У поплічниках нацистських душогубів (закінчення)
МЕЖІ ГУМАНІЗМУ
Об'єктом гуманних інтересів Е. Редліха була не стражденна, пригноблена більшість людства і навіть не єврейство в цілому, а лише його сіоністська частина. Як справжній сіоніст він бачив різницю не між багатими визискувачами і пригнобленими пролетарями, а між відданими прихильниками сіонізму й асимільованими євреями. Його гуманізм закінчувався там, де асимільований єврей переставав мислити як єврей, а починав поводитися як чех, словак чи росіянин, як євангеліст, християнин або, нарешті, виступати як переконаний пролетар-інтернаціоналіст.
У той час як ватажки терезинської ЄРС складали списки, формуючи ешелони з чеських іудо-християн, і почали таємні переговори з Ейхманом і Моесом про їх депортацію з Терезина на Схід, Редліх писав 17 і 27 грудня 1942 року: «Прибув Ейхман, і ми очікуємо важливих рішень. Я чув, що вже складаються списки християн, які залишать Терезин».
Зрозуміло, що асимільованих чеських іудо-христи-ян включали до списків на відправлення разом із усіма їх родичами, у тому числі з дітьми, оскільки ті теж належали до відмерлої, асимільованої гілки.
Докором самому собі вважав Редліх випадки, коли християнським дітям жилося краще, ніж єврейським. «Двоє християнських дітей каталися на санчатах, — записав він 20 лютого 1942 року. — Одна єврейка сказала, коли побачила цих дітей на санках: «Їм живеться краще, ніж нашим дітям… І я приймаю її докір, хоча я в цьому не винен».
Нотатки в щоденнику Редліха іноді можуть створити враження, що його автор розуміє обмеженість гуманізму, орієнтованого тільки на турботу про сіоністську частину єврейства, що широким жестом він зараховує до людських істот і асимільованих євреїв. Так, він пише: «Питання терпимості велике і пекуче. Чи маємо ми право відкидати кого-небудь тільки з політичних і релігійних мотивів? Хіба іудо-християнин не може бути, наприклад, кухарем або чиновником? Хіба він винен у тому, що залишив єврейство (тому що його хрестили колись, коли він був дитиною)?»
Але більш глибокий аналіз думок Редліха свідчить, що вони ніяк не впливають на його ставлення до асиміляції як до явища, діаметрально протилежного цілям сіонізму. Його поблажливість до асимільованого і заклик до терпимості щодо них беруть початок з ідеї, реалізованої нині в Ізраїлі, що ніхто з євреїв не є втраченим для сіонізму, поки вважає себе євреєм. I якщо єврея навернено в іншу релігію, коли він був дитиною, тобто не за своєю волею, він залишається представником горезвісного «світового єврейського народу».
У ДУСІ МАЙБУТНІХ ТРАДИЦІЙ ГІСТАДРУТУ
Справедливі протести асимільованої більшості проти виховання їхніх дітей у дусі сіонізму Ред-ліх просто відкидає, стверджуючи, що виховання в Терезині не має сіоністського характеру. У нотатках у щоденнику за 16 і 18 травня 1942 року він сперечається зі своїми політичними противниками: «У гетто точаться великі суперечки на моральні теми. Нас звинувачують у насильстві над дітьми. Чвари між сіоністами й асимільованими засмучують мене. Мені стає смішно, коли нас критикують за те, що ми приневолюємо дітей до того, щоб вони стали сіоністами. І я злюся через те, що після війни наші супротивники будуть кричати, що ми, сіоністи, були ворогами взагалі будь-якої чеської культури, будь-якого прогресу. Насправді ж більшість вихователів — асимільовані євреї. Я визнаю, що в нас не вистачає сіоністських вихователів і виховательок».
Чи були сіоністи в Терезині друзями чеської мови і чеської літератури? Чи можна на основі виправдань Редліха дійти висновку про неупередженість цього сіоніста, терпимого до чеської культурної спадщини? Адже за кілька днів до цього, 4 квітня 1942 року, він так висловлює своє кредо: «Чеські пісеньки й культура стали мені байдужі. Я дозрів для того, до чого йшов: бути євреєм у повному сенсі цього слова...» І хіба його заяви, що сіоністські вихователі становили в Терезині меншість, є достатнім доказом того, що дітей тоді не виховували в сіоністському дусі?
Сіоністські устремління виявляються насамперед у програмі виховання, яку її творець, Егон Редліх, за обсягом і змістом пристосував для курсів перекваліфікації «Гехалуцу» — сіоністської молодіжної організації, що працювала в інтересах переселення євреїв до Палестини. Виховання за Редліхом, зводилося до трудової підготовки дітей у дусі вимог, як до майбутніх членів Гістадруту, тобто до колонізаторів арабських земель і будівельників кібуців (сіоністські сільськогосподарські кооперативи). У його педагогічній діяльності в Терезині проступає постійне прагнення вирвати дітей із-під впливу асимільованих батьків і цілком підкорити їхньому сіоністському вихованню в дитячих установах. Тому в щоденнику він часто ремствує на нестачу житла для розміщення дітей, які змушені ночувати в будинках у матерів.
Оскільки дітей, які виховувалися в дусі програм чеської народної освіти, не можна було відразу ізолювати від народу і відгородити від впливу родини, Редліх намагається ненав'язливо змінити їхнє мислення, Скерувавши його в річище вимог іудаїстської релігійної самосвідомості. Тому він вводить ранкову молитву, що її промовляли івритом, а на протести атеїстів, які виступили проти релігійного виховання дітей, відповідає 10 жовтня 1942 року: «Шукаю нові форми виховання, єврейського виховання. Хочу запровадити й у молодших дітей ранкову молитву. А ось реакція на це: таке, мов, застаріло, це бозна-що. Вони не розуміють, що “Ш'ма Ізраел” (“Слухай, Ізраїлю” — перші слова іудейського віровчення) не є і не може вважатися проявом релігійності — це прояв національного». До цієї ж теми він повертається і пізніше: «Велика дискусія про “єврейські форми” виховання дітей. Багато вихователів — асимільовані, або ж байдужі люди — виступають проти іудаїстично-го виховання дітей. Проти цього багато хто. Це, на їхню думку, дуже реакційно...» А через тиждень доповнює: «Готуємо відкриття іудейської школи».
Опір чеських дітей антинародним планам сіоністських вихователів, у яких ці діти бачили скоріше наглядачів, які співпрацюють із нацистами, часто набирало досить гострої форми відкритих сутичок. Стихійний за формою дитячий опір Редліх хоче здолати суворістю вихователів і покараннями. Із цього приводу він пише 20 грудня 1942 року:
«Суворість. Прийшов я до клубу. І моя найдорожча половина чула, як діти кричали: «Сіоністські свині!».
Асимільовані діти не відчували навіть того мінімального зв'язку з іудаїзмом, що не тільки нав'язували їм нацистські расові закони, а й втовкмачували самі сіоністські прислужники нацистів. Деяких із них повинні були напучувати старші друзі, щоб їхній опір сіонізмові не викликав проявів антисемітизму. При цьому вони апелювали не до їхнього єврейського походження, а волали до патріотизму й антинацистського налаштування всього чеського народу, який був чужий антисемітизмові. Свідчить про це такий запис у щоденнику від 16 серпня 1944 року: «Одна маленька дитина закричала на старого: “Смердючий жид!” До неї підійшов якийсь чоловік і сказав: “Ти що робиш? І тобі не соромно? Ти — чех, а так сваришся!” І це відбувається в гетто у 1944 році!»
У боротьбі проти сіонізму в терезинському гетто розгорнули свою патріотичну діяльність у дусі комуністичної моралі вихователь блоку 1-Л-417 Вальтер Айзінгер, двадцятидев’ятилітній викладач чеської мови з Брно, член підпільної організації Опору чехословацької компартії в Те-резині (народився 27 травня 1913 року), і комуніст Бруно Цвіккер, доктор філософії, доцент університету в Брно.
За прикладом героїв радянських письменників Бєлих і Пантелєєва, авторів відомого роману про виховання безпритульних дітей у післяреволюційній Росії, у блоці 1-Л-417 ці два чоловіки заснували «Республіку ШКІД». Поряд зі створенням самоврядування республіки вони стали видавати журнал «Знаю», на сторінках якого від грудня 1942 до осені 1944 року виховували хлопчиків у дусі майбутніх громадян соціалістичної Чехословаччини. Про цей журнал Редліх пише у своєму щоденнику за 13 червня 1943 року: «Я став тепер цензором дитячої газети. Її літературна цінність дійсно велика. Але даремно було б шукати в газеті хоча б натяк на єврейський дух».
Зрозуміло, що Егон Редліх не був згодний зі світоглядом Вальтера Айзінгера, який в одній зі статей, написаних у 1943 році, висловив свою непохитну віру в Радянський Союз і свою любов до соціалізму. Він писав: «Говорити сьогодні погано про Радянський Союз — на це не насмілиться жоден розумний чоловік в усьому цивілізованому світі. Навіть ті, хто з початку війни ще говорили про нього погано, і ті зрозуміли, що помилялися. Їх переконала війна. Говорити сьогодні про такі речі негативно — означає не тільки виявляти необ'єк-тивність, а й зрадити людство і цивілізовані держави усього світу, означає поставити себе в ряд відкритих ворогів Радянського Союзу...»
Як Егон Редліх уявляв собі повоєнний розвиток, говорить запис у його щоденнику від 6 листопада 1942 року: «Коли закінчиться війна, мільйони євреїв у Європі залишаться без засобів до існування, без якого-небудь майна... Думаю, що євреї зі Сполучених Штатів викладуть свої грошики, щоби допомогти європейському єврейству. Можливо, справа дійде і до великого переселення. Швидкий розвиток і криза — от з чого вийде Ерец Ісраел, сильний ізсередини і зовні».
ВИХОВАННЯ ДЛЯ ЕКСПАНСІЇ
Хоч Егон Редліх закликає вихователів до терпимості при перевихованні в дусі сіонізму, сам він не вірить в успіх перевиховання зрілих асимільованих євреїв — чеських громадян. Він ставиться до них презирливо і недружньо, називає асимільованих євреїв гоями. У звіті про дебати між сіоністами й асимільованими (13 травня 1942 року) він пише: «Усе це, по-моєму, абсолютно нічого не варте. Кожна людина, яка дійсно є особистістю, виробила собі власний світогляд». А коли так, то центр ваги він переносить на виховання дітей. І особливого значення в цьому він надає вивченню івриту. «Для сіонізму краще двадцять учнів, які вивчають іврит, ніж двісті, які стали сіоністами під впливом однієї бесіди» (13 травня 1942 року). Після оволодіння івритом має бути відмова від чеської мови і культури, як далеких сіоністському духу та спрямування думок. Сам Редліх удосконалюється в івриті в консервативних рабинів Євгенія Вайса і Зиґмунда Унгера, які вчили його і ненависті до гоїв. Як єврейському буржуазному націоналістові йому «байдужі чеські пісеньки і культура», його душу гріють ізраїльські пісні і старі іудейські літургійні тексти, повні містики і ворожості «обраного народу» до неіудейських племен. Це підтверджують його нотатки в різних місцях щоденника, наприклад за 22 лютого 1942 року: «Вчора була дитяча вистава... Під кінець пекли шлягери, і хтось, до моєї радості, заспівав “Хатікву” (“Пісня надії” — сіоністський гімн. — І. Б.), а інші підхопили. Я дуже зрадів, що там є гарні євреї». А 14 вересня 1943 року він розхвалює розучену п'єсу «Маленька дівчинка їде до Ізраїлю». Чистильник взуття чистить чоботи пророка Еліаса.
Націоналістичний підхід характерний для Ред-ліха не тільки до чеської мови, а й до мов інших єврейських народів. Із цих позицій заслуговує послаблення, у його очах, тільки німецька мова. У своєму щоденнику він скаржиться на докори, що адресують йому асимільовані, які вважають, що в такі часи й у його посаді говорити мовою тюремників просто непристойно: «Ненависть до нас не слабшає. Учора мене лаяли за те, що я заговорив по-німецьки...»
Із позицій майбутнього загарбника і колонізатора арабських земель Редліх підкреслює, що сіоністське виховання майбутніх засновників і будівників ізраїльської держави містить у собі не тільки знання івриту, але і вивчення арабської мови. «Вже три роки я вивчаю іврит, тепер мені нечасто трапляються слова, зміст яких мені незрозумілий,.. Я дуже старанний, але не можу сказати, що знаю цю мову. А що робитимуть люди, які почнуть вчити його в Ерец Ісраелі? Вони ніколи не вивчать цю мову. Але ж в обов'язок кожного єврея в Ерец Ісраелі буде входити ще і вивчення арабської мови. Що ж вони робитимуть? Адже вони не знатимуть ані івриту, ані арабської мови» (25 червня 1942 року).
Так у період найбільшого розмаху нацистської експансії і винищування народів сіоністи не тільки марили про захоплення чужих арабських земель, а й готували до того реальні передумови, що полягають, зокрема, у вивченні мови народу, який вони хотіли поневолити.
ДЕМОКРАТІЯ ПО-СІОНІСТСЬКИ
Так, підпираючи колабораціоністську Єврейську раду старійшин, сіоністи спрямовували сили на зміцнення єдності своїх рядів. Головною їхньою метою було прагнення об'єднаними силами не допустити, щоб у терезинське самоврядування і в ЄРС проникнули представники й настрої асимільованої більшості. Для цього Егон Редліх теж знаходить ідеологічне обґрунтування в староза-повітних іудейських текстах. 12 лютого 1942 року він пише: «Раббі розповів мені дуже багатозначну притчу. Євреї кажуть: множина має вагу, більшість — переважує. Хтось питав у єврея: якщо у вас панує правило більшості, то чому ти не хрестився? Рабин відповів: «Коли я вірю всім серцем, більшість не вирішує».
Саме тому Редліх відкидає тактику ЄРС, зовні намагається робити вигляд, нібито він терпимо ставиться до чеської більшості Терезина. «Дисципліна сильно падає. Я маю на увазі дисципліну щодо єврейських установ. Це сумне явище, і провина за нього лежить на обох сторонах — на керівниках, які не знайшли правильного, ненасильницького шляху, щоб домогтися поваги до себе, і на керованих, у яких бракує внутрішньої дисципліни» (24 квітня 1943 року). А місяцем пізніше Редліх записує: «Іноді мені здається, що тут можна бачити всі негативні якості демократії. Повільність, з якою набирають сили накази, які повинні пройти через багато інстанцій... Терпимість — така, що далі їхати нікуди. А в підсумку, хіба хто-небудь із тих, до кого я виявив терпимість, повірить взагалі, що я терпимий? Начебто не бувало навпаки?.. Керівництво наше побоюється, як би його не запідозрили у нетерпимості. Але керівництву потрібна сила, а не страх. I страх бути запідозреним у нетерпимості — це тільки страх, тільки слабкість».
Сторінки щоденника Редліха сповнені відгомону політичних сутичок між сіоністами й асимільованими. Майже з усіх питань сіоністської діяльності Редліх кориться суворій дисципліні і з переконаністю в їхній правоті виконує накази своїх вищестоящих начальників. Він лише незгодний беззастережно з тактичною лінією еліти, що, на його думку, додає недостатньо зусиль для об'єднання всього єврейства під сіоністським керівництвом.
«Після кожного погрому євреї починають дробитися на сотні груп, що сваряться між собою. Усе це було б смішно, якби ситуація не була така серйозна». Редліх неспроможний зрозуміти, що сіонізм через свою хибну концепцію єдиного «світового єврейського народу» не може відіграти роль об'єднувальної сили. Більше того, навіть у керівництві Терезина немає єдності поглядів. Так, 14 лютого 1942 року він пише, що «прірва між представниками гетто безупинно поглиблюється. І якщо сьогодні вони сваряться, що буде наприкінці? Сподіваюся, боротьба між сіоністами не стане занадто серйозною, оскільки, якщо асимілянти поведуть атаку на сіоністів, ті, можливо, саме завдяки цьому об'єднаються».
ПОДІБНО ДО МАНДЛЕРА
Прагнення сіоністів вижити, навіть ціною приношення в жертву асимільованих євреїв, привело їх до ницього лакейства перед нацистською владою терезинського гетто. «Моральне виправдання» цієї діяльності сіоністи вбачали в горезвісній теорії «обраного народу». У щоденнику за 3 квітня 1942 року Редліх відповідає асимільованим, які критикували в Терезині сіоністів за колабораціонізм із нацистами і ніяк не могли зрозуміти, чому сіоністи так прагнуть вижити, за будь-яку ціну рятуючи свою шкуру. «В одному жіночому блоці мене зупинила вихователька і передала щоденник своєї приятельки. У цьому щоденнику я прочитав цікаву дискусію автора із сіонізмом. Вона питає сама в себе, чому євреї так чіпляються за життя, яку цінність має таке життя... Ця вихователька не розуміє сенсу і накреслень долі нашого народу, тому що вона асимільована».
Зрозуміло, що Редліх звужував масштаби критики на адресу сіонізму і його терезинських ватажків, зараховуючи критиків до категорії окремих недобрих людей. Сам він критикував ЄРС за ненаситне прагнення його членів до особистої влади. Він пише: «…Боротьба за впливове становище, честолюбство, скоріше особисте, ніж виправдане діловими якостями... Я не люблю людей, які весь час домагаються більшої влади. Я теж честолюбний і тому прагну до влади. Але вище від любові до власних чеснот я ставлю моральні принципи». Редліх засуджує ЄРС за його недієздатність, егоїзм і демагогію: «Рада старійшин — це корпорація шанолюбних діячів, чванливих і зарозумілих, з одного боку, а з іншого боку — це люди, які мимрять про речі, яких не в змозі зрозуміти... Дебати про права Ради старійшин: ніхто не має права на кращу їжу — це велика фраза, як великий і той, хто її вимовив. А насправді старійшини ніколи не погодяться відступити кому-небудь хоч шматочок своїх прав... Рада старійшин: один більш великий демагог, ніж інший...»
У щоденниковому записі від 9 лютого 1942 року ми читаємо таке зізнання: «Між нами є кілька єврейських злочинців». Від визнання присутності таких елементів у терезинському єврейському самоврядуванні Редліх так ніколи і не дійшов до критики самого сіонізму, його ідеології. Не набула продовження і фраза про єврейських злочинців. Автор щоденника не називає цих людей на ім’я. Навпаки, коли терезинці стихійно, у порядку самосуду били сіоністських лакеїв нацистів, Редліх виступав у ролі захисника потерпілих. Так було і в лютому 1943 року, коли нацисти відправили до Терезина празьку сіоністську верхівку, разом із керівником транспортного відділу празької ЄРС і довіреним агентом анти-єврейського відділу IV-Б-4 празької канцелярії гестапо Робертом Мандлером.
У записі Редліха від початку лютого 1943 року сказано: «Мандлера побили до крові, і він зараз лежить у приміщенні для хворих. Євреї радіють. Це їхня помста негідникові. Але навіть якщо він грішний, хто вправі кинути в нього камінь?.. І що буде завтра? Учора побили Мандлера, а що буде завтра? Чи не піднімуться месники, які стануть нападати па будь-яку людину, з якою у них особистий рахунок? Небезпечний прецедент!»
Однак злочинна діяльність Мандлера була настільки очевидна й огидна, що навіть і Редліх анітрохи не сумнівався в його провині. Адже сам він вказував у щоденнику, що ім'ям цієї людини стали називати всіх тих, хто вчинив серйозні злочини проти людства. Це видно і з запису про перепалку між представниками сіоністської еліти, про яку він писав 27 квітня 1942 року: «Вчора дійшло до сварки між Ф. (Фредді Хіршем. — Ред.) і Поппером. Фр. вилаяв Поппера і заявив, що той — другий Мандлер. Що ж до мене, то я і справді часто уподібнююся до Мандлера».
Реакція Редліха на стихійний акт людського почуття справедливості просто пов'язана з тим, що цей акт не вміщається у межах його правосвідомості, що справедливу відплату було підмінено актом помсти, здійсненим без формального судового вироку. Як один із організаторів депортації на схід з Терезина і винуватців єврейської трагедії, Редліх боїться людського суду, який наздожене і його — одного з членів терезинського сіоністського самоврядування й ЄРС.
Тому він так нетерпляче очікує кінця війни й переселення до Палестини, де можна врятуватися від каяття власної совісті й сховатися від переслідувань із боку тих, кого він знав у гетто і перед ким завинив: «Що буде, коли всі повернуться після війни?.. Як ми ставитимемося до інших? Я вже зараз почуваю, що для мене еміграція до Ізраїлю буде втечею. Втечею, від людей звідси, з Європи, втечею від мого життя тут, у діаспорі, втечею зі старого життя в нове» (14 червня 1942 року).
Щоби захистити сіонізм та його еліту, яка співпрацювала з нацистами, було породжено фальшиву легенду про невинність сіоністів. Їхня співучасть у нацистському геноциді реабілітується, трактується як проста перестраховка, що сіоністські члени ЄРС були простими маріонетками в руках нацистського керівництва табору, які до того ж виконували накази нацистів тільки з примусу.
МАРІОНЕТКИ ЧИ АКТОРИ?
«Неможливо, щоб ми взяли на себе всю ненависть євреїв, тому що ми тільки маріонетки, які виконують накази». Чи справді сіоністи були безвладними ляльками в руках нацистів чи вони були все-таки людськими істотами, здатними мислити й міркувати?
Коли нацисти послали до Терезина Хайпца Шустера (народився 25 січня 1895 року) — керівного члена робочого комітету ЄРС (перебував у Празі-1, вул. Довга, 33/731), терезинці збиралися і його провчити, як Роберта Мандлера. Редліх пише про це 30 червня 1943 року». «Хотіли побити Хайнца Шустера. Якуб (Едельштейн, староста ЄРС. — Ред.) зумів умовити цих людей, щоби вони не били його. Як це вдалося Якубові? Тому, що люди хотіли бити саме Хайнца або Бонді. Може бути, поведінка останніх щодо суспільства і не була правильною. Але лише тому, що робили вони тільки те, що їм наказували».
Так і Адольф Ейхман, головний організатор нацистського антиєврейського геноциду, говорив на суді, що не почуває себе винним, бо він лише виконував накази своїх начальників. Так зрештою, і головні нацистські злочинці повторювали Міжнародному трибуналові в Нюрнберзі, що робили тільки те, що наказував їм їхній фюрер Адольф Гітлер. І сама сіоністська еліта, яка співпрацювала з нацистами, охоче визнала невинними своїх безпосередніх нацистських заступників і доброзичливців та зарахувала їх до категорії безневинних виконавців наказів.
Дарма читач щоденника Редліха буде шукати на його сторінках хоча б натяк на опір нацистській сваволі. Лише на початку свого перебування в Терезині у зв'язку з відправленням у січні — лютому шістнадцяти терезинських мучеників він обережно зауважує: «А чи не настав час сказати: «Досить!».
Але цього слова — «досить» — так ніхто з них і не сказав. Натомість вони дисципліновано виконували накази нацистів і відправляли ешелони до Освенцима й інших таборів знищення. Не було сказано «досить» навіть тоді, коли декого з них самих вантажили в похоронні потяги і везли на смерть.
Роберта Мандлера, Гонца Брауна, Отто Цукке-ра і Егона Редліха нацисти ліквідували не тому, що ті збунтувалися і відмовлялися виконувати їхні накази. Ці люди померли тому, що занадто добре служили і забагато знали. Та й сама сіоністська організація не була зацікавлена в тому, щоби залишилися в живих здатні скомпрометувати сіонізм свідки його співпраці з нацизмом.
Нацистське чищення рядів терезинської еліти в 1944 році пережило багато з тих, хто брав участь у масовому винищуванні частини чеського народу. Замітаючи сліди, вони після закінчення війни сховалися під чужими іменами, змінювали імена і дати народження в депортаційних списках і показаннях жителів Терезина, підмінювали документи мертвих документами живих. Про цьому прозорливо писав Е. Редліх у щоденнику за 7 липня 1942 року: «По-моєму, після війни повернуться багато євреїв, яких вважають мертвими».
Так на землі Терезина йшов бій за фізичне збереження чеського народу. Його вороги хотіли знищити тих його представників, які вважали себе євреями; сіоністи, які допомагали нацистам, відправляли їх на смерть у східні гетто і концтабори тому, що в цих євреях вони бачили чехів і ворогів сіонізму.
Сіоністське терезинське самоврядування — і його виконавчі органи — було, незважаючи на наступну трагічну долю окремих його членів, організацією, яка свій шлях нацистських колабораціоністів «робила, крокуючи по трупах». Воно було співучасником майже стовідсоткового знищення єврейської частини чеського народу. Більшість євреїв (не тільки в Терезині, а і в Освенци-мі, Біркенау і Майданеку), дивлячись в обличчя смерті, не відмовилися від своїх чеських національних переконань. Тому чехословацький народ включає жертви Терезина й Освенцима до 300 тисяч загиблих чеських і словацьких громадян. І ніколи їх не забуде!
Щотижневик «Трибуна». —
Прага, 23 січня 1974 р.
* Закінчення. Початок у № 10 за 2006 рік.