головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 12/2006 
Персонал № 12/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Интернет-магазин Stylus.com.ua Штатные магнитолы HYUNDAI цены, характеристики, описания
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Скарби природи України: реальне і бажане

Володимир ГЕТЬМАН,
головний спеціаліст Державної служби заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України

У складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України як спеціально уповноваженого органу державного управління в сфері організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2001 р. 239 створено урядовий орган Державну службу заповідної справи. Як забезпечується збереження природно-заповідних територій та об'єктів, який стан заповідної справи в державі?

У фахівців, які займаються заповідною справою або більш-менш причетні до неї, нині ще не склалася одностайна позиція щодо поняття «заповідна справа», не виробилося узгодженого його визначення. Основні відмінності у поглядах учених і фахівців зводяться до того, що одні розглядають заповідну справу у практичній площині, а другі (яких стає щоразу більше) — як сферу наукової та практичної діяльності зі збереження первинної природи.

У широкому розумінні заповідна справа торкається багатьох (передусім морально-етичних, ціннісних) аспектів найбільш «екологічної» нині проблеми — взаємостосунків людини і довкілля. Такі ідеальні феномени, як сакральна, естетична та інші гуманістичні цінності живої і неживої природи, соціальне (зокрема, національно-етнічне) значення заповідних ландшафтів, їх символізм тощо є тими об'єктами природного середовища, на які спрямована заповідна справа.

Основне в заповідній справі — збереження біотичного і ландшафтного різноманіття. На превеликий жаль, не всі розуміють, що виснаження ресурсів біорізноманіття обов'язково призведе до значного погіршення якості життя майбутніх поколінь. За час, що минув від Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку у червні 1992 року (Ріо-де-Жанейро) до Всесвітнього саміту Землі з питань сталого розвитку у вересні 2002 року (Йоганнесбург) міжнародній спільноті не вдалось загальмувати катастрофічний процес збіднення природи, зокрема елімінації (зникнення) біологічних видів. Взагалі втрати біологічних видів, спричинені техногенними чинниками, перевищують природні темпи елімінації у 500 разів. Зрозуміло, на грані катастрофічного збіднення біотичне і ландшафтне різноманіття земної планети.

За результатами опублікованих досліджень, знищення дикої природи заради «освоєння» коштує світовому товариству у грошовому еквіваленті до 250 млрд доларів США на рік. Призупинити темпи втрат біорізноманіття можна лише за допомогою створення репрезентативних, біологічно стійких та ефективно керованих природоохоронних територіальних систем.

Для України особливо актуальною є «проблема природного різноманіття», бо на її території нині збереглась тільки третина природної рослинності і до того ж у дуже трансформованому вигляді. Не змінених господарською діяльністю ландшафтів в Україні, на жаль, не залишилось. Мало змінені ландшафти становлять 12,7% території. Це насамперед вторинні ліси, заболочені ділянки, природно-заповідні та інші природоохоронні території.

Біота України нараховує понад 25 тис. видів рослин і 45 тис. видів тварин, з яких до Червоної книги занесено відповідно 541 і 382 види. Як правило, місцем зростання і проживання цих видів є природно-заповідні території.

Із 220 видів природних ландшафтів України тільки 40% представлено у природно-заповідному фонді, а з 57 ландшафтних областей лише 32 забезпечені природними заповідниками і національними природними парками. Вочевидь, що кожний вид природного ландшафту, а тим більше ландшафтна область, як найбільш орографічно виражений регіональний природний комплекс, з часом повинні бути репрезентовані висококатего-рійним природно-заповідним об'єктом.

Отже, в нинішніх умовах ринкової економіки роль територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) у збереженні біотичного та ландшафтного різноманіття залишається фундаментальною і основною.

В Україні за роки незалежності площа ПЗФ збільшилася вдвоє і становить 4,65% від території держави. За цей час було прийнято понад 30 Указів Президента України стосовно резервування і створення нових територій та об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення.

Розширення природно-заповідного фонду відбувалося через залучення територій багатофункціонального значення — біосферних заповідників, національних природних та регіональних ландшафтних парків. Нині природно-заповідна мережа України включає понад 7 тис. територій та об'єктів загальною площею понад 2,8 млн гектарів.

Все ж наявне відставання розвитку мережі природно-заповідних територій в Україні порівняно з країнами Європи, де показник заповідності становить у середньому близько 15%.

Тому Державною службою заповідної справи розроблено проект Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року.

Очікується, що виконання цієї Програми забезпечить, окрім збереження ландшафтного і біоріз-номаніття, поліпшення управління заповідною справою, зокрема через залучення висококваліфікованих кадрів, проведення фундаментальних і прикладних досліджень у цій сфері тощо. Відсоток заповідності від загальної площі держави заплановано довести до 10.

Нинішня структура природно-заповідного фонду України включає 11 категорій територій та об'єктів загальнодержавного і місцевого значення. Так би мовити, «цвіт» української природи, її багатство й унікальність, незайманість і неповторність репрезентують природні заповідники — справжні наукові музеї у природі. Маємо їх сімнадцять. Приміром, відомі далеко за межами країни — Кримський, Кара-дазький, Український степовий. Міжнародне значення мають біосферні заповідники, яких в Україні чотири: «Асканія Нова» ім. Ф. Е. Фальц-Фейна, Дунайський, Чорноморський, Карпатський. Крім усього іншого, ними опікується навіть ЮНЕСКО, оскільки вони належать до всесвітньої мережі біосферних резерватів.

Щоб «гармонізувати» інтереси відносно збереженої природи та рекреаційні потреби людей у спілкуванні з нею в Україні створено і функціонує 17 національних природних і 46 регіональних ландшафтних парків. Із національних природних назвемо такі: Шацький посеред озер Волині, «Синевир», «Сколівські Бескиди», Виж-ницький у Карпатах, «Святі Гори» на Сіверсько-му Придінців'ї Донеччини, Деснянсько-Старо-гутський на Новгород-Сіверському Поліссі, Яворівський на Розточчі, «Подільські Товтри». Із регіональних ландшафтних парків першим, ще у 1990 р., був створений РЛП «Дністровський каньйон» на Тернопільщині. Велична краса ландшафтів РЛП «Зачарований край» на Закарпатті, «Верхньодністровських Бескидів» на Львівщині, «Мальованки» на Поділлі, «Кременчуцьких плавнів» на Полтавщині. Та всіх не перелічити, Україна велика.

До складу природно-заповідного фонду також входять до 2,7 тис. заказників (де обмежено господарську діяльність), понад 3 тисячі пам'яток природи, які часто є унікальними утвореннями, безцінними перлинами. Особливо красива природа ландшафтних таких заказників, як «Великий каньйон Криму», «Аю-Даг» (Ведмідь-гора), «Мис Айя» в Гірському Криму, урочище (озеро) «Нечимне» з типовим волинським краєвидом, де досьогодні вчувається відгомін «Лісової пісні» Лесі Українки. Дивовижні пам'ятки природи — «Гайдамацький Яр» на Поділлі, болото «Галь-ський мох», урочище Нетреба на Поліссі, Пара-соцький ліс, що на Полтавщині неподалік Ди-каньки, і ще, і ще...

Особливу гуманістичну цінність мають рукотворні паркові ансамблі «Софіївка» в Умані, «Тростянець» на Чернігівщині, «Олександрія» у Білій Церкві. А що вже говорити про Алупкин-ський, Фороський, Лівадійський парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва в Криму, Сокири-нецький (маєток Галаганів) на Чернігівщині, «Феофанія», «Сирецький гай», «Голосіївський ліс» у Києві. Багато з них — не що інше як висо-коестетичний та високохудожній плід «співтворчості» людини і природи.

Указами Президента України у 2004 р. створено три національні природні парки: Ічнянський у Чернігівській, Галицький в Івано-Франківській та НПП «Гомільшанські ліси» у Харківській областях, а від 10 лютого 2006 р. — Мезинський у Чернігівській та НПП «Великий Луг» у Запорізькій областях. Загалом у площі ПЗФ України національні природні парки становлять 25,0%.

Ба, та чи все так гарно у нашому «заповідному королівстві»? Можливо, дещо треба міняти у ставленні влади до заповідної справи...

Утім, ставлення влади до заповідних об'єктів адекватне ставленню до них усього українського суспільства.

На території деяких парків-пам'яток садово-паркового мистецтва (колишніх поміщицьких садибах) кози пасуться в бур'янах. Немає ні господаря, ні грошей на відродження.

Та найбільше проблем, мабуть, із національними парками. Не у всіх (насамперед створених останніми роками) є Державні акти на право постійного користування землею. Зокрема, це стосується НПП «Гуцульщина». Під час створення парку всі межі землевласниками (землекористувачами) погоджувалися, а нині, коли дійшло до діла, то і «помаранчева» влада не спромоглася виконати Указ Президента України щодо вилучення у землекористувачів наданих національному парку у постійне користування земель. І, що цікаво, чисельна й авторитетна комісія Мінприроди, яка працювала в НПП «Гуцульщина» восени минулого року, не тільки не допомогла парку, а лише пригальмувала вирішення земельних питань. Тож нащо такі «перевірки», коли від них одні збитки? (Адже цілий тиждень, зазвичай, парк гостинно приймав та облаштовував «відпочинок» поважних людей, а «слабохарактерна» чи «добродушна» держава ще й виплатила добові на відрядження).

Також окремого розгляду заслуговує питання розробки і затвердження проектів організації території національних природних парків, — лише деякі з них (Вижницького НПП, «Синевир») більш-менш зроблені на совість. Часто-густо зазначені проекти (Деснянсько-Старогутського НПП, «Подільські Товтри», «Святі Гори») написані хіба що для годиться і «гаманця» (аби лиш заробити гроші — ринок!), а не для роботи. А обходяться вони державі у чималий кошт.

Водночас фінансуються установи природно-заповідного фонду з держбюджету лише на рівні 35% від потреб (у США, для порівняння, на 90%). Переважно це кошти на утримання (зарплата, нарахування на зарплату). Відповідно, через низький рівень фінансового (і матеріально-технічного) забезпечення погіршується і до того незадовільний їх стан.

Ситуація з бюджетним фінансуванням дійсно складна. Особливо бракує коштів на капітальне будівництво і придбання техніки та обладнання. Практично не оновлюється матеріально-технічна база природно-заповідних установ.

Наприклад, НПП «Подільські Товтри» — за площею найбільший в Європі національний парк (261 316 га), 12,5% від площі Хмельницької області, включає майже три адміністративні райони, а в розпорядженні має одну лиш «Ниву» (до того ж «підтоптану»). Не розкішніше у Яворівському НПП. Дві-три машини на балансі парку. Один із заступників директора на роботі вже розбив власне авто.

Звичайно, стовідсоткового фінансування національних парків, природних і біосферних заповідників у нас ніколи не буде, все ж, без реформування фінансового забезпечення ПЗФ України його подальший розвиток є проблематичним. Одним із напрямків цього реформування є більш ефективне використання установами ПЗФ, передусім НПП, їх рекреаційного потенціалу.

Реальний спосіб вирішення проблеми — заробляти власні кошти. Певні кроки в цьому напрямку зроблено. Наприклад, у багатьох національних парках, природних і біосферних заповідників Мінприроди самофінансування на 23%.

Утім, «продукція» ПЗФ — особливий вид товару, тобто послуги, реалізація яких може посісти пріоритетне місце у формуванні їх власних фінансових ресурсів. Щоправда, для суспільства ця «продукція» має надзвичайно високу цінність.

Зазначимо, що вперше відокремив поняття ціни і цінності видатний український учений-еко-номіст М. І. Туган-Барановський. Також відомий парадокс цінності А. Сміта: цінність води більша, ніж цінність алмазу, але алмаз має більшу ціну, ніж вода.

«Продуктом» ПЗФ є насамперед цінна наукова і пізнавальна інформація, а також пейзажні краєвиди для туризму, сувенірна продукція, рекреаційні ресурси для санаторно-курортної галузі, аматорського рибальства тощо.

Тут створюється і своєрідний «додатковий продукт» (оздоровчий вплив на довкілля), прибуток від якого часто (і безкоштовно) присвоюється суміжними галузями (лісове господарство, сфера обслуговування тощо).

Отже, природно-заповідні території та об'єкти мають стати постійними постачальниками науково-пізнавальних, освітньо-виховних, рекреаційних, оздоровчих та інших послуг для потреб сучасного урбанізованого суспільства.

Для поліпшення фінансового стану установ ПЗФ було прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1913 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду» (зі змінами від 02.06.03 № 827). До того ж, зазначена постанова звільняє суб'єкти рекреаційної діяльності від податків за надані платні послуги.

Але що маємо насправді? Адже в національних природних парках працює чимала кількість людей, штатний розпис деяких сягає за сотню одиниць. У Карпатському НПП, наприклад, нараховується, без підрядних працівників, понад дві сотні осіб. Із державного бюджету гроші на зарплату виділяються. А чи є віддача?

Перелік затверджених платних послуг, які можуть надаватися національними природними парками свідчить, що значна, більше 80%, частина їх спецкоштів поступає за «операції» з лісом. А треба, щоб гроші, отримані від реалізації лісопродукції, поступово були замінені коштами від розвитку рекреації та екотуризму.

У штатному розписі національних парків є заступники директорів із рекреації та маркетингу, проте особливого «просування» рекреаційних послуг не видно. Із багатьох причин. Чи не найважливіша — відсутність середнього за доходами споживача і, відповідно, споживчої вартості «продукції» парків.

Під час організації рекреаційної діяльності виникають також, так би мовити, «суб'єктивні» проблеми. Карпатський НПП щорічно відвідують численні групи туристів. У 2005 році, наприклад, у парку побувало понад 100 тис. відвідувачів. Проблемними тут є «масові» сходження на г. Говерлу і зумовлені ними рекреаційні навантаження. Так, у піковому 1988 році парк відвідало близько одного мільйона відпочиваючих, включаючи до 30 тис. туристів, які піднялися на Говерлу. Тоді під час Всеукраїнських сходжень у День незалежності 24 серпня на «українській Фудзіямі» побувало майже 2–3 тис. осіб. У 2002 році побито новий рекорд — на Говерлі в цей день було 11 370 тис. осіб.

Та рекордсменом став 2005 рік — 16 липня, у День проголошення Декларації про незалежність України, на Говерлу вийшло 17 тис. людей. Чи можна їх називати екотуристами? Ні копійки жоден із них не заплатив парку. Від такої кількості людей і залишеного сміття Карпати стали нижчими внаслідок опускання відповідно збільшеної маси у напіврідку астеносферу Землі — явище так званої ізостазії! (всупереч існуючому тут неотек-тонічному підняттю).

Та це ще, як кажуть, півбіди. Прибирати територію після таких походів доводиться все-таки працівникам парку. Тобто рекреаційні послуги (щодо відвідування) установою надаються, а зиску від цього немає ніякого. Зрозуміло, що для створення і розвитку інфраструктури послуг у територію парку необхідно вкласти спочатку певні кошти.

Свої проблеми у сонячному та екзотичному Криму. Тут досі невирішеним питанням є створення національного природного парку. Його давним-давно потрібно було вирішити, враховуючи те, що на цей регіон припадає понад 40% доходів від рекреаційної діяльності в Україні. Утім, Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки на Кримському півострові передбачено створення низки національних парків, зокрема Сиваський, Джарилгач, Саки, «Чатир-Даг», Кримський.

Проте у Криму й досі не створено жодного національного природного парку?

Одна з відповідей — згідно із законом, національний парк створюється для людей, це національне надбання, а Крим, як відомо, «прихватизу-ється» вибраними, які «свого» не віддають...

Поширена думка, що на Південному березі Криму функціонують як рекреаційні установи численні парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Наприклад, Фороський, Алупкінський, Гур-зуфський, Кипарисний, Місхорський, Масандрівський, Лівадійський та ін. Але більшість із них підпорядковані місцевій владі, що ускладнює державний контроль за їх діяльністю, особливо рекреаційною. Зазвичай, «шалені» гроші, включаючи дозвільну діяльність, рікою пливуть у кишені тутешніх ділків.

Указ Президента України від 23 травня 2005 року № 838 «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні» — то чергова спроба вдосконалити систему управління заповідною галуззю. Згідно з указом, Кабінет Міністрів України мав у двомісячний термін підготувати та внести в установленому порядку пропозиції щодо впорядкування мережі природних, біо-сферних заповідників, національних природних парків та передачі у разі потреби відповідних установ в управління Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Та минуло вже більше року — а віз і далі там. Жодна з установ ПЗФ, підпорядкованих іншим органам державної влади, державним науковим організаціям (НАНУ, УААН), не передана у відання Мінприроди.

За умов різнобічного підпорядкування територій та об'єктів ПЗФ, серед пріоритетів заповідної справи є розробка моделі інтегрованого управління.

Перший реальний крок до створення такої моделі управління заповідною справою було зроблено в Україні після здобуття незалежності. У Законі України «Про природно-заповідний фонд» (1992) було визнано, що центральним органом виконавчої влади в галузі заповідної справи є Мінприроди.

Перша державна програма «Заповідники» передбачала вдосконалення системи управління заповідною справою. У 1995 році в системі міністерства створюється Головне управління національних природних парків і заповідної справи, яке потім було реорганізовано у вищезазначений урядовий орган — Державну службу заповідної справи.

Проте завершити створення сучасної моделі інтегрованого управління установам ПЗФ з об'єктивних і суб'єктивних причин не вдалося. Із 38 існуючих біосферних і природних заповідників та національних природних парків у віданні Держ-комлісгоспу перебуває 10 установ ПЗФ, НАНУ — 4, УААН — 2, Міносвіти і науки — 2, Державного управління справами — 2. У підпорядкування міністерства до цього часу не передано жодного. Тобто із зазначених 38 установ високої категорії лише 17 підпорядковані Міністерству охорони навколишнього природного середовища України. Загалом Мінприроді підпорядковано лише 3% від загальної кількості природно-заповідних територій та об'єктів загальнодержавного значення. Сміх та й годі!

Як і в «старі» часи, доручення Президента України, Верховної Ради та уряду з цього питання торкаються стадії погодження відповідних рішень. У нинішній ситуації, в останні роки, вирішення цієї проблеми стає дедалі складнішим.

Вищезазначеним проектом Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року передбачається майбутній розвиток моделі інтегрованого управління, що буде здійснюватися через створення системи територіальних підрозділів державного управління заповідною справою у складі Державної служби заповідної справи Мінприроди.

Також треба зазначити, що від управління та отримання прибутку від природно-заповідних територій фактично відсторонене наше місцеве населення. Щоб зламати цей стереотип, необхідно в основу діяльності покласти принцип — охороняти природу на заповідних територіях не від людей, а для людей, залучивши й економічний інструментарій.

Якщо в якомусь національному парку гроші від продажі ліцензій на право полювання ідуть на будівництво доріг, шкіл, лікарень та інші соціальні потреби, то, зрозуміло, місцеві люди будуть зацікавлені у тому, щоб більше продавалось ліцензій і, відповідно, щоб більше було мисливської звірини і птаства у національному парку. Так що відпадає потреба, певною мірою, у службі охорони парку, оскільки саме населення охоронятиме природне середовище, зростання і проживання диких рослин і тварин.

Стосовно перспектив розвитку заповідної справи — треба визнати, що для збільшення площі ПЗФ в Україні практично відсутні резерви мало змінених територій. Показник розораності сільськогосподарських угідь є одним із найвищих в Європі та світі і становить 55% загальної території країни (у США — 17%, Західній Європі — до 30%).

Оскільки збереження ландшафтного різноманіття автор трактує не тільки як консервацію «диких» природних територій, а й як профілактику та оздоровлення «хворих» ландшафтів, тому доцільно включати до ПЗФ деградовані угіддя з перспективою їх повернення за допомогою відновних сукцесій (демутацій) до первісного стану. Особливе значення це має для степової зони України.

Багато проблемних питань у сфері заповідної справи виникло у зв'язку із земельною реформою. Зокрема щодо приватної форми власності на природно-заповідні території та об'єкти. Вважаємо, що до приватизації український землевласник нині, в основному, ще не готовий матеріально, інтелектуально, духовно, морально...

Літописи природи, які ведуться (доволі старанно) в установах ПЗФ, ще не відповідають, треба визнати, сучасному рівню розвитку природознавчої науки. Здебільшого вони мають звітний характер і не відображають динаміку наукових природознавчих досліджень відповідного регіону. Вкрай важливо, щоб вони стали повноцінними науковими роботами. І не готувалися тільки для звіту. Бо немає кому, фактично, їх приймати. Через відсутність повноцінної комплектації штатними працівниками відповідного (наукового) структурного підрозділу зазначені Літописи Державною службою заповідної справи, можна сказати, досконало не розглядаються.

Важливою передумовою забезпечення ефективного виконання установами ПЗФ своїх функцій є фаховий рівень їх працівників. Щоразу актуальнішою стає проблема створення у провідних вищих навчальних закладах країни спеціалізованих навчальних кафедр.

Вищезазначеним проектом Загальнодержавної програми передбачено відкриття навчальної та наукової спеціальностей «заповідна справа», запровадження якої дасть змогу розпочати підготовку і перепідготовку фахівців у цій галузі. Для введення у провідних ВНЗ такої спеціальності буде розроблено відповідну методичну базу та визначено щорічне державне замовлення на підготовку фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Логічним довершенням у ділі наукового забезпечення заповідної справи було б створення державного науково-дослідного інституту у цій галузі, що об'єднав би розрізнені по наукових установах та організаціях найкращі інтелектуальні сили країни.

Кадри для нас сьогодні — першочергова проблема. І причина не в зарплаті спеціалістів, які працюють в установах ПЗФ. Якщо цим людям платити значно більше, то вони на стільки ж краще працювати не стануть. Переважна частина працівників заповідників і національних парків не в змозі вирішувати покладені на них складні і багатогранні завдання в сучасних умовах. Для цього потрібні люди, щиросердечно (навіть фанатично) віддані своїй (святій, заповідній) справі, — з високою працездатністю, високою кваліфікацією, іншою мотивацією. Безумовно, що таким спеціалістам держава зобов'язана забезпечити відповідні матеріальні умови життя і праці.

До слова — щодо фанатичної закоханості у заповідну справу. Колись ми з професором С. І. Поповичем у Національному аграрному університеті закликали (чи «агітували») студентів-лісівни-ків записуватись на щойно відкриту спеціальність «лісове господарство і заповідна справ». До мене підходить один четвертокурсник і каже: «Володимире Івановичу, у лісовому господарстві телевізори на дубах ростуть. А в заповідниках рубати не можна». Хотілось відповісти — і в нас економісти з національних парків приїжджають чотири рази на рік здавати звіти в шкіряних пальто і з повними торбами екологічно чистих консервацій.

Та, мабуть, ліпше переконувати, що тільки фанатично закоханим у дику природу можна йти працювати у заповідні установи. Адже головний лісничий (нині природознавець) природного заповідника «Горгани» вважає, що, коли він перейшов туди працювати з держлісгоспу — помінялось на протилежне його ставлення до роботи. І він цілком не жалкує, а навпаки — має велике моральне задоволення. Та й матеріально (коли довкола безробітний народ виїжджає в Італію) працівники заповідника не скривджені, зарплату видають вчасно.

Природно-заповідний фонд — наше національне надбання. Але про це знає лише невелика частина суспільства. Ще в 1900 році один із родоначальників заповідної справи в Європі, німецький природознавець Гуго Конвенц писав, що народ тільки тоді стане радіти і гордитися заповідними об'єктами, коли мова про них буде йому зрозуміла.

Ось чому потрібна потужна і різностороння пропаганда необхідності розвитку заповідної справи в Україні, зокрема і через екологічну просвіту. Проте результати цієї роботи стають помітними через десятки років.

Американські екологи стверджують, що відтоді, коли таке завдання було сформоване для національних парків США, і до того як вони відчули результати просвітницької діяльності, минуло 30 років. Нині національні парки є предметом гордості американців, їх любить уся країна, і жоден політик не виступить із закликом ліквідувати який-небудь із них, як це трапляється у нас.

Будьмо відверті. Заповідні території декому створюють купу проблем. Судіть самі… Потрібний глибоководний судноплавний канал на Дунаї — проблема: Дунайський біосферний заповідник. Необхідно будувати мостовий перехід через Хортицю в Запоріжжі — знову національний заповідник «Хортиця» і заказник загальнодержавного значення «Дніпровські пороги». Треба добудувати Південно-Українську АЕС (Ташлицьку ГАЕС) і так наповнити Олександрівське водосховище — на перешкоді історичне урочище Бузький Гард у регіональному ландшафтному парку «Гранітно-степове Побужжя». «То навіщо тоді, — аж піниться від злості заповзятливий чиновник, — нам ці заповідники. Із ними одні лишень клопоти і ніякого зиску».

Важливою є проблема інтеграції законодавчої бази природно-заповідного фонду України з правовим полем країн Європейської Співдружності. Серед пріоритетів державної екологічної політики — організація міждержавних (транскордонних) біосферних резерватів у прикордонній смузі, де ще збереглись мало змінені ландшафтні екосистеми. Це своєрідні «міждержавні екотони» з так званим крайовим ефектом природного різноманіття.

Нині створено найбільший у Європі та єдиний у світі трилатеральний біосферний заповідник «Східні Карпати» (на території України, Словаччини і Польщі) та українсько-румунський біо-сферний резерват «Дельта Дунаю». Проводиться робота щодо створення українсько-польських біосферних заповідників «Західне Полісся» і «Розточчя», українсько-російського — «Брянські і Старогутські ліси» та низки ін.

Основним документом, який передбачає розвиток природно-заповідної справи в Україні є Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки. Згідно з цією програмою, заплановано створити 29 національних природних парків, сім біосферних заповідників, розширити існуючі території природно-заповідного фонду. Дотепер у межах програми створено лише три національні природні парки. Відсоток заповідності від загальної площі держави у поточному році планувалось довести до семи одиниць, та не вийшло...

Так що загальнодержавні програми пишуться, під них плануються державні гроші, які не завжди, правда, виділяються. А якщо й виділяються, то не завжди використовуються ефективно.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту