головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 11/2006 
Персонал № 11/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Інноваційне управління навчальним закладом

Наталія СВОБОДНОВА,
Запорізький інститут ім. гетьмана Петра Сагайдачного, докторант МАУП

Нині особливо актуальна потреба в інноваційному управлінні навчальним закладом. Таке управління дає змогу підтримувати конкурентоспроможність нашої освіти, зміцнювати національну безпеку держави, суспільства й особистості.

Ми стоїмо на порозі інформаційної цивілізації, де наукові знання та інформація загалом подвоюються і потроюються фактично щороку. Це означає, що людина і суспільство щорічно мають справу з новими знаннями і виробничими технологіями, інструментами і матеріалами, новими вимогами до якості виробничої діяльності, новими регулятивними нормативами і механізмами, засобами передачі інформації, зрештою, з новим соціальним і культурним середовищем, в якому розгортається суспільна й індивідуальна діяльність. Школа, яку ми тепер маємо, це школа середини минулого століття, мета: підготувати кадри для аграрно-індустріального розвитку тодішньої держави. Із цим завданням у минулому школа досить успішно впоралася. Нині ситуація у світі кардинально змінилася. Лідирують країни, які обрали інноваційний шлях розвитку, заснований на сучасних економічних знаннях. Революція в освіті відбувається у двох напрямах: використання потенційних можливостей людського розуму й інформатизація освітнього процесу. У цьому суть інноваційної політики освіти і держави загалом. Провідні цілі та завдання реформування освітньої системи України, пріоритетні напрями й основні способи радикальних перетворень в управлінні системою освіти визначені Конституцією України [8], Державною національною програмою «Освіта» (Україна ХХІ століття) [6], Законами України: «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про вищу освіту» [7], Указом Президента України «Про національну програму «Діти України» [12], Постановою Кабінету Міністрів України «Про перехід загальноосвітніх закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання» [11], Національною доктриною розвитку освіти [10]. Зазначені документи підтверджують об'єктивну необхідність цілеспрямованої зміни системи управління освітою, зокрема загальною середньою. Так, у Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття) зазначено, що «управління освітою має бути спрямованим на організацію та забезпечення оптимальних умов функціонування галузі освіти, створення системного механізму саморегуляції на загальнонаціональному, регіональному, місцевому рівнях та у навчально-виховних закладах і наукових установах освіти». Про стратегічні завдання реформи управління освітою у програмі зазначено: «Утвердження в сфері освіти гармонійного поєднання прав особи, суспільства і держави» [4, с. 52–53]. У національній доктрині розвитку освіти акцентується увага на розробці своєрідних моделей управління освітою, що давали б змогу залучати до управління громадян, фахівців, зробити його гнучким, більш демократичним, державно-громадським [10, с. 5]. Тому вкрай необхідно виробити універсальний алгоритм адаптації до даної ситуації. Таким алгоритмом повинно стати модернізоване управління. Необхідно навчити людину оперативно, системно та послідовно опановувати нові знання, інформацію в міру їх перманентного накопичення і розвитку, тобто забезпечити освіту впродовж життя, яка повинна стати способом і стилем суспільно-індивідуального буття людини в інформаційному суспільстві.

Проблема управління є проблемою загальнона-уковою, оскільки це предмет досліджень багатьох наук: менеджменту, економіки, соціології, юриспруденції, психології. У широкому розумінні поняття «управління» визначають як елемент, функцію організованих систем, різних за природою, (біологічних, соціальних, технічних), що забезпечують збереження їх відповідної структури, підтримують режим діяльності та реалізацію їх програм. У контексті управління навчальними закладами такий феномен розглядають через методи і діяльність із забезпечення вимог якості освіти. Саме цим зумовлене в педагогіці виникнення нового напряму — педагогічної інноватики, яка стала соціальною галуззю наукового пізнання, що характеризується певним змістом, принципами, тенденціями та закономірностями розвитку. Педагогічні інновації — це результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних вирішень різноманітних педагогічних проблем. За педагогічними інноваціями виникли нові навчальні технології, оригінальні виховні ідеї, форми та методи навчання і виховання, освітні моделі і, як наслідок, нестандартні підходи до управління.

Складність, багатоаспектність і взаємозалежність управлінських проблем у період розбудови школи потребують нових ідей і підходів, що розвивають перспективи пошуку оптимальних інновацій управлінської діяльності.

Основну відмінність між загальною системою управління та інноваційною системою управління освіти вчені вбачають у тому, що остання полягає у встановленні та використанні всіма суб'єктами освіти пріоритетів якості: якості умов, якості процесу та якості результатів цього процесу.

У дослідженнях, присвячених проблемі управління освітою сучасні вчені (О. В. Пирогов, В. П. Панасюк, А. Г. Соколов, Ю. К. Чернова, В. В. Щипанов та ін.) [13] спираються на досвід управління якістю, що існує в галузі матеріального виробництва і представлений у вигляді міжнародних стандартів серії ISO 9000. За змістом міжнародні стандарти якості мають широкий спектр застосування. Насамперед вони передбачають деталізоване документування оперативних прийомів роботи та методів управління, які загалом спрямовані на забезпечення вимог і очікувань споживачів. У міжнародних стандартах не регламентуються критерії інновацій: у них лише визначено основні позиції управління, реалізація яких сприятиме забезпеченню якості. Серед них: визнання якості як еволюційного шляху розвитку; опора на програми, де зведено всі сфери діяльності виробництва зі змістом змін, термінами, ресурсами; залучення до реалізації програми зацікавлених фахівців на основі співробітництва; перенесення об'єкта управління на програму (а не на виконавців); забезпечення умов для підтримки процесу безперервної освіти. Тобто «інновації» визнають лише у випадку досягнення якісного результату.

Отже, теоретично і політично ми підготовлені до інновацій. Однак нашу готовність не слід перебільшувати. Прийняття доктрини і низки заходів щодо її реалізації не вирішують усіх освітянських питань. Проблема залишається надзвичайно складною, суперечливою і потребує інтелектуальної і практичної уваги. Створені останнім часом заклади освіти нового типу, як їх прийнято називати, не мають, на жаль, удосконаленої нормативної бази для свого функціонування. Мова йде про таку освітянську структуру, як «Школа — вищий навчальний заклад». Зрозуміле з цього приводу майже стереотипне твердження, що попри позитивну лінію обраного способу підготовки молодих людей для вищих навчальних закладів — величезна мережа підготовчих курсів, розгорнута по всій території України, спрямована на досягнення кінцевої мети: успішної участі в конкурсі для вступу до ВНЗ — водночас освітній потенціал (кадри, засоби, бажання) середньої школи зменшується [11].

За останні роки намітилася серйозна тенденція заміни політики зміцнення й удосконалення освіти в середній школі, особливо на етапі завершення навчання (9–11 кл.). Це відбувається внаслідок втручання в цей процес ВНЗ для підготовки свого абітурієнта і до того ж з великою комерційною вигодою.

Заклади й установи загальної середньої освіти належать до соціально-педагогічних систем, тому для вирішення згаданих завдань велике значення мають роботи В. Г. Афанасьєва, А. І. Берга, Д. М. Гвішіані з теорії соціального управління, що нині зазнала інтенсивного розвитку [1; 2; 3]. Удосконалення системи управління в єдиному освітянському просторі — нагальна проблема сьогодення. Ми звиклися з популярною фразою: «Навчайся і будеш мати заробіток, добробут». Така тенденція притаманна країнам розвинутої демократії.

Громадська думка в нашій державі сприймає «цінність» освіти зовсім неоднозначно. На запитання, який рівень здобуття освіти ви вважаєте достатнім для ваших дітей чи онуків, соціологи отримали такі відповіді: початкову освіту вважає достатньою 1% населення України; середню, загальноосвітню школу — 3%; професійно-технічну освіту — 12%; вищу, з науковим ступенем — 8%; вищу освіту — 66%; відповідь про те, що це не має ніякого значення дали 10% опитаних. Про що свідчать ці відсотки? По-перше — про визнання освіти важливим складником конкурентоспроможного існування людини в майбутньому. По-друге — про абсолютну цінність вищої освіти, яку прагнуть забезпечити своїм дітям і онукам 66% опитаних. По-третє — про значну зневіру в освіті, яку виявили 14% опитаних. І нарешті — про зневіру в кар'єрному рості людини через науку.

Варто враховувати й реальні можливості, які мають батьки для забезпечення освіти своїм дітям. Однаковий доступ до якісної освіти наше суспільство може забезпечити не всім. За даними соціологічного опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України, на запитання, чи достатньо у вас можливостей для того, щоб дати дітям повноцінну освіту, було отримано такі відповіді: достатньо — 6%, зволікали із відповіддю — 18%, залишились байдужими — 9%, недостатньо — 67% респондентів. Це серйозна проблема.

На думку С. В. Марікяна, інновації, які мають особливе значення для реформації освіти, стали своєрідною «педагогічною модою», через ефект соціальної дифузії (який неодмінно супроводжує це явище в педагогічній дійсності) мають тенденцію до втрати своєї суті [12]. Необхідне теоретичне забезпечення змістовної причини процесу. Інша актуальна проблема — неадекватність існуючих систем управлінського супроводження та управлінської культури тому потенціалу й особливостям його реалізації, що прихований в інноваціях як механізм розвитку освітянських і педагогічних систем.

Безперервна освіта має розгортатись через розв'язання низки протиріч, які характеризують нинішній стан нашого суспільства, тенденції і перспективи його розвитку. Ідеться про:

• необхідність поступового переведення освіти у відкриту систему, нерозробленість відповідних механізмів конструктивної адаптації освітньої системи до змін оточення;

• підсилення внутрішніх процесів самоорганізації і саморегулювання у розвитку керованих об'єктів у освіті та відсутність знань і умінь для врахування цих процесів під час організації зовнішніх управлінських впливів із боку керуючих підсистем (адаптація до реалій);

• поява нестабільних умов функціонування системи освіти і відсутність умінь у керівників та педагогічних працівників приймати рішення в ситуації невизначеності;

• необхідність підвищення якості професійної діяльності керівників, працівників та установ освіти й відсутність чітких критеріїв їх оцінювання;

• необхідність підсилення цілеспрямованості управління загальною середньою освітою через узгодження основної мети з потребами і можливостями кожного суб'єкта діяльності та з реальними обставинами і відсутність технологій, які б забезпечували взаємну адаптацію у відносинах керуючої, керованої підсистем та суб'єктів освітньої діяльності;

• потреба активізації природних механізмів самоорганізації та саморозвитку людини й відсутність технологій відповідної взаємодії учасників управлінського процесу.

Література

1.  Афанасьєв В. Г. Программно-целевое планирование и управление. — М., 1990.

2.  Берг А. И., Черняк Ю. И. Информатизация и управление. — М., 1996.

3.  Гвишиани Д. М. Организация и управление. — М.: Наука, 1972.

4.  Гершунский Ю. З. Философия образования для ХХI века: (В поисках практико-ориентированных образовательных концепций). — М.: Интер-диалект, 1997.

5.  Грейсон Дж., О'Делл К. Американский менеджмент на пороге ХХI века. — М.: Экономика, 1991.

6.  Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття). — К., 1994.

7.  Збірник законодавчих та нормативних актів про освіту. — К.: Міносвіти України, 1994. — Вип. 1.

8.  Конституція України. — К.: Право, 1995.

9.  Лутай В. С. Філософія сучасної освіти: Навч. по-сіб. — К.: Центр «Магістр-S», творча спілка вчителів України, 1996.

10.  Національна доктрина розвитку освіти // Освіта. — 2002. — № 26. — С. 3.

11.  Ніколаєнко С. М. Виступ на сесії Верховної Ради України з питань стану сільської освіти 10 січня 2006 р.

12.  Маркіян С. В. Інновації як фактор розвитку освіти: VI Міжнародна міждисциплінарна науково-практична конференція. — Харків, 2006.

13.  Пирогов О. В. Моделирование в образовании // Инновации в образовании. — 2004. — С. 36–40.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту