головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 11/2006 
Персонал № 11/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Біологічні основи влади й лідерства

Олена БАЄВА,
завідувач кафедри менеджменту МАУП

Людина — найнезбагненніше для себе створіння природи.
Паскаль. Думки


Як для теорії, так і для практики менеджменту необхідно чітко усвідомлювати, що в людській поведінці обумовлено генетично, і піддається тільки частковій корекції, а що привноситься соціумом (етичні норми, виховання тощо) і піддається регулюванню.

Вивчати біологічні засади лідерства можна двома шляхами. Перший — з'ясування генетичних, нейрофізіологічних механізмів, які визначають різні аспекти поведінки людини. Другий — проведення аналогій між людським та тваринним світом.

Чи коректним є використання надбань етології, психогенетики та нейрофізіології тварин для біоменед-жменту? Звичайно, еволюція видів — це інструмент Бога для управління біологічними процесами на нашій планеті. Проте саме еволюції ми завдячуємо глибинними зв’язками з тваринним світом. Останнє десятиріччя відзначено успіхами у розшифровці геномів людини й тварин. Порівнюючи геном людини з геномом миші, науковці помітили наявність великої кількості гомологічних генів. В обох видах нараховується приблизно майже 30 тисяч генів. Для 99% генів миші є відповідні гомологічні гени в людини.

Більше того, багато генів людини й миші займають ділянки хромосом з ідентичними послідовностями генів. Результати порівняльного генного аналізу доводять, що впродовж еволюції ссавців, лінії, які дали в кінцевому підсумку людину й гризунів, розійшлися порівняно недавно — приблизно 75 млн років потому [1; 11].

Крім схожості геномів, у ссавців спостерігається значна подібність у будові мозку й організації нейро-нальних систем, які визначають різні аспекти поведінки. Порівняльний аналіз наведено на рис. 1. Існує значна кількість наукових досліджень, що свідчать про наявність спільних нейроанатомічних і нейрофізіологічних механізмів, що їх покладено в основу поведінки [14; 15]. Подібність поведінкових механізмів виявляється й у схожості реакцій на фармацевтичні препарати. Це стосується речовин, які мають седативну дію, або нейтралізують тривожні стани й страх (транквілізатори), психостимулятори тощо [1].

Людина й тварини-ссавці подібні за мотиваційними процесами. Базисні мотивації людини (голод, спрага, страх, статева поведінка тощо) характерні також для тварин. Спільними для нас і для ссавців є низка форм навчання: звикання, умовно-рефлекторне навчання.


Порівнюючи поведінку людини і тварин, деякі вчені припускають, що у людини зберігся той же тип взаємодії спадковості й середовища, який властивий тваринам. Вони вважають, що різниця в генах при народженні відбивається на всіх сторонах життя людини, в тому числі й на духовному. А поведінка людини — це щось середнє між біологічно запрограмованим і соціально придбаним. Прибічники цієї точки зору вважають, що багато в соціальній поведінці людини є біологічно фіксованим, навіть такі якості особистості, як інтелект, жертовність, альтруїзм — мають свої генетичні компоненти [2; 16].

Отже, порівняльний аналіз біологічних регулятивних механізмів у людини й ссавців свідчить про можливість застосування наукових досліджень, отриманих на тваринах, на людині та організації, які вона створює. До речі, існує ціла наука — тектологія, основна ідея якої полягає в ототожненні природних і суспільних явищ з організаційної точки зору.

Чи можна ототожнювати природні та суспільні явища? Основоположником тектології вважають А. Богданова. За Богдановим кожен елемент природи й суспільства слід розглядати як систему, для якої важливими є й відносини між частинами, й відносини цілого із зовнішнім середовищем. Закони, закономірності та принципи єдині для будь-яких об'єктів, і навіть різнорідні явища поєднуються між собою загальними структурними зв'язками й на основі загальних правил. А. Богданов писав, що шляхи стихійно-організаційної творчості природи й методи свідомої організаційної роботи людини можуть і повинні підлягати науковому узагальненню.

Ус і члени організації («активності» за Богдано-вим) із більшим успіхом протистоять опору зовнішнього середовища, ніж кожен окремо, принаймні, завдяки взаємопідтримці.

Взаємна підтримка й взаємна допомога — ці дві якості у тваринному світі трапляються частіше в ситуаціях екстремальних, коли виду потрібно вижити або тварини можуть зазнати додаткових навантажень.

Наприклад, в Антарктиді сімдесятиградусні морози часто супроводжуються сильним вітром. Для того щоб не замерзнути, пінгвіни збираються докупи. У центрі гурту температура сягає позитивних значень. Тварини, які опинились із краю, стають спиною до вітру й піднімаючи крильця утворюють щільне кільце, що захищає інших від буревію й холоду. Захищаючи свою «команду», вони ніколи не замерзають, тому що через певний час у групі починається відповідний рух: створюються коридори, через які змерзлі пінгвіни будуть протиснуті досередини й займуть для обігріву найком-фортніші місця, а їхнє місце ззовні займуть наступні.

Організована поведінка у тварин реалізується, як правило, через лідерство. Якщо зграю рибок з акваріума поділити на дві частини і помістити в два акваріуми, то в одному акваріумі рибки залишаться в зграї, в іншому розпливаються по всьому акваріуму. Там, де лідер, ватажок, там і зграя.

Прикладом групового лідерства у тваринному світі може служити гусяча зграя. Махаючи крилами, кожний гусак створює додаткову піднімальну силу для наступного за ним у зграї гусака. Тому зграя здатна пролетіти більші відстані, ніж окремий птах. Якщо екстраполювати ці спостереження на людей, то можна сказати, що люди, які діють узгоджено, швидше й легше досягають бажаних результатів. Їм допомагає ефект групового руху. (Для гусячої зграї це ефект піднімальної сили, яка створюється птахом, який летить попереду).

Гусак, який вибився зі зграї, через важкість одинокого польоту дуже швидко повертається на своє місце в зграї. Та людині місце в групі собі подібних знайти важче. Проте члени команди завжди бажають бути частиною об'єднання осіб, які прагнуть до спільної мети.

Коли гусак, який летить попереду, утомлюється, він пересувається до хвоста зграї. Його місце займає інший птах. Ця практика закарбована на рівні інстинкту.

Гусаки із хвоста зграї криком спонукають лідера летіти швидше. І гомін пташиної зграї, що розчулює людину, є не що інше як «ініціатива знизу щодо активізації процесу». А ми вважали, що ініціатива знизу — це надбання японської моделі менеджменту.

Якщо гусак захворів або його було поранено й він не може летіти далі, то два інші птахи зі зграї залишаються разом із ним до його одужання чи смерті. Після цього гусаки або доганяють свою стаю або пристають до іншої. Така поведінка закріплена у птахів на рівні безумовного рефлексу (інстинкту), а отже, є генно обумовленою. Звичайно, шанси в птахів, які супроводжують хворого, долетіти до місця призначення зменшуються, проте загальна пристосовність популяції зростає.

Механізм влади у тваринному світі. Організаційну діяльність лідер реалізує через владу. Влада проявляється як здатність впливати на поведінку інших, а сила — як ступінь влади, відношення залежності [7]. Інструментом влади виступає ієрархія.

Згідно з дослідженнями Лоренса, без ієрархії не може розвиватись спільне впорядковане життя вищих тварин. Як правило, кожна тварина, що є членом відповідної групи, знає хто сильніший від неї, а хто слабший. Тому кожен може без боротьби відступити перед більш сильним. І вправі чекати такої ж поведінки від того, хто слабший за нього.

Підтримка складних ієрархічних відносин у групі, зграї — важливий фактор еволюції, оскільки зоосоці-альний ранг тісно пов'язаний із репродуктивними функціями. У приматів високоранговому самцю належить першочерговий доступ до їжі й самок [21].

Зграя має багато ієрархічних рівнів. Переважна більшість тварин прагне підвищити свій ранг. Напруга у відносинах, взаємне вороже ставлення тим сильніше, чим ближче тварини перебувають одне від одного на ієрархічній драбині зграї. І навпаки, чим далі — тварини в «табелі про ранги» у зграї, тим спостерігається менш вороже ставлення. Ватажок зграї може постійно ворогувати з молодими та сильними самцями, що в перспективі можуть претендувати на його місце. Якщо мова йде про мавп, то втрата лідерської позиції тягне за собою не зміну території проживання, а завоювання «гарему» лідера [13].

З еволюційного погляду зрозуміло, чому самець, який став лідером, у першу чергу, вбиває дитинчат, які народились від його попередника. Проте збереження організаційного порядку в групі настільки важливо, що домінуючий самець — гамадрил здатен убити й власне дитинча, якщо той відволікає увагу групи й тим самим дестабілізує її [20]. Тобто ієрархічна підпорядкованість сильніша за батьківський інстинкт.

Перед лідером та ватажком групи завжди стоїть завдання приборкання своїх молодих, сильних підлеглих, які мають біологічні задатки лідера й бажають їх реалізувати. У 70% випадків домінуючі миші атакують найближчих до них агресивних субдомі-нантів. Така лідерська поведінка зменшує кількість внутрішньогрупових конфліктів між субдомінантами й стабілізує групу [9].

Що ж робити тварині з генотипом лідера, якщо лідер власної групи молодий і сильний? Вона не вміє маніпулювати, в її арсеналі немає прийомів конкурентної боротьби, як у людини. Тому як тільки з'являється нагода високорангові субдомінанти емігрують [9], або проводять регулярні напади на лідера та інших високорангових самців. Такий досвід перемог і поразок у бійках із домінантами здатний трансформувати агресивну поведінку самців миші в підпорядкованість, аж до розвитку депресивно подібних станів [8].

Стиль керівництва в мавп диктаторський. Проте, незважаючи на явний терор із боку лідера, мавпи підкоряються та дуже рідко залишають групу. Причин такої поведінки дві. Перша — зоосоціальна, друга — сугубо фізіологічна.

Згідно першої причини, мавпи залишаються в групі, бо «вкупі легше й батька бити», тобто легше протистояти зовнішній загрозі. У групі мавпи краще захищені від хижаків і від зазіхань інших представників даного виду на територію.

Група мавп являє собою єдину згуртовану бойову одиницю. За даними Яна Дембровського, коли в умовах лабораторних досліджень карали одну з мавп, вона видавала характерні звуки. Тієї ж миті до неї на виручку прямувала решта. Звичайно, що головна роль у відбитті атаки покладалася на лідера [13].

Згідно другої причини, більшість тварин підкоряється лідеру, тому що їхній соціальний ранг обумовлений біологічно. Такі тварини мають відповідний тип вищої нервової діяльності й інших фізіологічних реакцій: невелику реактивність, невелику стресостій-кість. Вони «вважають» себе добре влаштованими і захищеними, а рішення за них приймає хтось інший, і не потрібно летіти першим і витрачати «зайву» енергію. Тобто вони досягли гармонії між власним фізіологічним статусом та зовнішнім оточенням.

Біологічні механізми соціального ранжування.

Тварини-лідери й інші — ті, які мають пасивну стратегію, різняться не тільки за поведінкою. Поведінка не виникає сама по собі, вона повинна мати відповідне біологічне підґрунтя, тобто бути закріпленою на генному, регуляційному рівні.

Домінуючі тварини й тварини з нижчим соціальним рангом демонструють різні стратегії пристосування до зовнішнього оточення. А саме в них відзначають різний спектр фізіологічної [3; 8], ендокринної [5; 18] та імунологічної [3; 19] відповіді на екзогенні подразники. Ранговий статус тварини в групі є фактором, який модулює ефект фармацевтичних препаратів. Тобто соціальний ранг особи — це не тільки етоло-гічна проблема.

Наукові дослідження щодо фізіологічних реакцій домінантних особин почав Уолтер Кеннон [6]. Ще в 1927 році було встановлено, що в екстремальній ситуації в таких тварин активізується симпатична нервова система, збільшуються синтез і виділення в кров адреналіну. Ці фізіологічні зміни приводять до запуску адаптивних реакцій і відповідного пристосування організму.

Пізніші дослідження показали, що у тварин із пасивним стилем поведінки спостерігаються зовсім інші фізіологічні реакції у відповідь на пред'явлення організму екстремальних навантажень. У суборди-нантних тварин (із низьким соціальним рангом) генетично закріплено іншу відповідь на стресові навантаження. На відміну від домінантних особин, у їхніх організмах спостерігається переважна секреція кортикостероїдів, а не адреналіну [18]. Тобто домінантні й підпорядковані особини мають різні фізіологічні механізми відповіді на подразники, якими нагороджує їх зовнішнє оточення.

Таким чином, підручники з основ менеджменту, де зазначено, що серед основних якостей лідера та менеджера має бути стресостійкість — витривалість організму до дії екстремальних навантажень, мають біологічний ценз.

Що ж відбувається, коли молодий самець із генотипом лідера здійснює спроби щодо захоплення влади? Особливо важливу роль у переключенні поведінки від агресії до підлеглості і навпаки відіграють відділи головного мозку: мигдалина та нюхові цибулини, серотонінергічна система гіпоталамуса та до-фамінергічна система середнього мозку. Досвід перемог (як у лідера, так і претендента) активізує дофа-мінергічну систему, а досвід поразок змінює активність серотонін і нораднерегічної систем [8]. У нереалізованого лідера після серії поразок відбуваються зміни в активності цих двох систем, що є значним кроком у напрямку до депресивного стану. І взагалі, невдахи нікому ще не приносили щастя: ні собі, ні сім'ї, ні групі (організації).

У людини регулятивні фізіологічні механізми не дуже відрізняються від тих, що ми спостерігаємо у тварин. Тому одним із основних завдань менеджменту персоналу стає планування кар'єри як для лідерів, так і для тих, для кого більш фізіологічним має бути горизонтальний тип кар'єрного зростання.

Лідерами народжуються чи стають? Не погано було б, якби фахівці відділів управління персоналом, які опікуються плануванням кар'єри співробітників організації, розуміли, що матеріальна основа лідерства закладається ще до народження, у момент запліднення яйцеклітини. І ніколи не залежала від освіти, стажу й досвіду роботи.

Це особиста, а може не тільки особиста трагедія, коли зовнішнє оточення висуває до людини вимоги, що суперечать її генотипу, її фізіологічному типу особистості. Така людина може на межі своїх можливостей непогано виконувати свої функціональні обов'язки, проте ніколи не стане реалізованою, самодостатньою, щасливою...

Гуру менеджменту цей фізіологічний атрибут засвоїли через власний досвід. Ось кілька цитат.

Лі Якокка відчуває, що лідер чимось відрізняється від інших: «Я думаю, що це — дуже сумне явище. Багато хто із цих людей, вийшовши на пенсію, просто гинуть. Вони вже звикли до стрімкого темпу життя, повного хвилювань і розпачливого ризику, великих удач і більших провалів. Потім вони раптом різко міняють спосіб життя, грають у гольф, а обідати ходять додому. Я знавав чимало людей, які померли через кілька місяців після виходу у відставку. Звичайно, робота може вбити. Але вбити може також і неробство» [17].

Або модні нині К. А. Нордстрем та Й. Риддерс-тралле «Бізнес у стилі фанк»: «Людина — це не розважний товар. Люди бувають різних видів і типів. Будь-який індивідуум своєрідний, відмінний від інших. І ми зіштовхуємося із цим щохвилини. Але для змін потрібний час. Автомобільній промисловості знадобилося майже 100 років, щоб зрозуміти, що жінка — це не чоловік меншого розміру» [10].

Засновник і директор канадського інституту стресу Ганс Сел'є розрізняв два типи людей. Перший тип «скакові коні» прекрасно почувають себе в стресовій ситуації, вони можуть бути щасливі тільки при швидкому, динамічному типі життя. «Черепахам» для щастя потрібні спокій, тиша, сприятлива обстановка — все те, що наводило б нудьгу й було б нестерпно для людей, які належать до першого типу. Сам Сел'є у книзі «Від мрії до відкриття» пише, що йому важко уявити собі більше катування, ніж бути змушеним валятися на пляжі й день у день нічого не робити [12].

Для лідера це принципово. Він має розуміти, що він фізіологічно інший, ніж його послідовники, тому до підлеглих не можна ставитись із тими вимогами, які висуваєш до себе. Це генетично, фізіологічно інші люди. Вони мають працювати в іншому ритмі, у них інші потреби й інші мотивації.

Література

1. Александров А. А. Психогенетика. — СПб.: Питер, 2004. — 192 с.

2. Беляев Д. К. Проблемы биологии человека: генетические реальности и задачи синтеза социального и биологического // Природа. — 1976. — № 6. — С. 27–31.

3. Вековищева О. Ю., Звартау Э. Э. Реактивность лабораторных мышей в фармакологических тестах в зависимости от зоосоциального статуса // Эксперим. и клин. фармакология. — 1999. — Т. 62. — № 1. — С. 6–10.

4. Жуков Д. А. Психогенетика стресса. — СПб.: СПбЦНТИИ, 1997. — 176 с.

5. Жуков Д. А., Вековищева О. Ю., Виноградова Е. П. Крысы с пассивной стратегией приспособления обладают средним, а не низшим социальным рангом // Журнал высшей нервной деятельности. — 2002. — Т. 52. — № 2. — С. 175–182.

6. Кеннон В. Физиология эмоций. Телесные изменения при боли, голоде, страхе и ярости. — Л.: Прибой, 1927. — 173 с.

7. Колпаков В., Анісімов О. Лідерство — фактор суспільного розвитку // ПЕРСОНАЛ. — 2005. — № 9. — С. 66–73.

8. Кудрявцева Н. Н. Агонистическое поведение: модель, експеримент, перспективы // Рос. физиол. журн. им. И. М. Сеченова. — 1999. — Т. 85. — № 1. — С. 67–83.

9. Новиков С. Н. Экспериментальный анализ этолого-физиологических механизмов формирования иерархии у лабораторных мышей: Автореф. дис…канд. биол. наук. — Л., 1979.

10. Нордстрем А., Риддерстралле Й. Бизнес в стиле фанк. Капитал пляшет под дудку таланта // www. bolero. ru/cgi. din/basket. cgi/

11. Равич-Щербо И. В., Марютина Т. М., Григоренко Е. Л. Психогенетика. — М.: Аспект-Пресс, 1999

12. Селье Г. От мечты к открытию. — М.: Прогресс, 1987. — 368 с.

13. Семенов С. Кто смел — тот и съел // Бизнес. — 2004. — № 48. — С. 78–81.

14. Уилсон Р. А. Психология еволюции. — М.: ООО Изд. дом «Софія», 2005. — 304 с.

15. Фогель Ф., Мотульски А. Генетика человека: В 3-х т. — М.: Мир, 1990

16. Эфроимсон В. П. Родословная альтруизма // Новый мир. — 1971. — № 10. — С. 54–59.

17. Якокка Ли. Карьера менеджера // www.Management.com.ua

18. Henry J. P. Biological basis of the stress response // Integr. Physiol. Behav. — 1992. — V. 27. — P. 66–83.

19. Kavelaars F. , Heijnen C. J., Tennekes R Induvidual behavioral characteriatic of wild-type rats predict susceptibility to experimental autoimmune encephalomyelitis // Brain Behav. Immun. — 1999. — V. 13. — № 4. — P. 279–286.

20. Rijksen H. Infant killing: A possible constequenct of a disputed leader role // Behavior. — 1981. — Vol. 78. — № 1/2. — P. 238–268.

21. Small M. Political animal // Sciences. — 1990. — № 3/4. — P. 36–42.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту