головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 6/2005 
Персонал № 6/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
подушки из бамбука, полноценные фото.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Зобов'язання в господарському праві

Олександр ТАНЕНОК,
старший викладач права Красноармійського відділення МАУП

Чільне місце в системі підстав виникнення прав і обов'язків посідає господарсько-правовий договір, який є основною правовою формою, яка опосередковує рух господарського обороту: переміщення матеріальних цінностей, виконання робіт, надання послуг тощо. Водночас договір є й основною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин і власне їх найпоширенішим видом, і отже, на нього поширюються загальні положення щодо зобов'язань.


Господарський кодекс України визначає господарсько-договірні зобов'язання. Це майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання, між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів. Законодавство не містить легального визначення поняття «господарський договір», проте ст. 626 Цивільного кодексу України визначає договір як угоду двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних обов'язків. Категорії «договір» і «господарський договір» зіставляються як загальне та часткове. Господарський договір — це угода майнового характеру між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами — юридичними особами, яка встановлює, змінює, або припиняє права та обов'язки сторін при здійсненні господарської діяльності. Господарський договір — це регулятор конкретних господарських відносин між суб'єктами господарської діяльності, підстава виникнення господарсько-договірних зобов'язань.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є право-чином. Категорії «правочин» і «договір» зіставляються як загальне і окреме: будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, а правочинами — також і дії однієї особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків — односторонні правочини. Отже, на господарські договори поширюються загальні положення щодо правочинів, передбачені главою 16 ЦКУ.

Господарський кодекс України закріплює право Кабінету Міністрів України, а також уповноважених ним органів виконавчої влади рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках — затверджувати типові договори. Умови примірних господарських договорів не є обов'язковими для сторін договору, а лише орієнтують суб'єктів господарювання на врахування певних положень до відповідного договору. На відміну від примірних договорів, умови типових договорів є обов'язковими для суб'єктів господарювання, і їх недотримання спричиняє недійсність договору. Кабінет Міністрів України, а також уповноважені ним органи затверджують типові договори, що регулюють господарсько-договірні зобов'язання суб'єктів господарювання у різних сферах економіки України. Наприклад, Наказом Фонду державного майна України «Про затвердження договорів оренди» від 23.08.2000 р. № 1774 затверджено Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), Типовий договір оренди індивідуально визначеного майна (нерухомого або іншого), що належить до державної власності, та Примірний договір про відшкодування витрат балансотримача на утримання орендованого нерухомого майна і надання комунальних послуг орендарю. Умови зазначених типових договорів є обов'язковими для сторін, а умови примірного договору мають рекомендаційний характер.

Обов'язковим є укладання господарського договору, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках передбачених законом або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладання договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади, або органів місцевого самоврядування. Визначення таких понять, як «державне замовлення», «державні замовники», «державні потреби», «виконавці державного замовлення», «державний контракт» міститься в Законі України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22.12.1995 року. Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки за допомогою формування на контрактній основі складу й обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Особливості відносин, що виникають через формування і розміщення державного замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації, постачанням (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння і військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідними актами законодавства України.

Укладаючи господарські договори, сторони можуть визначати їх зміст на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать чинному законодавству. Це відповідає загальним принципам господарювання, закріпленим у ст. 6 Господарського кодексу України: воля підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України; заборона незаконного втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Сторони можуть визначати зміст договору на основі примірного або типового договору. При-мірний договір рекомендує орган управління суб'єктам господарювання для використання при укладанні договорів, при цьому сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором або доповнювати його зміст.

Укладаючи договір на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, або у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, сторони не можуть відступати від змісту типового договору, однак мають право конкретизувати його умови.

Сторони можуть також визначати свої права і обов'язки за договором на підставі договору приєднання, що пропонується однією стороною для інших можливих суб'єктів, при цьому потенційні контрагенти у випадку вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Згідно зі ст. 634 ЦК України, договором приєднання є договір, умови якого встановлює одна зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений тільки за допомогою приєднання іншої сторони до пропонованого договору в цілому.

Зобов'язання суб'єктів господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інших суб'єктів господарювання, належать до публічних зобов'язань, передбачених ст. 178 Господарського кодексу України, ст. 633 Цивільного кодексу України, а господарські договори, які укладаються в зазначених сферах, є публічними договорами. Такий суб'єкт господарювання не має права відмовитися від укладання публічного договору за можливості надати споживачу певні товари, послуги, виконати для нього певні роботи. Суб'єкт господарювання не має права надавати перевагу одній особі щодо укладання публічного договору, крім випадків, коли законом або іншими правовими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів. Окрім того, законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів через затвердження типових договорів, регулювання цін і тарифів.

Послідовні соціально-економічні перетворення в Україні зумовлюють розвиток і формування підприємництва як нової, об'єктивно необхідної і вивіреної світовою практикою моделі суспільного розвитку. Підприємництво є рушієм ринкової економіки, своєрідним підґрунтям для випробовування конкретних форм і способів господарювання. Воно генерує відносини, які стимулюють свідомий економічний ризик в усіх сферах і галузях суспільного виробництва. Крім того, підприємництво — дієвий засіб структурної перебудови економіки, насичення ринку необхідними товарами та послугами.

Роль та посилення впливу договірної форми на регулювання відносин сучасної економіки України обумовлено історично. Договори були основною правовою формою здійснення товарообігу, вони забезпечували господарське життя ще у Стародавньому Римі. Римляни створили розгорнуту систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин. Римське договірне право класичного і посткласичного періодів — результат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. Договори були сприйняті середньовічними економічними формаціями і, пристосувавшись до нових умов, збереглися в сучасному праві.

Нормальний стан економічного розвитку може забезпечувати, як підтверджує історія розвинутих країн, такий правовий інструмент як договір.

У нинішніх умовах договір стає основною формою регулювання майнових відносин між різними учасниками цивільного обороту, за допомогою якої вони реалізують свої можливості і досягають спільної мети. Із цієї позиції договір слід трактувати як згоду про права і обов'язки, що регулює взаємну підприємницьку діяльність його учасників. Договір — це комплекс дій для створення і здійснення прав і обов'язків, які регламентують діяльність контрагентів.

Безумовно, господарські відносини виникають не лише між господарюючими суб'єктами, а також між ними і державою, базуються на добровільних, тобто договірних засадах, що свідчить про домінуючу тенденцію застосування договірного начала у формуванні ринкової економіки України.

Ознаками, які істотно відрізняли господарський договір від інших договорів, вважають такі:

1)    її суб'єктами можуть бути лише господарчі структури. Принаймні хоча б одна з них має бути господарюючою структурою, тобто виготовляти і постачати товари, виконувати роботи, надавати послуги тощо, а інша — може бути й не господарюючою;

2)    договір спрямований на безпосереднє обслуговування основної діяльності суб'єкта господарювання, а саме — отримання прибутку [4].

Господарським кодексом України вперше у теорію і практику правового регулювання господарської діяльності легально впроваджено поняття організаційно-господарських зобов'язань. У ст. 173 Кодексу такі зобов'язання разом із майново-господарськими названі основними видами господарських зобов'язань. Із прийняттям Господарського кодексу України істотно змінюється законодавча база, на якій ґрунтується правове регулювання відносин в економіці, якісних змін зазнають правові засади здійснення господарської діяльності. Актуальною проблемою юридичної науки у цих умовах є теоретичне осмислення положень Господарського кодексу України, розроблення і впровадження рекомендацій щодо їхньої практичної реалізації з метою підвищення ефективності економіки й утвердження суспільного господарського порядку.

Визначення організаційно-господарських зобов'язань наведено у ст. 176 Господарського кодексу України. Це ті господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання і суб'єктом організаційно-господарських повноважень, за якими зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію чи утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Останні дослідження і публікації про порушену проблему доводять, що організаційно-господарські зобов'язання в умовах сучасної економіки практично не досліджені. Такий стан є цілком зрозумілим, адже теорія зобов'язань тривалий час розвивалася і розвивається нині в межах цивіліс-тичної науки. Щодо зобов'язань у сфері господарювання, основна увага приділяється тим, які у Господарському кодексі називаються майново-господарськими.

Теоретичні засади дослідження організаційно-господарських зобов'язань як одного з видів господарських зобов'язань були закладені в умовах доринкової планово-розподільчої (адміністративно-командної) економіки. За термінологією, яку запропонував тоді в юридичній літературі І. А. Тан-чук, зазначені зобов'язання мали назву господарсько-управлінських. Така назва використовувалась для позначення цих зобов'язань тривалий період і збереглася практично донині.

Вчені-юристи, представники господарсько-правової науки періоду доринкової економіки дійшли висновку, що використати категорії зобов'язання не є монополією цивільного права, хоча саме у цій правовій галузі виникла ця категорія. Категорія зобов'язань — загальнотеоретична призова категорія, яка використовується у таких галузях права: трудове, сімейне, фінансове, адміністративне тощо; відображає один із основних типів правового зв'язку між учасниками правовідносин.

Доведено, що господарські зобов'язання мають свої специфічні властивості, обумовлені специфікою господарського права як правової галузі. Йдеться, наприклад, про наявність у господарському праві таких видів господарських зобов'язань, які значно відрізняються від традиційних зобов'язань «по горизонталі», аналогічних до цивільно-правових. Це, зокрема, господарсько-управлінські (за сучасною термінологією — організаційно-господарські) зобов'язання [3].

Фундаментальний підручник монографічного типу з господарського права за редакцією академіка В. К. Мамутова містить перелік досліджень про господарські зобов'язання у сучасній юридичній літературі. Вивчення цієї категорії у підручнику ґрунтується на висновках згадуваної теорії господарських зобов'язань, розробленої за радянських часів, з урахуванням сучасних економічних відносин та їх правового регулювання, а також сучасних теоретичних положень науки господарського права. Господарські зобов'язання розглянені в окремій главі. Але й тут очевидна перевага надається тим самим майново-господарським зобов'язанням. Особливий інтерес з точки зору теоретичного аналізу організаційно-господарських зобов'язань становить розгляд їх як підвиду господарських правовідносин у відповідній главі підручника (автор глави Г. Л. Знаменський) [5].

Таким чином у сучасній юридичній науці проблема організаційно-господарських зобов'язань тільки започатковується і набуває актуальності через закріплення цієї категорії у Господарському кодексі України. Найактуальніша складова частина цієї проблеми нині — сама її постановка й окреслення відповідно до новітнього господарського законодавства, визначення підходів до її розгляду.

Насампереред слід зауважити, що юридична форма організаційно-господарських зобов'язань використовується в усіх сферах і галузях економіки. Адже, згідно зі ст. 176 Господарського кодексу України, такі зобов'язання можуть виникати між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником цього суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта. Вони можуть виникати між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств.

Організаційно-господарські зобов'язання поширюються на певні групи відносин між суб'єктами господарювання у разі, якщо один із них є щодо іншого дочірнім підприємством. Така конструкція використовується, зокрема, у найважливіших, стратегічних галузях економіки, де для найефективнішого керівництва створені холдингові компанії (у вугільній промисловості, або національні чи державні акціонерні компанії: НАК «Нафтогаз України», НАК «Украгролізинг», ДАК «Хліб України» тощо) з мережею підпорядкованих дочірніх компаній, товариств і підприємств.

За допомогою організаційно-господарських зобов'язань використовуються кошти державних лізингових фондів, інноваційного фонду, деяких інших централізованих фондів та резервів. Так, згадувана НАК «Украгролізинг» здійснює оперативне управління коштами державного лізингового фонду та ведення казначейської мережі в частині здійснення лізингових операцій на підставі агентської угоди, яку вона укладає з Міністерством аграрної політики України як головним розпорядником відповідних бюджетних коштів.

До категорії організаційно-господарських зобов'язань належать також угоди про розподіл продукції, які укладаються відповідно до Закону України «Про угоди про розподіл продукції» від 14.09.1999 року. Згідно з такою угодою одна сторона (держава Україна) доручає іншій стороні (інвесторові) на певний термін проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на певній ділянці (ділянках) та виконання пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи своїм коштом, із часткою ризику, із наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибутку від продукції. Кабінет Міністрів України, Верховна Рада АР Крим або відповідний орган місцевого самоврядування, які за Законом виступають від імені держави однією із сторін в угоді, укладаючи цю угоду та виконуючи її, реалізують при цьому свої організаційно-господарські повноваження.

До цієї ж категорії організаційно-господарських зобов'язань можуть належати угоди приватизації державного та комунального майна. Продавцями в зазначених угодах щодо державного майна є державні органи приватизації — Фонд державного майна України та його територіальні органи, а щодо майна комунальної власності — органи місцевого самоврядування або уповноважені ними органи. Вступаючи у відносини приватизації, зазначені органи реалізують організаційно-господарські повноваження, надані їм відповідним законодавством.

Прикладом не договірних форм організаційно-господарських зобов'язань можуть бути соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання, врегульовані ст. 177 Господарського кодексу України, згідно з якою суб'єкти господарювання за рішенням місцевої ради своїм коштом зобов'язані створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку, спрямовану на вирішення цієї важливої соціальної проблеми.

Отже, категорія організаційно-господарського зобов'язання відображає економіко-правове явище реального життя, коли орган управління економікою, суб'єкт організаційно-господарських повноважень, реалізуючи свою господарську компетенцію, закріплену в законодавстві, вступає у зобов'язальні правовідносини із суб'єктом господарювання. Це насамперед стосується тих сфер управлінської діяльності (для оптимального вирішення економічних, соціальних чи інших завдань), які стоять перед зазначеним органом (органом держави, органом місцевого самоврядування або іншим суб'єктом організаційно-господарських повноважень), коли необхідне підключення активної, ініціативної діяльності суб'єкта господарювання, де, виходячи із загальнонаціональних, регіональних чи інших публічних позитивних інтересів, потрібне максимальне врахування прав цього суб'єкта, їх повне забезпечення.

Зобов'язання, що виникає при цьому між об'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, кожна із сторін бере на себе, виконує певні обов'язки і реалізує певні права, які кореспондують одне одному. Причому обов'язки і права у цьому зобов'язальному право-відношенні сформульовані за участю усіх його учасників, враховуючи їхні інтереси, зокрема як публічний інтерес (державний, галузевий, регіональний), так і інтерес суб'єкта господарювання. Мало того, обов'язки і права учасників зобов'язання конкретизуються і деталізуються відповідно до конкретної ситуації, реальних життєвих обставин їх виконання, що також сприяє досягненню оптимального варіанта правомірної корисної поведінки і оптимальних позитивних результатів.

Таким чином, юридична форма господарського зобов'язання, що використовується при цьому, є способом оптимального здійснення певної організаційно-господарської (управлінсько-господарської) дії. Використання у процесі організації економіки й управління нею юридичних форм зобов'язальних відносин між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень змінює сам цей процес, вносить елемент диспозитивності, що дає змогу враховувати інтереси усіх учасників організаційної (управлінської) діяльності і конкретні реальні обставини.

Необхідно пам'ятати, що зазначений елемент диспозитивності повинен запроваджуватися в оптимальних пропорціях.

Підсумовуючи, доцільно ще раз підкреслити, що використання непрямих форм і методів державного регулювання економіки в умовах сучасного ринку особливо потребує посередництва права. Це завдання виконує Господарський кодекс України, зокрема через зведення зобов'язально-правових форм у процес організації економічного життя. Застосування таких форм забезпечує чітке юридичне закріплення взаємних прав, обов'язків і відповідальності учасників господарських відносин — як суб'єктів господарювання, так і суб'єктів організаційно-господарських повноважень, сприяє становленню правового господарського порядку й ефективному вирішенню економічних і соціальних проблем. Це свідчить про підвищення ролі організаційно-господарських зобов'язань в організації сучасної економіки й управлінні нею. Питання теоретичного аналізу таких зобов'язань нині набувають актуального значення.

Література

1. Господарський кодекс України. — Х.: Одіссей, 2004.

2. Цивільний кодекс України. — Х.: Консум, 2003.

3. Грузинський І. Роль договору у формуванні підприємницьких відносин // Право України. — 2000. — № 2. — С. 36–38.

4. Господарське право / За ред. В. С. Щербини. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 239.

5. Хозяйственное право / Под ред В. К. Мамутова. — К.: Юринком Інтер, 2002. — С. 561.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту