головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 7/2007 
Персонал № 7/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Гуманістика науково-пізнавального освоєння рекреаційних ресурсів природно-заповідних територій та об'єктів

Вадим ГЕТЬМАН,
працівник державної служби заповідної справи Мінприроди України

Актуалізація проблеми збереження природної і культурної спадщини Украї­ни особливо гостро відчутна в контексті гуманістичної цінності ландшафтних об'єк­тів заповідної природи та розміщених у їх межах істо-рико-культурних пам'яток.

Природно-заповідні тери­торії — святиня, місце для усамітнення та очищення від буденного бруду, суєти суєт. Там народжуються високі почуття, величне, вільне світосприйняття, там думка сягає найвищих вершин.

Заповідна природа має ще багато неусвідом-лених людиною цінностей. Через неповноту та поверховість сучасних знань вони не можуть бути нині виявленими. Чимало важливого в на­шому житті перебуває за межами людського досвіду.

Серед таких ще не цілком усвідомлених сус­пільством цінностей є цінність гуманістична, властива територіям та об'єктам природно-за­повідного фонду України, зокрема національ­ним природним та регіональним ландшафтним паркам, де охороняють природні та історико-культурні комплекси. Ці «оази» заповідної при­роди повинні служити святій справі патріотич­ного виховання, насамперед молоді, у дусі по­шанування рідної природи та історії.

Заслуговує на увагу і наслідування підхід до цього питання у сусідній Польщі, де в Законі про охорону природи (1991) в частині, що сто­сується регіональних ландшафтних парків (яких тут понад 120, хоча площа майже вдвічі менша порівняно з Україною), сказано: «…землі та інша нерухомість у межах ландшафтного парку мають рекреаційне значення і служать для виховання молоді в дусі пошанування рід­ної природи, культури та історії».

Для реалізації таких високодуховних цілей в Україні необхідна своя модель національного парку (на початках — словесна), яка може базу­ватися на трьох концептуальних субстанціях: природа — краса й унікальність природного ландшафту, історія — особливість та неповтор­ність історичного середовища, релігія — сак-ральність, святість місцевих пам'яток архітек­тури, культових закладів (релігійних храмів). Вона, без сумніву, сприятиме самоутверджен­ню національної ідентичності, розквіту та зба­гаченню національної ідеї [3].

Сила відчуття власної батьківщини, високо емоційне ставлення до рідного краю, рідної ха­ти, до всього, що називається своїм, посідає чільне місце в системі загальнолюдських цін­ностей. Нині, у час глибокого занепаду духов­ності і моралі особливо актуальною стала сві­тоглядна функція екології, її практична освіт­ньо-виховна реалізація в науково-пізнавально­му освоєнні природного і гуманістичного по­тенціалу заповідних та рекреаційних ландшаф­тів.

У цьому контексті особливої уваги заслуго­вує теорія гуманістично-ресурсного потен­ціалу ландшафтів. Для виокремлення і вив­чення такого потенціалу ландшафтів (неутилі-тарних гуманістичних ресурсних властивостей природи) необхідні передумови, — психологіч­ні, екологічні, етнологічні тощо [5; 7].

Психологічні передумови передбачають здат­ність дослідника сприймати своє довкілля ці­лісно (холістично), у складних суб'єкт-об'єкт-них взаємозв'язках.

Позитивному чи негативному сприйняттю природи сприяють (чи перешкоджають) різні стани людини (настрій, самопочуття тощо). Від емоційності людини залежить ціннісне сприй­няття природи. Конкретне місце сприйняття природи переплітається з почуттям простору, батьківщини; почуттям часу — історії; почуття прекрасного — з усвідомленням неповторності звичайного. Звичне, але глибоко особистісне, стає особливим і набуває цінності поряд із ви­датним, знаковим...

Екологічні передумови полягають у необхід­ності усвідомити обмеженість та вразливість природних цінностей. Екологічний підхід пот­рібний для збереження природних та історико-культурних, матеріальних і духовних, ціннос­тей, субстратом прояву яких є етнічно-лан­дшафтний план.

Етнологічні передумови виділення гуманіс­тичного ресурсного потенціалу природних лан­дшафтів полягають у позитивному духовно-мо­ральному, етико-естетичному ефекті, що вип­ливає із взаємодії людини і природи. Наслід­ком такої взаємопов'язаності природи, етносу та його історії стають ментальні цінності наро­ду, і навіть існуюча в країні система державної влади.

Гуманістичний ресурсний потенціал лан­дшафтів — це їхні природні (антропогенні) особливості (звичайні і особливі), що здатні збуджувати людські почуття, пізнавальний або науковий інтерес, впливати на формування особистості.

Сутність гуманістичного ресурсного потенці­алу ландшафтів багатопланова. Вона проявля­ється як естетична, меморіальна, інформаційна цінність ландшафтного комплексу (ідеальна сутність потенціалу) або краєзнавча, етноісто-рична, наукова цінність ландшафтного ком­плексу (матеріальна суть потенціалу) [7].

Вивчення гуманістично-ресурсного потен­ціалу ландшафтів сприяє гуманізації дійснос­ті (наближення навколишнього середовища до потреб людини). На гуманістичному тлі ландшафту відбувається, так би мовити, та­їнство творення духовності людини, її грома­дянської позиції, екологічно грамотного сві­тогляду, виховання почуття відповідальності перед сучасниками і нащадками за свою малу батьківщину, свій край, за Україну та планету загалом.

Попри сказане, сучасні наукові природоохо­ронні концепції (теорії) розглядають людину лише в аспекті економічних (виробничих) від­носин безвідносно до нації, етносу, природи, культури. Раціональну чи релятивну установку на свідоме формування тенденційно трансфор­мованого світогляду такої «запрограмованої» на бізнес людини необхідно виправляти. Серед способів подолання кризового стану людської душі — пізнавальне освоєння національних святинь.

Оптимальною формою такої потуги може бу­ти екотуризм із його романтичним (ейфорій­ним) ставленням до ще відносно збережених (заповідних) природних та історико-культур-них територій та об'єктів. Однак, забігаючи на­перед, підкреслимо, що право на спілкування з заповідною природою та сакральним історич­ним середовищем заслуговують люди здорової моралі та високого інтелекту [1].

Функціональним завданням соціальних інс­титутів і владних структур є витворення в лю­дей інтелектуально-гуманістичного світобачен­ня, патріотичного ставлення до природної і культурної спадщини, історії «великої» і «ма­лої» батьківщини. Таке світобачення передба­чає вростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона проживає. За словами відомого французького вченого, філософа П. Тейяр де Шардена це називається на­родженням Духу Землі [9].

Інтелектуально-гуманістичне світобачення екологічне, бо забезпечує здійснення суспільс­твом контролю над природним середовищем, втрата якого, за свідченням відомого англій­ського дослідника історії Арнольда Дж. Тойнбі може призвести до зникнення цілих цивіліза­цій [8]

Серйозною проблемою нинішнього суспіль­ного життя стала глобалізація, що уніфікує осо­бистості і цілі народи за штучним шаблоном техноцивілізації, обкрадаючи їх своєрідність та неповторність. Не краще обійшлася вона з нав­колишнім природним середовищем.

Традиційно актуальною залишається пробле­ма збереження чистого і здорового довкілля «для людини і від людини». Ми в Україні гово­римо про європейський вибір, про європейську інтеграцію, але сумно споглядаємо на розписа­ні стіни й паркани, закидані пляшками й папір­цями сквери та газони, загиджені недокурками, лушпинням та опльовані міські тротуари і гро­мадські місця. У чому ж причина? Мабуть, не лише у ВВП...

Можна вважати, що екологічна криза (криза запаскудженого довкілля) спричинена кризою етичною, кризою людських стосунків, взаємо­відносин людини і природи, а, можливо, і кри­зою інтелектуальною (забруднення розуму). У головах людей — «сміття» масової (космопо­літичної, американської) культури. Де поділась споконвічна народна мудрість, звичаєва куль­тура?

Зі сказаного напрошується лапідарна реплі­ка: екологічна розруха виникла внаслідок розу­мової депресії, розладу мозку («дебілізації») людей, а в стереотипі поведінки — внаслідок духовної, моральної розпусти. Усе це ніяк не уз­годжується з поглядами шанованого нами В. І. Вернадського про ноосферу, цефалізацію! Чи є вихід?

Відомий український учений-археолог М. О. Чмихов, згідно зі всесвітньо відомою «Махабхаратою», запропонував схему періо­дизації нашої історії (слов'янського язичниц­тва): Крита-юга (перша, золота, доба), Трета-юга (друга, срібна, доба), Двапара-юга (третя, мідна, доба), Калі-юга (четверта, залізна, до­ба) — з якої випливає закономірна послідов­ність (міфологема) погіршення людської по­роди. Вже навіть у назвах періодів за металами простежується тенденція до поступового збід­нення людських якостей і життя суспільства. «Із кожною югою, — сказано в Махабхараті, — зменшується тривалість життя людей, послаблюється їхня мужність, розум, сила, духовна міцність» [6].

Щоправда, загальна тривалість юг — дванад­цять тисяч років. Зокрема, Крита-юга триває чотири тисячі років, Трета-юга — три тисячі ро­ків, Двапара-юга — дві тисячі років, Калі-юга — тисячу років. На їх становлення і згасання при­падає, відповідно, стільки ж століть. По закін­ченні Калі-юги знову починається Крита-юга... Отже, за принципом циклічності, треба чекати нового Відродження!

Але до цього ще далеко. Для зміни («пом'як­шення») нахабного ставлення «сучасної» Homo habilis («практичної», «ділової» тощо) до свого середовища важливо збагнути природою закла­дений у ній духовний, освітньо-виховний тобто гуманістичний потенціал. В іншому разі може спрацювати в глобальному вимірі жорстокий (але справедливий) принцип: тебе породила — тебе і знищу (хоча — людині як біологічному виду «безжальна» еволюція для існування, ма­буть, виділила певний часовий інтервал).

Якщо глянути на проблему глобалізації в плані національної ідентичності, то можна простежити між ними причинно-наслідковий зв'язок: ідентичність спричинена глобалізаці­єю. Тобто маємо прояв фізичного закону дії і протидії. Напрошується паралель — без еколо­гічної кризи, збіднення природного різноманіт­тя не було б потреби і в екологічній політиці та заходах зі збереження довкілля, і навіть в еко­логічному міністерстві (за часів Київської Русі потреби в такому міністерстві, чи «екологіч­ній» політиці не було).

Такий «контрнаступ» на глобалізацію як встановлення ідентичності насправді є іншою стороною медалі: пошук ідентичності — побіч­ний продукт глобалізації, її закономірний нас­лідок. Вони є дзеркальним відображенням і не­можливі одне без одного.

Сучасні природні ландшафти водночас є істо­ричними ландшафтами. У кожному ландшаф­тному комплексі, на кожному шматочку укра­їнської землі зберігається пам'ять народу, отой Дух землі, за Т. Шарденом. Там кістки, могили дідів-прадідів, славних прапращурів. Кожен клаптик нашої (святої!) землі просочений кров'ю справжніх лицарів, народних героїв, завдяки яким ми ще звемося українцями.

Існуюче нині інтегроване розуміння лан­дшафту як цілісної природно-культурної систе­ми, що знаходить щоразу більше прихильників серед природознавців і гуманітаріїв, дає нам підстави вести мову про територіальну суміс­ність природної і культурної спадщини україн­ського народу.

У сучасному ландшафті поряд із природними елементами співіснують історико-культурні, включно із людиною та слідами її життєдіяль­ності (городища, кургани, ділянки історичного культурного пласту тощо). У ньому закарбува­лась пам'ять про минуле, у ньому живі добро, мораль, інтелект.

Сучасні етнічні ландшафти можна трактува­ти як системи асоціативні, інтегральні, водно­час історичні, а передусім — природні. Втім, та­ке розуміння ландшафту відображено у Євро­пейській ландшафтній конвенції (Флоренція, 20.10.2000), ратифікованій Верховною Радою України. Цією конвенцією ландшафт визначе­ний як «необхідний компонент людського сере­довища, відображення різноманіття культурної і природної спадщини, та основи ідентичності».

Якщо природа є основою матеріального (фі­зичного, чи біологічного) життя людини, то культура, історія народу створюють засади його духовного життя. Тому матеріальне і духовне життя людини, як живої істоти і соціуму, непо­дільні, їх не можна розмежовувати.

Цікаво, що там, де ще збереглася найбільш цінна та мальовнича природа, там основи істо­ричної минувшини народу. У таких місцях кра­суються своєю позолотою церковні бані, там чути голос наших пращурів, що зринає з висо­ких могил і курганів.

На сторожі таких святих для нас місць стоїть його величність закон. Згідно зі статтями 6 і 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», території та об'єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, госпо­дарську, а також історико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні і належать до земель природоохоронного та історико-куль-турного призначення.

Люди творять своє довкілля засобами культу­ри, адаптуючись до нього. Способом пристосу­вання до постійно змінного природного середо­вища є науково-пізнавальне освоєння націо­нальної природної та культурної спадщини.

Враховуючи зазначене вище про ландшафт як природне та історико-культурне ціле, мож­на вести мову про ландшафтно-гуманістичні ресурси як складову ландшафтно-рекреацій­них.

Ландшафтно-гуманістичні ресурси включа­ють естетичну привабливість (атракційність), розмаїття (барвистість) пейзажу, унікаль­ність, мальовничість, звукове різноманіття (вранішнє багатоголосся пташиного співу, жаб'яча «симфонія» надвечір'я, шелест листя і гул лісу перед грозою, дзюрчання гірського струмка і клекіт водоспаду тощо) та інші ландшафтні властивості та ознаки місцевості (гра кольорів веселки у променях сонця після літньо­го дощу, тривожний подих вітру, таємниче ми­готіння і відблиск зоряного неба тощо).

Вивчення цих ресурсів пов'язане з рекреацій­ним освоєнням територій (зважаючи на їхній оздоровлюючий вплив на відпочиваючих), із розвитком перцепційного ландшафтознавства (сприйняття ландшафтів). Зрештою, через сприйняття ландшафту звершується наукове дослідження природного довкілля [2; 7].

Із поняттям ландшафтно-гуманістичних ре­сурсів перегукується суб'єктивна категорія на­бутої гуманістичної цінності ландшафту, яка включає археологічну історичну, етнокультур­ну, меморіальну та інші значущості. Поняття цінності досить місткіше, об'ємніше за об'єк­тивну категорію ціни. Воно включає суб'єктив­ні поняття значущості, важливості тощо. Впер­ше категорії ціни і цінності розмежував видат­ний український учений-економіст М. І. Туган-Барановський. Для певного усвідомлення зга­даймо загальновідомий парадокс цінності пер­шого «класичного економіста» А. Сміта: цін­ність води більша ніж цінність алмаза, але ал­маз має більшу ціну, ніж вода.

Загальним еквівалентом та водночас суттє­вим компонентом природної та культурної спадщини кожного народу можна вважати ес­тетичну категорію краси.

У роздумах про красу загалом, красу заповід­них ландшафтів зокрема, будемо дотримувати­ся положення критичної філософії Іммануїла Канта, яке полягає у тому, що естетичне відчут­тя прекрасного можливе лише від об'єктів, які не мають для людини практичного, утилітарно­го значення. Іншими словами, за Едмундом Берком, те, чим ми володіємо, не може бути ве­личним.

Що ж таке краса? В естетиці (вчення про кра­су, «філософія мистецтва», «філософія відчут­тів») краса — це інтегральне поняття, що роз­кривається через конкретніші категорії: ма­льовничість, гармонійність, довершеність, дос­коналість, величність, елегантність, природ­ність та ін. [4].

Серед найбільш виразних естетичних катего­рій — гармонійність (гармонія), яку естетика трактує як найвищий рівень впорядкованого різноманіття, хаосу. До слова, хаос в античних греків був ідеалом краси (та про це нижче).

Гармонія як явище, як динамічний стан сус­пільних і природних процесів передбачає поря­док (впорядкованість, благоустрій), відхилення від якого спричиняє дисонанс (порушення гар­монії).

Найбільш «ландшафтною» категорією есте­тики вважають величність. Величний, грандіоз­ний своєю природною красою ландшафт по­роджує високі, піднесені, емоційні почуття. Са­ме визнання величності природи як її естетич­ного вираження змусило європейців у ХІХ ст. звеличувати, захоплюватися гірськими лан­дшафтами.

Загалом усі етноси вироблили власний, властивий кожному «часовому зрізу», ідеал краси, що змінювався у різних історичних пе­ріодах. Тобто це поняття просторово-часове, національне, індивідуальне. Відомий німець­кий вчений А. Геттнер у своїй праці «Геогра­фія, її історія, сутність і методи» (1937) пи-шав: «Ідеалом краси ландшафту були в мину­лі часи затишні місця, як, наприклад, у Фран­ції, ще в часи Людовика XIV — ландшафт на Луарі, який нині хтось може вважати сумним. Альпи впродавж століть лякали і тільки нап­рикінці XVIII століття стали предметом за­хоплення. Іще пізніше було завойовано виз­нання краси степу і моря; загалом можна ска­зати, що з підвищенням культури, особливо міської, красу культурного ландшафту цінять менше, а краса дикої природи, яку раніше не помічали, щоразу більше і більше завойовує наші симпатії».

Російський географ В. П. Семенов-Тян-Шан-ський описав «естетичну цінність пейзажів» різних регіонів північної частини материка Єв­разія.

Ідеал краси природи конкретизується та оформляється у понятті ідеального ландшафту як абсолютно естетичної цінності довкілля (як еталон ландшафту), це міра відповідності ре­альних пейзажних ознак суб'єктивним уявлен­ням спостерігача.

Відомий британський географ ХХ ст. Воган Корніш у своїх унікальних працях «Пейзаж і зорові відчуття» (1936), «Красоти пейзажу: ге­ографічні дослідження» (1943), вивчаючи есте­тичні якості ландшафтів Великої Британії та свої переживання від перебування у них, пору­шує питання: чому одні місця красивіші за ін­ші?

Професор Джей Епплтон з Північної Англії у книзі «Переживання ландшафту» (1975) пере­конує, що природний ландшафт потрібно не лише споглядати, а відчувати кожним своїм нервом. А це не кожен уміє, це від Бога — бути причетним до високої краси. З цього приводу видатний англійський філософ і культуролог ХІХ ст. Джон Рескін вважав, що тільки розви­нуті люди можуть бачити красу пейзажу. Тобто почуття краси є вродженим. Все ж, до високого і прекрасного, до великого мистецтва, за слова­ми відомого ірландця Оскара Уайльда, не мож­на допускати кого завгодно.

Так само поціновуємо історію. За тверджен­ням Арнольда Д. Тойнбі (1995), історію треба не просто читати, розуміти (цього замало!), а переживати психологічно (всіма «фібрами» ду­ші).

Серед великих цінителів краси природи всес­вітньо відомі імена: Девід Ловенталь, Х'ю Прінс, Родерік Неш, Альдо Леопольд, Генрі Да­вид Торі, Джон Муір (більшу частину життя сам подорожував в одиночку горами на заході Америки), а також Д. Лінтон, Р. Емерсон, Р. і С. Каплани та ін. Саме Г. Торі належить зна­менита фраза: «Дика природа врятує світ».

Уваги заслуговує також книга Р. Неша «Дика природа та американський розум» (1967). Заз­начимо лиш, що для американців сувора, дика природа, її незаймана краса, величність є пред­метом національної гордості. Завдяки велич­ності символами краси американського лан­дшафту стали такі «екстріми» світової природи як Ніагара, Великий каньйон Колорадо (Гранд-Каньйон, найглибший у світі — понад 1500 м), Йосемітська долина (Незрівнянна долина) у Каліфорнії. Чого тільки вартує «Країна чудес», або Йєллоустон у самому серці Скелястих гір (біля витоків Міссурі)! Корінні індіанці імену­вали тутешні місця «Країною криги, вогню, во­ди і диму, що обертається». Вони відмовляли мандрівникам бути провідниками, розповідаю­чи, ніби у Скелястих горах є скам'янілий ліс і там живуть злі духи...

Пейзажні властивості ландшафтів відобража­ються під час споглядання в зорових образах людини, в яких акумулюється не тільки інфор­мація, що допомагає їй орієнтуватися у довкіл­лі, а й важливі для цінності, що формують від­повідне світосприйняття.

Красивий пейзаж містить високий виховний потенціал. Його естетика виховує, вражає. Лю­дина, формуючи враження від споглядання прекрасного, збагачується духовно. У такому «діалозі» здійснюється інформаційний контакт людини з природою.

Серед негативних наслідків «сучасної» ант-ропогенізації природи — зменшення інформа­ційної цінності ландшафтів, що негативно поз­начається на життєвій активності і соціальній позиції людини. Можливо, зіпсоване, «глухоні­ме» навколишнє середовище вносить коректи­ви і в національний менталітет.

Незаймана краса земної природи впливає та впливатиме на релігію, філософію, мистецтво, науку і, певно, визначатиме матеріальний і духовний розвиток людства, що стане ще одним підтвердженням всім відомого, вже аксіоматич­ного, афоризму Ф. Д. Достоєвського про те, що краса врятує світ.

Загалом, краса, мистецтво є факторами фор­мування культурного ландшафту, наукове трак­тування якого ще в 1920 році запропонував О. Шлютер, або культурного пейзажу, в якому наявні і візуально «прочитуються» антропоген­ні, штучно створені, складники. Сучасна гума­ністична концепція культурного ландшафту як ціннісної категорії передбачає визнання за культурним ландшафтом цілісної природно-культурної системи, без якої людина не може відчувати себе гармонійною особистістю, здо­ровою не тільки фізично, а передусім духовно.

Сила відчуття батьківщини, високо емоційне ставлення до рідного краю, рідної хати, до всьо­го, що називається своїм, посідає чільне місце в системі загальнолюдських цінностей. Якщо доля землі стає долею людини, тобто відбувається ідентифікація етносу з природним середови­щем, звершується розквіт краю, в іншому ви­падку — втрата контролю над природним сере­довищем і зникнення нації, про що свідчать численні приклади з багатовікової історії цілих на­родів і навіть цивілізацій.

Література

1.  Гетьман В. І. Екотуризм чи екологічний туризм: тео­рія і реальність // Рідна природа. — 2002. — № 3. — С. 24–29.

2.  Гетьман В. І. Культура кожного етносу є культурою екологічною // Рідна природа. — № 4, — 2002. — С. 15–18.

3.  Гетьман В. І. Гуманістична цінність заповідних лан­дшафтів національної та регіональних екомереж Укра­їни // Екологічний вісник, січень-лютий 2003 — № 1–2. — С. 5–7.

4.  Гродзинський М. Д., Савицька О. В. Естетика лан­дшафту: Навч. посібник. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2005.

5.  Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. — М.: Айрис Пресс, 2004.

6.  Махабхарата. Рамаяна. Пер. с санскрита. — М.: Худож. лит., 1974. — Т. 2.

7.   Пащенко В. М. Теоретические проблемы лан-дшафтоведения. — К.: Наукова думка, 1993.

8.   Тойнбі Арнольд Дж. Дослідження історії. — К: 1995. — Т. 1.

9. Шарден Пьер Тейяр де. Феномен человека. — М.: Наука, 1987.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту