Народився 14 квітня 1940 року на Чернігівщині. Батько загинув на фронті, воєнне і повоєнне лихоліття пережив разом із мамою-колгоспни-цею, двома сестрами, дідусем та бабусею. До школи ходив у сусіднє село, долаючи по дванадцять кілометрів щодня, аж поки в десятому класі рідні не склалися й купили йому велосипед. Навчався затято, школу закінчив на відмінно, а вступаючи до Шевченкового вузу, за кількістю балів випередив усіх інших абітурієнтів, які подали документи на геофак, хоча конкурс у тому далекому вже 1957-му був вісім претендентів на одне місце. Фахом своїм обрав гідрогеологію, а вже незабаром за успіхи в навчанні одержував підвищену стипендію. Двадцятивосьмирічним захистив кандидатську дисертацію, через два десятиліття — докторську, став професором Київського держуніверситету й очолив кафедру, крок за кроком долаючи наукові сходинки. Нині - доктор геолого-мінералогічних наук. Професор. Президент Академії наук вищої школи України (1999р.). Дійсний член (академік) Міжнародної кадрової академії (1997р.). Ректор Державної академії керівних кадрів освіти (1999 p.). Член національної комісії з питань сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України (2000р.). Віце-президент Міжрегіональної Академії управління персоналом із регіональної та виховної роботи - генеральний директор Всеукраїнського університету. Головний редактор науково-практичного журналу «Освіта і управління». Автор 250 наукових праць, підручників, навчальних посібників, монографій. Нагороджений нагородою імені Ярослава Мудрого АН вищої школи України, урядовою нагородою Франції - орденом Академічних Пальм, орденом МКА «За розвиток науки та освіти», золотою медалью МКА «За заслуги в освіті».
За цикл праць «Наукові основи формування ресурсів підземних вод як джерела якісного водопостачання та раціонального господарського водокористування» у складі групи вітчизняних учених удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки 2004 року.
Передмова до ювілейної РОЗМОВИ
Природна, а я сказав би — глибоко народна кмітливість і допитливість, азарт і працьовитість вигранювали науковий талант Миколи Дробнохода, — особистості різнобічної, безумовно, цікавої і відомої в гідрогеології, у педагогіці, у галузі організації освіти і науки, у публіцистиці, а тепер і в політиці,
— як перший заступник голови Української Консервативної партії. За такої зайнятості потрібно бути людиною надзвичай но організованою, аби й по службі встигати, і мати час дати во лю природному плинові душі. Скажімо, вихопитися на вихідні із заклопотаного столичного життя в рідне село.
А ще — література, насамперед фахова, хоча Микола Іванович за своє життя охоче відгукується на вишукане художнє слово, прозу та поезію, незрідка цитуючи уподобані рядки, проводячи паралелі, які, вважає, вносять «родзинку» і в найсухіший науковий текст; живопис, де не любить сірих тонів, а любить яскраві, сонячні — мов квіти на картинах Катерини Білокур та Марії Прийма-ченко. Можливо, ці життєрадісні й оптимістичні барви, певною мірою, відображають і світовідчуття людини, котра відзначає нині своє шістдесятип'ятиріччя.
«У Києві поневірявся по кутках...»
— Миколо Івановичу, почнемо розмову з того, що Ви — сільська людина, якій довелося утверджувати себе в місті, у столиці; можна тільки уявити, як це було непросто.
— Моя доля — це доля того покоління вчених, немало з яких народилися в селі й спромоглися пронести сільську, а точніше сказати - споконвічну українську ментальність через усе життя. Звісно, мені й на гадку не спадало, що стану відомим ученим, що прийдуть визнання і нагороди. Так доля склалася, і все, що зі мною відбулося, мабуть, на роду написано. Хоча обставини аж ніяк не сприяли, аби став я бодай звичайним киянином. Не мав у місті ані квартири, ані родичів, а мене чомусь залишили в столиці, запропонувавши роботу в науково-дослідному інституті. Говорили, що паростки вченого в мені побачили, а я поневірявся по кутках, пригадую, хотів навіть поїхати кудись на Північ, щоб заробити грошей, чи повернутися в село. Старші, досвідчені в науці й житті люди переконали залишитися, і з часом я настільки відчув смак наукового буття, що, як кажуть, спав і думав про те, що зроблю завтра, прагнув бути не останнім у новому для мене науковому середовищі. І днював із тим, досліджуючи, узагальнюючи, висвітлюючи результати в часописах, — одним словом, творив... І зрештою пощастило разом із колегами вкласти в наукову скарбницю розробки, що стосуються розв'язання проблеми забезпечення екологічно чистою водою потреби нашої країни — нині, на жаль, не дуже багатої на водні ресурси.
Кожна випадковість має свою закономірність.
— Нещодавно за цю працю Ви одержали Державну премію України у галузі науки і техніки. Чи можна сказати, що це — вінець, вершина, а водночас — визнання Ваших із колегами зусиль, які працювали над украй важливою проблемою?
— Безумовно, для мене це запитання риторичне. І дяку вати Богу, що саме таке щасливе закінчення мали ті наші зусилля. Хоча, можливо, і це якимось чином випадковість. Але у всякої випадковості є своя причинність, своя детермінація. І щастя для вченого, коли його праця так високо поціновується на державному рівні.
— Миколо Івановичу, Ви природничник і за освітою, й за спрямуванням наукового пошуку. Але час вносить корективи...
— Так, він змінює обставини нашого буття, на які не зважати не можна. Я тут не виняток, тому ось уже впродовж років незалежності України працюю в галузі гуманітарної науки — досліджую проблеми освіти, стійкого розвитку нашої держави у світовому контексті; хвилює мене також чимало інших питань, на які необхідно відповідати сьогодні, аби побачити заможну й успішну країну в майбутньому.
Продаючи РЄСУРСИ, крадемо майбутнє— Зовсім недавно я з інтересом читав Вашу статтю з економічних проблем, переглянув серію телепередач із Вашою участю, де переконливо аргументу вали свої погляди на вітчизняну освіту, науку. На те, яке важливе місце в державі має посісти інтелект, якого ставлення до себе він потребує...
— Я і нині, користуючись нагодою, хочу наголосити: тільки інтелект, який вдосконалюють лише через розвиток освіти й науковий пошук, може створити підґрунтя для розвою України, для перетворення її на багату, за можну, духовно піднесену європейську державу. Однак нині саме цієї умови і не дотримуються, тобто науковий пошук маячить десь далеко, в перспективі, а розвиток у державі впродовж усіх чотирнадцяти років неза лежності йшов не на зміцнення інтелекту, а навпаки — на його занепад, руйнацію, можливо несвідому, від неро зуміння того, що насамперед потребує уваги. Кажу це, маючи перед собою багатий доказовий матеріал, аналізуючи всі програми, які пропонував уряд і затверджував парламент. Так от: не було жодної науковообґрунтованої програми, яка б відкривала шлях, яким треба йти Україні. Тим паче за ситуації, у яку потрапила молода держава, щойно проголосивши незалежність, — держава, економіка якої була своєрідним структурним підрозділом економіки колишнього Радянського Союзу.
По суті й не програми то були, а еклектичний набір проблем, які потрібно було якось вирішувати. І вирішу вали так, що нині не можемо зібрати докупи всього, що залишається. Натомість починаємо говорити про економічне зростання, якого, до речі, немає; про те, де взяти кошти на підвищення заробітних плат, пенсій тощо, а не думаємо про те, як забезпечити реальне підвищення життєвого рівня кожної української людини. І то — не лише сьогодні, а й на багато поколінь уперед. В іншому випадку вкрадемо майбутнє у наших дітей і онуків. Наша економіка ґрунтується переважно не на ефективному використанні ресурсів, а на їх продажу. Практично за безцінь. Так «здобувається» дельта, яку називають економічним зростанням. Можна ще більше продавати лісу, руди, вугілля, але через п'ять років у нас взагалі не буде основи для розвитку. А потрібно йти до інноваційного розвитку економіки.
ПРО інновації, ВВП і чпновнпх «академіків»
— Про економіку, до речі, нині говорять багато, але, здається, мало хто скаже достеменно, що це таке
взагалі і для України зокрема.
— Справді, розмов чимало, однак, подивіться: чи визначено пріоритети? Ні. У нас немає коштів, аби просто розробляти інновації. Та ми й не можемо цього робити. Коштів нині не вистачає на те, щоб на сучасному рівні творити новітні технології. Судіть самі: нуль і три десятих відсотка від ВВП... Цього не достатньо навіть на те, щоб утримувати наявний потенціал. А необхідно ж нарощувати його. Відомо: якщо менше ніж два відсотки від ВВП виділяється на науку, то гине і наука, і соціальний розвиток занепадає. В Україні згідно з законом цей показник мав становити 1,7. Маємо — 0,3-0,4. До того ж настворювали безліч академічних структур. Уявляєте: шість державних академій! Самоврядних. Запитуєте, що це означає? А означає: робимо все, що хочемо, звітуємо самі перед собою. Заробітні плати, а точніше дотації, академіки отримують справно.
— З державного бюджету...
— А то звідки? До того ж якщо ти вчений-фахівець, то отримуєш мало. Зате маємо безліч державних чиновників, які стають професорами й академіками, отримують дотації, про які я говорив. А якщо той чиновник дійсний член двох академій, то й удвічі більше. Необхідно істотно реформувати цю галузь. Нині вища школа, яка має підкріплюватися наукою, взагалі позбавлена належного розвитку. Професор там, по суті, перетворився на викладача, вчителя. Прийшов, прочитав лекцію і пішов. А він же має бути професором-до-слідником, працювати в лабораторії і бібліотеці, щоб відкрити щось нове й подати студентам.
— Дивна ситуація з тими державними «академіями», про які Ви, Миколо Івановичу, щойно говорили. Невже тут неможливо нічого змінити?
— Можна і потрібно. За кордоном, скажімо, такі академії перетворені на громадські об'єднання вчених. Саме на цьому ґрунтується сутність громадянського суспільства, де вчені, а не корумповані чиновники, визначають, хто академік, а хто ні. Варто скористатися цим досвідом. А науку реальну, науково-дослідні інститути, якщо вони ще збереглися, долучити до вищої школи. Відтак вона отримає підтримку науковців, а науковці - справжню й цікаву роботу. Вища школа без науки, а саме такою вона стала, — це занепад національної освіти, це рух до стану країн третього світу.
— А поєднавши зусилля вищої школи й науки, досягнемо певної гармонії?..
— Переконаний: необхідно діяти саме так! А не навпаки, не так, як це звучало нещодавно на парламентських слуханнях із вуст навіть Президента НАНУ Бориса Євгеновича Патона. Чулася мені в його словах розгубленість. І не хочеться вірити, що — безнадія. Утім, дивує балаканина деяких учених НАНУ, що зміцнення вищої школи не має перспективи для розвитку національної науки. Скажімо, один
із них у газеті «Дзеркало тижня» пропонує передати академічні заклади в структури вищих навчальних закладів. По-іншому як невіглаством, на мою думку, це не назвеш. Реалізація такої пропозиції була б аналогічною передачі потужної сільськогосподарської техніки тим, хто обізнаний лише з первісно-общинним стилем господарювання.
За димом СВІТУ не впино...
— Миколо Івановичу, наскільки екологічна, на Ваш погляд, сучасна наука? Чи можна до безмежності роз
вивати виробництво — навіть високотехнологічне?
— Останнім часом екологічними проблемами я займаюсь досить глибоко, веду також спецкурс у Міжрегіональній Академії управління персоналом. Нині — це провідний напрям моїх наукових шукань. І не випадково нині ми говоримо про так зване інформаційне суспільство, про стійкий розвиток України, де екологічна складова є провідною. Увесь донинішній розвиток суспільства — індустріальний, постіндустріальний — це розвиток, який грунтується на парадигмі економічного розгортання без меж. Ніхто не ставитьобмежень. А це означає, що виснажуються ресурси, отже, неминуче наближається момент, коли людство, не маючи їх, змушене буде закінчити час свого існування. А за стійкого розвитку України з'являється обмежуюча екологічна складова: стільки природа може витримати, а далі - зась!
— На Ваш погляд, цього своєрідного екологічного імперативу достатньо, щоб люди нормально жили?
— Цілком. По-іншому просто бути не може. Необхідно навчитися плекати, берегти, раціонально використовувати ресурси.
— Ще одна казка для людства? У цьому воно, здається, не знає стриму.
— Що й казати, ситуація складна, картина її суперечлива. Нині навіть Сполучені Штати Америки йдуть до стійкого розвитку, але обмежень на цьому шляху знову ж таки не ставлять жодних. На один долар ВВП вони витрачають у середньому приблизно три кілограми сировини — повітря, води, руди, землі, лісу... Щодо нас, то ніде такої інформації немає. Але ще радянська статистика свідчить: близько однієї тонни! Запитуєте про інноваційні технології? Тут ще нічого не змінилося і здійснюється за старими зразками, на
старій інфраструктурі, на старому обладнанні. На допотопних домнах і мартенах працюємо — за димом світу Божого не видно... Тут чи не єдиний вихід — підвищення культури не лише екологічної, а й, сказати б, загальнолюдської.
Українець — не американець. І навіть не японечь — Гадаєте, глобалізація допоможе? Утім, відомо, що
в цих процесах Ви — за плекання культури титульної нації.
— Погляньмо на світ. Розвиток німецької нації ґрунтується на розвитку культури німецької, розвій нації французької неможливий без розвитку французької культури. Та будь-яку іншу націю назвіть! А на основі якої культури в Україні має розвиватися економіка й усі інші сфери соціального буття, — питання риторичне.
— Миколо Івановичу, рівень національної культуру у нас часто чомусь пов'язують лише з піснями, танцями...
— Згоден з Вами, необхідно говорити про культуру в широкому розумінні цього слова - національну культуру, закорінену в нашу ментальність, в наші традиції. Без цього годі сподіватися на прорив в економіці, в інших сферах українського буття. Один лише приклад наведу. Спробували було американці використати систему, за якою працюють японці. Так от: американська ментальність не дала змоги використати японський досвід, хоча ті й інші економічно розвинуті. Але японець за своєю ментальністю,
духовними, моральними якостями — інший, ніж американець. У нього інша відповідальність, інший підхід до справи, інша винахідливість...
— Очевидно, кожен відомий учений хоче мати своє продовження в науці, своїх учнів, створити власну на
укову школу, чи не так?
— Безумовно, вчений багатий не лише своїми науковими знахідками, а насамперед — своїми учнями. І я щасливий, що свого часу таку школу було створено на кафедрі гідрогеології Київського національного університету імені Т. Шевченка. Це — фахівці різних наукових зацікавлень і спрямувань, зокрема, спеціалісти в галузі педагогічних наук. Але головне для мене та діяльність, за яку я врешті й отримав Державну премію. Це — природні і математичні моделі значної території України, зокрема Донбасу та Українського кристалічного щита.
Під нами — океан питної води — Миколо Івановичу, відомо, що готується до друку Ваш підручник «Оцінка запасів підземних вод». Цікаво, скільки їх в Україні, як вони використовуються?
— Питання дуже непросте. Адже відомо, наша держава належить до країн, малозабезпечених водними ресурсами. На одного мешканця припадає менше 1 тис. м3/рік, тоді як за визначенням 00Н достатньою вважається величина цього показника на рівні 10-15 тис. м3/рік. Чимало води — під землею. Прогнозні ресурси підземних вод оцінюються в 21 км3/рік, з яких 13 км3/рік вважаються не пов'язаними з річковим стоком. Уявіть собі простір від Прип'яті до Азовського моря. Смугу, ширина якої двісті п'ятдесят — триста кілометрів. Процеси, які там відбуваються, узагальнені в моїх працях. Завдяки їм розроблено карти, рекомендації, моделі. Вони мали б використовуватися для розв'язання проблем, пов'язаних із надзвичайно серйозною й актуальною проблемою постачання питною водою. Скажімо, такий величезний столичний мегаполіс, як Київ, міг би перейти на повне постачання з підземних надр. Однак державні служби, які мали б цим опікуватися, сьогодні практично нічого не роблять, начебто через брак фінансування, а фактично — через безвідповідальність. Замість того, щоб забезпечити країну екологічно чистою водою, яка б відповідала показникам найкращих міжнародних стандартів. До речі, вітчизняний стандарт — один із найстаріших у Європі. Навіть Росія зробила жорсткішими вимоги до стандартів води. А в Україні такий стандарт діє ще з 1982 року, і діє тому, що державні служби не хочуть щось змінити. Бо якщо встановимо жорсткіший стандарт, то в багатьох районах України вода за ним вважатиметься просто непридатною для вживання.
— Сумнівні перспективи...
— Але, на щастя, є широка наукова база, створена на шою групою, а також іншими вітчизняними вченими, які займалися цією проблемою в різних регіонах країни. Втілення цих ідей і розробок допоможе українцям стати здоровішими і жити довше, ніж сьогодні.
Допоки ж маємо дуже невтішну статистку. Вона свідчить: близько вісімдесяти відсотків захворювань в
Україні викликані вживанням неякісної питної води. Екологічна складова, до якої ми повертаємося в сьо
годнішній розмові, стосується нашої культури в широкому сенсі, бо врешті-решт народ із високою культурою дбає про здоров'я своєї нації, свого етносу. У світі екологічна частка у своєрідній карті здоровая, яка охоплює спосіб життя, генетичний чинник, стан медицини тощо, становить 20 %, а в Україні цей показник сягає 60-70 %.
От яка це важлива й гостра проблема.
Молодь: наша хата не скраю
— Миколо Івановичу, хотілось би, щоб Ви сказали й про виховання тих, хто йде за нами в нескінченній
зміні поколінь. Про молодь, якою нині опікуєтесь у Міжрегіональній Академії управління персоналом як
віце-президент МАУП. Вас бачили разом із нею не лише в аудиторіях, а й на Майдані під час Помаранчевої революції. Очевидно, у Вас ще свіжі враження від тих незабутніх подій. Які шанси нинішньої молоді увійти в життя нормальним, цивілізованим руслом. До чого, на Ваш погляд, щонайперше вона покликана сьогодні?
— Як на мене, нинішня молодь, хто б і які перешкоди не ставили перед нею, — гарант того, що Україна виконає історичну місію, задля якої її створив Бог. Переконаний, що ця молодь перетворить на розвинену й цивілізовану країну Європи і світу нашу державу; що наша молодь - найбільший здобуток в умовах розвитку незалежної України. До Помаранчевої революції дехто не вірив у здатність, у прагнення українського народу, захистити себе і своє майбутнє, втіленням якого є молодь. Чого раптом: український народ — та на барикади? Надто довго він був у неволі різних режимів і нам на'язували менталітет, який стисло можна визначити так: моя хата скраю. Мовляв, повстати може будь-який інший народ, тільки не цей. А тут ніхто й не повставав, а сперся на свою одвічну мудрість і чітко сказав «так!» тим, кому він вірив, і рішуче «ні!» — тим, хто хотів його роз'єднати і повести на узбіччя світу. Рішуче «так!», сказане також і молоддю но вому політичному лідерові держави, визначило тодішню перемогу. Саме таку молодь, багату не лише знаннями, а й ьдуховно, готує Міжрегіональна Академія управління пер
соналом. Така молодь не дозволить, щоб держава, яка будується, зійшла з курсу на справжні цінності, які привели її на Майдан, бо одна справа взяти владу, інша — вміння нею якомога ефективніше скористатися.
— Тобто та молодь, про яку Ви так тепло й обнадійлива говорите, Миколо Івановичу, завжди здатна зробити свій громадянський вибір?
— Мало того: переконаний — це буде справді український вибір на розбудову потужної незалежної, заможної держави, в якій переважатимуть духовні, цінності, де пріоритетною стане духовна сфера організації суспільства, що забезпечить необхідний політичний та економічний розвиток. А це можливо лише за умови, якщо в Україні врешті-решт постане дійсно українська влада, національна за суттю і змістом, як про це записано в основних засадах Української Консервативної партії.
Іншими словами, ми виступаємо за українську етнократію, за якої усі гілки і рівні державної влади належать представникам титульної української нації з одночасним пропорційним залученням представників національних меншин.
— Партія не так давно створена, через те, можливо, нашим читачам узагалі було б цікаво бодай стисло
довідатися про саму ідеологію українського консерватизму.
— Партія тільки-но починає своє політичне життя в Україні, і хоче, звісно, стати не однією з багатьох мало помітних партій, а зайняти помітну позицію в політичному спектрі країни. Отож, український консерватизм — це народна ідеологія, яка об'єднає на духовних традиціях та морально-правових засадах національного буття верстви і титульної нації, і національних меншин.
Стрижнем такого об'єднання є державна українська мова, захист і розвиток якої має бути обов'язком кожного патріота.
Вів розмову Олександр КАВУНЕНКО