головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 11/2007 
Персонал № 11/2007
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Нові орієнтири етнокультурної самоідентифікації на пострадянському просторі

Рустем ДЖАНГУЖИН,
доктор філософських наук, провідний співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин

Визначення «проблемного поля»

Писати, розповідати й тлумачити історію — закономірна потреба людей. Критерієм важливості історії є, як правило, не об'єктивна істина, а цінності, більш привабливі для споживачів, ніж звичайний виклад фактів. Такими є сказання про героїзм предків, про рідну землю. У цьому немає нічого незвичайного, оскільки его-, етно- чи антропоцентризм тотожні поняттями. У романі «Залізниця» узбецько-англійський письменник Хамид Ісмаїлов (літературний псевдонім А. Магді) описує життя маленького селища Гілас, жителі якого переконані, що світ це всього лиш бліде відображення їхнього життя. Це відповідає універсальному закону, згідно з яким, людина визначає себе як початок сущого.

Об'єктивність історій завжди відносна. Ту т усе залежить від інтенцій дослідника. Водночас тлумачення подій завжди формує певні ідеологеми, які є частиною цілісного, науково-об'єктивного знання. Але тільки лише частиною, яка не заміняє й не спростовує цього знання.

Кожна національна історія складена з довільних комбінацій, неузгоджених, іноді полемічних фрагментів і комбінацій світової історії, до якої, ми апелюємо. Все ж, кожна національна історія визначає себе об'єктивною і єдиноправильною версією. Насправді ж кожна національна історія об'єктивна лише тоді, коли вона подає відомий історичний факт як такий. Його інтерпретація й інтеграція в контекст національної історії, може трансформувати цей факт до невпізнанності. У цьому змісті нова й новітня історія типологічна до міфу. Ці дві форми пізнання й організації національного історичного космосу існують паралельно, кореспондують між собою й відрізняються лише арсеналом інструментів і технологіями, якими вони оперують як незаперечними аргументами на здобуття звання незаперечної істини. Розходження між ними поверхневі: національний міф користується засобами не науковими — легендами, переказами й поезією, зверненими насамперед до почуттів, а історія апелює до раціональних фактів. Що ж до соціальної і прагматичної функцій, то міфу і історія цілком сумісні й взаємозумовле-ні. Принаймні, якщо розглядати їх як системо- і смислотворчі категорії. Їх мета — створення цілісної картини історико-еволюційного й культурного розвитку народу, а функція — консолідація розрізненого, неструктурованого суспільства за допомогою проголошення ідеї національно-політичного розвитку.

І тут важливо з'ясувати, чи виконують ці системи свою функцію. Якщо відповідь задовільна, то я готовий визнати за авторами гучної в Росії книги «Імперія»*, де історія і її значеннєві домінанти перевернуті з ніг на голову, право на творчість в такому жанрі й напрямі. Але тільки за однієї обов'язкової умови — називати предмет своїх досліджень терміном, що не має нічого спільного з тим, що ми за традицією називаємо історією.

Автори «Імперії» лукавлять, виводячи свій дослідницький метод зі сталих параметрів формальної (математичної) логіки, їхній метод ближчий до логіки діалектичної. Втім, оскільки вони не прагнуть знайти об'єктивні відповіді на питання історії, а, навпаки, вивести якийсь паранауковий дискурс із штучно згрупованих і семантично пе-рекодованих сегментів минулого із заздалегідь заданими висновками. Але ще батько діалектичної логіки — Сократ — застерігав, що застосування методів логіки повинне неодмінно опиратися на моральний імператив. Інакше ця логіка може перетворитися у злочинну зброю. Як у воду дивився мудрий грек. Хоча, звідки б йому було знати, що надалі діалектичну логіку використає політ-технолог В. І. Ульянов (Ленін), який усвідомив, що за певної трансформації вона може стати формотворчим механізмом, що підміняє істину.

Саме цими методами дует математиків — Г. В. Но-совський і А. Т. Фоменко — взявся довести, що датувати початок світової історії необхідно з початку ІІ тисячоліття н. е. Звідси й пішов не менш екстравагантний пасаж: «насправді Середньовічна Русь і Велика Монгольська Орда — це те саме» (с. 20).

Чомусь ця дата стала для авторів «Нової хронології» відправною. Але, здається, у контексті поставленого авторами завдання це питання просто недоречне, книга готувалася до ювілейної дати, а саме 1000-річчя Москви. Це означає тільки одне — необхідно радикально переглянути світову історію для того, щоб у її центр, у її початок і ціль поставити Московське князівство.

Отакої!

Безумовним результатом змін після дефрагмен-тації геополітичної конфігурації колишнього Радянського Союзу й усього південного сегмента «шостої частини суші» стала ескалація напруження між його суб'єктами — колись «братніми республіками Кавказу й сонячної Середньої Азії». Розпад СРСР спровокував відкриті воєнні конфлікти між державами (Азербайджан, Вірменія) і всередині держав (Внутрішня Грузія — Абхазія й Південна Осетія), а також виникнення нової форми державних утворень із дивними самоназвами на кшталт «керована демократія» або «освічена (згідно з особистим розумінням посткомуністичних вождів) монархія».

Зазначимо одразу, що аналіз причин і наслідків протистоянь між суб'єктами регіону виходить за формат нашої статті. Тема її значно скромніша: продемонструвати «безвихідність» ситуації, неможливість просування кожної країни, регіону до інтеграції в цивілізоване співтовариство поодинці, оскільки внутрішня стабільність у цих країнах безпосередньо залежить від стабільності зовнішньої. І навпаки.

Втім, безумовним, очевидно є й інше: кожного, хто прагне висловити остаточну характеристику ситуації, що склалася в регіоні, можна застерегти від категоричності. Процес зміни соціально-політичної парадигми тут, як і на всьому пострадянському просторі, перебуває в ембріональному стані, а тому має слабко структуровані, різношвид-кісні й різнохарактерні ознаки й властивості. Ці процеси містять ознаки спонтанної турбулентності, реверсивності тощо, тому судити про них можна лише з невеликим ступенем вірогідності. Нині можна констатувати, що об'єктивне дослідження широкого спектра змін завдання не сьогодення, а середньострокового майбутнього, оскільки процес дистанціювання для сучасних дослідників дає можливість для саморефлексії. Форми соціального й екзистенційного життя ще не відстоялися — не набули семантичної й аксіологічної визначеності, конституційних засад.

Дослідники сьогодення, які здійснюють пошук власної ідентифікації й алгоритму соціально-історичного й екзистенційного розвитку, перебувають у стані, який Г. Гессе визначив як «паломництво в країну Сходу». Однак, на відміну від прочан, дослідники мають можливість включати в арсенал пошукового інструментарію будь-які дефініції, що лежать за межами номінально (і умовно) окреслених параметрів «проблемного поля», оскільки у вченого (за законом дистанціювання) є одна безсумнівна перевага — перебуваючи усередині процесу, вивчати його (і себе, також) з боку, використовуючи арсенал історико-культурних знань як асоціативні аналогії постмодерністської властивості [1].

Виявлення внутрішньої структури й основних параметрів, що визначають статус національно-державного утворення, домінуюча мотивація сучасних соціально-політичних установок.

Історична еволюція дискурсу традиційної культури новітня міфологія

Вичерпування структуроутворюючих ресурсів і самої ідеї комуно-більшовизму спричинили зміни, які через нестачу точніших, автентичних визначень, почали називати початком лібералізації й демократизації. По суті це імітація нормативного розуміння названих символів і метафізичних цінностей, що мають, досить часто, протилежне значення.

Процес національного відродження, про яке так багато говорилося в середині 70–80-х років минулого сторіччя, визначив очікуваний прорив ідеологічної й політичної реабілітації націоналізму як каталізатора й «локомотива» процесу, що створює умови для побудови національно-державного суверенітету. Отрута «цього солодкого слова свобода», замішана на націоналістичних ідеологемах, немов сильний наркотик, п'янила уяву активної (політично занепокоєної) частини суспільства, не піклуючись про наукову чистоту методу. Відповідно до нових завдань, національні історії, як імперативна підстава національної самоідентифіка-ції, почали інтерпретуватися національними істориками як засоби побудови нового історичного простору, де основне місце посідає етнічна історія їхньої країни. Підтвердженням може бути епізод зі згаданого роману узбецько-англійського письменника Х. Ісмаїлова «Залізниця», де старі складають карту світу, беручи за вихідний пункт свій рідний кишлак. Із таких позицій можна висловити докір російським історикам, про те, що «Росія — країна із найнепередбачливішим минулим», що актуально в мультиплікаційному просторі — на осколках колишньої радянської країни.

У контексті сказаного доречно нагадати дослідження сучасного французького історика Марка Ферро, який переконливо довів, що «історичні лекційні курси різних країн, нерідко трактують ті самі історичні факти по-різному, залежно від національних інтересів [2]. Вони перебувають у полоні ідеології, а ідеологія, як її визначив Дж. Елс-тер, це «набір уявлень і цінностей на засадах (не-усвідомлених) інтересів або становище певної соціальної групи... Внаслідок цього такі уявлення спотворюють реальність» [3].

Описана специфіка транзитного періоду є цілком задовільним поясненням того, що історичним дисциплінам буває досить важко зберегти необхідну об'єктивність. І це насамперед стосується тих історико-ідеологічних формувань, які торкаються насущних етнічних інтересів, оскільки фа-хівці-історики конструюють минуле за заздалегідь готовими моделями, під впливом соціально-політичних очікувань і пов'язаних з ними завданнями й інтересами, а також, щоб, опираючись на це інтерпретоване минуле, висувати проекти нового майбутнього, які для діючої влади більш респектабельні в стратегічному змісті, оправдовують невдачі в оперативному просторі. В останньому випадку апеляція до віддаленого минулого дає змогу політикам і чиновникам відвести від себе звинувачення в безсиллі, у невмінні виправити сучасне становище і навіть зловживати владою. Адже значно легше апелювати до особливостей «національного менталітету» і до «невблаганних законів історії», аніж зізнатися у власних промахах. Та й сучасному суспільству, що звикло, завдяки шкільному курсу історії, мислити клішованими (і часом деформованими) параметрами і категоріями, таке пояснення нерідко здається цілком закономірним і задовільним. Підтвердженням може стати розхожа думка, «запущена» в обіг політичною верхівкою центрально-азіатських держав, що народи цих країн внаслідок особливостей історичного розвитку й національних традицій, нездатні (або поки ще не готові) жити за правилами демократичних суспільств. Отже, стверджують вони, «народ необхідно вести до демократії, використовуючи арсенал адміністративного ресурсу, акумульованого в руках правлячих груп». Тим часом ніхто з авторів настільки сумнівної дефініції не зауважує очевидної неспроможності таких вигадок. Цілком очевидно, якщо приймати це на віру, безумовний факт нелегітимності існуючої влади, оскільки неможливо «у суспільстві, що не доросло в соціально-політичному розвитку до демократії», і перебуває в «комуністичній нірвані» здійснювати демократичні вибори.

Унаслідок причин поза наукового характеру квазінаукові пошуки багатьох сучасних дослідників в галузі національної історії за змістовними конструкціями і ідеологічним характером підходять під визначення міфотворчості, або, як визначив цей жанр «історико-культурного рукоділля» й «історико- і соціально-політичного конструювання» І. Дьяконов, «третинною міфологією» [4]. Учений відрізняв цей вид «історичного промислу» від «первинної», або архаїчної міфології, яку досліджують фахівці-фольклористи. Міфи можуть бути сконструйовані й самими вченими, що неминуче призводить до поширення псевдонаукових теорій. До останнього належить націоналістична пропаганда, що апелює до науки як до об'єктивного обґрунтування довільних іс-торико-політичних моделей й ідеологічних конс-труктів [5].

Варто визнати, що не зовсім правильно зараховувати «третинну міфологію» до суто свідомої фальсифікації: найчастіше її безпосередні замовники й рядові користувачі щиро вірять у її виняткову істинність [6].

Наскільки вірять у такі міфи самі їхні творці? Не зважатимемо на етику, оскільки для сучасних політиків і політичних технологів вона не має істотного значення, можна впевнено ствердити, що найчастіше справа полягає у свідомому зомбуван-ні громадськості. Якщо застосувати до цього процесу більш-менш вдалий евфмізм, то такі квазінаукові конструкти можна назвати «психотропною технологією».

Втім, «міфологія третього рівня», або етнополі-тичний міф дає унікальну можливість вивчати цю міфотворчість у контексті етнополітичних процесів як «об'єктивну даність», про яку говорив французький поет середини XX століття Жак Превер: «Наше життя — це те, що зараз».

Важко перебороти складний комплекс реально відчутних й іраціонально-сакральних компонентів, з якого складається життя суспільства загалом і кожної людини зокрема. Виникає ситуація, про яку писав Р. Барт: «Надзвичайно важко здолати міф зсередини, тому що саме прагнення до порятунку від нього, негайно стає, у свою чергу, його жертвою; зрештою міф завжди означає щось інше, ніж опір, який йому чинять.

Правду кажучи, найкращою зброєю проти міфу є міфологізація його самого, створення штучного міфу, і цей вторинний [третинний і т. д. — Р. Д.] міф буде його справжньою міфологізацією» [7]. Саме цією обставиною можна пояснити те, що аналіз національних й етнополітичних міфів сьогодні привертає увагу фахівців різних галузей [8].

Виникає закономірне питання: чи можна відрізнити етнополітичний міф від доробку не заанга-жованого політичними пристрастями історика?

Межі між цими «понятійними просторами» досить хиткі, але є деякі критерії, які дають змогу здійснити таке розмежування.

Перше. Різною є мета: якщо історик прагне знайти об'єктивну історичну істину, те «історичний міфотворець» вибудовує хронологічні дані для досягнення зовсім інших цілей, пов'язаних з етнополітикою, що функціонує в іншому, ніж власне історія, просторі. «Змінити минуле — не значить змінити тільки події; — помітив Х. Л. Борхес, — це значить, закреслити його наслідки, які повинні мати нескінченне продовження. Іншими словами — це значить, створити дві загальні історії» [9].

Першим наслідком методики «переінтерпрета-ції» минулого стає деформація системи історичних знань і створення нового кодування фактів задля формування нового соціально-історичного політико-ідеологічного простору.

Друге. Історичне надбання має відкриті межі й допускає внесення коректив і змін відповідно до нової історичної інформації, а міф вибудовує жорстку конструкцію, що не передбачає критики й апелює лише до безумовної віри.

Третє. «Історичний міфотворець» ігнорує вироблені історичною наукою методики. Домагаючись від історії «потрібного» сценарію, розвитку подій, він опирається на підходи далекі від традиційної науки з її правилами й законами, що сформувалися й визначають параметри «проблемного поля» [10].

Етнополітичний міф, міф «третього рівня», має конкретне сучасне ідеологічне завдання. Він відіграє інструментальну роль. Чи то територіальні претензії, вимоги політичної автономії чи прагнення протидіяти культурному нівелюванню або зберегти свою етнокультурну ідентифікацію. Причому для багатьох сучасників апеляція до давньої державності полегшує боротьбу за підвищення політичного статусу пропонованої етнопо-літичної ідеї.

І навпаки, тим, кому не вдається створити переконливу етноісторичну конструкцію, вести полеміку в потрібному для себе напрямі, виявляється незмірно важче.

Четверте. Етнополітичний міф не визнає різночитань і відкидає ймовірність кількох рівнозначних гіпотез. Він заснований на стереотипізації минулої або нинішньої дійсності. Отже, етнополі-тичний міф коригує історичну дійсність і застосовує неправомірні (з наукового погляду) узагальнення на підставі другорядних, спорадичних і, найчастіше, неоднозначних фактів. Адже смакові й інтелектуальні переваги «замовників» й «користувачів» політичного міфу не можуть задовольняти вимог, пропонованих науково-об'єктивними дослідженнями, які дають змогу висувати кілька несхожих гіпотез для висвітлення однієї й тієї ж історичної проблеми.

Політика не може будуватися на настільки хиткій підставі. Політику-практику необхідне чітке й однозначне рішення, адже тільки несуперечливий міф, що встановлює тверді межі «об'єктивної й непохитної істини», здатний мобілізувати маси. Понад ста років тому це зрозумів Жульєн Сорель, який дав визначення політичного міфу: призначення міфу полягає у відображенні «інстинктів», «очікувань» й «страхів» національного руху або політичної партії, у додаванні їм семантичної (й ідеологічної) завершеності. Відтоді багато лідерів націоналістичних рухів, зокрема німецькі нацисти, комуно-більшовики й ідеологи інших авторитарних режимів, послідовно й ефективно, використали такі міфи для додання легітимності своїм домаганням на владу [11].

Сучасна політична міфологія прагне пояснювати світ і скеровувати дії «об'єкта свого впливу» — суспільства країни. Так вона створює ґрунт для символів і ритуалів, які у відповідних соціальних і політичних обставинах набувають у масовій свідомості нормативного канонізованого значення. Це сприяє розвитку ірраціонального, містичного сприйняття історичного процесу, відповідно до якого «новітня форма трактує всі попередні щаблі як причину самої себе» (Маркс). Причому «користувачі» цієї дефініції свідомо опускали її завершення: «...й у цьому її обмеженість».

Неадекватність неадекватностей

Повертаючись до теми, заявленої в заголовку статті, можна зазначити, що відповіді на поставлені в ній питання полягають в аналізі принципів побудови новітньої міфології, і її невиправдано завищеної політизації, про яку йшлося вище. Саме через імітаційність цих конструктів вирішити порушену проблему досить проблематично, адже «макро-простір» Універсальності Буття, яке намагається імітувати новий глобальний простір іс-торико-цивілізаційної фази розвитку світу, зустрічає на шляху своєї експансії імітаційні «мікро-простори» квазіісторичних конструктів національної історії «третинних міфів».

Саме внаслідок імітативної властивості двох зіставлюваних сторін основним питанням стає те, за якими правилами буде відбуватися «протистояння», «діалог» або «синтез»? Найімовірніше, імітація вищого таксономічного рівня інкорпорує імітацію нижчого рівня.

Але тоді й зміст глобального простору складатиметься не з правдивих, а помилкових значеннєвих фігур й інгредієнтів.

Історія людської пам'яті вчить, що більша неправда може бути переможена тільки правдою. Навіть у тих випадках, якщо ця правда здається незрівнянно малою порівняно зі значно більшою неправдою (легенда про Давида, що переміг Голі-афа). Можна стверджувати, що для того, щоб глобальний простір набув позитивного розвитку в напрямі Універсальності Буття, у його зміст повинні бути имплементовані тільки правдиві національні історико-культурні конструкти.

Для новостворених країн пострадянського простору «шлях у Європу», або вкорінення в життя ліберально-демократичних цінностей європейського цивілізаційного дискурсу, пролягає через історико-культурну самоідентифікацію, здійснені за допомогою комплексного дослідження істори-ко-культурної самоідентифікації.

За останнє десятиліття саме таким шляхом йшли кандидати в члени ЄС країни центральноєвропейського й балтійського регіонів.

Тісна кореспонденція із загальноєвропейськими політичними й економічними інститутами інтенсифікує участь цих країн у спільному створенні трансрегіональних транспортних коридорів і їх мультифункціональної інфраструктури, творення зони вільної торгівлі. Розвиток соціально-політичних процесів у напрямі регіональної інтеграції як фази повномасштабного входження в інститути ЄС, сприятиме виробленню комплексної програми охорони навколишнього середовища, лікарсько-санітарного нагляду в транснаціональних системах МНС й «сил швидкого реагування», а також припиненню потоків наркотрафіка, незаконної міграції тощо.

Реалізація описаних проектів є для країн регіону основною умовою їх «паломництва в країну Європу», або, повертаючись до наукової термінології, умовою історико-культурного майбутнього, що народжується вже сьогодні.


* Носовский Г. В., Фоменко А. Т. — Империя (новая хронология). — М.: Факториал, 1996. — 752 с.

Література

1. Див. детальніше: Сагадеев А. В. Ибн-Рушд. —М., 1977. — С. 60.

2. Див.: Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира. — М., 1992.

3. Elster J. Belief. Bias and ideology//Rationality and relativism. — Oxford, 1982. — P. 123.

4. Дьяконов И. М. Введение // Мифологии Древнего мира. — М., 1977. — С. 62–63; Утченко С. Л. Факт и миф в истории // Вестник древней истории. — 1988. — № 4.

5. Токарев С. А., Мелетинский Е. М. Мифология // Мифы народов мира. — М., 1980. — Т. 1. — С. 15–16; Политическая теория и политическая практика: Словарь-справочник. — М.,1994. — С. 151–154.

6. Дьяконов И. М. Архаические мифы… — С. 62–63.

7. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. — М., 1989. — С. 103.

8. Осаченко Ю. С., Дмитриева Л. В. Введение в философию мифа. — М., 1994; Элиаде М. Мифы. Сновидения. Мистерии. — М., 1996. — С. 22–39; Хюбнер К. Истина мифа. — М., 1996. — С. 325–341; Современная политическая мифология: содержание и механизмы функционирования. — М., 1996; Ионин Л. Г. Социология культуры. — М., 1996. — С. 159–162; Материалы международной конференции «Мифы современной Украины» // Дух і Літера. — 1998. — № 3–4.

9. Борхес Х. Л. Оправдание вечности. — М., 1994. — С. 161.

10.  Див. детальніше: Cole J. R. Cult archeology and unscientific method and theory // Advances in arheolo-gical method and theory. — N.Y., 1980. — Vol. 3. — P. 5–9

11.  Хюбнер К. Истина мифа. — М., 1996. — С. 340; Шнирельман В. А. Надо ли ставить телегу впереди лошади? // Отчизна (Владикавказ). — 1998. — №7 (ноябрь-декабрь). — С. 3.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту