Ідейні засади розбудови Української України: стан та проблеми

Укотре доводиться стверджувати: проблеми розбудо­ви Української України найперше криються в недостат­ньому усвідомленні й послідовній практичній реаліза­ції ідейних засад державного будівництва.

Зазначимо спочатку те, що безідейних, безідеологіч-них суспільств нині не існує в природі, бо будь-якою ді­яльністю людей, народів рухають саме ідеї, система цін­ностей, у яких суспільство виростає й на яких базуєть­ся. Конституція України, до речі, яка заперечує пану­вання будь-якої однієї, окремо взятої ідеології, — то та­кож певна ідеологія, яка у такому контексті веде до ане­мії — втрати цінностей узагалі. А це вже величезна заг­роза суспільній єдності, бо нація, народ за такої ситуації не мають тієї базової цінності, яка їх і робить власне на­ціональною спільнотою. Свого часу В'ячеслав Липин-ський влучно зазначив: «Нація — це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого у формі ідеї, нема нації» [1]. Без всеосяжної ідеї, ідеології тако­го хотіння годі очікувати.

Ідеологія — це система політичних, етичних, худож­ніх, філософських, релігійних поглядів для певної соці­альної спільноти (класу, верстви). Основний зміст ідео­логії — соціальний ідеал, образ передбачуваного, бажа­ного чи очікуваного [2]. Ще простіше й точніше (за Ен-тоні Даунсом) ідеологія — «це словесний образ кращо­го суспільства та основних шляхів створення такого суспільства».

Отже, перше: не треба плутати «ідеологію» з понят­тям «політична ідеологія» як набором ідей і переко­нань, що характеризують ставлення людей, народу го­ловним чином до наявного політичного режиму та його інститутів — найперших гілок влади [3]. Плутанина в згаданих поняттях пов'язана головним чином із тоталь­ним відторгненням, несприйняттям мільйонами грома­дян саме марксистської ідеології та створених на її ос­нові комуно-соціалістичних тоталітарних режимів, які, власне, і дискредитували комуністичну ідеологію у її первинному майже християнському розумінні.

Зазначимо побіжно, що взірцевої ідеології, яка влаш­тувала б, умовно кажучи, усіх, не існує, а отже й створи­ти ідеальне, щасливе суспільство практично неможли­во. Тому людська спільнота завжди перебуває у пошуку тієї ідеології, яка найбільше відповідає інтересам, пот­ребам більшості. Будь-яке штучне нав'язування грома­ді будь-якої «найкращої» у теоретичному визначенні ідеології нічого, окрім прикрощів, не додає. Найяскра­віший приклад — насильницьке впровадження в ХІХ–ХХ ст. комуністичної ідеології.

Після розпаду СРСР, краху так званої соціалістичної системи, усі посткомуністичні суспільства пережили потужний культурно-духовний шок, наслідки якого спостерігаються донині. Цей шок є результатом склад­ного зіткнення трьох неоднозначних культурних векто­рів:

а) нової системи цінностей, що разом із ринковими моделями господарювання, дедалі сильніше імпортується з країн західної циві­лізації, Америки;

б)   старої (радянської) системи цінностей і відпо­відних поведінкових стере­отипів;

в)   традиційної націо­нальної системи цінностей. Об'єктивно всі ці вектори є впливовими й часто супе­речать один одному, осо­бливо з погляду формуван­ня психології молодого по­коління.

Перший потребує впливу, навіть із боку держави, спрямованого на те, щоб імпорт головним чином так званої масо­вої, рудиментарної культури в Україну було призупинено. Стара (радянська) система цін­ностей може остаточно зникнути лише з пли­ном часу, оскільки це пов'язано з конкретни­ми її носіями. І нарешті, традиційна націо­нальна система цінностей, що вкрай необхід­на, затребувана як основа національного дер­жавотворення, потребує куди більшої полі­тичної волі й державницького підходу до її відродження і зміцнення, наголосимо — у принципово інших суспільно-політичних умовах. Тобто влада, держава мають одноз­начно вибрати, який культурний, духовний вектор повинен домінувати нині в Україні.

Ідеології, — за словом Шарля де Голля, — тим­часові, а нації вічні. При цьому людина, підкрес­лимо ще раз, «не вільна у виборі мати чи не ма­ти ідеали, але вона вільна у виборі між різними ідеалами» [4]. Право вибору — одне з найсвяті-ших і найбільших людських прав.

Вибір ідеології окремою особистістю — то власна, індивідуальна справа, однак робитися це має не лише вільно, а й без будь-якого зазі­хання на право робити такий же вибір іншими людьми. Так, розглядаючи сучасні особливості феномена «ідеологія», М. Михальченко та Б. Сам-чук зазначають, що «усвідомлення однією іде-ологемою (культурою, цінністю чи світогляд­ною орієнтацією) своєї відмінності від іншої ідеологами ще зовсім не є достатньою підста­вою для ненависті» [5].

Основними носіями, репрезентами конкрет­них ідей, ідеологій в нашій країні є політичні партії. Зрозуміло, що у структурованому, дос­татньо стабільному суспільстві, до яких нині Україну аж ніяк не долучиш, політичним пар­тіям відводиться інша роль. Крім того, за сво­єю ідеологією, але головне — за суттю, особли­востями, партії з часом також принципово змінюються. Найбільшим змінам за останнє століття у світі, в СРСР, у Європі виявилися підвладні більшість комуністичних і соціаліс­тичних партій. Так, остаточна дискредитація моделі комунізму серед країн так званого «со­ціалістичного табору» спричинила крах, а по­декуди навіть і заборону комуністичних пар­тій. Тоді величезна кількість колишніх кому­ністів швидко поповнила лави соціалістичних партій (ідеологія обох надто близька, єдина в своїй суті боротьби за «рівність», «братерс­тво», «щастя»), а самі по собі соціалістичні партії також помітно трансформувалися. Най­перше, вони почали визнавати приватну влас­ність, а потому стали також активно залучати у свої лави бізнесменів, олігархів. Яскравим прикладом у цьому плані є комуністична та соціалістична партії України. Олігархів соціа­лістичної партії природно стали використову­вати, аби прийти до влади, утрималися на владному олімпі. У свою чергу олігархи заці­кавлені в тому, щоби приховатися за спиною соціалістичних і комуністичних партій, ос­кільки останні матимуть шанс у політичній боротьбі до того часу, поки є соціальна нерів­ність, бідність тощо.

Чимало проблем пов'язано також з ідеалом кращого суспільства і баченням шляхів до йо­го побудови. З ідеалом, на перший погляд, ні­бито все зрозуміло. Його вишукували, викрис-талізовували тисячі наших кращих поперед­ників — українців та й неукраїнців — справ­жніх гуманістів. Орієнтири ж (складові) його ідеалу (нехай у загальному вигляді): «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [6]. А от із конкрет­ною моделлю такої держави, стратегією і так­тикою її побудови справи були кепські. І не то­му, що тут бракує ідей, або людей: немає наці­ональної солідарності у розумінні суто націо­нальних інтересів України. Очевидно, що за прикладом багатьох суспільств, найперше єв­ропейських, маємо будувати свою державу на трьох головних китах:

а) представницька демократія,

б) ринкова економіка,

в) національна держава.

Із цих трьох складових найскладнішими для розбудови новітньої України є перша й третя, про які треба сказати окремо.

Представницька демократія (рішення прий­мають виборчі установи, структури — парла­менти і т. ін.). Ми в Україні, зокрема, надто швидко і загрозливо переходимо від безпосе­редньої демократії (коли народ сам вирішує більшість питань) до представницької, яка можлива лише за відповідних соціально-полі­тичних, економічних модернізацій і стабіліза­цій суспільства. Ми ж робимо цей перехід у досить неструктурованому суспільстві, з пога­но впорядкованою політичною системою, з недосконалою економікою. Більше того, пред­ставницька демократія вкрай слабо розвину­та, мало впливає на загальнонаціональні про­цеси на регіональному рівні, що аж ніяк не відповідає віковій ментальності українства. Та й у цілому маємо нині в Україні багато в чому імітативну, маніпулятивну демократію, або псевдодемократію, «покликану маскувати ав­торитарний режим і створювати враження, немовби то народ насправді є джерелом влади й підтримує той чи інший існуючий режим» [7]. Зазначимо, що справжня демократія можлива за багатьох об'єктивних обставин, з-поміж яких вирішальними є: дійсні права і свободи громадян; громадянське суспільство; демокра­тичні засоби інформації. І ще одне влучне зау­важення, що належить американцю Томасові Пейну. Він писав: «Усі люди є одного рівня, а, отже, всі люди народжуються рівними і мають рівне природне право. Їх життя та права виз­начені Творцем цього світу, а не попереднім поколінням, яке є тільки способом продов­ження минулого і, відповідно, кожну народ­жену на світ дитину треба розглядати як ство­ріння Боже» [8].

Далі, щодо другої складової — ринкової еко­номіки. Не аналізуючи цей аспект державо­творення детально, розгорнуто, зазначимо лише найпринциповіше. Перші кроки до ре­формування української економіки на ринкових засадах зовсім не були переходом на такі засади. Був елементарний перерозподіл наці­ональних багатств, власності на користь тієї ж старої радянської партноменклатури, керівної еліти та її висуванців, які і до цього мали домінантні ролі в економіці. Усе, що бу­ло раніше у тіні — хабарництво, корупція, здирництво, рекет, хамство і т. ін. з перших кроків незалежності просто металізувалося, вийшло на світ, стало страшною нормою жит­тя. Загрозливим є й інше. Коли люди дума­ють, даруйте, шлунком, їх досить легко завес­ти на манівці, ошукати. І українська формаль­на влада це добре розуміє, а тому використо­вує злидні для соціальних дестабілізацій, які утримує в певних межах жонглюванням пов­новаженнями й силовими методами. Щоб позбавитися цього загрозливого становища, заручником якого є виключно народ, найпер­ше треба мати максимально згуртовану, моно-етичну націю, яка була об'єднана за форму­лою вічності влади: загальнонаціональний ін­терес, регіональний інтерес, особистісний ін­терес.

Унікальних моделей ринкової економіки, як, до речі, і демократії, немає. Копіювання чу­жих моделей, без урахування історичних, те­риторіальних (географічних моделей) госпо­дарювання нічого, окрім шкоди, не дасть. Пок­ладатися треба також на виключно свої при­родні і людські ресурси (перші — економно, доцільно й ефективно використовуючи (особ­ливо землю), другі — потужно розвиваючи за рахунок освіти і науки). Звідси й пріоритети у економічній та соціальній сферах України.

Детальніше поведемо тепер мову про третю складову перебудови нашого життя — націо­нальну державу.

Кажуть, якщо мрієш про свободу, матимеш і свободу, і хліб, а коли мариш найперше про хліб, то не матимеш ані хліба, ані свободи.

«По-справжньому переконливих і звабливих результатів (у творенні прогресивного суспільс­тва. — М. Г.), — пише відомий український фі­лософ Федір Канак, — можна досягнути, опи­раючись лише на конкретні й чітко вербалізо-вані довготривалі, перспективістські ціннос­ті» [9]. Це зауваження надто слушне. Багато країн тому й стали справді могутніми, що у потрібний час чітко визначилися із засадами будівництва власної національної держави. Так, «Декларація прав людини і громадяни­на», прийнята Національною асамблеєю Франції, зазначає: «Істинним джерелом суве­ренності є нація. Жоден індивід ані група лю­дей не можуть бути наділені владою, яка явно не походить із цього джерела» [10]. Це не фі­лософська, а життєва сентенція. Національне, на думку М. Драгоманова, «живе в людині», і навіть тоді, коли вона цього не помічає. Прин­ципово важливо, чи вона це усвідомлює.

Національна ідея, як і нація — не стоять на місці, вони перебувають у поетапному розвит­ку відповідно до конкретної історичної ситуа­ції. Вона залишається лише у своєму осерді, основі, як вираження внутрішньої сутності нації, її буття, проекцій у майбутнє. «Націо­нальна ідея, — зазначає Леонід Токар, — це те, що складає основу будови і розвитку нації і національної держави на весь відміряний приро­дою час» [11]. Від себе додамо: національна ідея — не просто лексика. Це — не бажання зробити свою націю винятковою, хоча в цен­трі такої ідеї і є бажання зробити свою націю найпотужнішою, найбагатшою, найславетні-шою... Національна ідея — чітке усвідомлення того, хто ми є і звідки; чого хочемо і куди пря­муємо; як ставимося до інших людей, націй, народів. Хто цього не зрозуміє і не усвідом­лює, дбає про міць не ідеї, а речей, шукає у пропаганді і носіях української національної ідеї українських егоцентристів, націоналістів-радикалів. Ідея нації, зазначав відомий росій­ський філософ В. Соловйов, є не те, що нація про себе думає у часі, а те, що Природа поду­мала про неї у віках.

Що ж заважає нам у найповнішому розумін­ні сутності, особливостей національної ідеї? Як доводить сьогодення, повернення до на­ших історичних витоків й малопотужне ствер­дження української духовності на новому іс­торичному етапі державотворення важке. Ви­датна українська поетеса Ліна Костенко спра­ведливо і влучно визначає: «Замість динаміч­них імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищепле­ний комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури» [12].

Так чи інакше, але неабияким гальмом у формуванні національної самосвідомості мас, їх згуртуванні на теренах розбудови власної національної державності є кон'юнктурне (на догоду певній ідеології, політичній силі) спе­кулятивне поцінування і ставлення до визна­чальних подій нашого минулого, без якого важко уявити сьогодення. Центральні з них: події 1917 р.; українська революція, УНР, го-лодомори-геноциди (від 1921 до 1947 р.), вій­на 1941–1945 рр., УПА та ін. Візьмемо, бодай, найактуальнішу на часі подію — визначеність на державному рівні щодо найстрашнішого геноциду — Голодомору 1932–1933 років.

За більш як п'ятнадцять років незалежнос­ті, задля встановлення історичної правди, справедливості, що врешті означилася прий­няттям Верховною Радою України закону про голодомор 1932–1933 рр., в Україні величез­ну роботу провела Асоціація дослідників го­лодоморів. Відбулися спеціальні парламент­ські слухання й засідання. Було видано де­кілька президентських указів і постанов уря­ду, проведено десятки наукових форумів, зіб­рань, опубліковано сотні звернень, резолюцій громадськості, у тому числі й звернень до сві­тової спільноти. Тільки у Міжрегіональній Академії управління персоналом за п'ять ос­танніх років відбулися п'ять представниць­ких міжнародних конференцій, декілька круглих столів, було споруджено унікальний пам'ятник жертвам голодомору, видано де­сятки спеціальних збірників, книг, моногра­фій тощо. Загалом для визнання голодомору геноцидом українського народу і встановлен­ня адміністративної відповідальності для тих, хто публічно заперечує факт геноциду, знадобилося 73 роки! Нагадаємо, що навіть у прийнятому законі є суттєве «пом'якшення» тієї страшної історичної правди, адже у пре­зидентському варіанті закону голодомор кла­сифікується як геноцид української нації (а не народу), а щодо заперечення геноциду, то і тут пропонувалася більш вагоміша й об'єктивні­ша громадянська відповідальність, ніж зак­ріплена законом.

Варто всім, хто свідомо заперечує, або бо­дай піддає сумніву голод-геноцид, нагадувати щодень жахливу і незбагненну статистику планомірного тотального винищення укра­їнства лише у ХХ столітті. Вона — вражаюча, нелюдська. У роки придушення національно-визвольного руху і знищення УНР (1917–1921) гине близько двох млн осіб. Пер­ший голод (1921–1922) забирає три мільйо­ни. Другий, найжахливіший, — до 10 мільйо­нів. У 20–30 роки, в час розгулу «червоного терору» в землю лягає ще чотири мільйони. У 1941–1945 рр. у війні двох диктаторів гине ще понад сім млн українців, а у повоєнний — тре­тій голод ще близько трьох мільйонів. Отже — понад 30 мільйонів. Додайте сюди сотні ти­сяч жертв правозахисного, дисидентського руху, мільйони примусово депортованих. Як же маємо чинити? Послідовно і щоденно до­магатися встановлення історичної справед­ливості, як би це важко не було. Дійсно, чого ми можемо очікувати від «лідера» комуністів України комсомольця Петі Симоненка, який зазначив, що був, мовляв, голод, був, згадали й пішли далі. Або як бути, коли «лідер нації» В. Ющенко зазначає: «Історія вже винесла вирок убивцям, які планували і вчинили го­лод. Це — тоталітарна комуністична сталін­ська система, яка не має національних оз­нак» [13]. Що дає така констатація? Для істо­ричної об'єктивності і правди майже нічого. Систему засудити можна, а що з неї спитаєш і візьмеш? Система, однак, — це конкретні лю­ди, особистості — з них треба й питати, або назвати поіменно, коли їх немає на сім світі.

Визнання голодомору 1932–1933 рр. гено­цидом українського народу — то півкроку до істини, який є надто загрозливим для багатьох україножерів — уже нинішніх, бо всіх поперед­ніх очікує суд Божий. Чого ж вони бояться, чо­му так люто гальмували ухвалу Верховною Радою закону про голодомор? Визнання фак­ту геноциду — а воно відбулося в майже між­народному масштабі — обов'язково потребує визначення винних у такому страшному зло­чині, їх покарання і, врешті, відшкодування матеріальних і моральних збитків, що їх зазнав український народ.

Тоталітаризм не лише нищив і нищить наро­ди, усуває їх від влади. Найсуттєвіше зло, яке він чинить, це придушення всіх форм самоді­яльності мас — політичної, економічної, ідей­ної, культурної, але головне — духовної. Вели­чезною загрозою є при цьому так звана мора-лізована політика, не брак культури, а засилля псевдокультури, непритаманних титульним націям цінностей. В Україні це явище нині на­було надто загрозливих ознак.

Повернутися обличчям до своїх історичних витоків, відповідно поціновувати їх — також півсправи. Куди складніше подбати про те, щоб нація (через освіту, виховання, культу­ру) повторилася у нових поколіннях. «Нація, — наголошує український філософ С. Б. Крим­ський, — повинна постійно звертатися до своєї самосуті, відновлювати її, здійснювати через врахування своєї історії, свого історич­ного досвіду, шлях до самої себе. Тут духов­ність співпадає з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно ук­раїнського етносу, який має велику історію, що визначає його як специфічно український автопортрет людства» [14]. Можливо, дещо гіперболізовано, але влучно з цього приводу сказав Карл Юнг: «Представникам однієї на­ції мають снитися одні й ті ж самі спільні сни». Очевидно, це сни, що стосуються їхньо­го спільного життя у великому соціумі, у дер­жаві, яку вони творять, а точніше, наймають собі на службу.

Найкращим захистом народу від тоталітар­них посягань влади є його спроможність макси­мально успішно жити, незалежно від того, що роблять президенти, уряди, держава в цілому. Таке самоврядування зокрема й Українського народу треба лише вітати, коли б не декілька але. Головне з них таке: найменш залежним від урядовців, посадовців завжди є «середній клас» (самодіяльне населення), а в Україні його нині надто бракує. Найбільш залежними вічно були й залишаються люмпенізовані маси й «пільго­ві» верстви населення, кількість яких повсяк­час збільшується. Нагадаємо, що скрізь і зав­жди перші (середній клас) були борцями проти тоталітаризму, за демократію, а на других дик­татура і тоталітаризм успішно спиралися.

Отже, коли ми стикаємося з ситуацією, що реформи, найперше соціально-економічні, не «йдуть», гальмуються, а то й просто не сприй­маються громадою, то маємо пам'ятати, — так відбувається з причини, що пов'язана з істо­ричним досвідом самоврядності України. А це означає, що творення Української України в політичному, правовому, організаційному плані, неодмінно має базуватися на історично сформованих самоврядних потенціях Україн­ського народу. Таку особливість блискуче вра­ховував гетьман — вигнанець Пилип Орлик при підготовці своєї знаменитої Конституції (1710 р.), яка була найпрогресивнішою на той час у Європі, та й сьогодні нам би до неї слід більше прислухатися.

Об'єктивно, на засадах викладеного вище, має формуватися вся цілісна модель держав­ного устрою України. «Образ держави», — зазначав ще давньогрецький мислитель і ора­тор Цицерон, — має сповна відповідати «обра­зу народу». Тоді держава і є служницею наро­ду, між ними існують злагода й узгодженість. Потяг до такої держави Українська нація особ­ливо потужно відчувала у XVI–XVIII ст., коли Україна (за М. Костомаровим) «знати не хоті­ла ні царя, ні пана». А чи є сьогодні у нас усіх такі почування?

Український літератор, публіцист Іван Дзю-ба доречно вказує на унікальну особливість нашого державотворення. «Українська держа­ва, — пише він, — утверджується за умов, принципово відмінних від тих, за яких утвер­джувалися більшість “старих” національних держав Європи. У минулі епохи національні держави утверджувалися залізом і кров'ю, шляхом придушення і нищення інших етніч­них груп і опозицій, і лише потім протягом століть ішли до сучасної демократії. Україн­ська ж держава утверджується за докорінно інакших історичних умов, тільки демократич­ними засобами. Це важчий, але й “чистіший”, благородніший шлях, що не залишає за собою тих злочинів, яких повно в історії сучасних «розвинених демократій» [15].

За великим рахунком, основною метою дер­жавотворчого поступу України має бути не економіка, політика чи ще щось, а творення особистості нового українця. Це, однак, не оз­начає, що треба позбутися усього минулого, перекреслити історичні надбання та недоліки і формувати особистість, що називається, з чистого аркуша. Ні, треба шанувати минуле, за творчого, ба навіть критичного, підходу. То­ді менше помилок матимемо сьогодні.

Реалізація ідеї національного державотво­рення неможлива без відповідного узгоджен­ня взаємин влади і народу — в ідеалі їх тісної співпраці. Найперше це стосується вищої по­садової особи в державі — Президента Украї­ни та вищого виконавчого органу — Кабінету Міністрів України. Мова не про те, хто «стар­ший», «головніший».

Для того, щоб бути успішними, легітимними і авторитетними, Президент і уряд України ма­ють сповна опиратися на волю народу та сус­пільно-політичні еліти, які усвідомлюють таку волю, намагаються її зреалізувати. Тобто вони реально є носіями національної ідеї творення національної держави. В Україні такої ситуації — коли б відчувалася опора на волю народу — не було з моменту проголошення незалежнос­ті жодного разу. Ус е закінчувалося тим, що з волі народу окремі особи ставали президента­ми, а уряди формувалися у змаганні не між групами еліт, а між соціально-економічними кланами. Так В. Ющенко став свого часу Пре­зидентом України фактично з волі Всеукраїн­ського Майдану, але так цю волю не усвідомив і на неї не зіперся. А уряд України і досі є уні­кальним конгломератом представників різних, протидійних кланово-корпоративних груп — і не більше. Ус і ж разом, і не тільки Президент та уряд, а й «спасителі отєчєства», декларують бажання національної злагоди і єдності, на які годі чекати. А заручником такої ситуації був і залишається народ, який дав їм владу.

Додамо до цього і те, що з власною націо­нальною інтелігенцією, яка є не просто носієм культури, духовності, а рушійним суспільним прошарком, здатним вести маси за собою, нам також не дуже пощастило. Декілька століть наша інтелігенція перебувала між Заходом і Росією. Більшість геніїв нації змушені були вчитися у Європі, не маючи змоги зреалізува­ти свою вченість і хист у власній стороні. Тут, в українських землях, її освічених дітей підда­валися гонінням і вимушені були йти на службу як мінімум до Москви. Та й москов­ські (російські) інтелігенти століттями «везли з Європи ученості плоди» (Ленський — «Єв­геній Онєгін»). Отож справжні українські ін­телігенти і були на роздоріжжі між рідним краєм, Росією і Європою, бо там мали хоч якусь можливість для реалізації свого таланту, а у власному домі поневірятися від нудьги й переслідувань.

Як ніяка інша, українська інтелігенція май­же до 1991 р. у мала робити вибір, кому слу­жити: народові чи обслуговувати державу (СРСР). На жаль, не зі своєї вини, а з необхід­ності власної самореалізації, домінувало дру­ге, до чого крім усього іншого примушувала й ідеологія, партійна система, страшна тоталі­тарна машина, що елементарно фізично ни­щила цвіт нації. То що ж нині робити? Як дех­то — виправдовуватися, посипати голову по­пелом? Треба якомога скоріше, за рахунок розвитку освіти, науки, культури формувати:

а)  середній клас,

б)    нову генерацію інтелігенції, що дасть якісно іншу — дійсно національну еліту.

Іншого шляху — немає. Але для цього, як ка­жуть, потрібні політична воля, національна свідомість і єднання душ.

І на завершення — таке. Давайте і в сучасній Україні не припускатися тієї принципової по­милки, коли плутають, або ототожнюють елі­ту та формально привілейовані соціальні гру­пи, прошарки суспільства. У нас до них авто­матично зараховують людей, які мають владу і гроші. Еліту, втім, має будь-який соціальний прошарок суспільства. Це провідна верства конкретного прошарку — її сукупний розум, ідея, дух, воля. Це ті люди, які спроможні най­перше ефективно розв'язувати все нові й нові завдання виживання та подальшого розвитку презентованих ними спільнот і суспільства в цілому. Це верства людей, які спроможні до постійного власного прогресивного розвитку й оновлення.

Маємо врешті постійно дбати про те, щоб у країні не було протиставлення народу, нації і еліти. З одного боку, еліті може загрожувати певне відгородження від народу, втрата здіб­ності до самооцінювання, саморозвитку і са­мооновлення, а з іншого, — задля справжньо­го суверенітету народу, еліта не повинна ві­докремлюватися від усього суспільства. Ме­ханізм такої взаємодії чутливий і хиткий, особливо у так звані перехідні періоди — час формування істинно національного буття.

Література

1. Липинський В'ячеслав. Листи до братів-хліборобів. — Берлін, 1925. — С. 387.

2. Обушний М. І. Політологія: Довідник / М. І. Обушний, А. А. Коваленко, О. І. Ткач; за ред. М. І. Обушного. — К.: Довіра, 2004. — С. 221.

3. Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кух-ти. Ч. 3: Політична свідомість і культура / Б. Кухта, Л. Кли-манська, А. Романюк та ін. — Львів: Кальварія, 1998. — С. 69.

4. Fromm E. Man for Himselt №. X, 1947. — Р. 49.

5. Михальченко Микола, Самчук Борислав. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. — Дро­гобич, 1998. — С. 65.

6. Конституція України. — К., 1996. — С. 3.

7. Основи демократії: Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив, за заг. ред. А. Колодій. — К.: Вид-во «Ай-бі», 2002. — С. 37.

8. Пейн Т. Права людини / Пер. з англ. Ігор Савчак. — Львів: Літопис, 2000. — С. 46.

9. Канак Ф. Суверенітет народу і його доступ до вла­ди: інтелігенція й еліта між народом і урядом / Сучас­ність. — 2000. — 2 лют.

10.  Пейн Т. Права людини. — С. 95.

11.  Урядовий кур'єр. — 2002. — 7 листоп. — № 207.

12.  День. — 2003. — 25 квіт. — № 76.

13.  Українська газета. — 2006. — № 43 (91).

14.  День. — 2002. — 15 листоп. — № 210.

15.  Урядовий кур'єр. — 2002. — 18 січ. — № 11.