись, що поняття «аттитюд» і «установка» мають близьку генетичну схожість. Але, незважаючи на це, поставити знак рівності між ними не можна. Зробити це не дозволяє чітко виражений соціальний мотив, який надає кольору поняттю «аттитюд». Аби розвинути таку думку слід зазначити, що зародження й існування аттитюду як психічного утворення можливо тільки в умовах суспільної дійсності, яка виконує в даному випадку одночасно роль живильного середовища і каталізатора. Але, якщо це так, то неминучим стає висновок, згідно з яким аттитюд, на відміну від установки, є більш тонким інструментом дослідження соціально обумовлених проявів особистості. Він не замінний, зокрема при аналізі ціннісних орієнтацій, оскільки останні «виражають потреби індивида в соціально (підкреслено мною. — А. К.) значущих цілях у засобах діяльності» [1, с. 42]. Однак починати таку аналітичну роботу необхідно лише впевнившись у тому, що методичні прийоми застосування аттитюду ефективні. У свою чергу відчуття впевненості може виникнути тільки в результаті детального вивчення структури і функціональних особливостей, що властиві аттитюду як психічному утворенню.

Досить глибокий і ретельний аналіз структури аттитюду зробили американські психологи Д. Катс і Д. Креч. Їм вдалося встановити, що аттитюд, як психічне утворення, містить три чітко виражених компоненти:

а)  когнітивний, який поєднує в собі переконання, погляди, вірування, цінності і думки;

б)  емоційний, який характеризується тісним зв'язком із проявами когнітивного компонента і покликаний чуттєво виражати зацікавленість або включеність індивіда в конкретне ставлення до дійсності;

в)  поведінковий, який пов'язаний із двома попередніми, і виражає тенденцію або готовність здійснювати практичні дії в напрямку конкретного відношення.

Установлення факту багатокомпонентності структури аттитюду стало значним науковим досягненням, яке дозволило поглибити уявлення про аттитюд і здолати концепцію «лінійного» виміру даного феномена за ознаками чіткості прояву, нахилу індивіда до того або іншого об'єкта соціальної дійсності. Пізніше англійський соціальний психолог A. Оппенгейм шляхом узагальнення дослідницького матеріалу, який стосувався структури аттитюдів, створив їх своєрідну аналогову модель — «дерево» [7].

«Крону» цього «дерева» утворюють погляди й думки — психічні утворення, які мають вкрай нестійкий характер і змінюються під впливом життєвих подій. Більш стійкими виявляються «гілки» — аттитюди, які формуються на основі системи уявлень суб'єкта. Але максимальною стійкістю відзначається «стовбур» уявного дерева, утворений глибинними аттитюдами (цінностями). Забезпечення подібної стійкості досягається завдяки потужній «кореневій системі» — особистісним синдромам: спрямованості особистості, її активності, самостійності, інтра- або екстравертивності та ін.

Звичайно, як і будь-яка модель, аналогове «дерево» системи аттитюдів несе на собі відбиток певного схематизму. Крім того, сама конструкційна побудова даної моделі така, що основні деталі — аттитюди включено до неї переважно з боку її ког-нітивного змісту, а не з генетичного погляду. У зв'язку з цим дати чітку характеристику ще одному поведінковому компоненту системи аттитю-дів виявляється неможливо. Отже, необхідні інші підходи, які дозволили б не тільки отримати недостатню інформацію, яка стосується поведінко-вого компонента, а, і це дуже важливо, поглибили б уявлення про структуру і функціональну взаємодію всіх ідентифікованих компонентів аттитюдів.

Успіх пошуку цих нових підходів, як виявилось, цілком може бути гарантований і в межах розглянутої моделі аналогового «дерева» аттитюдів, але взятої на поперечному зрізі (рис. 1).

Згідно рис. 1 уявний поперечний зріз представлений трьома концентричними шарами (своєрідними «річними» кільцями), кожен із яких відповідає певному структурному компоненту глибинних аттитюдів (цінностей). Причому, порядок, в якому ці шари чергуються, обрано невипадково. Наприклад, центральне положення когнітивного шару («К») визначається покладеною на нього важливішою функцією переробки сенсорної інформації (з моменту потрапляння подразнення на чуттєве рецепторне поле і до отримання відповідної реакції індивіда). Позицію наступного — емоційного шару («Е») визначено з урахуванням його функції з установлення значущого зв'язку (вказаний стрілками) між когнітивним та пове-дінковим («П») шарами.

Цей зв'язок, як видно з рисунка, здійснюється в чотири етапи (див. нумерацію стрілок). Суть першого полягає в зміні «температури» емоційного шару зрізу. Відбувається це в результаті впливу якісно переробленої сенсорної інформації, яка концентрується в когнітивному шарі. На другому етапі під впливом зміненої емоційної «температури» починаються зрушення в пове-дінковому шарі. Реально підтверджує такий процес здійснення індивідом соціально обумовлених вчинків (дій), у виконанні певної соціальної ролі. Однак, бажання, внутрішньо відчуте, виконати дану роль виникає тільки в умовах, коли людині гарантовано отримання позитивних емоцій. За свідченням Т. Мальковської, «механізм утворення позитивних емоцій полягає в тому, що при досягненні визначених нормативних вимог, людина відчуває своє зростання, отримує від цього задоволення і прагне до збереження способів поведінки, які забезпечують їй хороше самопочуття» [2, с. 43]. Аналогічний гностичний підхід можна знайти і в характеристиці закономірностей розвитку позитивних емоцій, запропонованої В. П. Симоновим: «Тільки наявність правил і обмежень дозволяє сформувати ймовірнісний прогноз, перевищення якого (в сенсі зростання імовірності досягнення мети) веде до позитивного переживання» [4, с. 110]. У застосуванні до змісту наступного — третього етапу наведені висловлювання мають надзвичайно важливе значення, оскільки виражають необхідність визнання зворотного зв'язку, існуючого між шарами зрізу, який розглядається. Початок цього етапу припадає на період максимальної інтенсивності динамічних процесів у поведінковому шарі, який накопичує досить великий енергетичний потенціал. Однак, будучи граничним, цей шар може передати свою енергію тільки шару попередньому — емоційному, що власне і відбувається. Так виникає зворотний зв'язок. У підсумку в забезпеченому поведінковою енергією емоційному шарі створюються умови для зародження і оформлення афективних реакцій, чуттєвий тон яких буде знаходитись у повній відповідності з результатами того або іншого конкретного вчинку (дії).

Нарешті, говорячи про суть останнього — четвертого етапу, слід зазначити, що вона бачиться як процес просочування серцевини зрізу виникаючими емоційними барвами. Щоправда, у зв'язку з цим неминуче виникає питання про шляхи і засоби, які можуть забезпечити таке чуттєве забарвлення.

Поставивши це питання, слід ще раз звернутись до аналізу когнітивного шару. Вище вже зазначалось, що основне його завдання, це переробка сенсорної інформації. Кінцевим продуктом цього процесу, у реаліях живого мозку, діяльного мозку, є думка. Однак, народившись, вона може легко загинути, якщо не буде відповідним чином укріплена. «Вижити» і втілитися у поведінковому акті (вчинкові, дії) народженій думці допомагає емоційний початок, який формує для неї дещо подібне до захисного чохла (рис. 1). Причому міцність цієї оболонки, найімовірніше, має визначатись тими структурами емоційного шару, які можуть безпосередньо створити специфічний афективно-чуттєвий фон навколо кожної нової думки і тим самим сприяти прояву ставлення індивіда до її породження. До числа таких структурних компонентів, які задовольняють вирішення завдання збереження думки, належить широкий спектр інтелектуальних почуттів.

Виникаючи як продукт пізнавальної діяльності людини, ці почуття (а до них традиційно відносять здивування, сумнів, упевненість, допитливість, науковий інтерес, любов до знань) мають чітко виражену здатність спрямовувати розумовий процес до русла потреб пошуку і пізнання істини. Основою такої здібності є чітко визначена послідовність, у якій кожне з названих інтелектуальних почуттів виявляється задіяним до підтримки необхідного напрямку ходу думки. Так, наприклад, на першому з чотирьох етапів зв'язку між шарами модельного зрізу, що розглядається (рис. 1) інтелектуальне забарвлення породженої думки створюється послідовно почуттями здивування, сумніву, здогадки. Зрештою, після цього трикратного чуттєвого забарвлення виникла думка набуває достатнього ступеня стійкості і до початку другого етапу вже готова реалізуватись у відповідному до її змісту поведінковому акті. Однак, для того, щоби подібний перехід думки до вчинку (дії) міг бути практично здійснений, необхідна наявність сформованого в повному обсязі почуття впевненості, а це досягається дещо пізніше, тобто ближче до середини або навіть кінця даного етапу. У результаті створюється певний запас страхового часу, коли суб'єкт отримує можливість ще раз «зважити» аргументи на користь наміченого плану дій і, тим самим, запобігти імпульсивності і помилкам у поведінкових актах.

Після того як вчинок або дію все ж зроблено, починається чуттєве забарвлення його (її) наслідків (за часом це збігається з ініціацією третього етапу). Здійснюється цей процес завдяки активізації інтелектуальних почуттів упевненості, радості (при позитивному практичному втіленні думки), або розчарування, засмучення (при неможливості або невмінні практично реалізувати закріплену думку). Далі, забарвлені в певний інтелектуально-чуттєвий фон підсумки вчинку (дії), сприймаючись свідомістю, підлягають аналітичній обробці. Результатом її є новий потік сенсорної інформації, який спрямовується в ті когнітивні структури мозку, які мають безпосереднє відношення до народження та реалізації плану конкретного пове-дінкового акту. Тут інформація знову зчитується й розшифровується, щоб потім, уже будучи переведеною на мову когнітивних мозкових структур, впливати на їх функціональний стан. А провідна роль у такому впливі, безпосередньо, повинна належати відомостям про інтелектуально-чуттєвий фон, в який виявилися забарвлені підсумки вчинку (або дії).

Уловлюючи цю частину інформації, когнітив-ні структури реагують, перш за все, на її знакову («плюс» або «мінус») характеристику. За часом перші прояви такої реакції збігаються з початком останнього — четвертого етапу зв'язку між шарами модельного поперечного зрізу (рис. 2). Після цього функціональний стан цих структур швидко змінюється. Так, «плюс» (інформація про почуття задоволення, радості), після сприйняття ментальними структурами, незмінно призводить до нового руху думки, оскільки в цих утвореннях з'являється досить високий ступінь метаболічної напруги. Підтвердженням початку нової хвилі розумової активності є бажання проаналізувати результати поведінкового акту. Виникає воно, зазвичай, поволі і, будучи задоволеним, ставить суб'єкта перед необхідністю констатувати наявність інших, ще не пізнаних суттєвих відношень, якими конкретне явище природи або закономірність суспільного життя пов'язані з іншими реаліями навколишньої дійсності (природного або соціального середовища).

Далі ця відкрита свідомості інформація, спрацьовуючи подібно до пускового механізму, викликає новий цикл діяльності всіх елементів когні-тивної системи (рис. 2), а при його успішному завершенні — наступний і т. д.

Зрештою, у певний момент після більшої чи меншої серії таких успішних циклів на «виході» системи, крім інтелектуального задоволення і радості може постати допитливість. Причини її появи можуть бути пояснені накопиченими до даного часу кількісними змінами в функціонуванні як окремих елементів, так і когнітивної системи. Народження допитливості, таким чином, означає, що система, яка розглядається, переходить на якісно новий рівень функціонування. Реально це виявляється в докорінній зміні характеру пізнавального ставлення людини до дійсності. Тепер у поведінці суб'єкта все помітнішими стають ознаки самостійного критичного аналізу вирішених пізнавальних завдань, а також активного (без попереднього побічного спонукання) пошуку взаємних зв'язків предметів та явищ об'єктивного світу. Більше того, з появою допитливості система когнітивної діяльності набуває виражену стійкість, і навіть черга тимчасових гностичних невдач неспроможна викликати порушення її функції. Ця стійкість ще більше усталюється, коли щойно накопичені кількісні зміни в системі призводять до виникнення на «виході» інтелектуального почуття, що може бути визнане як пізнавальний інтерес.

Порівняно з допитливістю, яка має, зазвичай, багато предметних спрямувань, інтерес, оскільки він завжди виражає особистісну пізнавальну потребу, більш вибірковий. Із його появою думка починає концентруватися на аналізі тільки окремих об'єктів та явищ, які викликають інтерес. Сприяє цьому особливий чуттєвий фон, який виникає навколо значимого в пізнавальному відношенні предмета. Потім, у міру поповнення знань, забарвлення фону поступово тьмяніє, але зникнути повністю не встигає, так як на момент, коли даний інтерес практично задоволений, виникає нова пізнавальна потреба і пов'язаний із нею новий інтерес. Так чуттєвий фон знову набуває насиченості, однак у його «палітрі» з'являються вже інші, більш складні барви (як свідчення іншого, більш високого рівня нової пізнавальної потреби, виникнення якої сприяє появі і нового, більш глибокого інтересу). Потім, коли і фон починає тьмяніти, виникає нова пізнавальна потреба. У результаті барви фону моментально «оживають», але їх склад стає ще складнішим, що свідчить про появу інтересу, але глибшого, ніж попередній. Потім розглянута ситуація, зберігаючи властиву їй динамічну стійкість, повторюється неодноразово. І з кожним новим повтором пізнавальний інтерес виглядає все більш значним і глибоким. Однак, на певному етапі своєї еволюції, під дією знов накопичених в елементах когнітивної системи змін, він починає трансформуватися, набуваючи риси, які властиві такому інтелектуальному почуттю, як любов до знань. Це стає помітним завдяки зростанню ступеня «емоційно позитивного ставлення, що виділяє об'єкт (у даному випадку знання. — А. К.) серед інших і ставить його в центр життєвих потреб та інтересів суб'єкта» [3, с.198].

Така загальна схема послідовності виникнення інтелектуальних почуттів у ситуації, коли в систему когнітивної діяльності вноситься первинна сенсорна інформація, яка помічена знаком «плюс». Але зовсім інша картина буде спостерігатись, якщо в систему когнітивної діяльності первинно потрапить сенсорна інформація зі знаком «мінус» (інформація про почуття розчарування або засмучення, які переживаються). У такому випадку діяльність системи практично відразу ж починає гальмуватися, а в умовах, коли такий інформаційний вплив стає безперервним, система повністю припиняє свою діяльність. Об'єктивно це проявляється в прагнення суб'єкта відійти від рішення розумових завдань, які виникають перед ним, через острах отримати негативний результат і знову пережити почуття засмучення та розчарування.

На закінчення слід відзначити, що формування почуття любові до знань — процес досить тривалий і тому умовно може бути розділений, в крайньому випадку, на два основних етапи. На першому з них у суб'єкта формується певна схильність — особистісна властивість, яка виражає стійку потребу в здійсненні пізнавальної діяльності, але вже тільки в конкретній сфері знань. На наступному — завдяки реалізації прагнення вдосконалювати вміння та навики у вибраній сфері пізнання, виникають відповідні здібності, тобто особистісна особливість, яка є неодмінною суб'єктивною умовою, що гарантує успіх на шляху до вічного наближення до пізнання Істини. Примітно також і те, що хоча згадані особистісні характеристики (нахили і здібності) в своїй основі і не є інтелектуально чуттєвими утвореннями, однак саме завдяки їм забезпечується постійне зростання емоційного тону, який забарвлює процес перетворення пізнавального інтересу в почуття любові до Знання.

Література

1. Личность и ее ценностные ориентации // Информационный бюллетень АН СССР. — М., 1969. — № 4(19).

2. Мальковская Т. Н. Социальная роль и позиция школьника / В кн: «Молодежь и образование». — М., 1972.

3. Психология (словарь) / Под ред. А. В. Петровского и М. Г. Ярошевского. — М., 1990.

4. Симонов П. В. Теория отражения и психофизиология эмоций. — М., 1970.

5. Узнадзе Д. Н. Основные положения теории установки. — Тбилиси, 1961.

6.  Allport G. W. «Attitude» in: Handbook of Social Psychology, Clark Univ. Press Worcester, 1935.

7. Oppenheim A. N. Questionarie Design and Attitude Teasurement. — N. Y., 1962. — P. 108.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту