Стратегія управління інтелектуальною власністю в умовах інноваційної економіки

Любов ФЕДУЛОВА,
доктор економічних наук, професор Інституту економіки та прогнозування НАН України

Технологічний прогрес уже давно перетворився в третій (поряд із працею та капіталом) основний фактор економічного зростання і підвищення добробуту людства. У 40-х–60-х роках минулого століття ця думка відображена в економічній теорії зусиллями науковців Я. Тин-бергена, Р. Солоу, Дж. Хікса та інших. Завдяки появі нових моделей економічного зростання з ендогенним (генерованим із середини системи) технологічним прогресом, у 90-х роках ХХ ст. це питання викликало ще більшу зацікавленість. Характерною особливістю нових моделей є те, що, розвиваючи ранні ідеї К. Ерроу та Х. Узаві про економічну роль навчання в процесі виробництва, їх автори запроваджують у виробничу функцію в тій чи іншій формі додаткову змінну — людський капітал, тобто обсяг наукових знань і практичного досвіду, накопичених у процесі навчання і безпосередньої виробничої діяльності. Пізніше, в межах теорії людського капіталу, що її розробив американський економіст Г. Беккер, виділяють такі особливості людського капіталу. Інвестиції в людський капітал забезпечують його власнику в майбутньому отримання більш високого доходу. Формування людського капіталу вимагає від самої людини і всього суспільства значних затрат. Вкладення в людський капітал дають досить значні за обсягом, тривалі за часом та інтегральні за характером економічний і соціальний ефект та інше.

Отже, від якості людського капіталу залежать результати економічного зростання. «Людський капітал складається із набутих знань, навичок та вмінь, мотивацій та енергії, якими наділені людські істоти і які можуть використовуватись протягом певного періоду часу в цілях виробництва товарів та послуг... Він — форма капіталу, так як є джерелом майбутніх заробітків чи майбутнього задоволення; він людський, так як є частиною людини...» [1].

Дослідження показують, що в останні роки зацікавленість даною проблемою спостерігалась як із боку відомих теоретиків соціоекономіки таких, як П. Друккер та Е. Тоффлер, які звернули увагу на роль знання як ресурсу управління та влади, так і з боку вчених, які вивчають організацію виробництва, технологію і стратегію управління, теорію організації, і також стали висувати теорії управління знаннями. Так, П. Друк-кер в одній із праць доводить, що в нових економічних умовах знання не є ще одним ресурсом того ж порядку, що й традиційні фактори виробництва — праця, капітал та земля, а взагалі — єдиний, значущий ресурс. «І на заході, і на сході знання завжди співвідносилося зі сферою буття, існування. І, раптом, майже миттєво знання почали розглядати як сферу дії. Воно стало одним із видів ресурсів, однією зі споживчих послуг.

У всі часи знання було приватним товаром. Нині практично вмить воно перетворилось на товар суспільний» [2].

Роль знання в економічному розвитку зростає, випереджаючи значущість засобів виробництва і природних ресурсів. За оцінками Світового банку, фізичний капітал в сучасній економіці формує 16% загального обсягу багатства кожної країни, природний — 20%, а людський капітал — 64%. У таких країнах, як Японія і Німеччина, частка людського капіталу становить до 80% національного багатства. На сьогодні цінності створюються за рахунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто застосування знання на практиці [3].

Слід зазначити, що за роки незалежності значно зросла в Україні мережа закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. Так, кількість аспірантур зросла в 1,6 раза, докторантур — у 2,5 раза, аспірантів — в 2 рази, а докторантів у 2,4 раза. Якісний склад працівників сфери науки в Україні, оцінений за рівнем кваліфікації, є досить високим. Серед загальної кількості штатних працівників (173,6 тис. осіб у 2004 р.) особи, які мають повну вищу освіту (тобто у них є диплом освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» або «магістр»), становлять 94,6 тис. або 54,5%. Якщо із загальної кількості виділити дві категорії персоналу: дослідників і техніків (разом 106,6 тис. осіб), які власне і виконують НДДКР*, то серед них питома вага осіб із вищою освітою сягає 88,7%. Питома вага фахівців із науковими ступенями серед виконавців НДДКР становить 20%, і залишається незмінною протягом 2001–2004 років. При цьому їхня чисельність, наприклад порівняно з 2003 р. збільшилася на 1,6% і склала 21,1 тис. осіб (4,1 тис. докторів і 17,0 тис. кандидатів наук). Понад дві третини загальної кількості докторів і кандидатів наук, зайнятих науково-технічною діяльністю, працювало в наукових установах академічного профілю, 18,5% — у галузевих науково-дослідних і проектно-конструкторських організаціях, 12,9% — у наукових частинах і лабораторіях вищих навчальних закладів, і лише 0,8% були залучені до виконання НДДКР у заводському секторі науки.

Аналіз статистичних даних [4] свідчить, що розподіл осіб, які навчаються в аспірантурі і докторантурі, є значною мірою спрямований на підготовку кандидатів і докторів у сфері технічних наук, тобто 21% і 22%, а також економічних наук — 18% і 12% від загальної кількості аспірантів і докторантів, що позитивно має відбиватись на рівні науково-технічних розробок, їх обґрунтуванні та розвитку економічної науки. За кількістю наукових фахівців вищої кваліфікації, що припадає на душу населення, наша країна не поступається розвинутим країнам Європи. Разом із тим, динаміка частки докторантів та аспірантів склалася не на користь наук інноваційного спрямування, особливо підготовки таких кадрів для матеріальної сфери виробництва. Так, частка аспірантів і докторантів, зайнятих вивченням фізико-математичних наук, а також технічних наук, знижується порівняно з підготовкою кадрів для економічних, педагогічних наук високої кваліфікації, особливо докторів наук. До певної міри ця тенденція позначається на продукуванні знань у вигляді відповідних наукових та науково-технічних розробок. Зокрема, частка розробок технологічного змісту, як носіїв нових знань у загальній їх кількості протягом 1995–2004 рр., різко зменшується. Значна їх кількість належить до категорії інших напрямів наукових досліджень, в основному призначених для створення нових видів продуктів, виробів і послуг у харчовій промисловості. У цілому співвідношення між технологічними та «іншими» напрямами науково-технічних розробок стало майже стабільним і не на користь створенню нової техніки й технологій. Аж ніяк не провідну роль у цих розробках відіграють нові технології, особливо винаходи як інновації, що, по суті, мають бути основою революційних технологічних перетворень і впровадження нових знань у виробництво. За статистичними даними, кількість розробок у сфері нової техніки й технології зменшилась порівняно з 1991 р. майже в чотири рази. Але розподіл кадрового потенціалу не відповідає вимогам розвитку інноваційної діяльності й побудові інноваційної моделі. Із фахівців вищої кваліфікації, які займаються науково-технічною діяльністю, третина працює у ВНЗ, п'ята частина — в установах академічного профілю, 6,2% — у галузевих наукових організаціях і лише 0,2% — у заводському секторі (тут лише 90 докторів наук).

Економічне зростання все більше залежить від здатності отримувати нові знання і застосовувати їх. Серед вирішальних чинників економічного розвитку зараз виявляється інтелектуальне виробництво, а ключовою формою — інтелектуальна власність.

Проголошення курсу на впровадження інноваційної моделі розвитку економіки України, закріплення права на різноманітність форм і видів власності вимагає системи управління знаннями і, відповідно, розробки та реалізації стратегії захисту інтелектуальної власності. У сучасних умовах наспіла об'єктивна потреба в розумінні ролі та місця інтелектуальної власності як економічного об'єкта, а також аналізу особливостей створення й використання різних видів інтелектуальної власності.

Країни з високим рівнем технологічного розвитку економіки відрізняються розвинутою системою освіти, науки і культури. Саме це зумовлює й визначає рівень цивілізованості того чи іншого суспільства. В умовах інноваційної економіки розвиток визначається наукою. З одного боку, саме завдяки науці цей розвиток полегшується, а з іншого — обмежується правами інтелектуальної власності (правами ІВ). Права ІВ суттєві для багатьох видів комерційної діяльності, так як захищають інвестиції в наукові дослідження і допомагають забезпечити доходи, від яких залежить наука. Добре продумані й розумно застосовані закони можуть заохочувати інновації, винагороджувати творців та підприємців і принести економічну й соціальну вигоду, не при-водячи до неприпустимих монополій або незаконних обмежень свободи. Закони ІВ потрібні не тільки її власникам, але й спонсорам, новаторам, конкурентам, споживачам і урядам — фактично всім прошаркам суспільства. В обмін на отримання виключності правоволодіння суспільство отримує доступ до вигод від товарів та послуг, які є результатами комерціалізації інновацій або творчих розробок. Таким чином, інтелектуальна власність — це особливий вид власності, об'єктами якої стало творення людського розуму й інтелекту. У системі науки найбільш підхожими для генерації нового знання і розвитку є такі форми прав власності, як патенти; авторське право; право на бази даних. Важливим питанням є використання авторського права в освіті та науці. Суттєва частка цих сфер діяльності на сьогодні формується спільними командами. Візити, особисті контакти на конференціях і семінарах зламали бар'єри між дисциплінами та країнами. Тому з'являються виклики відносно того, хто повинен володіти правами ІВ і управляти джерелом, якщо ІВ створюється сторонами — співробітниками в режимі реального часу (за допомогою е-науки). Якщо доступ до цифрових бібліотек не є доступним на порівнюваних умовах для всіх дослідників, міжнародне співробітництво може бути зменшено. Як і в авторському праві, оцифрування та потенційно миттєва і дешева інформація, глобальний зв'язок відкрили великі можливості для розповсюдження і використання науково-технічних баз даних. Але виникає проблема досягнення рівноваги між охороною інвестицій, достатньої для стимулювання створення нових баз даних, необхідних і корисних для дослідників, і правом наукових користувачів звертатися до таких баз даних на розумних умовах і просувати наукові знання.

Охорона інтелектуальної власності є ключовим моментом інноваційної діяльності, оскільки дозволяє повернути у власність доходи від інвестицій у НДДКР і отримати прибуток від нововведень. На початку ХХІ століття ІВ стала відігравати надважливу роль у створенні корпоративного багатства і розвитку конкурентної боротьби. Так, якщо в 70–80 рр. ХХ ст. патент виконував перш за все охоронну функцію, то в 90-ті патенти стали засобом стимулювання конкуренції, сприяючи інноваційним процесам у нових сферах. На сьогодні особливостями нової ролі охорони інтелектуальної власності є:

1)   патентна система, що охоплює всі стадії розробки нового продукту, які йдуть за фундаментальними дослідженнями, включаючи маркетинг;

2)   патентна статистика, що слугує основою для координації приватних дослідницьких проектів, бо вміщує інформацію як про реальні досягнення, так і про перспективні напрямки досліджень, а це дозволяє конкуруючим фірмам краще розподіляти ресурси;

3)   патентна охорона, яка стала однією із стратегічних цілей як окремих компаній, так і держави в цілому;

4)    національні патентні системи, які уніфікуються (у зв'язку з широким розповсюдженням інформаційних технологій), а охорона інтелектуальної власності виходить за рамки національної юрисдикції.

Стосовно міжнародної ролі ІВ слід зазначити, що Європейський Союз схвалив Положення про патент товариства, що зробить витрати на отримання патенту в Європі порівнюваними з існуючими в США та Японії і тим самим підвищить конкурентоспроможність європейських компаній. Європейська комісія запропонувала: знизити мито на 50% для малих підприємств, університетів та НДІ; створити консультативні служби з питань охорони інтелектуальної власності в професійних асоціаціях, торгових палатах тощо; прийняти закон про охорону корисних моделей у Європі. В останні роки патентні відомства вживають також заходів щодо об'єднання інформаційних ресурсів у глобальному масштабі. В ЄС організовано Розподільну патентну службу Інтернету (DIPS), орієнтовану перш за все на потреби малого і середнього підприємництва та індивідуальних винахідників.

Отже, формується багаторівнева система регулювання проблем, пов'язаних з інтелектуальною власністю. СОТ розробляє рамкові норми, національні відомства, Світова патентна організація і Світова організація інформаційних систем наповнюють їх конкретним змістом, а національні патентні відомства займаються вдосконаленням патентного законодавства.

Чітко визначені права власності, у тому числі й ІВ, мають велике значення з огляду на залучення патентованих технологій й інвестицій до інноваційних проектів. Досвід розвинутих країн свідчить, що особливість реалізації інноваційної політики полягає перш за все у ресурсах, які необхідно спрямувати на такі цілі. Слабка охорона й захист об'єктів права ІВ негативно впливають на інвесторів. У цьому аспекті патент розглядається як інструмент, що регулює трансфер технологій та створення нових галузей промисловості. Інтеграція України у світовий економічний простір не може залишатися під впливом внутрішніх чинників, а має набувати рис керованого державного процесу трансформації торговельного режиму на засадах СОТ. Державне регулювання відносин у сфері ІВ спрямоване на розв'язання таких основних завдань:

1)   примноження науково-технічного потенціалу країни,

2)   захист національних інтересів у сфері економіки,

3)   забезпечення технологічної безпеки України.

Важливу роль у впровадженні інновацій відіграє налагоджена система розподілу витрат/прибутків і зусиль щодо отримання та комерціалізації нових знань між державою, великими промисловими компаніями і малими інноваційними фірмами, науковими установами, вищими навчальними закладами, неприбутковими організаціями тощо. Саме на стадії реалізації виключних прав ІВ виникає необхідність забезпечення розумного балансу інтересів найбільшої групи: авторів, роботодавців, підприємств-замовників (інвесторів), а також інтересів громадських організацій у випадку створення ІВ за рахунок їх коштів. Для України постають актуальними наступні проблеми:

1)  систему ІВ необхідно розглядати як окрему сферу діяльності, що потребує впорядкування організаційних та економічних відносин;

2)    для отримання наукових результатів та придбання прав на об'єкти ІВ потрібні відносно довгострокові інвестування;

3)   слід вирішити проблеми виробництва кон-трафактної продукції;

4)   варто налагодити механізми судового та по-засудового захисту прав ІВ;

5)   потрібно формувати ринок ІВ та ін.

Слід зазначити, що обсяг торгівлі патентами й ліцензіями у світі розвивається дуже динамічно і оцінюється у сотні мільярдів доларів на рік. Постійно збільшується питома вага результатів інтелектуальної діяльності у вартості суспільного продукту. Так, якщо у 70-х роках ХХ ст. частка інтелектуального продукту у загальній вартості продукту становила лише 3%, зараз вона складає приблизно — 35%, а за прогнозами у 2010-х буде сягати 70%. Частка нових, або вдосконалених технологій, продукції, обладнання, які містять нові знання або рішення, у розвинутих країнах сягає 70–85% приросту ВВП.

Звичайно, можна посилити запозичення технічних досягнень із-за кордону, зайнятися імітацією продукції кращих зразків, закупити масово зарубіжні ліцензії. Але, слід підкреслити, що ТНК зацікавлені в ретельній охороні своїх ноу-хау та виробничих секретів. Термін дії патентів у розвинутих країнах становить, як правило 20 років, що досить надійно захищає найбільш активні в науковому відношенні компанії від передчасного розкрадання їхніх технологій і зумовлює збереження величезного технологічного відставання менш розвинутих країн.

Хоча Україна й має масштабний природний, промисловий, технологічний та науковий потенціали, але детермінанти її конкурентних переваг ще недостатньо розвинені. Товари, які виготовлено за новітніми патентованими або ліцензійними технологіями, з якісної сировини чи напівфабрикатів (комплектуючих), екологічно чисті, конкурентоспроможні за якісними та споживчими характеристиками, а також послуги, зараз мають обмежений попит на внутрішньому ринку країни внаслідок невідповідності підвищеної ціни прибуткам. На зовнішньому ринку національні товари теж мають обмежений попит, але вже з огляду на існування реальної конкуренції. Такий стан речей спричиняє виникнення негативної ситуації — нагальна потреба в інноваційних проектах в Україні існує, а попит на інноваційний продукт є дуже обмеженим. Зацікавленість у надшвидких прибутках примушує підприємства будь-якої форми власності займатися торгівлею сировини, однак така торгівля у подальшому не має перспектив.

Слід зазначити, що у 2000 р. в Україні серед усіх виданих патентів на винаходи 70,3% становили так звані «деклараційні патенти на винаходи», які видавалися під відповідальність власника патенту, без проведення кваліфікаційної експертизи і мають строк дії шість років. У 2001 р. частка «деклараційних патентів на винаходи», або так званих «коротких» патентів складала вже 80%, у 2002 р. — 67%. Із 1.01. 2004 р. таку форму патентів було відмінено. Щодо реальної картини використання об'єктів промислової власності, то перші позиції займають підприємства машинобудування та харчової промисловості, тобто ті, що є найбільш інноваційно активними та пов'язані з експортом продукції. Особливо загрозливою для інтеграційних процесів стає негативна тенденція низької загальноекономічної діяльності у сфері отримання охоронних документів (див. табл.), що пояснюється низькою організаційною активністю ринку промислової власності в цілому та низьким технічним рівнем більшості продукції, а також цілою низкою причин, зокрема нестабільністю економічної ситуації і різким спадом виробництва; збільшенням вимог до відбору винаходів; зростанням вартості оплати всіх операцій, пов'язаних із реєстрацією об'єктів інтелектуальної власності і підтримкою статусу патенту та ін.

В умовах ринкової економіки одним із головних джерел одержання підприємствами інвестицій для свого розвитку є емісія цінних паперів (акцій) та їх розміщення на фондових ринках, до того ж обсяг емісії залежить від величини ринкової капіталізації підприємства. Визначальне значення в обсязі інвестицій має рівень доходності та ліквідності акцій. У свою чергу, не останню, а інколи основну роль у ринковій капіталізації підприємства відіграє вартість його нематеріальних активів, тобто інтелектуального капіталу. Аналіз статистичних даних показує наявність тенденції до зменшення інвестиційної привабливості сфери нематеріальних активів господарюючих суб'єктів в Україні, що має поєднувати складові науково-технологічного та інноваційного розвитку. Зокрема, частка інвестицій у нематеріальну складову у 2003–2004 рр. (2,4% від загального обсягу капітальних вкладень) залишалася на постійному рівні і була практично в чотири рази меншою порівняно з 2002 р. (9,1%). У цілому ж нематеріальні активи у 2004 р. інвестувались на рівні 0,6% від ВВП країни. Основний організаційно-економічний механізм вирішення цієї проблеми полягає у створенні спеціалізованих підприємницьких науково-технічних фірм, заснованих безпосередньо носіями інтелектуального потенціалу — власниками інтелектуальної продукції, статутний капітал яких повинен формуватись, в основному, за рахунок об'єктів цієї власності у формі нематеріальних активів. Такий метод капіталізації інтелектуального потенціалу, на відміну від традиційних способів продажу результатів НДДКР за угодами чи ліцензіями, володіє суттєвими перевагами, оскільки він є гнучким інструментом залучення інвестицій, оскільки корпоративні права заснованих на зазначених засадах фірм стають об'єктом куплі-продажу на ринках інновацій, а автори технологічних розробок отримують право участі у розподілі прибутків від реалізації інноваційних проектів.

Таблиця

Динаміка показників діяльності підприємств та організацій по створенню і використанню об'єктів промислової власності (ОПВ) в Україні

Джерело: Статистичні щорічники України за відповідні роки.

Світовий досвід свідчить, що успішний перехід економіки на шлях інноваційного розвитку потребує посилення регулюючої ролі держави в сфері охорони прав інтелектуальної власності. На це наголошують сторони Угоди про торгі-вельні аспекти прав інтелектуальної власності, чинної в рамках Світової організації торгівлі: «Захист та контроль за дотриманням прав інтелектуальної власності повинні сприяти запровадженню технологічних нововведень та передачі і розповсюдженню технологій для обопільної вигоди виробників і користувачів технологічних знань у такий спосіб, що сприяє соціальному та економічному добробуту, а також балансу прав і обов'язків». Високий ступінь інтернаціоналізації інноваційної діяльності посилює значення її національних засад унаслідок потужних зв'язків науки та процесу впровадження інновацій із інституційними умовами конкретної країни, можливістю доступу до унікальних фінансових та кадрових ресурсів. Тому сприяння усвідомленій участі всіх у вирішенні питань інтелектуальної власності й спільному використанню знань, завдяки повномасштабному інформуванню та нарощуванню потенціалу, є одним із основоположних елементів інноваційної економіки.

Специфіка промислової власності як різновиду інтелектуальної власності полягає в тому, що на ринок просуваються не власне продукти інтелектуальної діяльності, а права на них. Відповідно, вартість об'єктів постає як вартість прав, а об'єктом купівлі-продажу є охоронні документи, які засвідчують право на використання промислової власності. Тому важливо враховувати наступні види і характер послуг, надавані в процесі створення об'єкта промислової власності та переходу права власності:

1)    створення об'єктів промислової власності (розробка, патентування та/або реєстрація прав);

2)    правове супроводження об'єктів промислової власності на ринку (укладання угод, захист прав власників патентів та інших охоронних документів, у тому числі у судовому порядку);

3)    страхування промислової власності (від ризику втрат від юридичного переслідування, ризику появи на ринку контрафактної продукції тощо).

Важливим є завдання регулювання ринку промислової власності як складової національної інноваційної системи, яке полягає у розробленні та реалізації нормативно-правового механізму, що має враховувати особливості правовідносин національного, міждержавного і міжнародного характеру стосовно окремих видів промислової власності (патентів на винаходи, промислових зразків, корисних моделей тощо, свідоцтв про реєстрацію торгових марок, географічних позначень тощо). Звідси — головна проблема розвитку національних ринків промислової власності, пов'язана з необхідністю врегулювання прав на об'єкти промислової власності, створені з державних джерел фінансування, а також стимулюванням їх упровадження для активізації інноваційних процесів.

Аналіз статистичних та емпіричних даних свідчить, що загальний стан розвитку ринку промислової власності в Україні характеризує нерозвиненість інфраструктури ринку промислової власності; підсистема промислової власності не стала дієвим чинником підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки, залучення інвестицій до інноваційних проектів, захисту національного виробника на внутрішньому і зовнішніх ринках, зменшення частки кон-трафактної продукції; втрата функцій координації з боку органів виконавчої влади всіх рівнів стосовно діяльності підпорядкованих підприємств та організацій у сфері правової охорони промислової власності; різке скорочення і/або ліквідація патентних підрозділів на підприємствах, організаціях і установах та ін.

І хоч за останні роки помітною стає тенденція до відродження та підвищення ефективності новаторської діяльності, все ж узагальнений висновок дозволяє стверджувати, що оцінка стану й основних тенденцій розвитку ринку промислової власності в Україні свідчать про його замкненість у національних межах і низький рівень використання національними власниками прав на об'єкти промислової власності переваг ринку міжнародної системи охорони таких прав, що безпосередньо впливає на зниження конкурентоспроможності вітчизняної продукції і технології та стримує вихід на міжнародні ринки.

На закріплення позитивних тенденцій і виправлення ситуації на ринку повинні бути спрямовані такі дії щодо вдосконалення державної політики розширення ринку промислової власності: повномасштабне виконання положень прийнятих Концепцій, програм, указів Президента України в сфері регулювання промислової власності, а саме: врегулювання окремих розбіжностей щодо трактування положень чинного законодавства у зв'язку з набуттям чинності Цивільного, Господарського та Митного кодексів України; підготовка та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроекту про порядок набуття прав інтелектуальної власності на об'єкти, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних цільових фондів; запровадження механізмів державної підтримки патентування вітчизняних об'єктів інтелектуальної власності в інших державах; нормативне врегулювання методики оцінки вартості об'єктів інтелектуальної власності та впорядкування оціночної діяльності у сфері інтелектуальної власності.

Проте слід враховувати той факт, що чинна правова й економічна база у вигляді нормативно-правових актів визначає лише необхідні умови розвитку ринкових відносин у сфері промислової власності. Для успішної діяльності на ринку творці об'єктів промислової власності повинні володіти знаннями та навичками в розробці і реалізації комплексу маркетингу, який містить кілька елементів:

1)    об'єкт промислової власності як товар, що є набором споживчих властивостей, які роблять його особливо цінним при обміні;

2)    ціна — встановлення ціни ліцензії; знижки; умови платежу за покупку ліцензії; стратегія ціноутворення;

3)    політика розподілу;

4)  просування об'єкта промислової власності.

Цілі маркетингових досліджень на ринку ОПВ визначаються специфікою об'єкта дослідження і залежать від стратегії маркетингу. Їх класифікація залежить від таких чинників:

1)    патентного пошуку, а саме: визначення патентно-ліцензійної ситуації; аналізу тенденцій розвитку сфер науки і техніки; дослідження рівня конкурентоспроможності ОПВ у певній сфері науки й техніки; визначення патентної частоти та новизни запропонованого ОПВ; дослідження фірм — провідних у певній сфері (конкурентів);

2)    логіки розвитку науки та виражених у пошуку ідей відносно вирішення поточних і перспективних наукових та дослідницьких проблем;

3)    ринкових вимог та передбачення пошуку ідей про нову продукцію.

Важливим фактором, що безпосередньо впливає на формування і розвиток ринку промислової власності, є створення державою стимулюючого середовища для розвитку інноваційної діяльності в цілому. Слушними в цьому напрямку будуть такі рекомендації.

Для держави, яка прагне розвивати інноваційну діяльність, характерним є використання при розробці стратегії чисельних видів проце-сових моделей запобігання махінацій з інноваційними проектами. Подібна модель повинна застосовувати найефективніші механізми й методи регулювання прозорості інноваційних проектів, переведення їх у площину корпоративної, інтегрованої у світову інноваційну економіку структури зі створенням комфортних умов діяльності з боку наглядових органів й правовстановлюючих процесів, не виключаючи пряме бюджетне фінансування з купівлею державою відповідних нематеріальних активів у тих нішах, які необхідні для соціально-економічного розвитку країни.

Для переведення економіки на інноваційний шлях розвитку необхідне створення розгалуженої інноваційної інфраструктури: виробничо-технологічні структури (технопарки, інноваційно-технологічні центри та бізнес — інкубатори; об'єкти інформаційної системи — аналітичні, статистичні центри, інформаційні бази та мережі; організації по підготовці та перепідготовці кадрів у сфері технологічного менеджменту; фінансові структури — фонди бюджетні; позабюджетні, венчурні, страхові; система експертизи — центри, спроможні дати експертні висновки для виробників, інвесторів, страхових служб тощо. Необхідна підготовка нової категорії фахівців — менеджерів із комерціалізації НДДКР, які повинні володіти діловими принципами комерціалізації технологій, основами маркетингу, теорією і практикою правової охорони та використання інтелектуальної власності; вміти управляти інноваційними проектами.

Оцінка розвитку міжнародних інтеграційних процесів і впливу на цей процес промислової власності свідчить, що глобалізація практично спирається на патентну монополію на винаходи і монополію секретності на ноу-хау, без використання яких розвиток був би обмеженим, а інколи просто неможливим. Міжнародна торгівля в усіх формах сприяє процесу глобалізації, і не останню роль у процесі відіграє міжнародна торгівля промисловою власністю за традиційними та особливо супутніми ліцензіями. Значна роль у цьому процесі належить приватному сектору економіки, для реалізації якої потрібно враховувати наступні основні принципи стимулювання зацікавленості приватного сектора в процесі комерціалізації винаходів:

• правова визначеність при встановленні прав власності на об'єкти інтелектуальної власності, сформованих за рахунок державних коштів;

• передача прав розпорядження об'єктами інтелектуальної власності з державного на локальний (інституційний) рівень управління.

Щодо забезпечення конкурентоспроможності випливає важливий аспект формування та здійснення державної технологічної політики, що полягає у законотворчій й координувальній діяльності держави, спрямованій на правову охорону національних та придбаних за рубежем новітніх технологій, в тому числі і підтримку державою патентування об'єктів промислової власності за межами України. Зокрема, необхідно докорінно поліпшити використання вітчизняних винаходів як важливої складової інтелектуального багатства країни. Для цього потрібно, перш за все, із залученням кваліфікованих експертів провести інвентаризацію фонду вітчизняних винаходів та виділити ті з них, які можуть стати основою для створення принципово нової продукції і технології, а також у програмах соціально-економічного розвитку в середньострокову перспективу передбачити заходи щодо використання ключових винаходів і сприяння підвищенню винахідницької активності.

У зв'язку з прискоренням науково-технологічного прогресу та його комерціалізацією важливою постає проблема виявлення новизни та значущості результатів дослідницької діяльності, становлення та розвитку вітчизняного ринку об'єктів промислової власності (ПВ). Через ці причини виникає потреба у здійсненні оціночної діяльності, яка має два напрями.

Визначення ринкової чи іншої вартості об'єктів ПВ при продажу (купівлі) патентів чи ліцензій, використанні в інноваційних проектах, внесках у статутний капітал підприємств, використання об'єктів ПВ у власному виробництві, розрахунках із авторами по службових винаходах, продажу, приватизації чи злитті підприємств, що володіють ПВ.

Розрахунок вартості об'єктів ПВ у якості нематеріальних активів для їх інвентаризації, постановки на баланс підприємства, нарахування податків, обліку в собівартості продукції, амортизації та ін.

Отже, без розв'язання основних проблем регулювання прав інтелектуальної власності та їх захисту в умовах ринкового господарювання неможливі не лише впровадження економічних механізмів розповсюдження нововведень, а й економічне зростання інноваційного типу, інтеграції наукомісткого, високотехнологічного сектора української економіки у світогосподарську систему. Наявність у підприємства інтелектуального капіталу і його величина є необхідними і найбільш значимими характеристиками ефективності оцінки вартості бізнесу. У країнах з інноваційною економікою показникам оцінки нематеріальних активів, засобам їх виміру надається велика практична увага, про що свідчить поява попиту в спеціалізованих послугах щодо аудиту й оцінки інтелектуального капіталу та розробка спеціальних стандартів. Особливе місце в системі стратегічних ресурсів сучасних корпорацій займають знання, результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них засоби індивідуалізації підприємств (фірмові назви), а також вироблених ними товарів і послуг (товарні знаки, знаки обслуговування, назви місць походження товарів і послуг). Тому важливою постає проблема формування результативної стратегії експлуатації цих ресурсів та її якісної реалізації. Факторами, що впливають на вибір стратегії управління інтелектуальними ресурсами корпорацій є реальний стан соціально-політичної, економічної та правової ситуації і перспективи її розвитку; конкурентне середовище в сфері діяльності підприємства; наявність інноваційної стратегії; стратегія управління активами і стратегія управління капіталом; стратегія управління персоналом; кількісні та якісні характеристики наявних інтелектуальних активів корпорації тощо. У той же час, незалежно від вибраної моделі стратегії управління інтелектуальними ресурсами, підприємства повинні розв'язати низку завдань, пов'язаних з інтелектуальними активами, серед яких: аудит інтелектуальних активів (виявлення та ідентифікація інтелектуальних активів, експертиза інтелектуальних активів, постановка управлінського обліку інтелектуальних активів), охорона інтелектуальних активів (розробка і експертиза договорів на проведення НДДКР та інших договорів; розробка матеріалів для отримання охоронних документів; розробка товарних знаків, знаків обслуговування, фірмового стилю та логотипів). Окрім того, необхідною умовою повноцінного використання інтелектуального капіталу має бути наявність системи управління всіма його компонентами (людський капітал, структурний капітал та клієнтський капітал).

Література

1.  Иноземцев В. Л. За пределами экономического сообщества. Постиндустриальные теории и постэкономические тенденции в современном мире. — М.: Наука, 1998. — 421 с.

2.  Друккер Питер Ф. О профессиональном менеджменте: Пер. с англ. — М.: Изд-во «Вильямс», 2006. — 320 с.

3.  Стюарт Т. Богатство от ума: Пер. с англ. — Минск: Парадокс, 1998. — 346 с.

4.   Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. — К.: Держкомстат України, 2005. — 395 c.

---

* Науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи.