головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 5/2007 
Персонал № 5/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







«Керувати країною має інтелектуальна еліта!»

Юрій ШИЛОВ:

Біографічна довідка

Юрій Олексійович Шилов народився 4 жовтня 1949 року в селі Обиточне Приморського району Запорізької області. В 1972 р. закінчив історичний факультет Московського державного університету. Від 1974 до 1977 року навчався в аспірантурі Інституту археології Академії наук України. У 1982 році захистив кандидатську дисертацію. Підсумком дослідницької роботи стала монографія «Прародина ариев» .

Академік, професор МАУП, кандидат історичних наук. Член спілок письменників України й Росії. Автор книг «Врата Бессмертия» , «Homo so-veticus», «Пути ариев», «Гандхарва — арийский Спаситель» , «Праісторія Русі-України», «Прародина ариев», «Праистория Руси», «Космос древньої України», «Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н. е. — II тис. н. е», «Праслов'янська Аратта», «Космические тайны курганов» , «Святині» та ін.

Запорукою виживання народу завжди була дієздатна керівна верства. Про те, який тип лідерів потрібен державі, якою була, є і мусить бути українська еліта, — наша розмова з істориком, професором МАУП Юрієм Шиловим.

—  Юрію Олексійовичу, яким був Ваш шлях у науку, як формувалися Ваші концепції?

Я родом із села під Запоріжжям. Так доля склалася, що познайомився із науковцями, вони були з Москви, і, певне, від 5-го класу брав участь у геологічних і археологічних експедиціях.

Після школи я вступив на історичний факультет Московського державного університету. Викладачі були хороші. Доктори наук, академіки. Зокрема, академік Рибаков Борис Олександрович — автор славнозвісних академічних праць «Язычество древних славян» та «Язычество древней Руси», виданих у 60-ті роки в Москві. Він уперше, можна сказати, поставив питання про те, що поряд з історіографією офіційною (згідно з якою слов'янам близько двох тисяч років, а їхня державність — близько тисячі років) є ще й історична пам'ять самого народу. Так от, історична пам'ять слов'ян сягає часів мамонтів. А це щонайменше 11 тисяч років. Оце запало мені в душу й серце. А коли я вступив на роботу до київського Інституту археології (там працював тоді, а це був початок 70-х років), мені в дослідженнях допоміг Да-ниленко Валентин Миколайович, доктор історичних наук, від ідей і рукописів якого відштовхнувся Рибаков, створюючи згадані книги. Валентин Миколайович виявився моїм земляком, і тому у нас були дружні стосунки. Помер він у 1982 році. Того ж року я захистив кандидатську дисертацію, суто археологічну ще. А от докторську вже готував з такою перспективою, щоби це була реконструкція історії. Обрав тему: «Духовная культура эпохи меди и бронзы Юго-Восточной Европы». Як підсумок досліджень у Києві 1995 року видав книгу, «Прародина ари-ев» («Прабатьківщина аріїв»). Згодом в республіканському Будинку вчених відбулася її презентація, а через кілька днів видання було конфісковано, видавництво — закрито. Певний час не міг зрозуміти, що ж там було крамольного в тій книжці? Я затявся, пішов на принцип. Та потім зрозумів, що тихою сапою готується ідеологічна доктрина, згідно з якою деякі українські науковці доводять, що трипільська культура — це культура семітська. За мою докторську дисертацію, яку я згодом підготував, мене вижили з Інституту археології на початку 1998 року. Я не міг навіть двірником влаштуватись.

Справа тут у тому, яких глибин ти сягаєш. Коли поринаєш у давні часи — як це академік Рибаков і засвідчив, — переходиш з позиції офіціозної, на позицію народну. Стаєш виразником народних глибин, народних інтересів. І за це тебе офіціозна влада починає карати. Бо, занурюючись, відходиш від офіціозної ідеології, стаєш язичником, народником чи націоналістом — за іншою термінологією.

У Росії, на відміну від України, були такі титани як академіки Рибаков, Трубачов, які, будучи представниками суто офіційної науки, мали сміливість і силу стати на позицію народну. У нас, якоюсь мірою, такою постаттю був Валентин Михайлович Даниленко. Тож залишаючись на позиціях академічних, базуючись на напрацю-ваннях академіка Рибакова, я став ураховувати відкриття фізиків, що стосувалися польової першооснови матеріального світу, того, що пращури божественним назвали. І на цей рівень мене вивели дослідження найперших арійських курганів поблизу Кременчука, біля початку Дніпрових порогів. Там — потужна аномальна зона, до вивчення якої свого часу долучився Вернадський Володимир Іванович. А я як археолог, коли почав там досліджувати, розкопувати кургани, на власному досвіді пізнав її вплив...

Спочатку загинуло двоє людей з експедиції Бориса Мозолевського. Будучи поетом, тобто маючи чутливу інтуїцію, Мозолевський передбачив і свою смерть. Він казав нам: «Хлопці, це заклята могила, уже двоє в експедиції загинули, третім я буду».

Це було в 1991 році. У 1992–1993 роках у схожій зоні, тільки поблизу міста Комсо-мольськ (Кременчуцький район) випало розкопувати курган і мені. І теж загинув бульдозерист, як у Мозолевського. Потім загинув хлопчина, до експедиції практично не причетний, доторкнувся, як кажуть, і не стало його. Я вирішив звернутися до геологів, кажу їм: «Покажіть мені аеро-фотознім-ки місцевості, геофізичні матеріали, тому що я так відчуваю, що містика-містикою, але за цим усім фізика має стояти!» І Фур-дуй Ростислав Сергійович, кандидат геоло-го-мінералогічних наук, він працює в Києві, мені ці матеріали дав. І що ж ми побачили? Скупчення так званих «відьминих кіл», їх так у народі називають. Їх видно з того, як гриби ростуть, трави. Геологи ці кола називають мантійними каналами. Вони, на думку науковців, утворюються торсіонними полями, полями обертання і мають вигляд циркульно-правильних кіл. «Працюють» самою лінією. Про це знали прадавні жерці, які керували спорудженням арійських курганів, вони також започаткували індо-арій-ську «Рігведу», на якій базується індуїзм, брахманізм... Жерці вбудовували в ці периметри мантійних каналів різноманітні об'єкти, споруди з каменю, рівчаки, змієподібні кільця, а також — щось на зразок гранітних скринь, які були своєрідними конденсаторами.

Ведичні жерці використовували мантійні канали, потоки торсіонних полів, які є носіями інформаційного поля, і так активізовува-ли свою підсвідомість і могли виходити на рівень архетипів зачаття, ембріона, народження.

Але крім цих архетипів, пов'язаних з речовиною, є ще два — пов'язаних із біополем людини, душею. Я їх назвав архетипами воскресіння й відродження. Архетип воскресіння асоціюється з ко-ридороподібними конструкціями, що їх бачить людина в стані клінічної смерті (коридор безсмертя Раймонда Моуді), а відродження — із поверненням душі людини з потойбічного, польового, до речовинного світу. Мали рацію древні, коли казали, що смерті нема, є просто коловорот і зміна якостей. Проходячи всі архетипи, відвідавши польовий світ, знову повертаємося до речовинного — і все повторюється.

— Як Ви гадаєте, що забезпечувало упродовж багатьох століть життє здатність Трипільської культури і пов'язаної з нею
спільноти?

—    Інтелектуали. Суспільство очолювали брахмани. Що вони були священнослужителі — це справа десята, на них тримались технології, календарі, селекція. То була інтелектуальна еліта свого часу. Але специфіка язичницька полягала в тому, що ці люди володіли мистецтвом, традицією свідомого занурення в польову основу матеріального світу.

Окрім того, оця первинна цивілізація мала зворотний вектор, порівняно з тоталітарними (у яких вектор звернено «вперед», від природи). Воля людська первинно концентрувалася на тому, щоб утримати єдність із природою, вічну гармонію, а інтелект, розум — прагнув іншого. Коли відірвались від природи, перестали бути її дітьми — випустили джина з пляшки. Коли мисливство переходить у тваринництво, а збирання — у хліборобство, виникають суперечності між людиною і природою, і вони дедалі більше зростають. Інтелектуальна еліта стримувала ці суперечності, зберігала з останніх сил отой древній зв'язок, упродовж більш як п’яти тисяч років, а потім, коли її сили внут-


рішні, вичерпалися, на перший план вийшли воїни, сила речовинна, зовнішня, і це означало перехід до тоталітарної держави. А поки вистачало сил, то влада була в інтелектуалів.

— На чому вона трималася?

—  На відміну від тоталітарної, з її мечами й кайданами, — на самопожертві еліти. Принципи — схожі, але втілення — різноспрямоване. Існував чіткий біофізичний, біо-психічний механізм. В Індії, Тибеті він ще певною мірою зберігається. Що було в основі? Для еліти не існувало поняття смерті. Було тільки перевтілення із речовинного світу в польовий та навпаки (як ми тепер говоримо). Тому смерті не боялися. Ба більше, до неї готувалися. Ретельно. Як готується жінка народити. Сенс життя вбачали в тому, щоб виплекати біополе. Тож коли ми помремо, згодом і народимося. Найвища майстерність тут — пригадати попередні життя.

На чому трималася общинна держава? На самоврядуванні! До цього й маємо прагнути. Правити має інтелектуальна еліта, найголовніша роль якої — відстоювати життя. Ефективно це можна робити лише у гармонії з природою, занурюючись у польову першооснову світу. Якщо можеш — належиш до еліти. Не можеш — то тебе не врятують ані дипломи, ані звання академіка.

—  Який відсоток Ваших студентів може увійти до справжньої української еліти, і які її риси?

—  Із десятка студентів, дай Боже, щоб один мав задатки для того, щоби стати справжнім лідером. Для найздібніших існує інститут учителів і учнів. На Сході було таке правило: брахман має за ціле життя одного-єдиного учня знайти. Масово еліту не підготуєш...

Але все-таки можна створити умови, заклади, де б розпізнавання, фільтрація відбувались. Такі осередки я шукав. І знайшов. І роман «Целитель» написав про це. Під Києвом Центр «Козацького характерництва» побудовано. Там щомісяця відбувається вишкіл майже півсотні людей. Під час семінарів у хараткерницькому центрі можна за хвилину навчитися й по битому склі танцювати, не завдаючи собі ран. Покажуть людині — і їй вдається: і дітям вдається, і дорослим. Навіть у тих, хто вважає, що такого не може бути.

Традиційно елітою в українському народі були козаки-характерники. Вони молодь «пропускали» через свої структури, відбирали людей зі здібностями. І навчали далі. На цій елітарності і трималась Україна.

—   А як Ви оцінюєте рівень патріотичного виховання в М АУП?

—   У МАУП є унікальний для нашої країни й світу Український Військово-козацький інститут ім. Великого князя Святослава. І вже наявність у структурі Академії цього інституту, з яким, до речі, тісно пов'язаний характерницький центр, свідчить про те, що патріотичне виховання в Академії поставлено найкраще в Україні.

В інституті мали б навчатися ті, кого представлять козацькі організації України. Але, на жаль, сучасний стан українського козацтва позначається і на рівні набору студентів. Та зрештою, інститут — молодий, і українське козацтво ще зрозуміє, що треба користуватися з нагоди з більшим ККД, делегувати на навчання кращих і підтримувати їх, дбати про те, щоб вони ставали справжніми фахівцями, були після закінчення навчання забезпечені роботою.

—  Серед чинників етногенезу — національна самосвідомість, на яких її складових слід зосередитися для її формування в майбутніх керівників?

— Я би поставив самосвідомість на перше місце, бо людина може втратити рідну мову, але якщо вона вважає себе українцем, то це стає визначальним.

Зрештою, все зводиться до того, що є два типи культур. Одні — дбають про адекватність існування народу в певних географічних, екологічних умовах, про адекватність людських стосунків, не втрачають органічні зв'язки із природою, і є налаштована на зчитування Інформаційного поля Всесвіту, яке традиція називає Богом Всевідаючим. Інші — зосереджуються на розумуваннях. На тому, щоби таке щось вигадати, чого в природі нема, бо людина ж вінець творіння і господар не тільки природи, а й Усесвіту. Але такі установки хибні, тому що кращого й глибшого, ніж Інформаційне поле, все одно не вигадаєш.

Оці два типи культур розмежовуються за двома принципами, на яких стоїть загальнолюдська цивілізація, культура. Перший полягає в орієнтації на інтуїтивне начало і асоціюється з «плюсом» (що виходить на так звану міфологію, пов'язану з підсвідомістю, а отже — на адекватне зчитування з Інформаційного поля), другий — на логіко-аналітичне, раціональне начало, все, що з ним пов'язано виглядає, звичайно, більш привабливо, але загрожує відривом від природи, отже — світовими війнами, економічними негараздами та іншим, а отже асоціюється з «мінусом». Ці полюси, звісно, мають співіснувати, взаємно доповнюватися. Але «плюс» має головувати. Тобто органічні зв'язки з природою, органічність зчитування — важливіші. Якщо керівні верстви народів це зрозуміють, то зрозуміє й людство загалом. Тоді негаразди, пов'язані з нарощуванням суперечностей, відходитимуть.

Мене більше турбує стан народу, бо народ як сукупність живих істот теж схильний до коливань — то до «плюса», то до «мінуса» (за такою собі синусоїдою). Якщо народ вимирає — це свідчить про те, що й еліти належної нема, і сам народ перебуває в стані ослаблення. Але в який би стан сплячки чи суїцидаль-ності не впадав народ, еліта має тримати планку. Якщо вона не може реально спонукати народ на великі справи, вона має в часи лихоліття зберегти традицію, готовність очолити народ.

Бесіду вів Дмитро МАМЧУР



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту