головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 9/2007 
Персонал № 9/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Вибори

ІВАНОВ П. С.

Друга в роки незалежності затяжна й гостра політична криза вирує в країні.

Перша 2004 року була зумовлена десятирічним правлінням президента Л. Кучми, режим якого, набуваючи все більш відвертого диктаторського характеру, породив розквіт олігархії, грабіжництва, корупції, духовно-моральної деградації, беззаконня, занепад економіки, соціальної сфери, всенародні злидні, дискредитував, осоромив себе і в очах власного народу, і міжнародної спільноти.

Це викликало всезростаючий суспільний протест, який у ході минулих президентських виборів досяг свого апогею, вилився в Помаранчеву Революцію, що повалила кучмівський режим і привела до влади Президента В. Ющенка.

Однак не минуло і трьох років, як маємо нову і не менш важку політичну кризу. Багато політиків вбачають її причини в президентському Указі про розпуск Парламенту і дострокові вибори.

Насправді ці причини зовсім інші.

Більшість політиків, політологів, аналітиків та й виборців вважають, що дострокові вибори до Верховної Ради мало що змінять на краще. Скоріш за все, так воно й буде, адже вибори пройдуть за тими ж партсписками, як і минулі строкові, які саме з цієї причини отримали презирливе прозвисько — «вибори котів у мішку».

То були перші вибори за новою виборчою системою, запровадженою політреформою: замість мажоритарної і змішаної мажоритарно-політ-партійної системи вперше була застосована виключно політпартійна система виборів до селищних, районних, міських, обласних і Верховної рад.

Вони проводились за активної участі виборців, під прискіпливим наглядом вітчизняних і зарубіжних спостерігачів. Проходили демократично, без серйозних порушень виборчого законодавства і очевидних провокацій.

Тому і в Україні, і за її межами ці вибори відразу по їх завершенні були визнані найдемок-ратичнішими, прозорими, найчеснішими за

всі роки незалежності, але належного аналізу, оцінки, висновків так, на жаль, і не зробили. Їх реальні результати, важкі принципові недоліки самої політпартійної виборчої системи та вже відомі факти масових фальсифікацій при підрахунку голосів і загальних результатів виборів вимагають сказати, нарешті, гірку правду:

—  це були темні, брудні, безчесні вибори;

—  в їх результаті обрано найгірший за всі роки незалежності персональний склад Парламенту.

Нині в Україні є понад 130 партій і партійок. 40 з них брали участь у виборах, 5 пройшли до Парламенту.

Списки кандидатів кожної з тих 40 партій були зареєстровані і затверджені Постановою Центральної Виборчої Комісії та надруковані у газетах «Голос України» і «Урядовий кур'єр». У списках великих партій було 450 кандидатів (за кількістю виборчих округів), у менших — менше, у дрібних — ще менше (у деяких з них, мабуть, було менше партійців, ніж виборчих округів). Загальна кількість кандидатів у народні депутати всіх 40 партій перевищувала 10 тисяч, що робило цей шалений кандидатський загал недосяжним для обмеженої природної можливості виборця, який був не в змозі навіть охопити, збагнути його, не кажучи вже про те, щоб уважно ознайомитись з кожним кандидатом у цих багатокілометрових списках.

Певно, що все це чудово розуміли і автори політреформи, запровадженої ними системи виборів саме за такими безрозмірними по-літпартійними списками. Тому вони винайшли «чудовий», напрочуд «зручний» для виборців вихід з такого ними ж створеного «дурного» становища — до виборчих бюлетенів включили лише 5 перших кандидатів із загального партсписку, а решти ніби й не існувало, про них і мови не було, їх ніхто не обирав — вони ставали нардепами без участі виборців, якось самі собою. Для кого це було так «чудово», «зручно» — для виборців чи для тих невідомих їм кандидатів, що теж проходили в нардепи? — це нікого не цікавило.

Оскільки партій було все ж таки 40, то загальна кількість кандидатів у бюлетенях склала 200. У обласних і великих містах кожен виборець обирав серед включених до його виборчого бюлетеня 200 кандидатів до Верховної Ради, серед 200 кандидатів до обласної, 200 — до міської і 200 до своєї районної ради, тобто серед 800 кандидатів, у районних центрах — серед 600, в селищних — серед 800. Тобто кожен виборець від селища до столиці від одного лише погляду на 3–4 довгих простирадла свого виборчого бюлетеня втрачав пантелик.

І саме на те, щоб задурманити голови, обдурити, не дати жодної можливості свідомо, з добрим знанням кандидатів зробити свій вибір, розрахована ця химерно-чудернацька система виборів за партійними списками. Вона й змусила виборців врешті-решт закрити очі, плюнути на ті партсписки і голосувати лише за ті партії, серед перших 5-ти включених до їх бюлетенів кандидатів знаходили знайомі їм імена, навіть не підозрюючи про те, кому іще вони віддають свої голоси з тих, хто йде далі в списку після цих 5-ти. А їх же там ще десятки й сотні, і серед них повно, можливо, і негідників.

Навіть серед нардепів, що пройшли до Парламенту за списками авторитетних для виборців партії, і невдовзі виявилось чимало зрадників, що за різні посули перебігли до інших фракцій.

У фракції БЮТ виявилось не кілька таких зрадників, а 26 з 129, або цілих 20%. Якщо керівництво партії, її з'їзд, які ретельно формували свій виборчий список лише з тих, кого добре знали, так грубо помилились стосовно 20% їх, то як могли не наробити суцільних помилок виборці, які геть не знали абсолютної більшості кандидатів у списках від 40 партій?!

* * *

Таким чином, сама система виборів за парт-списками спотворила, сфальсифікувала їх результати, хоча й виглядала зовні як демократична, пристойна.

Однак це лише перша половина правди про ці вибори. Бо є ще й друга, ще більш ганебна половина цієї правди — це пряма, відверта і крупномасштабна фальсифікація вже отриманих результатів виборів.

Як уже сказано, на відміну від останніх президентських виборів, де широко застосовувались різноманітні провокації, підкуп, шантаж, погрози, насильство, коли навіть отруїли кандидата в президенти, нічого подібного не відбувалось у ході останніх парламентських виборів.

Ус е почалося, коли вибори закінчились, коли знеможені, але задоволені наші і зарубіжні спостерігачі дали їм одностайно високу оцінку і роз'їхались по домівках, а буквально замордовані їх підготовкою і проведенням виборчі комісії без найменшого передиху, ледь тримаючись на ногах, приступили до підрахунку голосів.

Розпочалося те, чого ніхто не чекав, але раніше спланували, ретельно розробили воістину талановиті так звані політтехнологи: почався масовий шантаж, підкуп, примус членів і керівників виборчих комісій з метою змусити їх сфальсикувати результати голосування. Саме з цією метою в ряді областей з найбільшою кількістю мешканців «підрахунок» голосів всіляко зволікався, протоколи регіональних окружних виборчих комісій не передавались до ЦВК майже два тижні, тоді як усі інші комісії країни здали їх вчасно.

Саме у цей час і проходили справжні «вибори»: як стверджували керівники деяких «обкрадених» партій, голоси виборців перерозподілялись — їх забирали, крали в одних і віддавали іншим, які в результаті і «набрали» найбільше голосів. Чи це дійсно саме так і було, тепер уже ніхто не знає.

Зразу після оголошення результатів виборів чимало обкрадених партій виявили протест проти явних фальсифікацій, звернулись з офіційними заявами, з позовами до ЦВК, до суду з документальними підтвердженнями фактів фальсифікацій. Однак виборчий поїзд уже пройшов, вибори визнані зразковими, і ніхто не бажав бруднити заднім числом таку чудову картину. Ні ЦВК, ні суди на протести, заяви, позови, пред'явлені факти не зреагували.

Отак вони й пройшли ці чесні, на думку одних, і брудні, на переконання інших, вибори.

* * *

Щоб не говорили про попередні вибори чи їх прихильники чи критики, та найкраще, найяскравіше, найпереконливіше проявились характер, зміст, результати у персональному складі «обраної» Верховної Ради, який свідчить: на цих «чесних, прозорих» виборах виборці не мали найменшої уяви про те, кого, яких саме депутатів вони «обирали» до Парламенту та місцевих рад. Тобто, якщо називати речі своїми іменами і говорити всю правду, то треба визнати: ніяких справжніх виборів насправді фактично не було, був суцільний, тотальний обман виборців!

Вперше побачили й почули своїх обранців уже в стінах Верховної Ради, коли вони для них стали вже недосяжні: ні сказати їм в обличчя, що вони про них думають, ні тим паче, одізвати, вигнати їх з Парламенту за будь--яких умов вони вже не в змозі, не вправі: нар-депи надійно захищені від своїх виборців діючим законодавством.

І сьогодні ніхто не знає не лише національного складу Парламенту, а й того, скільки серед 450 нардепів було насправді мільйонерів, мільярдерів та протягнутих олігархами через партійні списки їх охоронців, водіїв, масажистів, родичів, коханок тощо.

Зате всі кожен день бачили, що серед 450 обраних нардепів є величезна когорта зовсім нікчемних, продажних, людей, відвертих брехунів, відомих всій країні злодіїв, кримінальних злочинців, нечесних бізнесменів. При тому, що в нашому Парламенті загалом мало жінок, проте й серед них виявилось чимало гіршого ґатунку: у них фальшиві голоси, брехливі промови, безсоромно брутальна поведінка, відповідні обличчя, зовнішність...

* * *

Як і слід було чекати, з самого початку своєї роботи Парламент, перш за все, продемонстрував свою ворожу антинародну, антиукраїнську, антинаціональну суть.

Переважною своєю більшістю він категорично відмовив у проведенні Загальнодержавних заходів щодо увіковічення пам'яті корифеїв національної культури, громадської діяльності     Довженка, Григоренка, Огієнка.

Але це «дрібниці» у порівнянні з тим, як Парламент довго «стояв насмерть» проти прийняття законопроекту про визнання голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу.

У воістину звитяжній боротьбі при прийнятті цього Закону «більшість» не лише з піною на вустах заперечувала і голодомор, і геноцид, а й відверто знущалась, глумилась над пам'яттю десятків мільйонів замордованих у страшних муках жертв страхітливого більшовицько-компартійного режиму. Особливо завзято «воювали» нардепи-комуністи, нащадки ідеології цього режиму.

Справа дійшла до того, що комуністи загрожували виходом з коаліції на знак протесту проти «зрадницької» позиції своїх колег соціалістів, які підтримали законопроект, завдяки чому він і був прийнятий, лише 229 нардепів з 450, 209 не проголосували за нього. До того ж, у ньому вилучили вираз «геноцид української нації».

В очах українців всі ті 209 нардепів, які фактично не визнали голодомор і геноцид, є, безперечно, злочинці, яких потрібно позбавити їх статусу нардепів і притягти до кримінальної відповідальності згідно з прийнятим Законом.

* * *

Оскільки саме Парламент скасував у свідоцтвах про народження і в паспортах записи про національну приналежність, то він тим самим скоїв ще один злочин — суцільний геноцид української нації, щоправда тепер не кривавий фізичний, а «безболісний» законодавчий. І вражає, що цей важкий злочин нашого вороже антиукраїнського, антинаціонального Парламенту не викликав бурі всенародного протесту, гніву. Навпаки, він залишився ніби не поміченим, ніби нам так і треба.

У результаті ніхто тепер достовірно не знає — який же це дійсно Парламент — український чи російський, грузинський, вірменський, єврейський, польський? Інтереси якої нації, якого народу, якої країни він насправді представляє?!

Деякі ЗМІ, посилаючись на соціалістку Валентину Семенюк і інші джерела, неодноразово подавали інформацію про те, що у Парламенті ІV скликання серед 450 нардепів було майже 300 євреїв, тобто біля 70 відсотків, тоді як у загальному складі населення України їх всього лише 0,2 відсотків, тоді як українців — 82 відсотки. То чий, який же це був Парламент — єврейський чи український?! А який він знову буде за своїм національним складом?

Невідомим залишився і персональний склад нардепів за матеріальними статками — чи вдалось на минулих виборах здійснити один з головних лозунгів Помаранчевої Революції — «відділити багатіїв від влади!» Хоча кожен кандидат у нардепи перед виборами подавав до ЦВК якусь там декларацію про свої статки, що свідчила про його нібито незаможність, переписував свій бізнес на дружину, дітей, інших родичів, ця комедія нічого не змінила по суті, бо за даними аналітиків і в двох минулих скликаннях Верховної Ради переважну більшість складали саме олігархи та їх прислужники.

Після дострокових виборів кількість «про-фесіоналів»-олігархів у Парламенті значно зросте, бо Верховна Рада вже скасувала необхідність кандидатам у нардепи подавати декларації про свої прибутки.

* * *

То що ж робити? На перший погляд здається, відповідь на просте, зрозуміле питання, теж проста: ось вам, люди добрі, дострокові вибори, зробіть собі належні висновки з минулих і обирайте тепер лише тих, кого добре знаєте, кого хочете, кому довіряєте.

Та як би ж то воно було так, як всім нам хочеться.

Насправді то лише наші мрії, бо нові дострокові вибори не дозволяють нічого змінити на краще, бо вони пройдуть за тими ж самими партійними списками, що й попередні. І щоб це змінити, потрібні докорінні зміни і виборчого законодавства, і діяльності самого Парламенту, діяльності народних депутатів, і державного устрою, і реформа судової гілки влади тощо. Допоки цього не станеться, нам залишиться лише мріяти про кращу долю, і свою, і країни.

Назвемо хоча б деякі з цих потрібних докорінних хоя вже і змін.

Перш за все, нам потрібен зовсім інший, справді народний, український, національний Парламент, здатний і дійсно бажаючий захищати наші інтереси, права, працювати виключно на благо країни, народу і народові підконтрольний.

Нам не потрібен такий, як нині багатолюдний, шалено дорогий, безвідповідальний Парламент, що працює на постійній основі і щодня клепає прірву в більшості нікому не потрібних, а то й ворожих нам законів і постанов, загальна кількість яких вже перевищує десятки тисяч і більшість яких, ніхто не знає і не виконує.

Парламент повинен працювати повним складом не щоденно, а лише під час пленарних сесій, які скликаються лише кілька разів на рік для прийняття дійсно потрібних основоположних законів і постанов.

За таких умов нардепи будуть постійно працювати на своїх звичайних посадах, отримувати свою зарплату за місцем постійної роботи, а не в 40 разів вищу, ніж у пересічних громадян. Вони не будуть безкоштовно отримувати шикарне столичне житло, перетворюючи древній Київ у нардепівський відстойник. Відпаде потреба утримувати величезну автоколону іномарок для їх обслуговування, надавати їм всілякі пільги, недоторканність тощо.

Крім того, нам не потрібна така прірва нардепів — 450, їх повинно бути рівно стільки, скільки є регіональних виборчих округів — 225. Це дасть економію коштів, які витягують з наших злиденних кишень нинішні ненажерливі нардепи і їхній, а не наш Парламент.

У тій ганебній діяльності, що являє собою «робота» нашого Парламенту майже половиною свого складу, виявляється і дещо корисне: він вже кілька місяців демонструє, що йому не потрібно 450 нардепів — досить і 250. Тож 225 буде ще краще.

Нам геть не потрібні ці ганебні вибори по партсписках. Звичайно, в Парламенті повинні бути коаліційна політична більшість і опозиція. Але нехай кожна партія висуває на виборах по 1 своєму кандидату у кожному виборчому окрузі, агітує за нього, а потім із тих, кого оберуть, і формує у Парламенті свою фракцію. Тоді це будуть дійсно прозорі, чесні вибори, а нардеп буде виконувати і партійну дисципліну, і знати свою повну залежність від людей, які його обрали і можуть полишити депутатського мандату в разі зради їх інтересів.

Крім партійних кандидатів мабуть потрібно надати право висувати свої кандидатури на парламентських виборах і частині безпартій-них-мажоритарників, які в Парламенті не входили б до жодної фракції і були залежними виключно від своїх виборців.

У всі роки незалежності нардепи були і лишаються фактично повністю неконтрольованими від своїх виборців: ніяких можливостей у разі потреби відкликати свого обранця, позбавити його статусу нардепа у них ніколи не було і немає.

Як виправити цю ганьбу, яка робить виборців повністю безправними по відношенню до обраних ними нардепів і самого Парламенту, який з них складається?

У цій принциповій справі може допомогти наш власний національний історичний досвід.

Кращих, більш демократичних, прозорих, чесних виборів як на Запорозькій Січі не знала жодна країна світу упродовж всієї історії (Б. Кириченко. Неспішні роздуми. К., видавництво Європейського університету, 2007 р., с. 9).

То чому ж нам не скористатись досвідом наших козацьких пращурів?!

* * *

Протягом довгих 16 років незалежності в країні немає повноцінного дієздатної влади немає патріота, справжнього керманича держави, в ній панують люди яким вигідно в умовах повного бедламу, хаосу, духовно-морального занепаду, розтління, суцільної брехні, підлоти, беззаконня безперешкодно грабувати країну, український народ.

Все частіше лунають голоси: «Нам потрібен Гітлер чи Сталін!» Звичайно, це метафора, афоризм, бо вони мають на увазі не диктаторів-катів, а дійсно міцну державну правлячу руку. А чи будуть при ньому збереженні демократичні засади і підконтрольность цієї руки, щоб вона дійсно не стала рукою нового ката.

При цьому вони все частіше посилаються на білоруського «бацька» Лукашенка, на приклад російського Президента Путіна, який дійсно навів у величезній Росії хоч якийсь порядок, дисципліну, при-

тиснув олігархів, деяких кинув за ґрати, інші налякані втекли за кордон, більшість явно побоюючись влади дотримуються закону. Звичайно, Путін не ідеальний приклад для нас. Але ж він працює на інтереси своєї держави, явний її патріот. А коли він проводить засідання підпорядкованого йому уряду, де панує чітка дисципліна, відповідальність прем'єра і кожного міністра, коли він знайшов повне порозуміння з Парламентом і регіонами, то в порівнянні з нашою безкінечною ворожнечею різних гілок влади, коли кожен тягне державний віз у свій бік, не несе відповідальності за свої корисливі, а то й злочинні дії, вчинки, коли панує беззаконня, а прокуратура, суди, правоохоронні органи поглинуті корупцією Путін виглядає прямо взірцем державного діяча.

Якби там не було, що б хто не говорив, ясно лише одне: нашій країні сьогодні, як ніколи, потрібен мудрий, врівноважений, демократичний, підконтрольний із залізною рукою глава держави — Український Президент.

Уже перші кроки впровадження в життя по-літреформи парламентсько-президентської форми правління, призвели до повного розвалу влади, управління в країні, поставили її на межу катастрофи, саме її існування. І очевидно: ніяка парламентська республіка нам нині не потрібна, а та політична реформа, що її передбачила, так само, як і повне спотворення виборчої системи, взаємовідносин, взаємодії між Парламентом, Урядом і Президентом, повинна бути негайно скасована, як вкрай небезпечна для країни.

Наш Парламент у роки незалежності являє собою колективний, повністю безконтрольний і безвідповідальний орган законодавчої влади.

Водночас Кравчук і Кучма звели посаду Президента до рівня теж безконтрольної і безвідповідальної індивідуальної влади суб'єкта.

Така система верховної влади в країні здатна лише зруйнувати її.

* * *

Тим, хто розхитує державу, дуже вигідно гратись із судовою гілкою влади. Тому придумали, щоб Верховна Рада призначала суддів пожиттєво, бо так вони, мовляв, будуть дійсно незалежними і вестимуть судочинство виключно по закону. Потім призначати і звільняти суддів почав Президент. Нарешті цю функцію Парламент передав Вищій Раді юстиції.

І все це безглуздя з судами чиниться за умов, коли існує майже столітній вітчизняний досвід, який дозволяє покласти йому край: судді повинні обиратись і переобиратись виключно населенням, під контролем якого вони тоді опиняться.

Суддя може обиратись на строк 2–3 чи більше років, але незалежно від цього, подібно нардепам, він щорічно 1 січня звітує перед своїми виборцями і запитує їх: чи дозволяють вони йому залишатись суддею надалі. І якщо не дозволяють, то тут же й переобирають.

Лише здійснивши докорінні зміни в державному устрої, можна сподіватись, що після цього влада з широким залученням політичної, наукової, культурної, громадської еліти стане спроможною розробити й здійснити ясну, чітку, зрозумілу і близьку кожному громадянину стратегічно-тактичну програму розбудови незалежної, суверенної, заможної, міцної держави Україна.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту