головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 1/2007 
Персонал № 1/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Економічна теорія соціалу: особливості та її можливості (закінчення)

Арнольд БАБИЦЬКИЙ,
кандидат технічних наук, доцент кафедри прикладної математики і програмування Інституту кібернетики МАУП

Закони економіки виробництва

Строге формулювання економіч­них, як і будь-яких інших наукових законів, можливе лише в межах ба­зисних припущень — постулатів, вироблених шляхом узагальнення досвідчених спостережень реаль­них процесів. Їх не доводять, а приймають чи відкидають. В еконо­міці виробництва постулати необ­хідні для базисної основи форму­лювання економічних законів і встановлення меж справедливості теорії [1 с. 130–143]. Перший постулат визначає обов'яз­кову ознаку економічного процесу у виробництві, і він формулюється так.

Виробництво, у сенсі наявності в ньому економічних процесів, існує тоді і тільки тоді, коли в ньому бере участь робоча сила, здатна здійснювати процес праці, і в ній, як і в знаряддях праці і предметі праці, міститься деяка ма­са уречевленої праці — вартість, відмінна від нуля.

Інший визначає міру економічного процесу, тобто са­му суть економічної величини в процесі виробництва.

В економічних процесах, що охоплюють будь-яку час­тину і весь круговорот виробничих елементів, мірою є уречевлена праця — вартість.

Це означає, що величина предмета, в будь-якій части­ні виробничих елементів, включаючи й робочу силу, економічно вимірюється кількістю уречевленої праці, що міститься в них. В економіці виробництва все вимі­рюється уречевленою працею, або вартістю.

Третій постулат визначає чинник прискорення еконо­мічного процесу, тобто джерело приросту вартості в процесі виробництва, і він свідчить про таке.

Вартість приростає (збільшується) шляхом додатко­вої праці, за якої величина вартості, що міститься в ро­бочій силі, за час додаткової праці в процесі виробництва не змінюється, тобто не убуває.

Це означає, що маса уречевленої праці, що містилася в робочій силі до моменту початку додаткової праці, пе­реноситься на вироблюваний продукт під час додатко­вої праці в емісійний спосіб, тобто без зменшення її кількості в робочій силі.

Ці три постулати становлять базисну основу для фор­мулювання економічних законів виробництва. У них є три істотні відмінності від загальновизнаних поглядів у будь-яких економічних ученнях, зокрема й марксист­ському. Перше, економічні процеси не залежать від волі людей через об'єктивність процесів соціальної форми руху матерії. Друге, робоча сила, як і два інших вироб­ничих елементи, має вартість, — містить у собі уречев­лену працю, що справедливо для кожної соціальної формації. І, нарешті, третя відмінність, полягає в прин­ципово новому визначенні поняття праці. У даному разі праця розділяється на фізичну (фізіологіч­ну) й економічну. У технології виробництва фі­гурує фізична праця, у економіці виробниц­тва — економічна, що не має жодних механіч­них, моральних, фізіологічних характерис­тик — лише якість маси уречевленої праці, що їм властива лише економічна інерційність.

Згідно з предметом дослідження і прийнятих постулатів, завдяки узагальненню накопиче­них досвідчених даних і їх синтезу з кількіс­ною (математичною) теорією встановлюються універсальні причинно-наслідкові зв'язки, сформульовані як у вербальній, так і кількісній (математичній) формі, які і є універсальними законами економіки виробництва. Їх універ­сальність визначається тим, що вони в межах прийнятих постулатів справедливі для даної економічної науки в цілому і придатні для вирішення будь-яких завдань економіки вироб­ництва в будь-якому інтервалі часу: сьогоден­ня, майбутнього і минулого.

Перший закон визначає витрати економічної (вартісної) праці. Він формулюється лише вербально.

Кількість витраченої праці в процесі ви­робництва дорівнює сумі величини маси уречевленої праці, перенесеної з робочої сили на вироблюваний продукт за час необхідної праці, і величини емісії маси уречевленої праці за час додаткової праці, при витра­тах якої вміст маси уречевленої праці в ро­бочій силі не змінюється.

Кількість додаткової праці дорівнює різ­ниці між витратами живої праці та кіль­кістю праці (уречевленої і живої), спожитої робочою силою в процесі виробництва.

Суттєво, що величина праці може бути тіль­ки позитивною. Що стосується додаткової пра­ці, то вона може бути позитивною, якщо кількість витраченої праці перевищує кількість не­обхідної, і негативної, якщо спостерігається зворотне. Кількість необхідної праці визнача­ється кількістю споживання матеріальних благ, і навпаки. Відповідно негативне значення додаткової праці має лише той сенс, що праця за час необхідної праці не покриває величину спожитої маси уречевленої і живої праці. Спо­живається більше, ніж виробляється.

Закон витрат економічної праці встановлює якісно і кількісно першоджерело утворення вартості (те, з чого вона витікає), що міститься в самій робочій силі. Він нагадує закон дії сили в механіці руху тіл (це лише аналогія).

Якісне і кількісне встановлення сформульо­ваним законом джерела утворення вартості і, особливо, додаткової вартості — один із наріж­них каменів економічної науки. Це поняття аналізувало чимало дослідників від У. Петті, А. Сміта і до К. Маркса, проте було дано лише якісне визначення вартості її джерела — праці. При цьому в поняття «праця» вкладалися всі соціально-економічні, фізичні, фізіологічні і навіть моральні ознаки праці: важка, легка, складна і проста праця тощо.

Всі ці якісні характеристики визначають тех­нічний бік праці та її соціальну оцінку. Вони ні­як не визначають працю в її чисто економічно­му сенсі. Точно так як і фізичні якості будь-якого речовинного предмета не визначають ве­личину його фізичної маси, так само фізичні якості праці не визначають величину (масу) економічної праці. Вона проявляє себе тільки властивістю інерційності. Фізичні, як і інші якості, характеризують не працю, а персону, що здійснює її. Тому економічна і технічна сторо­ни процесу праці є в даному разі розділені. Від­повідно витрати праці в економічному сенсі зводяться тільки до витрачання уречевленої праці.

Другий закон — закон вартості вироблювано­го продукту, по суті, встановлює причинно-наслідковий зв'язок між вартістю продукту і пов'язаними з його виробництвом матеріаль­ними і трудовими витратами. Кількість вартос­ті в продукті, що знов утворився, визначається кількістю перенесеної на продукт маси уречев­леної праці (вартості) зі всіх трьох виробничих елементів, звичайно, все це з урахуванням сус­пільно необхідних витрат. Він формулюється так.

Кількість уречевленої праці (вартості), що міститься у вироблюваному продукті (у продукції), дорівнює сумі суспільно необ­хідної уречевленої праці, перенесеної на про­дукт зі всіх трьох виробничих елементів (робочої сили, із знарядь праці і предмета праці), і витрат на його виробництво до­даткової економічної праці.

Сформульований закон справедливий для будь-якого виду продукту або продукції, вклю­чаючи і робочу силу. Швидкість перенесення уречевленої праці визначається її вмістом у ви­робничих елементах і часом перенесення.

Закон перенесення праці подібний до закону збереження енергії в механіці з урахуванням додаткової витраченої роботи. Там законом визначається перетворення одного або декіль­кох видів енергії в інший вид енергії з ураху­ванням додаткової, здійснюваної при цьому, механічної роботи. Тут, в економіці, закон виз­начає перетворення декількох видів економіч­ної «енергії» — видів уречевленої праці, що містяться в різних виробничих елементах, в ін­ший вид «енергії» — уречевлену працю вироб­леного продукту з урахуванням витраченої до­даткової праці.

Третій закон визначає збереження вартості (маси уречевленої праці) у виробничій системі і можливі джерела її приросту або убування в даній системі. Формулюється закон так.

У виробничій системі сума приростів вар­тості (кількості уречевленої праці) у трьох виробничих елементах (у робочій силі, зна­ряддях праці і в предметі праці) і у виробни­чих благах дорівнює, за вирахуванням втрат, кількості додаткової праці та вели­чині притоки вартості ззовні.

Слід зазначити, що виробничі блага, хоч і не переносять на вироблюваний продукт своєї вартості (маси уречевленої праці, що міститься в них), та їх вартість присутня у виробничому процесі даної системи, що і враховується цим законом. Суть закону збереження вартості в тому, що ніщо безслідно не зникає і не з'явля­ється з нічого. Джерелами приросту вартості в цій системі є додаткова праця та надходження вартості ззовні, які можуть бути і позитивни­ми, і від'ємними.

До позитивних статей належать позитивна додаткова праця і притік ззовні в цю систему (на підприємство, в країну), наприклад, робо­чої сили, коштів виробництва. До від'ємних статей — від'ємна додаткова праця, економічні втрати, реалізація поза системою вироблюва­ного продукту, благ, а також відплив робочої сили, коштів виробництва. Позитивна додат­кова праця загалом іде на збільшення маси уре­чевленої праці у виробничих елементах і ви­робничих благах, на поповнення економічних втрат і на покриття відтоку вартості зовні, або її від'ємного притоку ззовні.

Правила економічної динаміки

Аналогічно до того, як це робиться і в при­родничих науках, для того, щоб виключити неправильне застосування сформульованих законів витрат праці, перенесення і збережен­ня вартості, необхідно додати правила, що рег­ламентують їх застосування.

Одне правило має регламентувати економіч­ний процес щодо участі в ньому живої праці, згідно з якою затверджується.

Без живої праці, тобто без участі робочої си­ли неможливий ніякий економічний процес. Від­повідно, без живої праці не можуть змінювати­ся ніякі економічні величини.

Без процесу праці сама по собі уречевлена праця (наприклад, міститься в роботові, як і в будь-яких знаряддях праці, предметах праці і в робочій силі) не має жодного економічного сенсу. Будь-які економічні величини проявля­ють себе тільки в тому випадку, якщо при цьо­му фігурує жива праця.

Інше правило регламентує величину резуль­тату процесу перенесення вартості, згідно з яким затверджується.

У результаті виробничого процесу можна від­творити будь-який із виробничих елементів, але кількість вартості, що міститься в елемен­тах ізольованої системи, до якої немає пози­тивного притоку вартості ззовні, збільшується тільки за рахунок додаткової праці.

По суті це правило затверджує, що для ви­робничої системи, до якої немає позитивної притоки вартості ззовні, джерелом приросту вартості може бути тільки додаткова праця і ні­що більше.

І, нарешті, ще одне правило регламентує спрямування економічного процесу перенесен­ня уречевленої праці, або вартості.

Економічні процеси, як фізичні, та й будь-які інші, в загальному випадку (без здійснення до­даткової роботи: витрат праці, додавання вар­тості) є необоротними процесами і протіка­ють із підвищенням ентропії, тобто від більшо­го до меншого.

В економіці, як і в природі, всі процеси не­оборотні, але з науковою метою використову­ється ще поняття умовно оборотних процесів. Прикладом умовно оборотного процесу в еко­номіці виробництва є обмін товарами без ура­хування витрат праці на процес обміну. Для пе­ретворення необоротних процесів на умовно оборотні та впорядкування системи потрібно вдатися до витрат праці.

Правила економічної динаміки виключають можливість створення в економіці виробниц­тва «вічного двигуна» першого і другого роду.

Це означає, що в економіці, як і в природі, не­можливо отримати більше з меншого не тіль­ки за абсолютною величиною, а й за якістю без здійснення додаткової роботи, в даному разі без витрат праці. Відповідних проектів є чимало, і їх навіть не тестують на наявність характеристик «вічного двигуна». Приклада­ми можуть служити спекуляція, завищення цін, отримання грошей із грошей без їх участі у виробничих процесах, приватизація за гроші і т. ін. Все це може бути тільки способами пе­рерозподілу вже створеного, а не створенням чогось нового.

Держава, продаючи власність усередині краї­ни (без притоку вартості ззовні), по суті робить надбавку на ціну вироблюваних товарів, що стає основною причиною девальвації власної валюти при проведенні майнових реформ. За­раз підприємства для отримання інвестицій можуть продавати приватизовану власність державі, за кошти, що їх держава може або на­друкувати, або взяти податковою надбавкою на товари, що виробляються Потім можна зно­ву приватизовувати, і так увесь час отримувати гроші за рахунок «вічного двигуна».

Сформульовані правила економічної динамі­ки вимагають вдумливого ставлення. Їх можна застосовувати, під час тестування рішень еко­номічних завдань, щоби запобігти появі «віч­ного двигуна» першого і другого роду. Інакше справді можливе підмінятиметься неможли­вим бажаним.

Умова, яка рухає виробництво

Соціальні, як і природні процеси, відбува­ються під дією одних і протидією інших сил, але з виконанням обов'язкової умови: мінімум витрат енергії і максимум можливого резуль­тату. В економіці умовою, яка рухає вироб­ництво, здійснює круговорот виробничих еле­ментів, є прагнення учасників виробництва максимально задовольнити свої потреби при мінімальних витратах праці. Отже, перша умо­ва — максимум споживання при мінімальних витратах праці.

Це головна умова, але є і додаткові умови. Чинник збільшення споживання стимулює ви­робництво лише в тому випадку, якщо він не досягає верхньої межі насиченості, і не змен­шується нижче за критичне значення, при яко­му ще може функціонувати виробництво. Тому друга умова визначає межі ефективного спо­живання для виробництва.

Споживання повинне бути не менше того мі­німуму, за якого робоча сила ще здатна від­творювати всі необхідні для виробництва свої фізичні і соціально-виробничі якості, і не повин­но перевищувати значення повної насиченості.

Крім того, величина споживання не повинна перевищувати величину витрат праці, щоб під­тримувати безперервність виробничого проце­су. За порушення цієї умови виробництво «проїдатиметься» і деградуватиме. Тому тре­тьою умовою, рушійною щодо виробництва, буде наявність позитивної додаткової праці.

Споживання за вартісною величиною не має перевищувати витрат економічної праці.

На практиці третя умова виражається в праг­ненні отримати максимальний прибуток на вкладений у виробництво капітал. Величина фактичного споживання людьми благ і можли­вої прибутковості виробництва залежить від соціально-економічних і науково-технічних чинників. Але у будь-якому разі причиною розвитку виробництва є вищезгадані умови, що спонукають людей безперервно приводити в рух круговорот виробничих елементів.

Сформульовані закони економіки виробниц­тва, включно з торгівлею, через їх об'єктив­ність щодо людини відіграють таку саму роль, як і закони природних наук.

Можливості економічної теорії соціалу

Теорія соціалу, заснована на універсальних законах економіки виробництва, дозволяє в межах прийнятих постулатів дати відповіді на питання, що їх ставить життя. Вона дозволяє вирішувати завдання теорії і практики не тіль­ки нині. Важливим є те, що її подальший роз­виток обмежується лише межею економічного розвитку суспільного виробництва як кругово­роту виробничих елементів (робочої сили, зна­рядь праці, предмета праці) у соціальному і природному середовищах. А її універсальні економічні закони, що визначають причинно-наслідкові зв'язки, у всій галузі економіки ви­робництва є надійним і ефективним засобом пізнання економічних процесів та розробки не­обхідного інструментарію для вирішення зав­дань, життям завдань.

Розробка таких частин теорії соціалу, як ос­нови теоретичної економіки, динаміки відтво­рення макро- і мікрорівня, саморегуляції і уп­равління економікою виробництва [1] умож­ливила розгляд низки виробничих проблем не тільки сучасності, а й майбутнього. Прикладом вирішення сучасних проблем може служити розроблений на її основі аналітичний метод от­римання повної системи економічних показни­ків, що всебічно характеризують економіку ви­робництва макро- і мікрорівнів. Їх виявилася майже сотня. Велика частина згаданих показ­ників досі не була відомою. Зокрема, отримано показники дієздатності, життєздатності, соці­альної корисності і патології суспільного ви­робництва в цілому і будь-яких його частин.

Це дозволило з'ясувати дискусійне питання [2; 3], чим має визначатися економічне зрос­тання сучасного індустріального і постіндус-тріального виробництва. Досвід останніх де­сятиліть свідчить: використання величини ВВП як критерій економічного зростання стає все менш ефективним для досягнення бажаної мети. Постійне нарощування обсягів технологічно високорозвиненого виробниц­тва спричиняє адекватне збільшення матері­альних благ. Воно є подібним до ожиріння людини. Більше того, в умовах обмежених природних ресурсів постійне зростання ВВП вже в недалекому часі зробить виробництво недієздатним.

Зараз доцільно, а незабаром буде вкрай необ­хідно, перейти до оцінки економічного зрос­тання показниками, що характеризують відпо­відність економічної макроструктури вироб­ництва поставленим цілям. Такими є отримані показники соціальної корисності виробництва. Одним із них визначається частка продукту, споживаного людьми, у валовому продукті, а другим — відношення частин робочої сили, знарядь праці, предмета праці, що беруть участь у відтворенні робочої сили, до сумарної величини цих трьох виробничих елементів. Треба прагнути до збільшення не взагалі ВВП, а, у першу чергу, тієї його частини, що її станов­лять матеріальні блага. Інша частина ВВП по­винна бути якомога меншою, але достатньою, щоб виробництво було дієздатним. По суті, ці показники визначають економічний ККД ви­робництва.

Як показує аналіз [1, с. 393–399] статистич­них даних, із розвитком виробництва його еко­номічний ККД безперервно зменшується, у той час як ККД техніки збільшується. Так, на­приклад, у Росії і СРСР за вісім десятиліть економічний ККД виробництва знизився з 40% у 1913 р. до 30% у 1990 році. У високороз-винутих країнах цей показник може бути ще меншим. Хоч термічний ККД техніки за цей час зріс із 8% у паротяга до 44% у машини з ди­зельним двигуном. Якщо цю тенденцію зни­ження соціальної корисності виробництва не переламати, то виробництво все більше працю­ватиме заради самого виробництва. А це не тільки не дає потрібного матеріального забез­печення людям, а й породжує чимало соціаль­них, екологічних і навіть технічних проблем.

Іншим прикладом на користь теорії стало створення інструментарію, придатного для виконання соціально-економічних експери­ментів не «на людях», а в лабораторії — на ЕОМ. При розробці наукового проекту* на основі математично строгого вирішення еко­номічних завдань даної теорії, сформовано методологію економіко-математичних експе­риментів на ЕОМ розширеного відтворення будь-якого масштабу в необмеженому інтер­валі часу [4]. Уперше в світовій практиці було виконано лабораторний експеримент з роз­ширеного відтворення в масштабі країни — України — в інтервалі 1960–2015 років. У табл. та на рис. 1 і рис. 2 наведено результа­ти експериментів при двох варіантах еконо­мічної політики, що визначає розподілом де-факто три види вироблюваних продуктів по трьох сферах виробництва. Відмітимо, що в реальності розподіл продуктів може бути будь-яким: ринковим, адміністративно-при­мусовим, тіньовим, кримінальним.

Таблиця. Розрахунок основних виробничих Ав і невиробничих Анв фондів, оборотних матеріальних коштів Аоб., валового продукту П і продукту невиробничого споживання П1 України [млрд руб.]
(1960–1990 рр. — у цінах розрахункового року, 1990–2015 рр. — у цінах 1990 р.)

 

Роки

1960

1965

1970

1975

1980

1985

1990

1995

2000

2005

2010

2015

вар.

Ав

44

65

97

147

214

288

322

232

194

213

268

391

1

44

65

97

147

214

288

322

232

194

214

240

309

2

Анв

37

63

96

116

135

177

197

128

79

72

82

100

1

37

63

96

116

135

177

197

128

79

72

82

100

2

Аоб.

13

26

38

50

67

94

97

42

26

44

67

102

1

13

26

38

50

67

94

97

42

26

44

67

102

2

П

49

84

115

146

187

238

225

98

73

116

176

244

1

49

84

115

146

187

238

225

98

73

116

176

244

2

П1

22

29

37

45

53

58

66

43

16

26

42

45

1

22

29

37

45

53

58

66

43

16

26

42

45

2

П1/П

0,45

0,35

0,32

0,31

0,28

0,24

0,29

0,44

0,22

0,22

0,24

0,18

1

0,45

0,35

0,32

0,31

0,28

0,24

0,29

0,44

0,22

0,22

0,24

0,18

2

 
У першому варіанті розподіл вироблюваних продуктів із 1960 по 2015 р. узятий таким, яким воно було в УРСР з 1960 по 1990 рік. Тут превалювала група «А» над групою «Б», і при зростанні ВВП переважно нарощуються засо­би виробництва. У цьому варіанті показник со­ціальної корисності виробництва (у табл. пе­редостанній рядок — варіант 1, на рис. 1 — кри­ва 4) зі зростанням ВВП знижується з 0,45 в 1960 р. до 0,18 в 2015 році.

При цьому «хліб» і «масло» поглинатиме так звана «паща», утворена зоною між кривими 2 і 4. Межі, до яких може розкриватися «паща», пе­ребувають між нулем і одиницею. Чим нижчий ККД (крива 4), тим більше розкривається «па­ща», що вимагає дедалі більше засобів вироб­ництва. Відповідно менше у відсотковому від­ношенні залишається засобів на підтримку й підвищення рівня життя населення.

Варіант 2 — збереження економічної політи­ки варіанта 1 до 1995 р. і її поступової зміни в період 1995–2015 рр. у бік соціальної корис­ності виробництва, тобто збільшення еконо­мічного ККД.

У другому варіанті зі зміною економічної по­літики, причому в роки економічної кризи*, показник соціальної корисності виробництва (у табл. останній рядок — варіант 2, на рис. 2 — крива 4) до 2010 р. збільшується в 2010 в 1,5 раза, а до 2015 р. — майже вдвічі. Тут вироб­ничі фонди менші на 10% у 2010 і на 20% — в 2015 р., а продукт П1, споживаний у так званій «невиробничій сфері», збільшується при цьо­му в 1,5 і 3,5 раза. За раціональної економічної структури потрібно менше засобів для самого виробництва і можна більше виробляти мате­ріальних благ.

У 2-му варіанті виробництво динамічніше, має більше можливостей для підвищення при­бутковості у всіх сферах відтворення і збіль­шення валового продукту П за меншої кількос­ті засобів виробництва Ав (див. табл., варіант 1 і 2). Це аналогічно до того, як у техніці раціо­нальним проектуванням, наприклад, вантажної автомашини досягається зниження її власної ваги, витрат пального і підвищення її корисної вантажопідйомності.

Раціональний розподіл вироблених продуктів між сферами відтворення виробничих елементів (робочої сили, знарядь праці, предмета праці) є найефективнішим способом успішного розвитку економіки і підвищення рівня життя населення.

Теорія соціалу також дозволяє осмислено підходити до вирішення проблем соціально-економічних перетворень, зокрема, під час роз­робки проектів переходу до ринкової економі­ки [5]. У цьому проекті розрахунковим шля­хом були визначені терміни (5–6 років), необ­хідні для проведення реформ засоби (в обсязі 1–1,2 річного ВВП країни) і внутрішні джере­ла їх отримання, етапи перетворення системи економічних механізмів функціонування на­родного господарства в цілому, а також нульо­ві етапи підготовки реформ. Здійснення бо пе­ребудови лише методом «проб і помилок» об­ходиться народам невиправдано дорого. Мож­на не тільки прогнозувати, а й проектувати економічний розвиток, як для вирішення сьо­гочасних завдань, так і для передбачення мож­ливих проблем у майбутньому. Уже зараз необ­хідні плани розвитку на 25 і більше років. У недалекому майбутньому при використанні кос­мічних технологій можуть знадобитися плани на багато десятків і навіть на сотні років.

Теорія соціалу, що ґрунтується на універ­сальних законах економіки виробництва, є уні­версальним науковим інструментарієм і дає економічній науці експериментальний зміст. Вона дозволяє розробляти економічні високі технології та аналізувати економічні процеси в лабораторних умовах. Без створення таких технологій важко обходитися нині і зовсім не можна буде обійтися завтра.


* Початок у № 12 за 2006 р.
Терміном «соціал» визначена сукупність трьох виробничих елементів: робочої сили, знарядь праці, предмета праці.

* *Проект 08.05.01/029-93 «Розробка організаційно-економічного механізму оптимального управління народним господарством України» програми ДК НТП України 07.02 «Економіч­ні проблеми побудови державності України». Науковий керівник проекту кандидат техн. наук А. Ф. Бабицький.

*** У 90-х роках економіка розбалансована (див. рис. 1 і рис. 2): виробництво засобів ви­робництва (крива 1 і 2) за відсутності потрібних інвестицій «недоспоживає» – знак (-), а відтворення робочої сили (крива 4 і 5) при низькому рівні споживання «переспоживає» — знак (+).

Література

1.  Бабицкий А. Ф. Социал. Законы и теория экономи­ческих процессов настоящего и будущего: — К.: МАУП. — 2005. — 406 с.

2.  Герман Дейлі. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. — К.: Інтенсфера, 2002. — 298 с.

3.  Бандура О. Про уніфікацію цілей економіки та еко­логії // ПЕРСОНАЛ. — 2003. — № 9. — С. 56–61.

4.  Бабицький А. Ф. Модель розширеного відтворення та її реалізації на ЕОМ // Машинна обробка інформації (Мiжвiдомчий наук. зб., Київський державний економіч­ний університет). — 1997. — Вип. 59. — С. 28–36.

5.  Бабицкий Арнольд. Модель и проект рыночной экономики. — К.: Вид.-полиграф. центр «Знання». —
1993. — 144 с.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту