головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 4/2007 
Персонал № 4/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Єрусалимський синдром (продовження)

Ісраель ШАМІР

Судячи із синтаксису й фонетики мови ідів (ідиш), ми — народ змішаного (як і всі на світі) походження, з помітним елементом тюрків (хазарів і половців), південних слов'ян (родичів болгар і греків) і прибалтійських слов'янських племен, на зразок сербів. Генетика підтверджує тюркське, південнослов'янське, балто-слов'янське коріння, а, крім того, й сліди стародавніх іудеїв.

Це споріднює нас з палестинця-ми, справжніми нащадками давнього Ізраїлю. Коли я бачу мужність юних борців інти-фади, які з пращею в руці стоять перед танком, я згадую про доблесть Давида і його героїв. Палестинці — нащадки громади, що породила апостолів, отців церкви, діву Марію й св. Георгія Переможця. Але наші діди були іншим, новим етносом, що лише схопився за стремено примари. Це відчув чудовий англійський письменник Честертон. У його оповіданні «Лілова перука» з'являється герцог Ексмурський, який ховає своє вухо під вигадливою ліловою перукою. Ходили чутки про страшне прокляття, тавро диявола, жахливу форму вуха, що передавалася в його роді з покоління в покоління. Той, хто побачить це пекельне вухо, збожеволіє, казали люди, жаліючи останнього нащадка стародавнього проклятого роду. Тільки скромний католицький священик отець Браун не злякався і збив лілову перуку. Під нею виявилося звичайне вухо. Герцог Ексмурський був розбагатілим єврейським фінансистом, Гусинським-Березов-ським, який купив титул і маєток, а заодно привласнив і стародавню легенду про «прокляття Ексмурів».

Наші предки охоче видумували міфи для легковірних гоїв, поки й самі в них не повірили. Як скромна дівчина Тес, вони пишалися уявною кревністю з ясновельможними д'Ербервіллями. Що ж, замилити людям очі — справа неважка. Молодим, сімнадцятилітнім, засмаглим і струнким хлопчиком я видавав себе на пляжі в Сочі за сина іспанського гранда, який утік до Радянського Союзу після перемоги Франко. Ідучи, я вловив чуйним вухом слова, адресовані брюнетці: «Що не кажи, а кров і шляхетне походження даються взнаки». За цим самим принципом пішли іди. Якщо ж є серед нас нащадки давнього палестинського єврейства, то їх легко відрізнити за любов'ю до Палестини і до своїх найближчих родичів — корінного народу Палестини. А отже, останній вибір залишається за ними.

Індустрія Голокосту

Як бути багатим і впливовим — і уникнути заздрості і ненависті? Як обібрати ближнього, щоби він тобі ще й поспівчував? Як правити — і викликати жаль і співчуття? Це задача, складніша за квадратуру кола. Споконвіку аристократи й священнослужителі билися над її розв'язанням. Вони повторювали, що влада і гроші — від Бога, і кращого вигадати не могли. Раніше чи пізніше гільйотина й сокира ставили все на свої місця. Зі зникненням віри задача стала здаватися нерозв'язною. «Квадратурі кола» дали раду американські євреї. «Верхівка цієї супербагатої, впливової, могутньої громади качає гроші зі швейцарців, німців і американців, править Америкою і світом, сприяє злочинам проти людяності в Ізраїлі, визначає курс долара й водночас підтримує свій імідж нещасних, скривджених, гнаних за допомогою одного простого, але ефективного засобу — пропагандистської машини Голокосту».

Так пише Норман Фінкельштейн, американський єврейський науковець і дисидент, професор Нью-Йоркського університету. Він випустив невелику книжку «Індустрія Голокосту», що відкриває очі на деякі аспекти цього геніального єврейського винаходу. Фінкельштейн доводить, що до 1967 року ніхто у світі не цікавився загибеллю євреїв у дні Другої світової війни. Найменше цікавилися американські євреї, які й про Ізраїль не думали. Від 1945 до 1967 року в Америці вийшло лише дві книги про загибель євреїв, причому і їх не помітила громадськість.

У 1967 році Ізраїль здобув блискучу перемогу над своїми сусідами. Американці оцінили успіхи молодого хижака й зробили його союзником. Тільки після цього американські євреї стали розкручувати пропагандистський апарат Голокосту. З його допомогою вони захищали і виправдували порушення прав людини на окупованих Ізраїлем територіях. Що більше палестинців Гази гинуло від ізраїльської зброї, то голосніше кричали американські євреї про нацистські газові камери. Ізраїль і Голокост стали стовпами нової єврейської релігії в США, що підмінила собою постарілий Старий Заповіт.

З того часу процес пішов: виросло багатство американських євреїв і їхній вплив у держапараті і пресі США. 30% найбагатших людей Америки, 30% міністрів і банкірів, 20% професорів університетів, 50% провідних юристів — євреї. Євреям належить більш як половина всіх капіталів Уолл-стріт. Легенда про вічно гнаний народ і про страшний Голокост стала необхідна — не тільки для захисту Ізраїлю від осуду світовою громадськістю, а й для захисту єврейських багатіїв і олігархів від критики. Якщо хтось хоч слово скаже проти єврея-шахрая, преса, що належить євреям, терміново згадує Освенцім.

«За допомогою розповідей про Голокост, — пише Фінкельштейн, — одну з найсильніших у військовому сенсі держав світу, яка жахливо порушує права людини, подають як «потенційну жертву», а найзаможнішу в США етнічну групу — нещасними біженцями. Статус жертви дає передусім імунітет від заслуженої критики».

Для нас, ізраїльтян, слова Нормана Фінкельштейна не новина. Багато ізраїльських публіцистів, а також історики писали, що сіонізм використовує пам'ять жертв нацизму у своїх меркантильних інтересах. Так, відомий ізраїльський публіцист Арі Шавіт писав з гіркою іронією (у газеті «Гаарец» після убивства 100 біженців у селі Кана в Лівані 1996 року): «Ми можемо убивати безкарно, тому що на нашому боці музей Го-локосту». Боаз Еврон, Том Сегев та інші ізраїльські автори випередили багато заяв Фінкельштейна. Але в Ізраїлю завжди було більше волі, ніж у єврейських громадах Розсіяння.

У США деякі готові ризикнути. Фінкельштейну допомагає походження. Він — син жертв Голокосту. Ус я його родина загинула від рук нацистів, лише батько й мати пройшли через Варшавське гетто, концтабори, примусову працю й дісталися до берегів Америки. Це додає особливого ефекту його словам, коли він прямо говорить про тих, хто заробляє на крові жертв.

Він доводить, що верхівка єврейської громади здобувала мільйони і мільярди на ґешефті Голокосту, у той час як справжнім жертвам нацизму перепадають жалюгідні крихти. Так, з мільярдів доларів, викачаних єврейською верхівкою з Німеччини, люди на кшталт Лоуренса Іглбергера, колишнього міністра закордонних справ США, одержують 300 тисяч доларів на рік, а батьки Фінкельштейна за усі свої концтабори отримали 3 тисячі доларів у зуби. Директор центру Візен-таля («Діснейленд-Дахау»), цього мисливця за нацистами, одержує півмільйона доларів на рік. Тільки 15% німецьких компенсацій, отриманих на «незаможних страждальців», досягли мети, інше застрягло в каналах і в кишенях єврейських організацій.

Єврейські вимоги компенсацій перетворилися в рекет і вимагання, пише Фінкельштейн. Так, швейцарські банки виявилися легкою здобиччю — вони залежали від американського бізнесу і боялися поганої слави. Американські євреї, які контролюють пресу США, почали кампанію наклепів і дифамації проти швейцарських банків, яка має расистський характер: «швейцарці жадібні і скупі», «характер швейцарців поєднує простоту і нещирість», «швейцарці — позбавлений чару народець, який не дав людству ані художників, ані героїв». До цього додався економічний бойкот — адже американські євреї очолюють більшість фінансових організацій Америки і розпоряджаються трильйонами доларів пенсійних фондів. Щоб уникнути ще більших збитків, швейцарці погодилися заплатити здирникам. Отримані гроші осіли в кишенях єврейських адвокатів і організацій.

Очевидно, єврейські ділки від Голокосту розуміють, з ким можна, а з ким не варто зв'язуватися. «Якби вони поводилися з американськими банками, як зі швейцарськими, євреям довелося б шукати притулку у Мюнхені», — жартує Фінкельштейн.

Розправившись зі швейцарцями, єврейські організації взялися знову за Німеччину. Вони зажадали компенсацію за примусову працю, і під страхом бойкоту і судових акцій німецькі компанії погодилися заплатити.

Водночас євреї Ізраїлю відмовляються заплатити за конфісковане майно гоїв — землі, внески, будинки па-лестинців. Американські євреї виступають проти компенсації американським неграм за роки рабства. Америка і не думає про компенсації індіанцям, які стали жертвами геноциду в XIX столітті.

Досвід вимагання у Швейцарії і Німеччині — лише пролог до майбутнього пограбування Східної Європи. Індустрія Голокосту, пише Фінкельштейн, почала вимагання в бідняків колишнього соціалістичного табору. Першою жертвою тиску стала Польща, у якої єврейські організації вимагають усе майно, що коли-небудь належало євреям, оцінюване в багато мільярдів доларів. Наступна на черзі — Білорусія. Одночасно готується пограбування Австрії.

Його особливо обурюють оратори й лицедії Голо-косту, такі, як Елі Візель, «безсовісний захисник ізраїльських злочинців, нездарний письменник, актор з вічно готовою сльозою, який оплакує жертви за підхожу плату в двадцять п'ять тисяч доларів за виступ плюс лімузин». «Не за свій (відсутній) талант письменника або за обстоювання прав людини висунувся Візель. Він безпомилково підтримує інтереси, що стоять за міфом про Голокост». Фінкельштейн пояснює причини свого обурення. «Експлуатація Голокосту використовується для виправдання злочинної політики Ізраїлю й американської підтримки ізраїльської політики. Вимагання грошей у європейських країнах в ім'я «нужденних жертв» принижує жертви нацистського геноциду».

Фінкельштейн висміює надуману тезу «унікальності Голокосту». «Кожна історична подія унікальна в тому сенсі, що має свої особливості. Жодна не є абсолютно унікальною». Чому ж ця морально і логічно неспроможна ідея лягла в основу міфу? Та тому, що унікальність Голокосту — це єврейський «моральний капітал», залізне алібі для Ізраїлю і підтвердження винятковості єврейського народу. Релігійний єврейський діяч Ісмар Шорш визначив ідею унікальності Голокосту як «світський різновид ідеї обраного народу». Недарма Елі Візель постійно стверджує: «Ми, євреї, — інші, ми не такі, як усі». Пов'язана з цим ідея «споконвічного, ірраціонального антисемітизму всіх гоїв» сприяє створенню особливого параноїдального духовного клімату в Ізраїлю й у єврейських громадах. «Нас переслідують уже 2 тисячі років. Чому? Без жодної причини!» — вигукує Візель. Сперечатися з ним неможливо, тому що, на його думку, будь-яка спроба пояснити антисемітизм уже є актом антисемітизму.

Керівники американського меморіалу щосили боролися проти визнання циган жертвами Голокосту. Хоча циган пропорційно загинуло не менше, визнання їх жертвами зменшило б «моральний капітал» євреїв і підірвало б тезу про унікальність єврейського страждання. Доказ єврейських організаторів був простий: як можна рівняти єврея і цигана, як можна рівняти єврея і гоя? Фінкельштейн наводить нью-йоркський жарт: якщо сьогодні газети сповістять про «ядерний голокост, що знищив третину планети», назавтра з'явиться лист Елі Візеля в редакцію під заголовком «Як ви можете рівняти?!» Ми, ізраїльтяни, знаємо це надто добре: недарма стан прав людини-неєврея в Ізраїлі — один з найгірших у світі.

Фінкельштейн порівнює успішні зусилля євреїв в одержанні компенсації за збитки зі ставленням Америки до наслідків агресії у В'єтнамі. Американці убили 4–5 млн осіб у Південно-Східній Азії, зруйнували 9 тис. із 15 тис. містечок Південного В'єтнаму й усі великі міста Півночі, залишили у В'єтнамі мільйони вдів, проте єврейський міністр оборони США Вільям Коен відкинув не тільки ідею компенсації, ба навіть вибачитися відмовився: «Це була війна». Євреї стали єдиним у світі винятком із цього правила.

«Отримані індустрією Голокосту кошти варто було б спрямувати на компенсацію палестинським біженцям», — робить висновок Норман Фінкельштейн. Додам від себе: на цьому індустрія Голокосту збанкрутує — кому потрібні розмови про Голокост, якщо в цьому немає грошей?

І все-таки чудова книга Нормана Фінкельштейна не відповідає на основне запитання. Вона швидше загострює його. Як змогла виникнути індустрія Голокосту? Її основа — не почуття провини, оскільки американці не відчувають провини щодо убитих в'єтнамців. Вона швидше демонструє унікальну міць організованої єврейської громади Сполучених Штатів, що змогла нав'язати свій дискурс усьому американському суспільству, а потім, спираючись на Америку, — і європейцям. Панування американського єврейства у все-американському дискурсі, його поширення по світу на основі Pax Americana — ось основний висновок із книги Фінкельштейна, яким знехтував — або не посмів висловити — сам автор.

Як сіоністи рятували євреїв у роки війни

Для єврейського народу Друга світова війна стала страшною трагедією — третина євреїв загинула, було знищено найміцніші, традиційні громади. Чому це сталося, чому цей енергійний народ не зміг урятуватися? Крім очевидних винуватців — нацистів, були й інші винуватці, які сприяли трагедії, — хто з неуцтва, хто з байдужості до чужих життів, хто з причин ідеологічних.

Відомий анекдот розповідає про горобчика, який замерзав, та його було врятовано коров'ячим гноєм і погублено кицькою, і висновок такий: «Не всяк, хто на тебе гидить, ворог, не всяк, хто витягає з лайна, друг». Ця дитяча історія спадає на думку, коли йдеться про складні взаємини між євреями і сіоністським рухом. Випереджаючи наступне, сформулюємо основний докір на адресу сіонізму: цей рух виник для захисту і порятунку євреїв, насамперед євреїв Східної Європи, але потім своєю головною метою поставив створення і зміцнення єврейської держави в Палестині. Для досягнення цієї мети сіоністський рух був і нині є готовий пожертвувати інтересами євреїв. У роки світової війни так і сталося.

Для радянських людей це обвинувачення не повинне бути несподіваним: сіонізм — одноліток більшовизму, і він теж розвивався під гаслом «ліс рубають — тріски летять». Але от розходження: для більшовиків мета була універсальна — побудова соціалізму в Росії, досягнення щастя для всіх, а для сіоністів — державотворення на Близькому Сході, спадкоємцеві імперії Соломона. Для досягнення цієї мети всі засоби гарні.

Шабтай (Саббатай) Бейт Цві, старий російський єврей, пропрацював усе життя в архівах Єврейського агентства в Тель-Авіві, а вийшовши на пенсію, видав 1977 року власним коштом товстий том на 500 сторінок ін-кварто з довгою і неясною назвою «Криза постуган-дійського сіонізму в дні Катастрофи 1938–1945 років». Ця книга залишилася не поміченою широким читацьким загалом, і її жахливі відкриття й висновки про роль сіоністського руху в трагедії євреїв Європи спричинили ефект вибуху бомби лише через шість років, коли їх було процитовано відомим і цілком офіційним ізраїльським істориком Діною Порат. Відтоді його працю неодноразово використовували історики, які не завжди покликалися на пенсіонера, який животів вдалині від мирських очей.

Щоб не повертатися до цього далі, скажу, що під «постугандійським сіонізмом» Бейт Цві мав на увазі сіоністський рух, що оформився ще на початку століття, тобто саме сучасний сіонізм XX століття. На думку Бейт Цві, на початку століття в сіонізмі виникла криза: приймати чи ні пропозицію Англії — створити єврейську державу в Уганді. Ті, хто дбав про благо єврейського народу, були за Уганду («меншовики»), але перемогли «палестиноцентристи» («більшовики»), які й узяли курс на побудову єврейської держави в Палестині за будь-яку ціну, чого б це не коштувало єврейському народові. Особливо це позначилося в дні торжества нацизму, коли єврейський народ не зміг врятувати третини своєї від загибелі — саме тому, що сіоністському рухові рятувати євреїв було ні до чого, якщо вони не їхали до Палестини, — а несіоністський єврейський рух великого впливу не мав.

«У грудні 1942 року, коли виявилися масштаби знищення європейських євреїв, — пише Бейт Цві, — майбутній другий президент Ізраїлю Шазар поставив риторичне запитання: чому ми (сіоністський рух) не знали, чому нацисти піймали нас зненацька?», а інший учасник того ж засідання лідерів сіонізму, Моше Арам, сказав: «Ми були мимовільними співучасниками убивства (тому що не знали і не вживали заходів)».

Сіоністська організація примудрилася «не знати» про Катастрофу аж до осені 1942 року, а це їй удалося тільки тому, що вона й не хотіла знати, дійде висновку Бейт Цві.

Далі Бейт Цві визначає, коли нацисти вирішили приступити до знищення євреїв: певне, влітку 1941 року, причому перший документ про це датовано 31 липня 1941 року. Знищення було секретом, і якби країни — супротивниці Німеччини знали про нього, вони могли б зупинити, або сповільнити, або зірвати виконання неписаного наказу Гітлера. Але сіоністська організація не була зацікавлена в розголосі, та й поводилася безвідповідально: ще до початку Другої світової війни, в 1939 році на XXI з'їзді сіоністського руху в Женеві глава сіоністів, майбутній перший президент Ізраїлю Хаїм Вейцман оголосив війну Німеччини — не від імені євреїв Палестини, не від імені сіоністів, а від імені всього єврейського народу. 21 серпня 1939 року цю заяву було опубліковано, і воно дозволило потім нацистам говорити, що «євреї розв'язали війну». На думку Бейт Цві, у цьому позначилася езопова позиція сіоністів, які завжди видають свої погляди за погляди всього єврейського народу та не дбають про народ.

Сіоністська преса корилася вказівкам своїх лідерів, і навіть коли 16 березня 1942 року в пресі з'явилися — на основі листа радянського наркома закордонних справ Молотова — перші свідчення про масові знищення євреїв у Бабиному Яру й інших місць, наступного дня, 17 березня 1942 року, у єврейських газетах Палестини вже було надруковано офіційне спростування: «Розмови про сто тисяч убитих євреїв — вигадки й перебільшення». Молотов пише про 52 тис. євреїв, убитих у Києві; газета сіоністів «Давар» передруковує його слова з застереженням: «За нашими даними, більшість загиблих у Києві — зовсім не євреї». В інших газетах також не прийняли даних Молотова і подали свої: у Києві загинула тільки одна тисяча євреїв. Бейт Цві цитує десятки сіоністських газет, і у всіх одна ідея: ніякого масового знищення не ведеться, це усе вигадки. «Не треба роздмухувати чуток, — писала газета «Гацофе» наступного дня, — і так багато бід у народу Ізраїлю і не слід додавати вигаданих». Але не преса винна, пише Бейт Цві, єврейське населення Палестини не хотіло чути поганих звісток з Європи. І все-таки «ціла армія письменників, коментаторів, журналістів накачувала читачів заспокійливими описами й липовими поясненнями». Тільки опозиційна група «Бріт Шалом», прихильники миру з арабами, повірили листу Молотова, але їх ніхто не слухав.

Водночас, доводить Бейт Цві, лідери сіоністів знали про справжній стан справ. Знали, але не цікавилися — і не тільки в Палестині, а й у Лондоні, і в Нью-Йорку. Співчуття від них чекати не доводилося: одним, як Бен Гуріону, було байдуже до європейських євреїв, інших обурювало, що євреї «дають себе вбивати», а не борються, як легендарні богатирі біблійних часів.

Замовчування мало грошові причини. Бейт Цві докладно розповідає, як боролися сіоністи зі спробами залучити чималі кошти сіоністської організації і єврейського народу — для порятування євреїв.

18 січня 1943 року відомості про загибель євреїв поширилися, приховати їх стало неможливо, тож довелося обговорити. На засіданні сіоністських лідерів перемогла позиція Іцхака Грінбойма: не давати ані копійки на справу врятування європейських євреїв і не дозволяти проводити збір коштів. «Це небезпечно для сіонізму, ми не можемо дати грошей із сіоністських фондів на порятування євреїв, цих грошей вистачило б, але ми збережемо ці кошти для нашої боротьби. Сіонізм вищий за все — це наша відповідь тим, хто вимагає порятунку євреїв Європи». На цьому ж засіданні Іцхака Грінбойма було обрано «міністром з порятунку» європейських євреїв»...

Сіоністський рух практично усунувся від турбот про врятування тих, хто гинув. Бейт Цві наводить десятки цитат із протоколів тих часів:

«У травні 1942 року вождь сіоністів Америки Абба Хіллель Сілвер визначив два основні завдання, що стоять перед сіоністами Америки: національне виховання і пропаганда ідеї незалежної єврейської держави. Про врятування — жодного слова. У жовтні 1942 року Бен Гуріон визначив три основні завдання сіонізму: боротьба з обмеженнями на імміграцію євреїв, створення єврейських збройних сил, державотворення в Палестині після війни. Про врятування — жодного слова».

Але сіоністський рух не тільки був байдужим до справи порятунку: він зірвав усі дотичні до неї плани під час Евіанської конференції. Цьому зривові Бейт Цві присвячує цілий розділ своєї книги й у ньому показує необмежений вплив сіоністів у масовій пресі і їхню спроможність впливати на розуми. Евіанську конференцію було скликано в березні 1938 року з ініціативи президента США Рузвельта, щоб допомогти еміграції євреїв з Німеччини, до складу якої на той час входила Австрія. Спочатку єврейський світ сприйняв скликання конференції з захватом і навіть дав їй назву «Конференція совісті світу». Сіоністський рух сподівався, що конференція віддасть Палестину на заселення євреям, що буде прийнято рішення, що зобов'язує Англію — суверена Палестини — приймати єврейських біженців.

Але цього не відбулася: Евіанська конференція займалася планами врятування євреїв, а не планами заселення Палестини. Усі представники країн говорили про можливості прийому біженців у своїх країнах і не думали тиснути на Англію. «І отут радикально змінилося ставлення сіоністів до конференції, — пише Бейт Цві, — захват поступився місцем гнівові, і надії змінилися розчаруванням. Було скасовано виступ глави сіоністського руху Хаїма Вейцмана: якщо конференція не збирається навіки вирішити проблему євреїв переселенням їх до Країни Ізраїлю — нема чого докладати зусиль». Негайно вся сіоністська преса підняла істеричну кампанію: «Ми кинуті, і ніхто нас не втішить у цьому безсовісному світі».

Несіоністські спостерігачі були оптимістичні: конференція давала надію на прийом усіх потенційних емігрантів у різних країнах. Надія мала підстави, і саме тому сіоністи щосили намагалися торпедувати конференцію. Бейт Цві наводить листа одного сіоністського лідера, Джорджа Ландауера, іншому — Стіве-нові Вайсу:

«Особливо ми (сіоністи) боїмося, що конференція спонукає єврейські організації до збору коштів для переселення єврейських біженців, а це зашкодить нам у зборі грошей для наших потреб». Бейт Цві резюмує промови глави сіоністів Хаїма Вейцмана: «Для прийому єврейських біженців у будь-якій країні буде потрібно багато грошей, отже, сіоністські фінанси буде підірвано. Якщо конференція буде успішною (тобто допоможе єврейським біженцям емігрувати з нацистської Німеччини) — вона завдасть непоправної шкоди сіонізмові. Не дай Боже, щоб країни — учасниці конференції виявили великодушність і запросили євреїв Німеччини, тоді Палестину буде відсунуто іншими країнами, євреї не дадуть грошей, і англійці не даватимуть дозволу на в'їзд до Палестини».

Так само ставилися до ідеї порятування євреїв й інші вожді сіонізму (на засіданні всемогутнього Єврейського агентства 26 червня 1938 року): Грінбойм говорив про «страшну небезпеку Евіану», і сам Давид Бен Гуріон сказав, що в разі успіху вона завдасть страшної шкоди сіонізмові. Головне завдання сіоністів, сказав він, знизити імідж конференції і постаратися зірвати її, не дати їй прийняти рішення.

Так вони і зробили — на конференцію виїхала делегація найнижчого рангу, і та в основному відмовляла делегатів інших країн: навіщо, мовляв, їм потрібні єврейські іммігранти?

В історії збереглася лише сіоністська точка зору: сіоністи були розчаровані, що конференція не чинила тиску на Англію і не зажадала переселення євреїв до Палестини. Сіоністи саботували зусилля всіх західних країн урятувати євреїв з нацистської Німеччини: нехай краще вони загинуть у Дахау, ніж виїдуть до будь-якої країни, окрім (майбутнього) Ізраїлю. Певна річ, у той час, у 1938 році, ніхто і не думав про можливість масового знищення, але усе-таки відповідальність сіоністів, що зірвали конференцію і об'єктивно сприяли загибелі мільйонів, є незаперечною. Адже нацисти хотіли тільки відкараскатися від євреїв, депортувати їх — але це було непросто. Багато євреїв Німеччини були німецькими патріотами і не хотіли залишати свою країну навіть в умовах тяжких гонінь. Незважаючи на Нюрнберзькі расові закони, погроми, дискримінацію, кількість євреїв, які емігрували, щороку падала й дійшла до 20 тисяч осіб. Усього від 1933 до 1938 року емігрувало з Німеччини лише 137 тисяч євреїв. Ці повільні темпи сердили нацистів, які бажали швидко збутися євреїв. Евіанська конференція мала допомогти вирішити проблему: знайти нове місце проживання для німецьких і австрійських євреїв.

Можливість домовитися була: Німеччина погодилася залишити в себе 200 тисяч євреїв, а інші країни були готові прийняти майже півмільйона людей упродовж трьох-чотирьох років, з них США — сто тисяч, Бразилія — 40 тисяч, Домініканська Республіка — 100 тисяч і т. д. Бейт Цві докладно розповідає, як сіоністи зривали всі плани еміграції євреїв — план Раблі та інші. Майбутній міністр закордонних справ Ізраїлю Моше Шарет (Черток) сказав на засіданні сіоністського керівництва 12 листопада 1938 року, через два дні після «Кришталевої ночі», масового погрому євреїв у Німеччині: «Єврейське агентство не повинне бути співучасником еміграції євреїв до інших країн». Іцхак Грін-бойм, «міністр у справах порятунку євреїв», висловився ще крутіше: «Потрібно зірвати організовану еміграцію з Німеччини і почати відкриту війну проти Німеччини, не задумуючись про долю німецьких євреїв. Певна річ, євреї Німеччини заплатять за це, але що вдієш».

Бейт Цві вважає помилкою «війну з Німеччиною», розпочату сіоністами: на його думку, усе ще можна було домовитися, налагодити відносини, а не брати курс на блокаду, бойкот, ізоляцію Німеччини. Так можна було уникнути, на його думку, антиєврейських заходів.

Сіоністи зривали всі спроби порятунку євреїв поза Палестиною. Народи світу хотіли врятувати євреїв, але не на руїнах палестинських сіл, не шляхом геноциду палестинців. Це не влаштовувало сіоністів. Вони зірвали план поселення біженців на острові Мінданао на Філіппінах, запропонований президентом Рузвельтом, план поселення в Британській Гвіані, в Австралії. Коли Чемберлен запропонував надати єврейським біженцям притулок і можливість оселитися в Танганьїці (нині Танзанія), лідер сіоністів Америки Стівен Вайс вигукнув: «Нехай краще загинуть мої брати — євреї Німеччини, ніж живуть у колишніх єврейських колоніях». Можливо, Вайс не уявляв, що загибель уже чекає на євреїв Німеччини, для нього це був лише мовний зворот.

Але й далі, пише Бейт Цві, сіоністи жорстоко ставилися до єврейського народу. Так, у квітні 1942 року, коли звістки про знищення євреїв уже рознеслися по світу, «міністр закордонних справ» сіоністського руху заявив: не слід займатися врятуванням євреїв, якщо вони не іммігрують до Палестини. Водночас Хаїм Вейцман висловив радість, що так і не найшлося притулку для євреїв. Глава сіоністів Америки Стівен Вайс припинив навіть відправлення продовольчих посилок євреям, які вмирали від голоду в гетто Польщі.

Бейт Цві детально обговорює пропозицію правителя Домініканської Республіки Трухильо — прийняти сотню тисяч єврейських біженців (щоб збільшити біле населення, залучити капітал і поліпшити відносини зі США). І отут сіоністи взялися за її зрив. Тільки кілька десятків сімей дісталися до Санто-Домінго й уціліли. Шлях іншим було перепинено усіма силами сіоністської організації: фінансисти не давали грошей, моралісти попереджали, що в Санто-Домінго гноблять чорних, пуристи писали, що там неминучими будуть змішані шлюби. До 1943 року Хаїм Вейцман зміг із задоволенням сказати, що цей план поховано.

Одна із найстрахітніших історій у книзі зв'язана з кораблями «Патрія» і «Струма». Роками і десятиліттями сіоністська пропаганда розповідає, що євреї-бі-женці на борту цих кораблів обрали смерть, коли їх не пустили до (майбутнього) Ізраїлю, і підірвалися. Більш злісна сіоністська пропаганда звинувачувала в усьому англійців, які нібито підірвали «Патрію» і торпедували «Струму». Говорячи словами Бен Гуріона в травні 1942 року, «Країна Ізраїлю або смерть». Це означало, що сіоністи не залишали євреям Європи іншого вибору, окрім смерті або імміграції тільки до Палестини.

(Закінчення у наступному номері)



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту