головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 10/2007 
Персонал № 10/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Державна самоідентифікація України в процесі реалізації національних інтересів (початок)

Олександр АНТОНЮК,
проректор з науково-дослідної роботи, генеральний директор Науково-методичного інституту міжнародної освіти та проблем управління, доктор політичних наук, професор

Розпад СРСР поставив перед новими країнами, зокрема й перед Україною, глобальну проблему: домогтися власної національно-державної ідентичності, яка повинна стати інтегральною характеристикою суспільства та необхідною основою успішного розвитку країни.

Новий державний статус України сприяє-налагодженню в суспільстві системного зв'язку, спрямованого на формування цілісної громадянсько-політичної, самоідентифікованої спільноти, спроможної протистояти внутрішнім і зовнішнім загрозам; формуванню зв'язків громадян із власною державою як головним політичним чинником реалізації національних інтересів.

Державними (національними) інтересами України є визначальні духовні цінності, які в інтегрованому вигляді містять життєво важливі прагнення та потреби особи, суспільства, держави й способи їх реалізації. У Концепції (основи державної політики) національної безпеки України (схвалено Верховною Радою України в січні 1997 р.) наголошується, що «національні інтереси відображають фундаментальні цінності та прагнення українського народу (йдеться про громадян усіх національностей, які творять Український народ. — О. А.), його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і способи задоволення». Національні інтереси — це основа формування стратегічних завдань внутрішньої і зовнішньої політики Української держави. Процес їх формування й реалізації загалом складний, у ньому задіяно багато об'єктивних та суб'єктивних чинників. Визначальний вплив на нього мають ті засади, на яких формується сучасна політична система України. Останні закріплені в Основному Законі: громадянське суспільство; правова, соціальна держава; економічний і політичний плюралізм; ідеологія та мораль, що ґрунтується на загальнолюдських цінностях; повага до прав людини та інші.

Аналіз політико-правової бази формування основ внутрішнього і зовнішнього політичних курсів України, нинішньої політики державного керівництва, наукової літератури тощо дає підстави виділити серед цілого комплексу національних інтересів такі фундаментальні: збереження цілісної держави та її зміцнення; формування національно-державної ідентичності; залучення до державотворення представників етнічних, релігійних, мовних та інших груп; зміцнення внутрішньої консолідації суспільства та міжетнічного миру; становлення політичної нації; утвердження власного іміджу на зовнішньополітичній арені; гідне місце краї-ни в системі геополітичних і культурних координат.

Реалізація їх передбачає, з одного боку активну внутрішню та зовнішню політику державних інституцій, а з іншого — широку участь громадян у політичному процесі.

Створення в українському суспільстві спільних ідентифікаційних засад перебуває під впливом низки важливих факторів: а) автономізація українського суспільства від зовнішніх центрів (зокрема Росії) як самостійного суб'єкта міжнародних відносин; б) діяльність усіх суб'єктів державного будівництва щодо подолання в українців комплексу меншовартості; в) етнокультурні та етнополітичні процеси кінця 1980-х років і дотепер; г) активний вплив на Україну глобальних (інформаційних, культурних, геополітичних, економічних тощо) процесів; д) інерція суспільно-політичних процесів та специфічних соціальних відносин, основу яких було закладено в минулі історичні епохи.

Забезпечення національних інтересів реалізується через становлення спільної ідентичності громадян, що є основою життєдіяльності Української держави, її внутрішньої та зовнішньої політики.

Термін «ідентичність» (від лат. identicus тотожність, однаковість) у широкому значенні — це емоційно-ціннісний аспект орієнтацій особи, групи, суспільства; тотожність; справжність й самобутність. У соціогуманітарних науках пріоритет надається третьому його значенню — самобутності, коли ідентичність трактують як сукупність специфічних рис, які виділяють певну спільноту з-поміж інших і є для окремої особи або групи підставою для зарахування себе до цієї спільноти за низкою особливих ознак.

Національно-державна ідентифікація України це, насамперед, політична ідентифікація, в процесі якої на основі спільних орієнтацій, установок політичних суб'єктів та збігу форм і методів досягнення політичних цілей формується імідж країни. Суть цього процесу означає, по-перше, відродження власних етнічних характеристик, втрачених внаслідок бездержавного існування; по-друге, майбутній розвиток національно-специфічних ознак, що визначають особливість життєдіяльності українського суспільства; по-третє, здатність різних гілок влади спиратися на спільні базові цінності, діяти узгоджено, відповідально й ефективно. Серед найвагоміших цінностей людська гідність, свобода, рівність, солідарність, праця, власність, мир і природа. Для Української держави вони мають визначальне значення, оскільки опрацьовані провідними науковцями, політиками та закріпленні у міжнародно-правових актах та конституціях більшості країн світу; по-четверте, забезпечення єдності інтересів представників різних етнічних, мовних, регіональних та релігійно-конфесійних груп України; по-п'яте, створення єдиного ідентифікаційного підґрунтя суспільства як визначального чинника ефективної реалізації національних інтересів у сферах внутрішньої і зовнішньої політики.

Національно-державна ідентичність України — це багатоманітний та багатоаспектний комплекс діалектично взаємопов'язаних й взаємозалежних складних політичних, соціально-економічних, духовно-культурних, територіально-регіональних елементів масової свідомості, структура яких склалася в процесі та внаслідок тривалого історичного розвитку українського суспільства. Йдеться про регіонування держави: Наддніпрянщина та Західна Україна, Лівобережжя і Правобережжя, Слобожанщина і Південна Україна, Галичина та Буковина.

Засадою національно-державної ідентичності України є культурна ідентичність. Відомий американський дослідник С. Хантінгтон зазначає, що у сучасному світі культурні ідентичності (етнічні, національні, релігійні, цивілізаційні) посідають провідне місце, а союзи, антагонізми і державна політика формується з урахуванням культурної близькості і культурних відмінностей [7, с. 142– 143].

Саме культурна ідентичність лежить в основі дер-жав-націй. В етнічних спільнот існують уявлення як про спільну історичну територію у просторі та часі, так і про духовні й культурні цінності, спільну історичну пам'ять, міфи, традиції, культові об'єкти (матеріальні пам'ятки, місця видатних історичних подій, релігійної та морально-етнічної канонізації) тощо.

Культурну ідентичність слід розглядати як основну духовно-культурну цінність та таку силу, що спроможна об'єднати всіх представників українського соціуму в єдине ціле, мотивуючи їх на досягнення соціально важливої мети державотворення, сприяти культурному, інтелектуальному й економічному розквітові України.

Проблема національно-державної ідентичності України в сучасному світі ускладнена етнополітичними та етнопсихологічними факторами, які об'єктивно мають історико-політичний контекст.

Історичні обставини не були сприятливими для розвитку українського етносу. Усвідомлення єдності в різні часи мало різну міру глибини і різне територіально-племінне наповнення. Трагічні події (XII–XV ст.), пов'язані із феодальною роздробленістю Київської Русі, захопленням її території монголо-татарами, включенням українських земель у склад Великого князівства Литовського й інших держав тощо, призвели до значного послаблення самоото-тожнення українців зі спадщиною Великої Древньо-руської держави.

І. М. Дзюба пише, що «православна самоідентифіка-ція переважної частини населення, з одного боку, була чинником середньовічної форми спільності, з іншого — ставила свої умови й обмеження для геополітичної орієнтації можливих провідників. Переяславська рада — результат не просто стратегічного прорахунку Богдана Хмельницького, а й недостатньої етнополітичної визначеності, недосформованості суспільства, браку самодостатності. За умов такої недовизначеності, не-досформованості проявився розкол і у «верхах», і в «низах» суспільства — на «західну»і «північно-східну» орієнтації при невизрілості ідеї «опертя на власні сили». Цей розкол різною мірою проявлявся протягом наступної історії; хоч і були потужні рухи, спрямовані на його подолання». Далі український дослідник підкреслює, що «після приєднання України до Росії, а особливо після невдачі усіх спроб від'єднання, після остаточного зруйнування Запорозької Січі та остаточної ліквідації Гетьманщини, в ситуації безвиході сформувалась особлива ідентичність — малоросійство» [4, с. 11–12].

Цей умовний термін, що походив від слова «Малоросія» — офіційної назви України в Російській імперії, позначав комплекс меншовартості, неповноцінності українців порівняно з державними націями. Він постав у першій половині XIX ст. після остаточного знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині. Ці процеси супроводжувались активною політикою русифікації корінного населення. Українці вважалися нижчою за статусом етнічною групою меншості із характерними етнічними «ярликами» «малороси», «хохли» тощо.

Царські чиновники депортували українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Майже 25 тис. шляхетських українських родин колишньої Гетьманщини домагались і одержали звання російських дворян, отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками. За це вони стали активно прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, своєю життєвою спритністю досягали найвищих урядових посад: міністрів та закордонних послів. Багатьох представників колишньої української старшини вражала могутність і велич імперії, приваблювала можливість блискучої кар'єри. Їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян Російської імперії. Стосовно ж України такі люди були особливо непримиренними великодержавними колонізаторами. Народна дума цих зрадників національних інтересів українського народу так охарактеризувала: «Заради користі, заради чинів, вони відреклися від рідних братів».

Уповільненню духовно-культурного розвитку України сприяло підпорядкування української церкви московському патріархату, заборона українського книгодрукування, занепад Києво-Могилянської академії. Талановиті українські діячі XVIII ст. Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Тупчало, І. Богданович, В. Капніст, В. Рубан переїжджають у Росію і долучаються до творення російської культури. У цей процес на початку XIX ст. долучаються М. Гоголь, М. Гнєдич, Є. Гребінка, Г. Квітка, Н. Кукольник та інші.

1847 року царизмом було розгромлене Кирило-Ме-фодіївське товариство, що об'єднувало українську інтелігенцію навколо завдань звільнення нації і особи. Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським указом 1876 року українська література в Росії фактично була поставлена поза законом.

Схожою була ситуація на західних українських землях, що входили до складу Речі Посполитої, а згодом — Австро-Угорщини. З усіх українців, які проживали в Західній Україні, 80% мешкали в Галичині; решта 20% у двох невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. На цих теренах активно впроваджувалась політика полонізації, румунізації, мадяризації тощо.

Від XIV ст. внаслідок експансії Польщею Галичини і частини Волині тут розпочалось насильницьке впровадження польської мови, віри, культури. Загалом для українців політика полонізації переросла в підлеглість чужій нації з іншою релігією і культурою. Впродовж майже 600 років тривав гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який охопив усі сторони життєдіяльності України, титульної української нації. Жорстка польська експансія здійснювалась переважно в трьох напрямах: територіальному, освітньому та духовному. Особливих утисків у процесі полонізації зазнало українство в першій чверті ХХ ст. Здійснюючи фактично окупаційну політику, польський уряд у 1924 р. прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, провів реформу (сумнозвісний lex Grabski), що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні навчальні заклади з переважанням польської мови.

Українців не допускали до навчання у Львівському університеті, в ньому було скасовано українські кафедри. Ця політика поширювалася на територіальний поділ країни. Українські території були оголошені Східною Малопольщею, «Східними кресами»; поняття «українець», «український» замінювалися на «русин», «руський». Провокаційний характер мали спроби запровадити «руську мову» (язичіє) на деяких українських територіях. Особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. 1930 року для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців — так званих осадників (спершу це були ветерани армії, згодом переважали цивільні). Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, і, незважаючи на це, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Тих, хто вирішив не обробляти землю, призначали на привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.

Українсько-польські відносини значно загострились під час Великої депресії 1929–1933 pоків, коли в густонаселених сільськогосподарських районах українці потерпали від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. Зростало невдоволення української інтелігенції, особливо серед молоді і безробітних, через те, що всі нечисленні урядові вакансії незмінно віддавали полякам. У відповідь на спроби радикально налаштованих українських націоналістів боротися проти польського режиму шляхом терору польський уряд запровадив політику «умиротворення» (пацифікації). У середині вересня 1930 р. в українські села було спрямовано великі підрозділи поліції та кавалерії. Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони захопили майже 800 сіл, де руйнували осередки українських громад і читальні, конфіскову-вали майно і продукти, фізично карали тих, хто протестував. Під домашній арешт було взято українських депутатів сейму, щоб запобігти їхній участі у виборах, які тривали в той час, а українських виборців змушували голосувати за польських кандидатів.

Виявом полонізації була також операція «Вісла» (1947 p.), внаслідок якої на західні та північні землі Польщі, звідки депортували німців, було переселено і фактично розпорошено з метою асиміляції 150 тис. українців.

На тій частині західноукраїнських земель (Марамо-рощина, Буковина, частина Одеської області (Бесса-рабія)), які після збройної окупації румунськими військами опинились у складі Румунії, активно здійснювалась політика румунізації — насильницького впровадження в українське середовище румунської мови, культури, традицій тощо. Інкорпорація супроводжувалась встановленням надзвичайного стану і реалізацією цілеспрямованої політики румунізації. Своєю нетерпимістю до національних меншин Румунія перевершувала навіть тогочасну політику Польщі. На усіх українських територіях, що були окуповані Румунією, було заборонено вживання української мови, закрито культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Масовим стали звільнення українців із місць праці.

Українські назви населених пунктів та прізвища змінювали на румунські. Переслідували українську церкву. Закривали усі українські школи, румунізували Чернівецький університет. Свідченням того, що українців не визнавали нацією стало те, що в освітніх заходах 1924 року, спрямованих на румунізацію шкіл, їх називали «громадянами румунського походження», що забули рідну мову. У вересні 1934 р. усіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу.»

Наслідком політики румунізації стала заборона української мови в усіх навчальних закладах упродовж усього періоду румунської окупації.

Нещадної етнократичної політики зазнали українці, які проживали в Закарпатті. Поступово, особливо після 1867 р. (коли Австрія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію, а Угорщина отримала Закарпаття) мадяри цілком підпорядкували собі цей край: їхні олігархи свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко пригнічували національний розвиток українців, переслідували місцевих українських патріотів. Фактично в усіх сферах життєдіяльності близько 400 тис. закарпатців, які становили майже 70% всього населення краю, були най-безправнішими з усіх західних українців. Після 1867 року під впливом посиленої мадяризації, зазначає О. Субтельний, значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ, асимілювалася (так звані «мадярони»). Греко-Католицька церква (її єпископства були розміщені у Пряшеві та Мукачеві) як єдина національна установа закарпатських українців та їх офіційна репрезентація, не тільки не спинила цього процесу, а й прискорила його, стала слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешту. Починаючи від С. Паньковича (1868–1874), що набув слави ренегата, у Закарпатті на керівництво закарпатською єпархією призначали лише єпископів-мадяро-нів.

Закривались українські парафіяльні школи, одна за одною припиняли видаватись українські газети, занепадала діяльність освітнього товариства «Общество св. Василія Великого», кількість шкіл із викладанням українською мовою зменшилось з 479 у 1874 р. до нуля в 1907 р. Закарпатські літератори другої половини ХІХ ст. продовжували писати дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною російської, церковнослов'янської і народної мов. За змістом ця література була далекою від живих громадських, культурних і соціальних інтересів народу, й лише жменька молодих народовців, як-от Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалися чинити опір мадяризації [5, с. 293– 294].

Етнічний прототип українця XVIII — початку ХХ ст. слід розглядати як представника етнонаціональної меншості, враховуючи наслідки, що з цього статусу випливають.

За часів перебування України у складі СРСР етно-національна та етнополітична ситуація зазнала значних змін. Впровадження у суспільне середовище концепції єдиної нації — радянського народу, зумовлювало процес зрівняння у правах і соціальному статусі представників різних етнонаціональних груп, зокрема до активної самоідентифікації українців із цієї «спільнотою». Про це свідчать дослідження, здійснені українськими вченими П. Ігнатенком та В. Павленком у 1986 р. Опитування та їх аналіз підтверджують, що тоді домінуючою в асиміляції таких видів ідентичності як етнічна, громадянська, європейська, загальнолюдська була радянська ідентичність [2, с. 278].

Глобалізаційний великий радянський експеримент зумовив появу нової «радянської» ідентичності, яка, з одногу боку, була національною (у російськомовній формі), а з іншого, суспільно-політичною орієнтацією, оскільки проповідувала радянські цінності життя. Це підтвердили соціологічні дослідження, проведені напередодні розпаду СРСР. Так, 43% російської громадськості ідентифікували себе як «росіяни», 42% як «радянські». Ця ідентичність виявилася надто живучою в Україні, особливо в її найбільш зурбанізованих і зрусифікованих областях. Соціологічне дослідження, здійснене навесні 1994 року з метою порівняння національних і соціальних ідентичностей на Заході і Сході України, засвідчило, що у Донецьку, центрі Донецького басейну (Донбасу) — великого промислового регіону на Сході України, поблизу російського кордону — «радянські» були найбільш численною групою. Коли опитаних просили обрати у списку можливих ідентичностей ту, яка їм відповідає найкраще, 45% означили себе як «радянські», 25% як українці, і 20% як росіяни [3, с. 324].

Формування національно-державної ідентичності ускладнено, по-перше, тим, що етногенез українців збігся в часі з існуванням та зникненням давніших великих центрів, як-от Київська Русь, Золота Орда, Візантійська, Османська, Священна Римська імперія та Річ Посполита до XVIII ст.; по-друге, у новітній історії, починаючи з ХХ ст. на творення сучасної України суттєво вплинули розпад Російської, Австро-Угор-ської, Німецької імперій, крах нацизму, а також розпад СРСР; по-третє, на процесі націогенезу українців позначався брак стабільних державних утворень у цій частині світу, який провокував тогочасні імперські «наддержави» до намагання утвердити власне домінування в Центральній і Східній Європі, а Україна при цьому не раз ставала тереном великого протистояння. У періоди багатьох експансій і воєн (зокрема Першої і Другої світових) підпорядкування українських природних і людських ресурсів ставало важливим чинником перемоги.

Загалом Україна лише спорадично мала в історичному минулому досвід монолітного цілісного існування. Впродовж багатьох віків її «фрагменти» перебували на становищі своєрідних «ворожих окраїн» низки імперій, належали різним релігійним суб'єктам (католицизму, греко-католицизму, православ'ю тощо).

Трагічне історичне минуле залишило помітний відбиток у національному бутті, зумовило «білі плями» і травми в історичній памяті українського етносу (йогo високий рівень ресиміляції, сильні регіональні відмінності, спричинені перебуванням українських територій під різними політичними режимами. Саме ці проблеми мають глибоке історичне коріння і пояснюють гетерогенність сучасної України.

У культурно-етнографічному вимірі територія України — це дві основні частини: а) етнографічні українські регіони Центру і Заходу (із значними розходженнями між середньодніпровськими і західними областями, як і в межах самого західного регіону) і б) колонізовану частину — Схід і Південь, простори, що освоювались у Новий час українцями разом із росіянами та представниками багатьох інших народів (болгар, сербів, німців), проте раніше належали тюркомовним кочівникам (Кримське ханство, Золота Орда тощо). Особливе місце посідає Крим, де росіяни становлять більшість населення, однак збереглися й корінні мешканці — кримські татари.

По-друге, на підставі соціально-історичного фактору територію України науковці поділяють на дві групи областей: 1) ті, що тривалий час перебували у складі держав Центральної і Південно-Східної Європи (Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії). До цієї групи належать такі регіони як Закарпаття, Галичина, Волинь, Буковина; 2) ті, що входили до складу Російської імперії та СРСР до 1939 р. (області Східного, Центрального та Південного регіону і Крим).

По-третє, за конфесійним чинником є певний водо-розділ між православними (і православно-постпра-вославним населенням незахідних областей) і греко-католиками (уніатами) двох західних регіонів: Галичини й Закарпаття [1, с. 311].

Отже, сучасні процеси життєдіяльності українського соціуму ускладненні історико-політичним, економічним, духовно-культурним існуванням України, зокрема й крахом колишнього заідеологізованого бачення світу та системи цінностей радянського минулого, недостатнім усвідомленням власних національних інтересів українським етносом.

Після розпаду СРСР перед Україною, як і перед іншими новими державами постсоціалістичного простору, постала глобальна проблема: домогтися утвердження власної національно-державної ідентичності.

Політична незалежність, що її здобули колишні республіки Союзу РСР, не призведе до автоматичного звільнення їх від іншої залежності. Можна цілком погодитись з думкою, що «українська незалежність на даному етапі її формування є переважно формальною, бо Україна, значною мірою залишаючись залежною від Росії, водночас разом з нею потрапила у залежність від міжнародних фінансово-економічних угруповань» [6, с. 85].

Загалом аналітики виокремлюють три критерії, що можуть свідчити про реальну незалежність країни: 1) її спроможність з урахуванням зовнішніх зобов'язань вирішувати і регулювати власні проблеми внутрішньополітичного життя; 2) здійснювати відповідно до національних інтересів зовнішню політику; 3) добровільно входити у різні стратегічні союзи з іншими країнами для забезпечення власної національної безпеки. Нині перед Україною і Росією стоять схожі першочергові завдання: передусім забезпечити стабільний економічний розвиток власних суспільств, що дасть змогу позбутися фінансової залежності від розвинутих країн-кредиторів; по-друге, налагодити між собою взаємовигідні зв'язки, а не з'ясовувати, яка з країн впливовіша і у двосторонніх відносинах, і на постсоці-алістичному просторі.

Відносини між Україною і Росією після розпаду СРСР стали визначальними для розвитку ситуації в СНД і в регіоні Центрально-Східної Європи; вони значною мірою визначають стабільність і безпеку загалом на Європейському континенті. Пріоритетне партнерство України з Росією спричинене географічними (довжина спільного сухопутного кордону між двома країнами становить 2484 км), геополітичними, економічними, гуманітарними чинниками. А саме, наявністю багатомільйонної української національної меншини в Росії, російської меншини — в Україні; родинними зв'язками значної частини населення обох країн; історичними та культурними взаємозв'язками, етнічною близькістю тощо.

Відстоюючи рівноправні партнерські стосунки з Росією, Україна демонструє чіткі недвозначні принципи своєї політики щодо СНД, які тією чи іншою мірою обмежують політичний чи економічний суверенітет країни, та рішуче виступає проти усяких спроб реанімувати у будь-якій формі колишній Радянський Союз, що власне і було закладено у Біловезькій угоді. Дотримуючись загальновизнаних норм міжнародного права, Україні вигідно розширювати і поглиблювати дво- та багатосторонні форми співробітництва як у межах, так і поза межами СНД.

У контексті євразійських геополітичних суперечностей національні інтереси України полягають, по-перше, у тому, щоб дистанціюватися від геополітич-них змагань Росії та не допустити повторення ситуації, як це було вже в історії, коли людський та економічний потенціал України використовувався іншою країною для вирішення її власних національних інтересів (так було за часів Речі Посполитої у XV–XVII ст., Російської імперії та СРСР); по-друге, всіляко протидіяти перетворенню України на такого собі заручника конфронтаційних моментів у взаємовідносинах Росії з геополітичними центрами, наприклад, із Заходом у питаннях розширення НАТО чи з ісламським світом.

У стратегічному плані Україна обрала шлях переходу від залежності та підпорядкованості до відносин рівноправних суб'єктів незалежних держав. Відстоювання цього принципу в стосунках з Росією є основним політичним завданням України на найближчу перспективу.

Територія України є для Росії своєрідним мостом до Центральної та Західної Європи — регіонів, що відіграли і продовжують відігравати визначальну роль у розвитку світової цивілізації. Завдяки цьому відносини Росії з Україною можна розглядати як своєрідні стосунки з власне Європою. Причому з огляду на дедалі більший розвиток інтеграційних зв'язків Української держави із Заходом у перспективі значення цього фактора посилюватиметься. Незважаючи на це, на нинішньому перехідному етапі українсько-російських відносин оптимальний варіант для України — це контакти як із Заходом, так із Росією. У цих умовах перед Україною й Росією постало завдання оформлення на міждержавному рівні двосторонніх стосунків, визначення їхніх загальних принципів і створення належної, згідно з міжнародною практикою, договірно-правової бази.

(Далі буде)

Література

1. Великий договір України з Росією: історичний компроміс чи реальний шанс на стратегічне партнерство? Матеріали Круглого столу / Рада національної безпеки і оборони України, Національний інститут українсько-російських відносин, Конгрес української інтелігенції. — К., 1999.

2. Гнатенко П., Павленко В. Идентичность: философский и психологический анализ. — К., 1999.

3. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст.: Навч. посібник. — К.: Ґенеза, 2000.

4. Дзюба І. М. Україна перед сфінксом майбутнього // Український історичний журнал. — 2002. — № 3.

5. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Благотворительный Фонд содействия развитию гуманитарных и экономических наук «Международный деловой центр», 1998.

6. Субтельний О. Україна: історія — К.: Либідь, 1991.

7. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций и изменение мирового порядка (отрывки из книги) // Pro et Contra, 1997. — Т. 2. — № 2.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту