головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 9/2007 
Персонал № 9/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Із сонму смиренних, але нескорених: митрополит Анастасій Грибановський

Артур ГУБАР

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Митрополит Анастасій (в миру Олександр Олексійович Грибановський) народився 6 серпня 1873 р. у селі Братки Борисоглібського повіту Тамбовської губернії у священицькій родині. Закінчив Тамбовське духовне училище, Московську духовну семінарію та Московську духовну академію. У квітні 1898 року прийняв чернечий постриг з ім'ям Анастасія. Незабаром посвячений в ієродиякона та ієромонаха. Від 1901 р. ректор Московської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 29 червня 1906 р. хіротонізований на єпископа Серпуховського, вікарія Московської єпархії. Від 1914 р. єпископ Холмський та Люблінський. Під час Першої світової війни він постійно відвідував військові частини, що безпосередньо брали участь у бойових діях. Чим міг підтримував вояків: проповідував, служив Службу Божу на передовій, в окопах, сповідав. За мужність проявлену на фронті владика був нагороджений орденом Святого Володимира II ступеня та однією з найвищих нагород Російської імперії орденом Святого благовірного великого князя Олександра Невського з мечами. Незабаром отримує сан архієпископа.

Наприкінці 1915 р. владика Анастасій переводиться на Кишинівську кафедру.

У серпні 1917 р. прибуває делегатом на Всеросійський собор, де, незважаючи на свій молодий вік, під час висунення кандидатур на відновлений російський патріарший престол набирає 77 голосів із 309 присутніх делегатів.

Більшовицький заколот і громадянська війна вже не дали можливості владиці Анастасію повернутися до управління Кишинівською єпархією. Від 1919 р. владика перебуває на півдні України й Росії. Відвідує Одесу, Новоросійськ, Ростов, Новочеркаськ.

У 19201921 роках архієпископ Анастасій очолює Російський комітет у Константинополі, який тоді об'єднував 35 російських емігрантських організацій і переймався долею понад 175 тисяч біженців. Із 1924 р. архієпископ Анастасій опікується справами Російської духовної місії в Єрусалимі, відвідує Східні патріархати, бере активну участь у роботі російських закордонних церковних громад та зарубіжного церковного управління.

У 1936 р. після кончини митрополита Антонія Храповицького владику Анастасія одноголосно обирають першоієрархом РПЦ(з).

Незабаром він переїздить до Югославії, де впродовж багатьох років (до вересня 1944 року) зосереджує у своїх руках не тільки керівництво Церквою, а й парафіями в цій країні. Переїхавши до Відня, владика Анастасій далі опікується справами Церкви та десятків тисяч біженців, які рятувалися від червоного терору та переслідувань НКВС.

З липня 1945 р. митрополит Анастасій переїздить до Мюнхена в Німеччині, а незабаром ненадовго до Швейцарії, де розгортає активну діяльність щодо відновлення церковних структур у країнах поселення російської еміграції, порушених унаслідок війни.

23 квітня 1946 р. в Мюнхені зібрався Архієрейський собор зарубіжних єпископів, у якому взяв участь єпископат Української й Білоруської автономних церков, що внормував післявоєнний устрій зарубіжної церкви.

3 1948 р. переважна більшість «остарбайтерів» та «переміщених осіб» почала виїжджати на місце постійного проживання до США, куди в жовтні 1950 року переїхав Синод РПЦ(з) і її першоієрарх. Тоді у США виникло понад 100 нових православних парафій, які побажали залишитися в духовному підпорядкуванні РПЦ(з) на противагу масштабній агітації Московської патріархії та розколу Американської митрополії.

Незважаючи на немолодий вік, митрополит Анастасій відбуває численні архіпастирські подорожі по американському континенту. Так, уже в 1951 р. владика здійснив подорож через увесь американський континент до Каліфорнії, після чого такі архіпастирські поїздки стали постійними.

Однак роки брали своє... Тому в травні 1964 року владика склав із себе повноваження першоієрарха РПЦ(з). За одностайним рішенням Собору, владиці Анастасію було надано почесний титул «Блаженніший». Другий першоієрарх РПЦ(з) митрополит Анастасій Грибановський відійшов у вічність 9/22 травня 1965 року. Його поховано в головному храмі Свято -Троїцького монастиря в Джорданвлі.

* * *

Промова митрополита Анастасія Грибановського, виголошена на сумні роковини більшовицького заколоту, нікого не залишила байдужим, бо торкалася глибинних струн правдивої християнської душі, самих понять добра, істини, смирення й прощення.

На день проголошення «Слова...» у 1952 р. його автор — митрополит Анастасій залишався єдиним живим представником архіпастирського сонму дореволюційної Росії, членом Священного синоду Російської церкви і носієм правдивої церковної влади, започаткованої рішеннями помісного Собору РПЦ 1917 року.

Митрополит Анастасій через десятиліття поневірянь на еміграції проніс невгасимий вогонь правдивого православ'я, вистражданого тисячами й тисячами новомучеників, які віддали на вівтар жертовного служіння Богу і Його Церкві найцінніше — власне життя. Тому його «Слово...» — безкомпромісне, щире й правдиве.

Перед відходом у вічність владика Анастасій заповідав зберігати чистоту церкви.

Сьогодні такі постаті як митрополити Анастасій Грибановський, Філарет Вознесенський та Віталій Устинов замовчувані. Але від їхнього замовчування одержимі «політичною доцільністю», турботою про майбутнє РПЦ(з) на еміграції навряд чи виграють. Бо як правда торжествує над злом, а істина над неправдою, так само архіпастирський подвиг і благочестя завжди слугуватимуть зразком земного життя як для пастирів і архіпастирів, так і для простих віруючих.

Саме тому на противагу загальноприйнятому замовчуванню таких велетів християнського духу й благочестя, ми приділяємо увагу їхній богословській та історико-культурній спадщині.

***

«Не тільки російська, а, мабуть, і вся світова історія не бачила нічого настільки трагічного й разом із тим величного, як те, що відбулося в Лієнці,» — говорить у своєму «Слові...» митрополит Анастасій про жахливу сторінку світової історії.

Йдеться про видачу найактивнішої частини антибільшовицької еміграції — десятків тисяч козаків, вояків «білих армій» разом із членами їхніх сімей каральним органам НКВС. Вони під різними приводами були звезені до табору в австрійському містечку Лієнц, де під «слово честі» вищих англійських і американських офіцерів здали зброю...

Можна лише уявити весь нелюдський жах цього сатанинського дійства... З одного боку — англійські та американські військові за допомогою багнетів та кийків витискали багатотисячний натовп на міст, що з'єднував через місцеву річку західну і радянську зону окупації; з другого їх уже чекали вгодовані енкаведисти. А там особливо небезпечних розстрілювали неподалік, роз'єднували сім'ї... дітей відбирали від матерів... Тих, кому «пощастило», чекали «товарняків гулкі колеса...», тортури в катівнях НКВС, концтабори. Зазначимо, що на сьогодні невідомо жодного випадку, коли хто-небудь з «лієнців» повернувся живим із радянських концтаборів...

Розуміючи, що на радянському боці після тортур і смерті їх не чекає належний чин поховання, багато людей просило своїх військових побратимів, рідних, і близьких відслужити за них заупокійну службу.

Заупокійну службу священики читали ще над живими...

Пастирі також розділили долю своїх вірних...

Але дехто намагався врятуватися. Найвідчайдушнішим удалося прорвати кордон оточення, інші стрибали з мосту...

Потім майже чотири тижні англійські й американські вояки, швидко опанувавши досвід зондеркоманд, виловлювали й видавали втікачів. Заохоченням за кожного впійманого й виданого енкаведистам — пляшка горілки та пачка цигарок.

Лише кільком молодим воякам удалося врятуватися, перейшовши кордон зі Швейцарією й розповісти про нелюдський злочин у Лієнці.

На жаль, до сьогодні будь-яка інформація про трагедію в Лієнці перебуває під грифом «таємно». У Великобританії й США за більш ніж 60 років не оприлюднено жодного документа, пов'язаного із цими подіями, тому достеменно невідомо, хто віддавав наказ про видачу в руки НКВС найкращих представників антикомуністичного спротиву.

Для пам'яті українства Лієнцевська трагедія теж має особливе значення. Бо разом із донськими козаками, вояками «білих армій» та Російської визвольної армії (в російській мові РОА) на розправу НКВС було видано й тисячі українців — кубанських козаків.

Про систематичність та попередню спланованість цієї акції свідчив у 1957 р. під час відкриття картини «Лієнц» в Російському домі при храмі Христа Спасителя в Нью-Йорку Кубанський військовий отаман, генерал-майор В. Науменко. Він розповідав, що так звані західні союзники ніколи не бомбардували з повітря жодного військового табору, де розташовувалися козачі частини та частини РВА (РОА). Вони готували передачу кровожерливому Сталіну його супротивників у максимальній кількості.

Злочинність дій так званого союзного командування, в основному англійського, яку можна сміливо кваліфікувати як злочин проти людяності, полягає не тільки у факті видачі енкаведистам їхніх супротивників. Справа в тому, що більшість виданих козаків були громадянами Югославії, Болгарії, Франції й навіть Великобританії. Це із правового погляду вже є злочином, оскільки вони, як громадяни цих країн, підлягають своєму, національному судочинству й можуть бути видані лише за їхніми рішеннями. Окрім цього, багато з них були громадянами світу (паспорти Нансена).

Вічним моральним докором так званим англо-французьким союзникам також слугуватиме й той факт, що багато козаків та старшин, виданих радянським карателям, проливали свою кров за часів Першої світової війни в складі російських експедиційних корпусів на території Франції, Бельгії й Греції. Вони були нагороджені орденами «Почесного легіону» та «Хрестом Вікторії»...

Скільки ж усього козаків, їхніх дружин та дітей потрапило до рук НКВС? Генерал-майор В. Науменко подає цифру 50–55 тисяч осіб. Однак пізніші дослідження стверджують, що таких могло бути не менш як 60 тисяч осіб, хоча достеменно їхню кількість не буде встановлено ніколи.

***

Цікавою в «Слові...» є згадка про другого післявоєнного Президента США. «У своїх передвиборних виступах він (кандидат у президенти, а згодом Президент США Г. Трумен ) неодноразово підкреслював, що основним джерелом нещасть сучасного людства є відступ людей від Бога й забуття Його заповідей. Одержавши настільки блискучий доказ народної довіри до себе, він заявив, що приймає своє обрання з радісним задоволенням і ще із почуттям смиренності, що породжене свідомістю тієї важкої відповідальності, яку він приймає відтепер на свої рамена. У цих словах особливо яскраво відображений моральний образ майбутнього президента, в обранні якого голос народу, ми сподіваємося, дійсно був голосом Божим,» — зазначив владика Анастасій.

Шановний читач може уявити, як кардинально, трохи більше ніж за 50 років, змінилася духовність цієї країни, котра завжди давала захист не тільки трудовим емігрантам, а й багатьом віруючим, які, у випадку із РПЦ(з), знайшли на цій землі і другу батьківщину, і правдиву свободу вірити у Всемогутнього Бога.

*** Сьогодні, коли чорна завіса комуністичного панування зруйнована, ми не можемо не захоплюватися глибокою переконаністю та пророчою впевненістю владики Анастасія та багатьох і багатьох сповідників віри христової в неминучість падіння безбожного зла. Тоді СРСР здавався непохитною скелею, на якій Антихрист уже збудував «церкву» свою, здавалося, переможний поступ зла на планеті неможливо зупинити... Саме тому «розвинені демократії» й намагалися відкупитися від «есесерії» живими жертвами, як це сталося в Лієнці, їх дивували поодинокі голоси, які відкрито звинувачували країну тотального зла.

Однак дивуються маловірні, для християн це лише закономірність перемоги сили, що зроджується в немочі...

Про невідворотність перемоги добра й кари божої над слугами сатани попереджували ще святі отці Церкви. Саме про це пророкував Іван Богослов у своєму Апокаліпсисі: «...Я побачив під жертовником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення,  яке  вони  мали.  І кликнули вони гучним голосом, кажучи:   Аж  доки,   Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» (Об. 6: 9–10).

Слуги червоного сатани ще збираються біля своїх ідолів, але їхній час, як і час більшовика в «кожанці з маузером», минув... Невідворотність кари божої вони відчули вже на землі, а далі їх чекає суд небесний.

Сьогодні сатана-антихрист готує для людства все більші й більші спокуси й випробування... Вони витончені, приховані, а від того й небезпечніші...

Але пам'ятаймо: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5: 4).

 

Слово, виголошене в годину скорботи 25 жовтня/7 листопада 1952 р. в Нью-Йорку, при поминанні російських православних людей, безбожною владою замучених і убієнних


Митрополит Анастасій ГРИБАНОВСЬКИЙ

35 років тому нашу Батьківщину спіткало найбільше нещастя, яке вона коли-небудь, переживала за свою понад тисячолітню історію. Тоді большевики насильно захопили владу над російським народом, позбавили його волі й зробили саме ім'я його предметом ганьби перед лицем усього світу. Ми не можемо без глибокої скорботи згадувати всього цього тяжкого часу їхнього панування на Русі, історія якого написана слізьми й кров'ю поневолених ними мільйонів людей.

Колись цар Ірод закатував 14 тисяч безневинних віфлеємських немовлят, бажаючи винищити між ними й народженого Царя Іудейського — Богодитину — Христа. Через три століття імператор Максиміан наказав спалити 20 тисяч християн, які зібралися святкувати Різдво Христове у своєму храмі в Никомидії. Увесь християнський світ із жахом згадує про ці нелюдські жорстокості, які залишили назавжди свій кривавий слід в історії.

Але хто може порахувати мільйони безневинних людей, замучених і по-звірячому закатованих радянською владою: від вінценосного царя і його сім'ї, зло-дійськи замучених у підвалах іпатіївського будинку, і до простого сільського орача, що обробляв вбогу ниву трудовими руками, від людей, вихованих у багряниці, які жили в розкішних палацах, до мешканців бідних хатин і темних, сирих підземель, куди майже не проникає сонячне світло, від найвищих представників Церкви — митрополитів, архієпископів і єпископів, до смиренних сільських ієреїв і нікому невідомих ченців і черниць, від доблесних воєначальників і довершених полководців до простих героїв-солдатів, що залишилися до останнього вірними своєму обов'язку, від прославлених учених і заслужених державних діячів до неписьменного поденника, від старця, насиченого роками, до юнака в розквіті життя і безневинних дітей, які не вміють відрізнити правої руки від лівої.

Ніколи наша Батьківщина не опоганювалася такою відвертою брехнею й неправдою, які ввійшли у плоть і кров радянського побуту, і довгим списком інших тяжких гріхів і злочинів, особливо запеклим богохульством і богоборством, як у цей злощасний час.

Ніколи сонце, сходячи щодня над російською землею й проходячи зі сходу на захід по її безмежних просторах, не опромінювало на ній таких сатанинських глибин злоби й ненависті, такої пекельної хтивості й помсти, такої грубої наруги надлюдською гідністю, такої зневаги свободи людини, як тепер, коли мільйони підневільних працівників виходять раннього ранку зі своїх концтаборів і інших місць ув'язнення на свою виснажливу рабську працю, супроводжувані іноді зграєю сторожових собак, як безсловесні тварини. Голодною, обірваною, пригнобленою безнадійністю свого становища, вони падають нерідко під тягарем непосильної єгипетської праці, як падає намертво загнаний кінь.

Ніч, сходячи на землю, ніколи не покривала таких злодіянь, беззаконних страт, жорстоких катувань, витончених тілесних і моральних мук, що викликають лемент і розпач, від яких здригалося, здається, саме небо, як у ці похмурі 35 років.

Не тільки російська, а, здається, і вся світова історія не бачила нічого настільки трагічного й разом із тим величного, як те, що відбулося в Лієнці, коли тисячі безневинних російських людей, приречених на смерть, і залишених усіма на землі, звернулися зі скаргою до Бога й живими почали співати за собою надгробні пісні, що переривалися іноді їхніми скорботними криками, як це, звичайно, буває на похороні. Не дарма іноземні солдати, які сторожили цих нещасних в'язнів і звикли дивитися в очі смерті, розчулювалися серцем під впливом цієї приголомшливої картини, і сльози мимоволі текли по їхніх суворих обличчях.

Так, воістину мова людська занадто бідна, щоб змалювати страждальницький подвиг цих незліченних російських мучеників, кров яких не перестає волати до неба. Вони для нас джерело смутку й разом із тим наша слава й подяка, бо втілили велику силу російського православного духу, незламну в час найтяжчих випробувань.

Ми нерідко скаржимося на байдужість світу до нещасть гноблених більшовиками народів, і ці нарікання мають свої глибокі й справедливі підстави. Але ми самі насамперед повинні нести невгамовний біль про наших братів у своєму серці й нагадувати про їхню сумну долю іншим. Серед вільних народів, що навколо нас, можна знайти чимало вдумливих, правдивих і співчутливих осіб, які розуміють, що стражденний російський народ приносить спокутну жертву не тільки за себе, а й за все людство. Він мовчазно несе на собі основний тягар боротьби зі світовим злом комунізму, що загрожує всій сучасній християнській культурі.

Особливе співчуття викликала на Заході Російська церква, гнана безбожною владою. Близько 25 років тому в Англії було організовано спільну молитву про заступлення за нашу Церкву, на яку запрошені були й російські єпископи, серед яких був і я. Треба було бачити, з яким побожним почуттям зустрічав нас віруючий англійський народ. Багато хто схилялися перед нами до землі й намагалися доторкнутися до наших облачень, у яких вони вбачали закривавлені ризи стражденної Російської церкви.

/…/

Нехай бенкетує большевицька влада в стінах священного Кремля, святкуючи 35-річчя свого кривавого панування над російським народом.

Так бенкетував колись Ірод, змішавши вино із кров'ю, що сочилася з усіченої глави Іоанна Хрестителя, принесеної на блюді, як якась їжа, на цей божевільний бенкет. Але настала година відплати, і він загинув лютою смертю, коли був відправлений Калігулою в ув'язнення.

Так бенкетував і Валтасар, син Навуходоносора, з тисячею своїх вельмож, запрошених на це торжество. «Спробувавши вина, він наказав принести золоті й срібні посудини, забрані його батьком із храму Ієруса-лимського». Вони були наповнені вином, що пили вельможі, дружини й наложниці царя, славлячи своїх богів. Але «у ту саму годину», свідчить нам слово Боже, «вийшли персти руки людської, і писали на вапні стіни царського чертога проти лампади» невідомі слова. Побачивши це, цар змінився, коліна його затремтіли від страху. Зібравши мудреців вавилонських, він наказав їм прочитати й витлумачити написане, пообіцявши найбільшу нагороду тому, хто першим це зробить. Але ніхто не зміг проникнути в цю таємницю, крім пророка Да-ниїла, якого він призвав потім за порадою цариці. Пророк так витлумачив цареві значення трьох таємничих письмен, написаних на стіні: вавилонське царство приречене на загибель.

Тієї ж ночі Валтасар був убитий і на престол вступив Дарій Мидянин.

Нехай радянські підлесники звеличують вождя світового комунізму й мнимого «батька народів», якому вони звикли підносити майже божественні почесті. Нехай вони гордо називають його геніальні таланти і звеличують військову міць, загрожуючи нею усьому світові.

Якби долі народів залежали тільки від переваги фізичної сили, то над вільним світом, що залишився, висіла б завжди небезпека страшної навали большеви-ків, які встигли підкорити собі вже 600 мільйонів людей. Але над цим колосом, що стоїть на глиняних ногах, піднімається інша, справді, непереможна сила Божої правди, яку сповідували й перед якою схилялися люди, які жили ще в старозавітні часи, перш ніж Хрест, як знамення Христової перемоги, замайорів над всесвітом.

От що ми читаємо в Старому заповіті. Три молоді охоронці, які охороняли царя Дарія під час його сну після бенкету, вирішили кожен написати своє слово, найсильніше на світі, і покласти записку під голову царя. Коли останній пробудився, він зібрав раду зі своїх сатрапів і воєначальників, і наказав прочитати написане його охоронцями перед усіма зборами. Один написав, що найсильніше — вино. Воно затьмарює розум усіх людей, робить однаковим розум царя й сироти, раба й вільного, бідного й багатого.

Розпаленілі вином, друзі й брати оголюють мечі один проти одного, а потім, не пам'ятають, що вони робили.

Другий написав, що найсильніший — цар, який володіє безліччю підданих, які у всьому коряться йому й платять данину. Він має у своєму розпорядженні весь народ і воїнів, яких посилає, коли хоче, на війну й одержує від них військову здобич.

Нарешті, виступив третій — це був Зоровавель, який сказав: о мужі, чи не великий цар і чи не сильне вино? Але хто панує над ними й володіє ними? Чи не жінка?

Дружини народили царя й весь народ, що володіє морем і землею. Жінка здатна підкорити собі могутнього володаря, від якого тремтить уся країна. «Я бачив, — сказав він, — Апамину, царську наложницю, яка сидить праворуч володаря. Вона знімала вінець із голови царя й покладала на себе, а лівою рукою вдаряла царя по щоці. І цар не тільки не розгнівався, але дивився на неї, розкривши рот, очікуючи як милості її усмішки. О мужі, хіба ж не сильні жінки, коли вони так поводяться?» — запитав він, і всі мимоволі переглянулися.

Але, однак, над усім здобуває перемогу істина. Велика істина й сильніша від усього. Вся земля волає до істини, і небо благословляє її, та й усі тремтять перед нею. Вона є сила й царство, і влада, і велич усіх століть. Благословенний Бог істини! — завершив він своє слово, визнане наймудрішим і царем, і його радниками.

На цій незламній силі Божої Істини й Правди спочивають і наші надії в ці доленосні дні, коли все, на що ми уповали колись, похитнулося в наших очах.

Вірою в неї одухотворені були й наші доблесні мученики, закатовані большевицькою владою, їхні імена знає один Бог, коли вони, знехтувавши всіма спокусами й погрозами своїх мучителів, мужньо йшли на страждання й смерть.

Дух переборов неміч плоті й зробив їх щирими переможцями в боротьбі зі слугами сатани. Будемо вірити, що кров їхня, котра напоїла російську землю, буде для неї джерелом нового світлого життя, як кров перших християнських мучеників стала насінням християнства.

Пройняті почуттям любові до наших страстотер-пців, поклонімося їхньому жертовному подвигу й доручимо їх Тому, Хто тримає у Своїх руках ваги вічної правди, і Хто сказав: «Мені помста належить, Я відплачу» (Рим. 12: 19).

Хай живе завжди пам'ять їхня з похвалами, і нехай не перестане російський народ творити за них свої молитви з роду в рід, зі століття в століття.

(Український церковно-історичний журнал)



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту