головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 12/2006 
Персонал № 12/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Дозована параполітика авторитаризму

Володимир ХОЛОД,
доцент кафедри економіки Сумського інституту МАУП

Утопія не тільки не реалізує соціальної мрії, а й губить і компрометує її. Панування доктрини можна підтримувати засобами, пов'язаними з правдивістю доказів. Тоталітарна технологія, втілюючи утопічні догми, відтворювалася «сама в собі». Її логотипом стало насильство. Чим більше насильства застосовується для підтримки догми, тим менш імовірно, що вона може задовольнити потреби людського розуму. Коли гегемонія догми руйнується, то в суспільстві виникає відчуття звільнення від жахливого гніту, і особливо після скидання оковів технологій тоталітаризму.

Утопії створюються одночасно й від розпачу, і від надії; це моделі стабільності, що виникли в атмосфері протиріч. Тому утопічна мрія про майбутнє обов'язково передбачає наявність кошмару в сьогоденні. А якщо в сьогоденні немає «абсолютного» кошмару? Авторитарні моделі найчастіше не мають детального теоретичного обґрунтування, хоча, здавалося б, «принадності» тоталітаризму, відображені в пам'яті, неминуче повинні порушити питання: «Що ж, властиво, становить суспільний інтерес, а що особистий, і яка між ними різниця?»

В авторитаризмі суттєво важливим є специфічний характер відносин між владою й суспільством. У цьому просторі залишається ніша і для особистого інтересу, і для індивідуальної психоструктури (вона ускладнюється, і її не можна вимірювати традиційною гіппократовою «квадригою»), і для суспільної психології, обумовленої сукупністю нашарувань над ускладненою структурою психіки в її індивідуальному вираженні, і для певних орієнтацій.

На відміну від нав'язуваної тоталітаризмом моноорієнтації, в авторитаризмі залишається крихітний притулок і для самовизначення, нехай і не у всьому соціальному просторі, але воно може перерости і, як свідчать досвід і соціальні результати авторитарного правління, переростає у низці випадків у відносно більші обсяги індивідуальної свободи. І в цьому плані авторитаризм є безумовним прогресом порівняно з тоталітаризмом. «Всесвітня історія, — підкреслював Гегель, — це розвиток принципу, зміст якого є усвідомлення свободи» [3, с. 54].

Авторитарний режим допускає обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні, думках і діях, мириться з наявністю безпечної для нього опозиції. Але це система відносин «обмеженого плюралізму», проміжний етап «розвитку принципу». І ми маємо право поставити запитання: «Чи є цей проміжний етап історичною неминучістю, що таїть у собі напівпередбачувані перспективи?» Якщо ми відповімо ствердно, то зобов'язані поєднати логіку лозунгової аргументації на користь авторитаризму з логікою становлення соціальних відносин у сукупності всіх соціальних реалій. Якщо ми відповімо негативно, то наше академічне завдання полягає у спростуванні того й іншого, що зробити неможливо. Можна не залишити каменя на камені від апологетики такої форми правління, але абсолютно неможливо спростувати реальну передумовну основу в самих соціальних відносинах, що обумовлюють саме таку проміжну технологію здійснення влади.

Проаналізуємо соціальну якість авторитарної держави (режиму) через призму «суспільного договору». Великий Руссо зайнявся пошуком державного ідеалу й виразив його в такій формулі: «Знайти таку форму асоціації, що захищає й огороджує всією загальною силою особистість і майно кожного члена асоціації і завдяки якій кожен, поєднуючись із усіма, підкоряється, однак, тільки самому собі й залишається настільки ж вільним, як і раніше» [6, с. 161]. Адепти тоталітаризму вилучать із неї все, пов'язане з поняттями «особистість», «кожен», «вільний», оскільки цей режим містить загальну тотальність, несумісну з будь-якими особистісними вимірами, чи це воля, власність, свобода та ін.

Адепти ліберальної демократії можуть засумніватися у двозначності слів «загальна сила» і вбачати у них зростання «колективної держави», що означає пріоритет загальнодержавного над особистісним.

Адепти авторитаризму (а вони, підкреслимо, більшою мірою практики, ніж теоретики) матимуть до цієї формули подвійне ставлення: слово «асоціація» спричиняє відверте неприйняття, тому що суперечить принципу «автократичної олігархії», на якому ґрунтується авторитаризм; слово «особистість» у поєднанні зі словом «майно» вони сприймуть позитивно (залежно від типу режиму); слово «вільний» спричинить у них алергію, оскільки у Руссо воно використано насамперед у політичному змісті. Політично вільний індивід є антиподом і опонентом авторитарного режиму; у ньому визначено статус «підданого-півгромадянина». Опереткова опозиція в її оксамитово-конформістському одіянні є комфортною рисою цього режиму.

Авторитарний режим дозує ступінь політичного опонування, але не довільно й іраціонально, а з урахуванням «прочитання» політико-економічної кон'юнктури. Але це ідеальний, так би мовити, «чистий» тип цього режиму.

Для нього важлива не легітимність, а ефективність правління. Мотиваційні розходження між ними суттєві і мають залежний характер. Для авторитаризму характерна ефективність, оскільки саме ефективна економічна політика у Чилі, Південній Кореї, Бразилії, Тайвані й інших країнах свого часу спричинила підвищення добробуту населення, зміцнення соціального порядку, сприяла появі національних загонів «середнього класу». Ефективна економічна політика зрештою зумовила й політичну легітимність цих режимів. Причому вона «нашаровувалася»: спочатку переважала «нав'язано-традиційна» з елементами харизми там, де були лідери такого масштабу; вона чергувалася з персональною легітимністю (таких лідерів було більше); вона «вбирала» в себе елементи ідеологічної легітим-ності (ідеологічні нашарування «національно-ефективної економіки»), набуваючи у такий спосіб рис раціонально-легальної легітимності, що давало можливість авторитарним режимам поволі еволюціонувати в змішані. Ми підкреслюємо: «змішані», тому що й тут був етап проміжної коеволюції, коли авторитарний режим поступово набував рис демократичних соціальних взаємодій.

Попри всі свої соціальні витрати авторитарний режим не знищує інституту приватної власності, а завдає деструктивних непоправних втрат «святая святих» цивільного суспільства. Він має на увазі споконвічно це суспільство, і суб'єктивно, і волюнтаристськи-політично не перешкоджає закономірній еволюції економічних відносин у їхнє поєднання з еволюцією інших відносин у суспільстві.

Авторитарними режимами «перехворіли» і дотепер «хворіє» безліч держав у світі, що розвиваються. Але це «двоїста» хвороба: для одних країн її плин був порівняно легким і необтяженим кривавими конфліктами, для інших — виливався у соціальні колізії.

Вигравали ті режими, які «відштовхувалися» від цінностей, що їм протистояли, і які натикалися на певне неприйняття у масах. Наприклад, гомінданівський режим протиставляв себе «комуністичному материковому Китаю», хоча у нього були прихильники й опоненти. Останні переважали на світанку режиму, потім відіграла свою вирішальну роль «виховуюча» результативність режиму. Тайвань став «островом благоденства», а витрати було списано за рахунок очевидного випередження ним материкового Китаю у економічних компонентах соціального життя [8, с. 2].

Раніше ми згадували про ускладнення психо-структури індивідів. У деяких авторитарних режимах випереджальними темпами розвивалися ті компоненти людської психіки, які відповідали сприйняттю матеріально-економічної складової соціальних відносин.

У поліпшенні якості матеріального середовища відчувалося збільшення свободи — середовища природного буття. Згодом це відчуття переросло в розуміння необхідності видозміни соціально-політичного середовища. Причому воно майже однаково торкнулося «верхів» і «низів»: цивільні й військові автократії, нехай і не завжди охоче, все ж поступалися місцем цивільному правлінню.

Піддані у цих режимах поступово набували мінімум тих прав, який також поступово переріс у відомий набір загальногромадянських прав, але це не той «максимум», щоб стверджувати про безгрішність авторитарних режимів.

Можна припустити, що права другого покоління у авторитарних режимах випередили права першого покоління.

Цивільні, політичні й економічні права нерідко називають правами ліберальними, або правами першого покоління.

Соціальні права в широкому значенні цього терміна спрямовані на забезпечення матеріальних умов свободи й гідне життя кожної людини — належать до прав другого покоління.

Права першого покоління мають переважно характер негативного права, що захищає свободу особи від зазіхань влади й інших людей, які потребують охорони з боку держави. Частина авторитарних режимів зробила акцент на другому поколінні прав, виходячи із пріоритетів «громадського духу» і східного менталітету, що вважав пріоритетним процвітання колективу над успіхом індивіда.

Тут виникає проблема співвідношення політичних культур східного й західного типу.

У східній політичній культурі закладено архетипи технологій східних держав стародавніх епох, коли виживання соціального колективу було поставлено у центр уваги й жорсткі авторитарні методи виправдувалися цією благою метою. Держава виконувала роль колективного наглядача над територією й населенням, долала екстремальності внутрішнього природного середовища й агресивність зовнішнього соціального оточення. Його можна назвати тоталітарним, але це методологічно неправильно, оскільки «всюдисущість» держави не могла розпростиратися на ще не сформований у ті часи інститут особистості. До того ж східні держави не володіли навіть мінімумом ідеології для реалізації «соціальної інженерії».

Західна політична культура останні три сторіччя формувалася під тиском пріоритетів особистості: індивідуальне виокремилось із колективного та спонукало до життя конституційний лад з його іманентними атрибутами: парламентаризмом, багатопартійністю, політичними ідеологіями, визнанням комплексної свободи індивідів на матричній основі приватної власності.

На Заході демократичний процес прискорив економічну передумову становлення цивільного суспільства, але на певному етапі почав давати збій. Капіталістичний суспільний лад, суперечливий у своїй політико-економічній якості, був змушений вирішувати «проблему вигнанців». Упорядковане політичною демократією західне суспільство увійшло у смугу кризи, зумовлену не тільки неефективністю формальних інститутів демократії, а й насамперед «формальною свободою» у соціально-економічній сфері. Тоталітарні режими підвищили матеріальний статус вірнопідданих громадян (читай — «підданих». — В. Х.) і фактично позбавили їх політичних прав.

Авторитарні режими другої половини ХХ століття (їх, зрозуміло, у жодному разі не можна типізувати в однорідну групу) ідеологічно відхрещувались від спадщини «старших побратимів» під гаслами «національних автохтонних соціалізмів», але запозичили в них у модифікованому вигляді технологічний «політичний зріз» і видозмінили економічну політику. Автор не вбачає якогось споконвічного раціоналізму в діях національної автократії, але у цьому випадку спрацювали об'єктивні закони економіки: опікувані суспільства вдихнули соціальний оптимізм через розвиток економічних відносин.

І тут можна зробити, на перший погляд, парадоксальний у своїй зовнішній непогрішності висновок: поставторитарне суспільство потенційно перевантажується тими проблемами, які свого часу поставили ліберальну демократію на грань кризи, і здатне на викид руйнівної енергії. Процвітання «драконів» є успіхом на ціннісній матриці східного суспільства з його генетично прискореною політичною культурою й архетипами колективного світогляду. У них неминуча поява своїх вигнанців, а їх оснащеність політичними (формальними) правами, що не стикуються з їх реальним матеріальним статусом, підвищує можливості розгойдування державного корабля. Авторитаризм стримував політичне волевиявлення опікуваних напівгромадян, залишаючи для них лише простір економічної свободи. Економічне «надпроцвітання» у низці країн, що розвиваються, як і в західних країнах, перетворюється на кризи. Західне суспільство, за твердженням його теоретико-ідеологічних класиків, є нібито застрахованим від «надзвичайщини» криз надвиробництва, і економічні кризи тут не супроводжуються кризами політичними. Це твердження можна спростувати, але мова йде про наслідки цілком імовірної кризи у східних країнах. Таким чином можливе сполучення політичного маргіналізму національних еліт із соціальною кон'юнктурою економічних криз — різким збільшенням маргіналізованої маси, акумуляцією невдоволення у всіх тих, хто прагне стабільності і в тих, чиє буття стає вкрай невизначеним, і відповідною реакцією силового компонента у державних структурах. Звідси виникає імовірність переходу до жорсткої технології, але вже спрямованої не до забезпечення первісного процвітання, а до відтворення влади в її егоїстичній монопольній сутності. Та, підкреслимо, внаслідок дефіциту ідеологічного компонента (він майже завжди в цьому режимі відігравав не вирішальну роль, оскільки авторитарна влада піклувалася про ефективність, а не легітим-ність), авторитарній владі доводиться застосовувати традиційне силове обґрунтування свого права на монопольний статус у суспільстві. А далі — морок невідомості.

Але це модернізований проміжний статус авторитаризму: повернення до «голої» силової технології не стане простим відступом до зразків примітивної диктатури; вона неминуче асимілює зразки демагогічної технології, запозиченої у західних держав.

Своєрідним стає латиноамериканський варіант (варіанти) правоавторитарних режимів. Для них є характерними чітка традиція каудилізму (ісп. caudillo — «ватажок»). Всю історію соціоідеологічного життя Латинської Америки пронизує культ царату, вождізму [7, с. 98]. Ідеологічний апарат цих режимів наділяв диктаторів, влада яких іноді вимірялася десятиліттями, надлюдськими рисами. Він перевищив традиційну західну концепцію лідерства — концепцію меритократії («еліти заслуг»), трансформував її у автохтонне харизматичне лідерство. Ідейні зброєносці диктаторів наділяли їх роллю довічного месії, надаючи їх владі напівбожественної якості та магнетичних властивостей. Одночасно їх наділяли концентрованими рисами «простої людини», біологічними якостями стовідсоткового «мачо» (ісп. macho — «самець») — носія нібито імпонуючої латиноамериканській аудиторії нищівної чоловічої сили.

Узагальнений образ низки латиноамериканських диктаторів-тимчасовиків створив колумбійський письменник Г. Маркес. «Він обійшов таку безліч рифів, пережив стільки землетрусів і поворотів долі, залишився живим від численних ударів вогненних небесних куль, що в наші дні ніхто вже не вірив, що коли-небудь збудеться пророкування ворожки-провидиці і він помре» [2, с. 140]. Каудилістські режими були знищені революційною хвилею кінця 50-х — початку 60-х років ХХ століття, але стереотипи минулого кануть у небуття не так швидко, тим більше що північний сусід схильний бачити в ідентичних режимах, оздоблених «листковим тортом» демократії, свого потенційного союзника щодо реалізації своєї геополітики.

Це є два різноякісні полюси авторитаризму, і їх не можна зараховувати до якихось певних координат. «Дракони» зовсім не обов'язково можуть виникати тільки в Південно-Східній Азії, а військово-поліцейські режими бути типовими тільки для центрально-південноамериканських країн.

Авторитарні режими важко піддаються типологізації внаслідок надмірної кількості критеріїв, за якими їх можна розрізняти. Згідно з типологією Е. Шілза, авторитарний режим можна «виявити» скрізь, крім політичних демократій, — в опікунських демократіях, модернізованих олігархіях, тоталітарних олігархіях і в традиційних олігархіях [1, с. 164].

Типологія Г. Алмонда за критеріями структурної диференціації й культурної секуляризації має занадто загальний характер, до того ж у ній ототожнено політичні системи й політичні режими [5, с. 119–120].

На наш погляд, такий підхід неправомірний: політична система є комплексом структур, норм, відносин, цінностей, які взаємодіють у здійсненні влади в суспільстві, у ній існує рух, але переважає статика. Політичний режим є технологічною динамікою всіх зазначених елементів політичної системи, «охоплених» у їх взаємодії й у інтеракціях із цивільним суспільством.

Примітивні системи за мінімумом структурної диференціації й замкненої на собі «парафіяльної культури» не можуть не зазнавати впливів ззовні. До того ж праця «Цивільна культура», у якій Г. Алмонд і С. Верба виокремили три типи культури (три типи суспільства), була опублікована 1963 року, а за минулий період відбулися істотні зміни й у структурній диференціації, і в культурній секуляризації.

Особливо це торкнулося традиційного типу суспільства — основного «постачальника» авторитаризму як такого. Примітивний тип відповідає традиційним олігархіям у типології Е. Шілза, а традиційний тяжіє до модернізованих олігархій, але в ньому культура «участі» є гетерогенною й містить сліди субкультур, успадкованих від примітивного типу.

Пошук оптимального критерію — найкоротший шлях до типологізації політичних режимів традиційного суспільства.

Так, «теорія розвитку», або «девелопменталізм», встановлює фундаментальне співвідношення між рівнем економічного розвитку суспільства і його політичною структурою. Це загальний критерій, відповідно до якого багатство сприяє плюралізму в політиці, а бідність скоріше поєднується з авторитаризмом.

Р. Даль вважає, що виникнення нових способів реалізації політики залежить від рівня економічного розвитку:

традиційним суспільствам властива нерівномірність розвитку влади, її «кумулятивний» характер: той самий клан монопольно володіє політичними, економічними й символічними важелями влади;

у сучасних суспільствах важелі влади «розсіяні» між безліччю груп і інститутів;

•  звідси випливає, що у розвинених країнах «поліахічна модель» прагне замінити авторитарні олігархії [4, с. 214–220] (а це і є виникнення нових способів реалізації політики).

Екстраполюємо економічний критерій на найбільш розвинені країни з колишнього «третього світу», і ми можемо переконатись у доцільності висновків Р. Даля.

У просторі східноазіатських «драконів», латиноамериканського «чотирикутника» (Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела) і в найбільш розвинених африканських країнах (ПАР, Єгипет, Нігерія) поліархічне правління посилюється. У цій зоні економічний розвиток обумовив виникнення економічних корпоративних еліт, які є різноякісними та здійснюють політичне правління у проміжку між авторитаризмом і політичним плюралізмом, віддаючи щоразу більшу перевагу останньому.

Література

1.  Бодуен Жан. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995.

2.  Гарсиа Маркес Г. Осень патриарха. — М.: Худож. лит., 1978.

3.  Гегель Г. В. Философия истории. Соч. — М.-Л. — 1935. — Т. VIII.

4.  Dahl R. Democracy and its Critics. — New Haven, London: Yale Univ. Press, 1989.

5.  Политическое обозрение: Реферативный сборник. — К.: КГУ, Политический Центр. — Вып. 1. — 1993.

6.  Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права // Трактаты. — М.: Политиздат, 1969.

7.  Хачатуров К. А. Латинская Америка: идеология и внешняя политика. — М.: Междунар. отношения, 1983.

8.  Холод В. Остров благоденствия // Данкор. — 1996. — № 8.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту