головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 11/2007 
Персонал № 11/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Зовнішня політика України: теорія і практика

Людмила ЧЕКАЛЕНКО,
доцент Дипломатичної академії України при МЗС України

Україна як суверенна європейська держава спрямовує свою зовнішню політику, що базується на загальновизнаних принципах міжнародного права, на зміцнення миру і стабільності у світі через захист національних інтересів і безпеку держави. Зовнішньополітична діяльність Української держави спирається на засади рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.

Проблемним питання становлення і розвитку зовнішньої політики України присвячено цю статтю.

Засади і принципи зовнішньої політики України

Україна після здобуття суверенності заявила світові, що вважає свою територію неподільною і недоторканною, визнає непорушність існуючих державних кордонів і не має жодних територіальних претензій до жодної держави. Наша держава приєдналася до засадничих міжнародних документів, визнала себе правонаступницею колишньої УРСР, тим узяла на себе зобов'язання дотримуватися всіх попередніх міжнародних домовленостей (договорів, угод, декларацій, конвенцій тощо), встановила з іншими державами паритетні дипломатичні відносини.

Перед Українською державою постали нові завдання у відстоюванні завоювань українського народу, здобутті країною гідного місця у світовому поділі праці, в захисті прав українського громадянина, в інформаційному забезпеченні суверенного існування.

Як ці завдання реалізувати в зовнішньополітичній площині? Для цього створено механізм вироблення і впровадження рішень, розроблено законодавчу базу внутрішнього порядку і договірно-правову основу міжнародного буття. Державні інтереси України, як і будь-якої сучасної держави, полягають у реалізації стратегічних, політичних, економічних, правових та ідеологічних цілей. При цьому суверенітет, що означає невтручання у внутрішні справи, і безпека, яка гарантує суверенний розвиток, — обов'язкові умови (складові) існування Української держави: суверенітет забезпечує їй входження у світове співтовариство, а могутність держави визначає її місце та авторитет у світовому співтоваристві.

24 серпня 1990 р. Українська держава офіційно заявила про свою державність, міжнародну суб'єктність [1]. Україна виборола незалежність у багатолітній борні і утвердила себе високоавторитетною державою, гідною поваги. У зовнішньополітичній площині Україна реалізує тільки притаманні їй національні інтереси. Срерд визначальних завдань держави — європейська інтеграція [2]. Сьогодні немає єдності в українському суспільстві щодо політичного вибору. У реальному житті України проблема національних інтересів ускладнюється традиційним розколом української національної ментальності за багатьма параметрами: політичним, економічним, соціальним, релігійним, етнічним і навіть географічним. Не лише певні політичні, соціальні чи регіональні угруповання, а й інституції державного апарату здійснюють власну політику, сповідують власні інтереси, які не узгоджуються між собою, а в низці випадків суперечать один одному. У цьому сенсі негомогенність нинішньої України, яка є значно глибшою, ніж у будь-якої розвиненої європейської держави, не може ігноруватися при визначенні її національних інтересів.

Особливого значення в сучасних українських умовах набувають вічні цінності, які виникають з найза-гальніших культурологічних і етнічних уявлень про добро і зло, щастя і благоденство, суспільний обов'язок і призначення людини тощо. Відштовхуючись від них, наша країна намагається досягти достойного місця у міжнародному житті.

Складний шлях торувала наша держава у міжнародних тенетах взаємозалежності. На початку 90-х років карта світу зазнала серйозних змін. Розпад Варшавського договору, Ради економічної взаємодопомоги соціалістичних країн поклали край залежності держав Центральної і Східної Європи від Москви, перетворивши кожну з них на активну одиницю європейської і світової політики. Геополітичні зміни на Європейському континенті позначились об'єднанням Німеччини, розпадом колишньої Югославії, Чехословаччини, прозахідною орієнтацією країн ЦСЄ, включаючи держави Балтії. Зникнення СРСР як системного утворення, змінило геополітич-ну ситуацію в євразійському просторі. Новоутворені держави пострадянської доби активно формують власні комплекси національних інтересів, зовнішньополітичні уподобання, стають самостійними суб'єктами міжнародних відносин. Подрібнення пострадянської території на п'ятнадцять суверенних держав змінило і геополітичну ситуацію для сусідніх країн, змінився не тільки світовий баланс сил, а різко зросла багатоваріантність відносин.

Нагадаємо, що у світовому просторі після Другої світової війни була сформована біполярна — тобто з двома центрами сили (СРСР і США) — система міжнародних відносин, що складалася з капіталістичного і соціалістичного таборів. Нині сформувалася монополярна, тобто однополярна система (лідерство США) з елементами поліполярності (посилення Китаю, Росії, Євросоюзу, Індії, Японії тощо). Саме за поліполярністю сил і союзів, як можна передбачити, майбутній розвиток світової системи.

У цей складний період ломки застарілих схем у світ прийшла оновлена держава — суверенна Україна, яка розвиває зовнішню політику за прийнятними нормами і засадами міжнародного права. Пріоритетами зовнішньої політики України визначено:

•    захист державного суверенітету;

•    захист територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

•    забезпечення розвитку економічного потенціалу України та здобуття нею високого місця у міжнародному поділі праці;

•    захист українських громадян за кордоном;

•    формування позитивного інформаційного іміджу Української держави [3].

Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. № 964-IV відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України, визначає основні засади національної безпеки: захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, забезпечення сталого розвитку суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Пріоритетами національних інтересів (ст. 6) є гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення тощо. Державна політика у зовнішньополітичній сфері (ст. 8) спрямована (насамперед) на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України [4]. Отже, зовнішньополітична складова національної безпеки України вибудовується на тому, що у сучасному світі міць і безпека держави визначається не кількістю зброї, а показниками економічного розвитку, життєвого рівня громадян і здатністю країни створити їм найбільш сприятливі умови для реалізації своїх можливостей, рівнем освіти і досягненнями в галузі науки і культури. Складність такого процесу пояснюється і необхідністю переходу від уявлення про зовнішню військову загрозу як про єдиний фактор проти безпеки країни, до усвідомлення багатоплановості можливих викликів безпеці в сучасному світі.

Чинники формування зовнішньополітичних засад

Засади, на яких Україна втілює в життя свій зовнішньополітичний курс, ґрунтуються на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського Заключного акта, Паризької хартії для нової Європи тощо. У міжнародному праві принцип мирного співіснування, поважання загальнолюдських цінностей, активної співпраці на міжнародній арені — один із найголовніших. Він передбачає на взаємній основі суверенну рівність і поважання суверенітету; територіальну цілісність і непорушність кордонів; невтручання у внутрішні справи; дотримання і виконання міжнародних договорів і зобов'язань; врегулювання міжнародних спорів і конфліктів лише мирними, політичними засобами. Серед зовнішньополітичних цілей, які у багатьох параметрах збігаються із завданнями національної безпеки, виокремимо утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримки контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

В Основному Законі України — Конституції — людина піднесена до ступеня найвищої цінності: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [5]. А національні інтереси полягають у захисті громадянина, суспільства і держави. Серед перших документів, що визначив основні напрями, цілі і завдання зовнішньої політики України, — Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларація проголосила невід'ємне право української нації на економічну самостійність, екологічну безпеку; недоторканність території УРСР; право на частку в загальносоюзному багатстві: зокрема, в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, які створено завдяки зусиллям народу республіки; право задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами республіки. Поза тим, в Декларації проголошено намір України в майбутньому бути постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Міжнародну суб'єктність України закріплює стаття Х, в якій йдеться про право на безпосередні відносини з іншими державами шляхом укладання договорів, обміну дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, створення дипломатичних та інших установ.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України, в якому зазначалося, що незалежність України та створення самостійної української держави — України проголошується, зокрема, виходячи з права народів на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

Підвалини зовнішньополітичної діяльності держави були сформульовані в «Основних напрямах зовнішньої політики України», схвалених Верховною Радою України 2 липня 1993 р. У них визначені інтереси України на міжнародній арені, завдання її зовнішньої політики, на яких ґрунтується зовнішньополітична діяльність нашої держави, принципи, на яких побудована зовнішньополітична концепція. Крім того, названі основні напрями зовнішньої політики України: розвиток двосторонніх відносин, зокрема з прикордонними державами; розбудова відносин із західноєвропейськими країнами, з європейськими міжнародними структурами. Окремим блоком розглянуто проблеми розвитку відносин з країнами СНД [6]. В оновленій зовнішньополітичній концепції передбачено скоротити напрями зовнішньополітичної діяльності, виокремивши найголовніші: співпраця з країнами-сусідами, провідними країнами світу: США і Росією, а також з учасниками Євросою-зу і НАТО.

Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин у документі визначено: стосунки з прикордонними державами-сусідами; з провідними західними державами — учасницями ЄС та НАТО, а також з країнами інших географічних регіонів (Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки). Отже, серед основних положень зовнішньополітичного розвитку України — європейський вибір, орієнтація на просування в євроструктури.

Регіональне співробітництво розглядалося в межах Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), участі в Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї, розвитку контактів з Радою Європи (РЄ) та іншими європейськими структурами. До субрегіонального напряму належить Чорноморське економічне співробітництво (в межах утвореної організації — ОЧЕС) та участь у Дунайській комісії, широкі контакти на Середземноморському напрямку, курс на співробітництво у межах Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), тісні контакти з Вишеградською групою, Північною Радою та Радою держав Балтійського моря, співробітництво в Карпатському євро-регіоні. Перспективною метою є членство України в європейських співтовариствах.

Україна прагне розвивати широке співробітництво з іншими державами, включаючи й військово-політичне, з метою підвищення довіри і передбачуваності відносин, взаєморозуміння і партнерства, вдосконалення існуючих в ООН механізмів глобальної безпеки. У зв'язку з ліквідацією протистояння блоків, пріоритетного значення набуло створення загальноєвропейської структури безпеки із залученням універсальних і регіональних світових організацій. У цих процесах Україна як вагома і обов'язкова принципова компонента міжнародної безпеки бере активну участь у розбудові і зміцненні загальноєвропейської структури безпеки.

За логікою реалізації Закону «Про основи національної безпеки України» формулюються основні функції зовнішньої політики, які полягають у:

•    створенні умов для нормального функціонування національної економіки;

•    сприянні науково-технічному прогресу в Україні;

•    розвитку національної культури і освіти в державі;

•    участі у розв'язанні глобальних проблем сучасності;

•    контактах з українською діаспорою;

•    інформаційній діяльності тощо.

Серед зовнішньополітичних цілей:

•   оновлення зовнішньої політики і політики в галузі безпеки з метою реалізації мети України щодо повної євроатлантичної інтеграції;

•   реформування державних органів у сфері національної безпеки та оборони, яке б відображало євроатлантичну політику України;

•    утвердження України як ключового донора регіональної стабільності та безпеки, включаючи збільшення внеску України до міжнародного співробітництва з врегулювання конфліктів та підтримки миру;

•    продовження і розширення участі у відповідних операціях з підтримки миру;

•    цілковите дотримання міжнародних зобов'язань з контролю над озброєннями;

•    розвиток цивільно-військових відносин тощо.

У зв'язку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами було визначено українсько-російські відносини. Розбудова відносин із західноєвропейськими державами має сприяти створенню умов для відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв'язків України з європейською цивілізацією. Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним поясом стабільності в регіоні, що сприяє утвердженню України як впливової європейської держави.

Європейський напрям є одним із пріоритетів зовнішньої політики України, реалізація якого має забезпечити національну безпеку держави. Указом Президента України затверджено програму розвитку України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки» (30 квітня 2002 р.); розроблено та прийнято план співробітництва Україна — ЄС на 2000–2007 рр.; ратифіковано Закон України «Про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і Верховним головнокомандуванням об'єднаних збройних сил НАТО в Європі та Верховним головнокомандуванням об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці про забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України» (9 липня 2002 р.) тощо.

Витоки зовнішньої політики Української держави

Питання зовнішньої політики України поступово вирішувалися шляхом визнання Української держави у світі, укладання державних договорів про двосторонні відносини, міждержавних угод про встановлення кордонів, повагу суверенітету України, економічну і культурну співпрацю тощо. Для набуття міжнародної суб'єктності Україні було необхідним широке визнання де-юре з боку інших держав, тобто юридичне визнання зі всіма міжнародно-правовими наслідками.

Історичною датою відліку заснування і розбудови зовнішньополітичного відомства визначено 22 грудня 1917 р., коли незалежна Українська Народна Республіка розпочала торувати нелегкий самостійний шлях у світовій політиці. Після проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради створення Української Народної Республіки з 22 грудня 1917 р. почав діяти Генеральний секретаріат у міжнародних справах, який очолив Олександр Якович Шульгін (1889—1960) — перший міністр закордонних справ України. Продовжуючи історичну спадкоємність, 22 грудня Україна відзначає День дипломата.

Радянське керівництво, спираючись на доктрину експорту соціалістичної революції і побудови соціалізму в інших регіонах світу, за допомогою збройної сили опанувало українські землі, а з перемогою у Другій світовій війні посилило свої позиції на радянському просторі. З метою реалізації геге-моністських устремлінь СРСР спрямував значні зусилля на посилення своєї зовнішньополітичної присутності в світі, розширення й укріплення своєї діяльності на світовій арені через зміцнення позицій у міжнародних організаціях і насамперед новоутвореній Організації Об'єднаних Націй. Для збільшення кількості «своїх» голосів у цій універсальній світовій структурі радянським керівництвом було вирішено надати союзним республікам умовних ознак незалежності, зокрема права безпосередньої участі в зовнішній політиці всієї держави. З цією метою розроблено і здійснено низку заходів. Так, Верховна Рада СРСР у 1944 р. прийняла закон, яким було підтверджено міжнародно-правову суб'єктність республік, що стало юридичною підставою для їх безпосередньої участі у міжнародному житті [7].

5 лютого 1944 р. питання про утворення НКЗС України було розглянуто на Політбюро ЦК КП(б) України, а 4 березня 1944 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Закон «Про утворення Народного Комісаріату закордонних справ УРСР». Відповідні зміни було внесено до Конституції УРСР (до статей 15, 19, 30, 43, 45, 48). Главою НКЗС УРСР було призначено О. Корнійчука — письменника, який мав досвід роботи в НКСЗ СРСР. О. Корнійчук активно взявся за справу. Він виступив ініціатором встановлення дипломатичних відносин України з Великобританією, США та іншими країнами антигітлерівської коаліції [8].

У структурі НКЗС УРСР передбачалося створити десять відділів. Один мав працювати з сусідніми державами — Польщею, Румунією, Чехословаччи-ною, другий — із США і Великобританією, третій — із Болгарією, Югославією, Угорщиною, Грецією та Туреччиною, четвертий — із Німеччиною. Планувалося створити також протокольний, правничий, консульський та інші підрозділи. Загальний штат співробітників мав становити 75 осіб. Влітку 1944 року апарат складався із 40 працівників, які виконували доручення союзного НКЗС та уряду республіки. Було підготовлено історичні довідки щодо українських земель та етнографічні карти розселення українців, аналітичні матеріали про становище української еміграції у США та інших країнах. Очолюване О. Корнійчуком відомство в 1944 р. підготувало проект Угоди між урядами УРСР і Польщею про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Цей документ фактично започаткував процес розгортання трагічних сторінок в історії двох народів, в українсько-польських відносинах, що завершились горезвісною операцією Вісла 1947 року.

У липні 1944 р. О. Корнійчука було замінено досвідченим більшовиком, діячем Комінтерну Д. Ма-нуїльським [9], який до цього працював заступником завідувача інформаційного відділу ЦК ВКП(б). Це призначення відбулося за прямою вказівкою Й. Сталіна.

Водночас не слід забувати, що Україна, перебуваючи в складі СРСР, за Конституцією мала право міжнародних відносин, але на практиці — ні.

Міжнародне визнання України

Тільки після розпаду Радянського Союзу Україна змогла розпочати формувати власну зовнішню політику і відповідні зовнішньополітичні структури. Повноправною учасницею міжнародного життя Українська держава стала тільки із набуттям суверенності. 17 вересня 1992 р. Україна приєдналася до Віденської конвенції про правонаступ-ництво держав щодо договорів (1978 р.), тобто взяла на себе відповідальність за виконання тих міжнародних домовленостей, які були закладені Українською РСР ще в межах Радянського Союзу.


У перші роки незалежності уряд України уклав низку угод про співробітництво з зарубіжними країнами, які тим самим підтверджували визнання Української держави. На початок 90-х років незалежність нашої держави визнали понад 130 країн світу, а 106 країн налагодили з нею дипломатичні відносини. Нині Україну як незалежну суверенну державу визнали 174 країни світу і 171 встановили дипломатичні відносини. Поступово розбудовувалося і зовнішньополітичне відомство. Дипломатичний корпус в Україні налічує майже 2500 працівників, зокрема 1214 фахових дипломатів. В Україні діє понад сто дипломатичних іноземних установ: посольства, відділення посольств, представництва міжнародних організацій, генеральні консульства, почесні консульства). Посли 53 держав виконували свої функції за сумісництвом.

Від дня проголошення суверенності України розпочався марафон її міжнародного визнання. Першою офіційно визнала Україну Республіка Польща: Президент незалежної Польщі 2 грудня 1991 року надіслав Президенту України Л. Кравчуку вітання зі здобуттям незалежності. На першість претендує і Канада, оскільки однією з перших визнала Україну, але різниця в часових поясах не надала змоги вручити офіційне визнання вчасно.

Розподіл зовнішньополітичних повноважень

Хто ж відповідальний за зовнішньополітичний курс країни? Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав. Серед традиційних повноважень, які може здійснювати лише глава держави, — призначати і звільняти послів і посланників своєї держави, приймати вірчі грамоти акредитованих при ньому послів і посланників іноземної держави. Крім цього, глава держави, навіть у випадках, коли його права в буквальному розумінні цього слова і не зафіксовані в конституції держави, може мати безпосередні контакти з главами інших держав, вести листування з ними, брати участь у переговорах чи оформляти домовленості із зовнішньополітичних питань, не потребуючи для цього спеціальних повноважень.

Згідно з Конституцією України, Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Отже, Президент звертається з посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України і в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав, вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України, присвоює найвищі військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання і класні чини.

Безпосереднє керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закордонних справ, керівникові якого дає прямі доручення і контролює їх виконання. Міністр закордонних справ, згідно зі своїми повноваженнями і функціями, здійснює повсякденну оперативну діяльність у галузі зовнішніх відносин держави без будь-яких спеціальних на кожен випадок повноважень. Міністр закордонних справ може представляти свою державу і уряд на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки ООН тощо.

Поточними справами зовнішньої політики безпосередньо займається Міністерство закордонних справ України. Воно захищає інтереси своєї держави та її громадян за кордоном, представляє на розгляд главі держави та урядові документи зовнішньої політики, надсилає директиви і дає вказівки дипломатичним представництвам і консульським установам своєї країни за кордоном, спрямовує і контролює їх діяльність. Підтримує також контакти з представництвами іноземних держав у своїй країні, готує проекти документів, опрацьовує інформацію з міжнародної проблематики, поширює позитивний імідж держави за кордоном. Поза зазначеним, відомство здійснює підготовку дипломатичних кадрів.

Реалізацію зовнішньополітичної концепції здійснює дипломатична служба через центральні структури зовнішніх відносин держави і закордонні дипломатичні представництва та консульські установи. Загалом дипломатична служба повинна забезпечувати практику реалізації зовнішньої політики держави, її інтереси у сфері міжнародних відносин, а


також її юридичних осіб та громадян за межами країни. Отже, провідною установою зовнішньополітичної діяльності України є Міністерство закордонних справ України, діяльність якого регулюється «Положенням про МЗС України» (Указ Президента України від 3 квітня 1999 р.). Відповідно до завдань міністерства сформовано і його структуру.

Міжнародна договірно-правова база — це той фундамент, на якому вибудовано всю систему зовнішньополітичних відносин. Нагадаємо, що Україна бере участь у численних дво- і багатосторонніх міжнародних договорах, які торкаються численних питань зовнішніх відносин.

Відповідно до Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладені і належно ратифіковані Україною міжнародні договори застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Основи механізму дії міжнародних актів на території України, а також їх місце в ієрархії нормативно-правових документів держави закріплені в законах України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. та «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

Договірно-правова база України формується з різних документів, які умовно можна поділити на три групи: міждержавні документи (договори, укладені на вищому рівні), міжурядові домовленості (міжнародні угоди та інші види документів, підписані на рівні урядів прем'єр-міністрами країн або міністром закордонних справ), і міжвідомчі угоди (підписуються, як правило, керівниками відповідних відомств або міністром закордонних справ). Повноваження для підписання міжнародних договорів, згідно з Законом України «Про міжнародні договори України» від 26 червня 2004 р. надаються: щодо договорів, які укладаються від імені України — Президенту України; щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України — Кабінетом Міністрів України або за його дорученням Міністерством закордонних справ України; договорів міжвідомчого характеру — відповідним міністерством або іншим центральним органом державної виконавчої влади разом із Міністерством закордонних справ України. Отже, Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без особливих повноважень.

Договірно-правова база міжнародних відносин України спирається на документи різного змістовного навантаження, але, на жаль, далеко не всі вони виконуються. Провідним положенням міжнародного права є те, що договори мають дотримуватися: Pacta sunt servanda, хоча в міжнародній практиці у деяких випадках трапляються і факти недотримання угод. Забезпечення виконання договорів і контроль над цим процесом покладено на різні міжнародні комісії, що існують в міжнародних структурах і організаціях (в ООН, ОБСЄ, Раді Європи та ін.), до яких у пошуках захисту інтересів суб'єкта міжнародного права може звернутися будь-яка держава, зокрема й Україна.

Література

1. Акт проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. // Голос України. — 1991.

2. Декларація про державний суверенітет. 16 липня 1990 р. // Голос України. — 1990; Основні напрями зовнішньої політики України // Урядовий кур'єр. — 1993. — 26 лип.

3. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки: Послання Президента України до Верховної Ради України. 30 квітня 2002 р. // Урядовий кур'єр. — 2002. — 4 черв.

4. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39.

5. Конституція України. — К., 1996.

6. Україна розглядає Співдружність як механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштаб-них двосторонніх відносин між державами-учасниця-ми і має на меті сприяти розв'язанню проблем, які постали після розпаду СРСР. Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв'язків між країнами СНД, відстоює позицію збалансованості господарської діяльності в межах СНД як необхідний етап на шляху впровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів.

7. На основі рішень Верховної Ради СРСР відповідні доповнення були внесені до Конституції СРСР. Закон від 1 лютого 1944 р. затвердив право союзних республік на безпосередні відносини з іноземними державами і укладання з ними угод; перетворив Народний комісаріат закордонних справ з загальносоюзного на Союзно-республіканський комісаріат. Відповідні зміни було внесено і до Конституції УРСР. Законом від 4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР постановила затвердити утворення союзно-республіканського Наркомату закордонних справ УРСР.

8. Українська РСР на міжнародній арені. — К., 1963.

9. Д. З. Мануїльський народився 1883 року, закінчив юридичний факультет Сорбони (Франція), тривалий час перебував в еміграції, з 1918 р. — на дипломатичній роботі. 1918 року в Україні брав участь у переговорах з гетьманом П. Скоропадським. 1919 року очолював місію Червоного Хреста у Франції. 1920 рік — брав участь у мирних переговорах з Польщею в Ризі. У 1944–1952 рр. — міністр (комісар) закордонних справ України. До 1949 р. представляв Україну в Раді Безпеки ООН (РБ ООН). Доктор історичних наук, академік АН УРСР.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту