Так хто ж здійснював геноцид укранців?
Рано чи пізно, а геноцид українців у часи єврейської державності 1918–1938 pp. в Україні та Радянському Союзі буде визнано, а значить будуть названі поіменно його організатори, виконавці та сьогоденні відповідачі. А далі настане і неминучість, бо відповідальність за вчинені злочини проти людства і людяності повинні нести нинішні уряди, які проголосили себе правонаступниками СРСР, успадковуючи не тільки власність, а й злочини, які чинилися їхніми попередниками. Сучасна Російська Федерація устами свого міністра Лаврова заявила, що вона ніколи не визнає голодоморного геноциду: «Да, голод был, Голодомора не было». Це позиція Російської Федерації сьогодні і російської п'ятої колони у Верховній Раді України. Товариш П. М. Симоненко, а за ним і соціаліст Цушко так і заявили: «Нечего ковыряться в прошлом. Признали, что голод был — и пошли дальше!» Очевидно, «дальше» — це до «світлого минулого». Цинізм, демагогія, відверта брехня комуністичного раба великодержавної Москви просто безпрецедентні. Вожак комуністів азартно розповідає, скільки пудів сала вивезли вояки німецького кайзера до Німеччини, але ні слова про те, що ті вояки прийшли в Україну після Бреста, в якому жидівський уряд Кремля підписав так званий Брестський мирний договір, за яким Україна була віддана Німеччині як плата за взяті Леніним 5 млн золотом на розвал західного фронту і здійснення жовтневого перевороту. Що з України не встигли вивезти кайзерівці, те забрали, уже до крихти, продзагони, очолювані жидівським ЧК і їхніми комісарами. Хор у складі Симоненка, Саламатіна, Гмирі, Матвєєва, Герасимова й іже з ними відспіває хіба зогнилу комуністичну ідеологію, або виконає реквієм після Міжнародного Трибуналу, байдуже, де він відбудеться, у Нюрнберзі чи Києві. А має все-таки відбутися! З Москвою все ясно: вельможна бариня не звикла ще відповідати за злочини ні перед власним народом, ні перед міжнародною спільнотою. А доведеться.
16 листопада 2006 р. Верховна Рада України зусиллями перефарбованого комуно-соціаліста О. Мороза і комуніста Адама Мартинюка не винесла на обговорення питання про Голодомори в Україні і репресії 1937–1938 pp., як спланований сіоністичним урядом Кремля геноцид українського народу.
Отже, у міжнародному масштабі визнати Голодомори 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 та масові розстріли українців за національною ознакою в 1936–1937 рр. фактом геноциду перешкоджають Росія та Ізраїль, себто ті, хто організував і здійснив геноцид за 20-ліття свого безроздільного панування в СРСР взагалі, в Україні зокрема. Коли послухаєш таких акинів комуністичної ідеології, як Симоненко, Сала-матін, Гмиря, Цибенко, Матвєєв, чи викопного релікта Герасимова, не перестаєш дивуватися нашому народу, який 70 років бездумно голосував за них і голосує так само останні 15 років. Стає очевидним, що лише очистивши парламентський зал і від комуністів, і від соціалістів (а з регіоналами самі донеччани розберуться), — можна буде прийняти закони, які повернуть українцям і Україні національну гідність та честь. Нині, коли і бандити — «любі друзі», щось змінити неможливо.
Будемо освітлювати історію світлом правди, неспростовністю фактів, подій, імен.
Цілком очевидним стає, що жидо-сіоністи, які тримали у своїх руках усі важелі влади, всі державні інститути — дипломатію, армію, каральні органи, економіку, інформацію, медицину, освіту, фінанси, — на теренах України робили, що хотіли. Історики, над якими і досі тяжіє комуністична ідеологія, з якою вони зійдуть і в могилу, замовчують один важливий факт: ще й після утворення СРСР існувала окрема Єврейська Комуністична Партія. Із подачі Л. Троць-кого, попри серйозні заперечення Сталіна, рішенням політбюро ЄКП була кооптована до складу ВКП(б). Статут партії більшовиків цього не дозволяв, але що значив цей документ для далекосяжних сіоністичних планів самого Лей-би і його жидівської гвардії в 300 осіб, імпортованих міжнародним сіонізмом із Нью-Йорка до Росії. ЄКП злилася з ВКП(б). Злилася, розмилася і... залила. Партія уже стала «керівною і спрямовуючою силою суспільства», і ця сила була жидівською. Вона і має відповідати за розстріли, голодомори, масові депортації українців до Сибіру, в Казахстан, Башкортостан.
Інтереси кремлівських більшовиків і сіоністів злилися, як і партії, і вилилися в сіоністичну націонал-інквізицію, на вогнищах якої було спалено кілька десятків мільйонів українців. Комуністи безсоромно брешуть, що голод був і в Росії, і в Казахстані. Так, був, але лише в тій місцевості, де проживали українці. В українському селі люди мруть від голоду, як мухи, а в російському селі, яке поруч, — усе нормально. (Прочитайте, комуністи, бодай повістушку М. Алексєєва «Драчуны», хоча знаю, що вони ще з радянських часів не тільки художньої літератури, а й Леніна не читали).
Так, був голод навіть на Кубані, українській землі, заселеній козаками з України, переселенцями і виселенцями все з тієї ж України. І там він був зорганізований, як і в Саратовській області, на Поволжі та Далекому Сході. Ламали хребет українському селянству, бо на згадуваному Симоненком «Арсеналі», як і в залізничних майстернях, жодного інородця не було, як ще не було й українського робітничого класу, який начебто здійснював «диктатуру пролетаріату». Диктатуру здійснювали сіоністи і російські окупанти-денікінці, муравйовці, балтійські «братішки». Між українцями ніякої громадянської війни не було, велися етнічні війни проти українського народу. Сталіну треба було зламати хребет українському народові, задушити його повстанський рух. І він це зробив руками сіоністів і до часу дав їм волю впитися кров'ю помсти за князя Володимира Мономаха, за гетьмана Богдана Хмельницького, які переконливо говорили свого часу, хто в домі господар. У державі, якою керують грабіжники, користуючись тим, що гетьмана нема чи є щось на подобу Юрася Хмельниченка, владу знову взяли у свої руки сіоністи, повністю відродивши жидівську державність, яку з 1938 р. почав вибивати з їхніх рук мудріший за жидів вождь Й. Сталін.
Тимчасові успіхи, а вони в сіоністів завжди тимчасові, роблять їх безпрецедентно нахабними, зухвалими. У своєму бахвальстві, наданою самими собі богообраністю, вони роблять численні самовикриття, не страхаючись Божої кари за злочини, вчинені проти людства. Не покаялися.
Аж не віриться, щоб людина, хай навіть і прибита параноєю богообраності, могла сказати те, що говорив у передачі «Саме той» від 29 січня 2004 р. сіоністичний політолог Малінкович: «Забули кляті хохли, як ми, через єврейські ЧК і “совєти”, де нас, євреїв, була переважна більшість, — тисячами відстрілювали вас... і мільйонами... Знову захотіли?..» Через кілька тижнів того самого року лідер Хабаду в Україні, нині головна законотворча сила блоку Юлії Тимошенко, нардеп Фельдман сповідувався на жидівському телеканалі (а вони в Україні всі жидівські), як і Малінкович, без будь-якої боязні, що звинуватять його в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Вони з правом вседозволеності і виключності можуть говорити таке: «Я люблю всех: и попугаев, и кошек, и собак, и людей... Не люблю только украинских националистов-фашистов (?) и всех тех, кто говорит ихней мовой». Коментарі зайві. Юдо-нацист-ські молодчики зарвалися. А чого б і ні, коли сам бузиновий віце-прем'єр бризкає жовчю на український народ, як і інші лідери організованого жидівства — Зісельс, брати Левітаси, Рабинович, «кошовий» Запорізького краю жид Червоненко на посаді «любого друга».
Ми готуємо фундаментальне видання, що вміщуватиме близько 5 тис. імен жидівських діячів, які керували всіма ланками державного механізму в 20–30-х роках XX ст. в Україні, організовували і здійснювали голодомори, розстріли. Ця публікація є вибіркою імен жидівських діячів із наукових українських, російських, жидівських видань, поки що без залучення архівних джерел, спираючись на які, сучасні історики С. І. Білоконь, В. І. Улянич та інші переконливо доводять, що з 1918 до 1938 р. державність в Україні була жидівська. На мою думку, дещо послабленою вона була і в наступні десятиліття, а нині відродилася повністю, ще більш грабіжницькою, україножерською, збагаченою здобутками расизму, сіонізму, фашизму.
Аби звинувачення нас, українців, у вигаданому сіоністами антисемітизмі були безпідставними, вдамося до свідчень жидівських авторів.
У 2005 р. (5765-му за жидівським календарем) московське видавництво «Мосты культуры» та єрусалимське «Гешарим» видали книгу Марка Штейнберга «Евреи в войнах тысячелетий». Авторитетний жидівський автор Марк Штейнберг стверджує: «...Наиболее яркие фигуры гражданской войны — евреи, начиная от самого главного создателя и руководителя Красной армии Льва Троцкого и до рядовых бойцов, ставших впоследствии крупными военачальниками. Согласно имеющимся сведениям, на фронтах гражданской войны сражалось около 200 тысяч евреев, что составляет примерно 6-7 процентов численности Красной армии того времени, и в том числе более трех тысяч занимали командирские посты. Скажу лишь, что только среди генералов-евреев, участников гражданской войны, было более 140 человек, причем я имею в виду генералов, которым было присвоено именно это звание. Так что и в этих сражениях евреи были не зрителями, а активными участниками. Больше того, это первая война в нашем тысячелетии, где именно евреи сыграли столь выдающуюся, можно сказать — определяющую роль».
Наголосимо на словах з цієї цитати про громадянську, як пише Штейнберг, війну: «Это первая война в нашем тысячелетии, где именно евреи сыграли столь выдающуюся, можно сказать — определяющую роль». А що ж насправді являла собою ця війна? Щодо українського народу, то це була ні в якому разі не громадянська, а національно-визвольна війна (лише конфронтацію між Петлюрою та Скоропадським, що тривала короткий період, можна було б назвати громадянським воєнним конфліктом). Справжню сутність цієї війни з'ясовує відомий дослідник Віктор Суворов (В. Різун) у книзі «Очищение» (М., 2001. — С. 182): «Гражданская война — это вовсе не война, а карательная экспедиция против мужиков. Основные тактические приемы: сжигания сел, порка шомполами и массовые расстрелы».
От і виходить, що євреї в лавах каральних експедицій та Червоної армії були душителями національно-визвольних устремлінь українців. Цю думку про пригноблення українців євреями афористично висловив Лев Троцький: «Українці ненавиділи гнобителів — комісарів-євреїв».
Віктор Суворов доказово стверджує: «Коллективизация была возможна только под пулеметным огнем Рабоче-Крестьянской Красной армии. Голод был организован штыками все той же армии-освободительницы. Это ее боевые отряды изымали все, что можно было считать едой, и беспощадно уничтожали» (С. 145); «Хребет крестьянству был переломлен голодом» (С. 146).
Віктор Суворов дегероїзує оспіваних М. Штейн-бергом єврейських воєначальників, зокрема і жида Якіра (див.: Штейнберг М. Евреи в войнах тысячелетий. — С. 192), і Антонова-Ов-сієнка, і Тухачевського, і Уборевича, і Блюхера та їм подібних; «Они сами называли себя оккупантами и народ их ненавидел» (С. 186); «Кроме Якировых пулеметов никаких других средств против народа не было» (С. 145); «Якир был врагом народа. Неужто того, кто по прихоти своей, по своему желанию устанавливает процент истребления людей, можно назвать другом народа? Якир — один из самых страшных палачей XX века. Причем он не повторяет чей-то опыт, а дает пример последователям. Когда Якир по своей прихоти установил проценты истребления людей, никакого Гитлера еще не было, а был ефрейтор Шикльгрубер. (прізвище батька А. Гітлера. — В. Я.) Но был ли Якир предателем? Изменником Родины? Конечно» (С. 140); «Якир — соучастник одного из самых страшных злодеяний во всей человеческой истории. У меня нет права описывать организованный коммунистами голод на Украине и смерть миллионов в одной главе. Той трагедии не описать ни в каких томах. Но свято верю: народ Украины не забудет своих палачей. Якир — в их числе. В первой пятерке. Формально. Но творилось то дикое преступление силой. Силой Красной армии. Одних чекистов тут было недостаточно. А Красная армия на Украине подчинялась Якиру. Потому именно в его руках была сила. Фактически во время коллективизации именно Якир был первым номером на Украине» (С. 143); «Все товарищи красные командиры, которые во времена коллективизации служили в Красной Армии, все до единого были врагами народа. Все без исключения. Все пошли на службу сатанинской власти. Все воевали против своих. И вовсе не зря в 1935 году были введены маршальские звания. Казалось бы, почему в мирное время? Войны вроде бы нет. И вдруг присваивают огромные звезды полководцам! За какие такие победы? За коллективизацию. За голод, который красные командиры устроили своей стране. За победу над крестьянством. За измену родине. Хребет крестьянству был переломлен голодом» (С. 146).
Не менше самовикриттів і викриттів у іншого жидівського автора Фелікса Канделя, «Книга времен и событий». Т. 3. — «История евреев Советского Союза (1917–1939)». Автор дуже точно визначає роки жидівської державності в СРСР і Україні, яка перебувала в складі СРСР. Це 1917–1939 pоки.
Так що, панове сіоністи і товариші комуністи, був чи не був організований геноцид українського народу? Був, і вам разом відповідати за злочини — і Кремлю, правонаступнику СРСР, і Ізраїлю, який погодився бути правонаступником усієї жидівської власності в Центральній і Східній Європі. А правонаступником злочинів, що, бути не хочеться?
А доведеться!
21.11.2006 р.