РУБРИКИ |
|
№ 6/2007 | |
архів номерів
|
«Політика у нас задавила все!»Віктор БАРАНОВ: Віктор Баранов — один із найвідоміших українських літераторів. Наша розмова з ним — про сьогодення і його сумний гумор, про мистецтво — зокрема й мистецтво Біографічна довідка: Народився 1950 року в селі Кривуші Кременчуцького району Полтавської області. Після десятирічки працював слюсарем на заводі шляхових машин, вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Там паралельно з українською філологією здобув фах з молдо-ру-муністики, викладача румунської мови, тоді ж почав перекладати румунських письменників, переважно поетів, відвідував університетську літературну студію імені Чумака («Січ»). Згодом працював у видавництвах «Дніпро», «Радянський письменник», «Молодь», «Основи» редагував гумористичну газету «Веселі вісті». Першу поетичну книжку видав 1978 року, написав більш як півтора десятка книжок прози («Переступаючи поріг», «Смуга біла, смуга чорна», «Смерть по-білому», сатиричний роман «Презент»), поезій («Народження полум'я», «У середу рано», «Жоржини в маминім саду» та ін.). Від 1986 року — у журналі «Київ». Нині — головний редактор цього видання. Від 2006 року — голова Київської письменницької організації. Неодноразово обирався членом президії НСПУ попередніх скликань, членом ради НСПУ, голова наглядової ради Міжнародного конкурсу з української мови, який проводить Ліга українських меценатів, віце-президент товариства «Україна-Румунія». — Пане Вікторе, ширші читацькі кола знають Вас як письменника, розкажіть про себе як про керівника. Яким є ваше кредо? — Я дотримуюсь одного принципу, виробленого не мною. Юрій Михайлович Мушке-тик мені розповідав, що коли він став головою спілки письменників України Олесь Терентійо-вич Гончар, з яким вони були сусіди по дачі в Кончі-Озерній, узяв його як молодшого побратима під руку, повів на луки й добру годину розповідав, передавав свій досвід, яким треба бути керівникові, яким — ні. А вже Юрій Михайловіч, поділився почутим зі мною, тож я дотримуюсь принципу, перевіреного роками: «Не будь солодким — бо злижуть, не будь гірким — бо виплюнуть!». Специфіка роботи керівника у Спілці письменників — у тому, що керувати письменниками неможливо. Письменник — це самодостатня творча одиниця. Він сам собі галактика, сам собі планета. Це люди надзвичайно амбітні — і це правильно, бо в літературі без амбіцій нема чого робити, якщо ти не виставляєш якихось претензій, якщо ти не вступаєш у сферу якоїсь змагальності з іншими побратимами по перу, зрештою, здорова творча конкуренція завжди була стимулом прогресу. Ще один специфічний момент керівництва у Спілці полягає в тому, щоби у теперішніх умовах якось допомогти, підтримати письменників, особливо молодих — у тому, щоби видати їм книжку, забезпечити соціальний захист. Наприклад, ми видали кілька гарних книжок (я очолюю видавничу раду при головному управлінні преси при Київській міській адміністрації). Вийшло перевидання книжки Анатолія Дімарова «І будуть люди», збірки поезій молодих і старших літераторів, зокрема Анатолія Мойсеєнка, Тараса Унгуряна. Готується до друку велика поетична збірка Володимира Базилевського — до його 70-річного ювілею, напрацьовуються інші варіанти... Що ж до керівництва журналом «Київ», то там ситуація трошки інша, бо то є виробництво. Хоч журнал і літературний. По-перше, значення має трудова, виробнича чи виконавська дисципліна. Хоча у нас теж працюють письменники, але на посадах редакторів відділів — прози, поезії, публіцистики, літератури й мистецтва. Там і справді доводиться керувати, тому що зараз важко утримувати журнали, особливо літературно-художні. Майже всі такі журнали виходять здвоєними номерами. Тільки «Київ» виходить щомісяця і має кольорові вклейки для публікацій репродукцій творів українських митців. Але я не жорсткий керівник. Я вважаю, що трудова дисципліна полягає не обов'язково в тому, щоби прийти на дев'яту годину й піти о шостій. Вона — у вчасному забезпеченні журнального, виробничого потоку, «конвеєра» матеріалами, а де це робить редактор відділу — на робочому місці чи деінде — це не важливо. Звичайно, є група працівників, «прив'язаних» до робочого місця — коректори, представники комп'ютерної та інших служб. Узагалі, керівна робота мене не дуже обтяжує, оскільки я ніколи не міняв підходів до справи. Я не з тих керівників, яких підлеглі мусять боятися, улещувати чимось. Головне — бути в нормальних виробничих стосунках, але, як кажуть, дружба дружбою, а служба службою. Коли доходить до справи, можна і зауваження, усно, зробити чи навіть догану оголосити. До того ж, хоч у журналі я і керівник, але там є люди, віком і за сімдесят років. Колектив, у нас сталий, склався давно. Журнал у січні наступного року святкуватиме 25-річний ювілей, в редакції є люди, які працюють там від першого дня, через те ми один одного знаємо, «притерлися», тобто є свої особливості. Я думаю, що це довіра, взаємна підстрахов-ка, намагання не підвести одне одного, я як керівник не підводжу колектив щодо коштів на зарплату, лікарняні, дбаю про те, щоб коли люди йдуть у відпустку, їм виплачувались «оздоровчі», щоб мами з дітьми мали подарунки, запрошення на свята. — У чому взагалі запорука результативного спілкування з творчими людьми? — Секрет — у взаємній зацікавленості. Незалежного від того, який я організатор, наскільки я комунікабельний чи конфронтабельний. Взаємний інтерес полягає в тому, що я шаную колег як людей творчих, це стосується не тільки письменників. Я тривалий час працював завідувачем відділу культури й мистецтва. Тому я знаю багатьох митців, дружу з ними. Наскільки вони цікаві мені, настільки я їм цікавий мушу бути. Так, керівникові легше спілкуватися з людьми, які роблять спільну справу, гуртуються навколо якоїсь ідеї. Я тішу себе тим, що я їм цікавий як письменник. Два останніх романи, які, до речі, виходили у видавництві МАУП під однією обкладинкою, у книжці «Смерть по-бі-лому», викликали несподівано широкий резонанс. Михайло Сла-бошпицький надрукував про них статтю, яка називалася «Проза нової якості», де він просто порівняв ці два романи із тим руслом, із тою течією сучасної прози, яка на загал успадкувалася і сповідується літературно-художніми журналами, такими як «Київ», «Дніпро», «Березіль», «Дзвін». До того ж, що вищий особистий авторитет керівника як фахівця своєї справи, як майстра в своїй галузі, то легше відбувається процес спілкування, то більше митців іде назустріч: вони розкриваються, охочіше беруть участь у заходах — їх легше зорганізувати, за-діяти у якомусь вечорі, програмі чи якомусь іншому проекті. Я працював з багатьма людьми, які належать до різних сфер мистецької діяльності. Це зокрема Сергій Тримбач, із яким ми ще з часів університету дружимо (просто ми жили колись в одному гуртожитку, товаришували, а тепер він мені цікавий як глибокий кінознавець, кінокритик), або молодші митці, ще не класики, — художник Валерій Франчук, або скульптор Михайло Горловий, або виконавець — Едуард Драч, який брав участь, наприклад в арт-фестивалі «Весна в Києві», що закінчився 22 травня. Коли говориш про запланований захід, вони відгукуються. Бо поважають і керівництво Спілки, і тішу себе думкою, що й мене особисто. — Що, до речі, для Вас означають слова — «цікава особистість», «цікавий митець»? — Цікава може бути людина і сама по собі — тим, як вона тримає себе у товаристві, суспільстві. Як вона реагує на якісь події — мистецькі, політичні… Чи вона адекватно зі мною на них реагує, тобто чи перетинається мій світогляд якоюсь часткою з її світоглядом, світоглядними позиціями — це з одного боку, і з іншого — вони як митці, які завжди відкривають для мене щось нове. Як сказала Ліна Костенко: «Поезія — то завжди неповторність». Скажімо, Валерій Франчук. Він мене зацікавив із першої виставки, що її він робив років із 15 тому. Він пише не пензлем, а шпателем, вражає сама його духовна аура, його заглиблення в історію України (у нього є цілий цикл — п'ять українських гетьманів і Тарас Шевченко). Михайло Горловий мені цікавий тим, що він родом із тих місць, де було відкрито Трипільську культуру — це село Щербанівка Обухівського району — і тема Трипілля у його творчості займає чільне місце. Скільки він виліпив скульптур із вкрапленням трипільських орнаментів... Якщо людина, з якою я спілкуюсь, — письменник, то мені цікаво, як він художньо осмислює те, що ми бачимо довкола, бо дуже часто в літературі трапляється так, що люди беруть і просто описують усе, майже стенографують, ви там побачите і якісь натуралістичні сцени, грубі слова… Це мені не цікаво. Цікаве осмислення, і форма, у якій це подається. Цікаво, якщо застосовуються оригінальні художні прийоми і, якщо це в доброму сенсі провокація мистецька, якщо це гра, якщо ми бачимо глибоку метафористику, яка можлива, і в прозі. Цікава особистість — багатогранна. Вона цінна не тільки тим, що намалювала, виліпила, написала-надрукувала. Багатогранність такої особистості виявляється і в тому, наскільки добрий вона співрозмовник, щирий друг, наскільки віддана тій справі, якій служить, бо зараз дуже багато хто служить жовтому дияволу й Мамоні, а не певній мистецькій ідеї, чи ідеї національній. — Що відрізняє київське мистецьке середовище тих часів, коли Ви входили в літературу, від теперішнього? — Раніше, за радянських часів, художня література була частиною ідеологічної справи, казали, що письменники — це чи помічники чи слуги партії. На літературу тоді дивилися так, аби написане було не так талановитим, як — у розумінні колишньої системи — ідейно правильним. І через те виховання молодої зміни відбувалося з постійними «накачками», «корективами». Тим, хто відступив хоч у чомусь, «пришивали» ідейний ухил. Це, звісно, вже не був 37 рік, коли саджали, але за молодими талантами стежили дуже жорстко, при тому, що для мистецтва мало існувати одноманітне русло соцреалізму. Але талант — талант усюди. У 1979 році, коли була Всеукраїнська нарада молодих літераторів, поз'їжджалися з усіх областей прекрасні письменники. Незважаючи на те, що вони були «під одним дахом», все одно були абсолютно різні за стильовими творчими засобами. Володимир Затуливітер із Сум, Дмитро Іванов з Чернігова, Любов Голота з Дніпропетровська, Анатолій Кичинський з Херсона, Михайло Шевченко з Полтави, Антон Михайлевський з Одеси — ці люди значною мірою визначають обличчя сучасної української літератури. Київську групу слід згадати окремо. Це були молоді літератори — Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Іван Царинний. З часом усі ми побачили те, що сфера літератури була надто звужена. Таланти закисали в собі, бо, маючи велику потугу, реалізовуватися могли тільки в умовах прокрустового ложа соцреалізму. Зараз ми спостерігаємо інший процес — щось схоже на вулканічний викид магми. Спілка письменників і її члени — це лише частина сучасного літературного процесу, тому що багато молодих літераторів реалізують себе поза стінами спілки, і в цьому немає ніякої трагедії. Є Асоціація українських письменників, є певні літературні угруповання. Люди завойовують собі місце під сонцем, самі вирішують, як друкуватися, де видаватися. Це прекрасно, єдине турбує, що частина цих молодих людей, які не прихилилися до спілки і не хочуть під її крилом виступати, чи то із заздрощів за те, що спілка зберегла майно, чи то з іншої причини, часом вивергають на Спілку прокльони. Прикро. Я вважаю, що нічого поганого не було б, якби Спілка об'єднувала ці структури на правах асоційованого членства. Вона готова надати їм допомогу, адже у нас є видавництво, видання (газета «Літературна Україна», регіональні журнали. В Одесі видається журнал «Море», у Івано-Франківську — «Перевал», «Січеслав» — у Дніпропетровську, є ще напівжурнал-напівгазета «Літературний Львів»...). СПУ гарантувала б творчий і соціальний захист, принаймні інформацією можна було б обмінюватись, тому що є такі молодіжні гурти, які самі себе «пі-арять», їздять по Україні, варяться у своєму котлі, хоча вони можуть бути цікавими не тільки для нечисленних шанувальників, а й для широкого читацького кола. — Чи можете назвати когось із письменників своїм учителем? — У сфері мистецтва і літератури, я вважаю, говорити про вчительство й учнівство можна досить умовно. Кожен хоче бути не схожим, ні до кого не подібним, хоче заявити про себе. Я пригадую, що десь у сімдесяті — на початку вісімдесятих років, доки живий був Григір Михайлович Тютюнник, було в нього дуже багато епігонів, були й учні, які хотіли писати як Тютюнник, але з них залишився самобутнім, зрештою ставши не схожим на Тютюнника, тільки Василь Шкляр. Решта безнадійно загрузли у слідах письменника наслідуючи у стилі, мові, темах, образах... — А щодо загальніших підходів до роботи, технічних прийомів? — Вони у кожного свої. Літературознавство як таке розглядає лише наслідки творчих процесів. Я можу назвати досить відомі праці «Как делать стихи» (Володимира Маяковського) і «З секретів поетичної творчості» (Івана Франка). Можна їх прочитати хоч десять разів, але добрий вірш не напишеться, бо готових рецептів немає ніде. Літературна творчість — це те, що дано людині від Бога. Він вселяє у людину дар художньої творчості, а засоби й шляхи кожен обирає собі сам. Хоча існує літературна школа, яка радше не навчає, а застерігає, як не треба робити. Щороку ми проводимо нараду молодих літераторів Києва. Приходять люди набагато здібніші й розкутіші, більш підготовані для літературної роботи, ніж ми — десь у кінці 60-х — на початку 70-х. Але їм бракує досвіду, який особливо потрібен для прозаїків. Часом важливо застерегти людину, сказати, наприклад: «П'єси — це не твоє!» або навпаки: «У тебе гарно виходять діалоги!» На останнє, до речі, хтось із критиків колись звернув увагу Олександра Корнійчука, який спершу писав оповідання. Узагалі, митець — поет, прозаїк, художник, скульптор — це настільки самодостатня, настільки замкнута система, що втручання може бути тільки шкідливе. — У нас проводиться чимало літературних фестивалів, і гумористичних зокрема, але чомусь бачимо на естраді здебільшого заїжджих гумористів, чим на Ваш погляд, можна цьому зарадити? — Це якийсь парадокс. Я пам'ятаю, Павло Загребельний, бувши головою Спілки, виголошуючи доповідь на одному зі з'їздів, коли дійшов до розділу «Гумор і сатира», сказав сакраментальну фразу: «Весь гумор у тому, що сатири в нас нема!» Так оцей сумний гумор можна спроектувати й на сьогодення. Раніше багато на що була заборона. Я пам'ятаю, як важко ішов перший в Україні сатиричний роман Олега Чорногуза «Аристократ з Вапнярки», пропонували, щоби він змінив жанр (на гумористичний) та інше. Але роман таки вийшов. Потім у нього був другий сатиричний роман «Претенденти на папаху», потім Микола Білкун написав твір у цьому жанрі, потім я написав четверний за ліком сатиричний роман в Україні, і це все доводилося робити, долаючи перепони, й цензуру, заляканих редакторів і т. ін. Зараз — пиши про що завгодно, проте яскравих сатиричних речей мені не траплялося. Хоча український гумор є. Я маю примірник книжки, вона називається «Кава з перцем», ми видали її за підтримки Київської міської держадміністрації (вона про-фінансувала). Це зібрання текстів київських сатириків. Там є півтора десятка авторів, чиї просто блискучі твори можна прочитати і з естради, і в якійсь із теле- чи радіопрограм, але вся біда в тому, що українського інформаційного простору не існує. От знайшовся би хтось, хто би вів відповідну рубрику на телебаченні. А поки — все хаотично-спонтанно. Багато випадкового потрапляє на екран, це далеко не кращі зразки українського гумору. Натомість бачимо на багатьох каналах і «Нових русских бабок», «Криве дзеркало» й інше. —А там — самі «Енки». — І там тільки «Енки», «Енки» якщо й трапляється український елемент, то це обов'язково елемент «оглуплєнія хохла», вже вкотре. Через це — така сумна ситуація. Але українські гумор і сатиру ми не поховали. Вони існують усупереч всьому, це самодостатні явища. Що ж до того, що можна вдіяти... Усе ж взаємно пов'язано. Колись був такий фейлетон «На блаженном острове коммунизма». Так от, не можна витворити блаженний острів комунізму серед моря хаосу. Великий недолік нашої влади — те, що вона занедбала гуманітарну сферу, духовну сферу, сферу культури. Культура фінансується за залишковим принципом. Якщо і є державний канал, то там, — в основному, не до гумору. Що казати, — упродовж багатьох років на «УТ-1» канал «Культура» виходив о третій ночі. Коли ми заживемо нормально, коли у нас буде нормальне громадянське суспільство, суспільство, структуроване за інтересами громад і всієї української громади, все повернеться, а зараз поки що в нас політика задавила все. — Премії і гранти, яке Ваше до них ставлення? — У цьому контексті я пригадую вислів Козьми Пруткова: «Похвала настільки ж потрібна письменникові, як каніфоль для смичка». Премія — це якоюсь мірою похвала, визнання, якщо ж під цю премію є достатнє матеріальне забезпечення, а не триста гривень, то це і якийсь шанс, скажімо, вільно дихнути, попрацювати, а не бігати у пошуках шматка хліба деінде. Гранти ж розбещують. Люди звикають до них. Це така річ, яка не несе за собою елементу відповідальності. Узяв хтось такий грант, у нього не вийшло. Він каже, що у нього стався «творчий прокол», а куди гроші пішли — то уже суто приватна справа. Хоча є й винятки: за цьогорічним грантом Президента для молодих митців ми видаємо трьох молодих письменників. Це добре. Я — за те, щоби гранти українським письменникам ішли від українського влади, а не з-за кордону, тоді літератор не буде заражений бацилою космополітизму, а буде прив'язаний до українськості, до рідної землі. Вів розмову Дмитро МАМЧУР |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |