головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 5/2005 
Персонал № 5/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







ПОШУК ШЛЯХІВ ДО ЄДНОСТІ СИЛ ПРИРОДИ

Микола ДУРАКОВ, отаман Звичаєвої громади Українського козацтва

Якщо ви цікавитесь, чому на Землі стільки рас і націй, хто і як створив людину і Чоловіка, яка різниця між ними? А також як збудований світ, чому горить Сонце, як народилась Земля? І найголовніше — чому народжуються дегенерати і мутанти? На Землі процес дегенерації набрав обертів і зупинити його важко, але якщо кожен із нас знатиме причину, може застерегти себе, а, можливо, пригальмувати загрозливий процес.


ВІД АВТОРА

      У наш час на суспільство звалилися неймовірно тяжкі проблеми, вирішити які не так просто. Однією із них є енергетична криза, подолати яку, опираючись на сьогоденні наукові знання і технічні досягнення, дуже важко і майже неможливо.

      На перший погляд, наука і техніка досягли фантастичних вершин, але варто проникнути в їхні таємничі глибини, відразу виявляється, що неспроможність вчених у пізнанні навколишнього світу призвела до того, що всі технічні досягнення в напрямку енергетики звелися до використання ефекту теплового розширення. Спалювання горючих речовин і використання розширюючих властивостей стали постулатом при створенні основних силових устаткувань (двигунів). А це в свою чергу викликало безліч проблем економічного, екологічного та інших напрямів. Фактично все населення планети стало працювати на транспорт, бо він вимагав заводів, фабрик, пального, металу, деревини, мастила, ремонту, обслуговування, шляхів, мостів та багато іншого. Навіть галузі, здавалося б далекі від транспорту, в якійсь мірі працюють на цього монстра. І все це трапилось тому, що теоретична сліпота науковців не бажала і не бажає відступитися від традиційно-помилкових поглядів на нашу світобудову.

      Щодо атомної енергетики, то і тут був вибраний найгірший варіант: здобуття тієї ж таки теплової енергії за рахунок незграбного роздроблювання речовини. Внаслідок чого, цей метод породив жахливу загрозу всьому живому на Землі. І це в той час, коли в світі існує зовсім інший, безпечний для життя принцип саморозпаду сировини до елементарних частинок без ядерних або інших уламків. І ми користуємося теплом, світлом, гравітацією і всім іншим, що поступає від цього процесу. І щодня можемо спостерігати його, дивлячись на найближчу до нас зірку, яку називаємо Сонцем. Але замість того, щоб вивчати досконально весь хід подій, що відбувається в цьому гігантському реакторі, науковці утелещують уже відомі їм процеси, припасовуючи їх до унаочнених явищ, хоча в більшості своїй ці пояснення суперечать фактам.

      Спочатку вчені уявляли Сонце, як багаття, де горить водень подібно дровам у печі, потім заговорили про термоядерний синтез, але виявилося, що Сонце не має тих параметрів: температури і тиску, при яких могли б відбуватися термоядерні процеси, а якби навіть, попри все, припустити, що термоядерні процеси там мали місце, тоді б Сонце випромінювало енергію в сто тисяч разів меншу, ніж в дійсності. От і виходить, що наука не відає, що відбувається в горнилі Сонця. Більш того, не має чіткої моделі світобудови, а тому відсутні будь-які уявлення щодо механізму енергоутворення і гравітації, а також інших взаємодій.

      Через цю темряву в пізнанні світу ми мешканці Землі тупцюємо навколо вогнища і піклуємося все життя про паливо.

      Все це і спонукало мене запропонувати нову модель Світобудови. Гіпотеза викладена в тезисній формі і спирається на енерготворчий процес, що базується на руйнації і утворенні речовини на рівні елементарних частинок. Астрономічні семисту-пеневі двигуни, про які йтиметься, крім усього іншого, балансують руйнівні і творчі процеси шляхом круговерті речовини, яка, переходячи по колу із сфери в сферу, руйнується і знову утворюється в місцях їх дотику. І хоча після руйнації речовина, що утворюється з тих самих елементарних частинок, її структура відрізняється від попередньої тим, що стає сумісною з даною сферою.

      Припущенням в цій моделі є те, що існують сім різнокольорових фундаментальних частинок з позитивним показником і стільки ж їх негативних антиподів. Кожен із кольорів мас своє «місце прописки», де він «господар», звідси маємо сім різнокольорових сфер (світів). Речовина, утворена в одній із сфер, несумісна для всіх інших сфер. Тому при переході з однієї сфери в іншу руйнується до елементарних частинок, виділяючи під час руйнації різновиди енергії. З цих же частинок в новій сфері утворюється нова речовина, сумісна тільки для даної сфери. А так як сфери розташовані по колу і торкаються одна одної, то речовина, постійно рухаючись із сфери в сферу, руйнується і знов утворюється в місцях їхнього дотику, де виникає своєрідний реактор, найближчий з яких є наше Сонце, а більше віддалені це зірки. Таких 7-ступеневих систем по Всесвіту безліч. Якщо спостерігати виток речовини із сфери, то побачимо «чорну дірку», зворотна сторона якої буде зіркою-Сонцем. Можливо пізнання механізму енергоутво-рень у надрах Сонця стане поштовхом нових розробок, добут-тя нетрадиційних видів енергії і високого рівня технологій.

      Сьогодні існують всі підстави, щоб запідозрювати, що більшість науковців зловмисне гальмують новий підхід щодо подальшого технологічного розвитку на зовсім нових принципах. Вченим є над чим замислитись, бо і наука в якійсь мірі заборгувала перед суспільством.

      Бурхливий розвиток ядерної фізики в останні десятиліття привів до ідеї, що всі чотири типи взаємодій у природі — усього лише різні прояви ОДНІЄЇ сили, подібно тому, як вода може бути в різних станах: у рідкому, кришталевому (лід), газоподібному (пара).

      Три сили взаємодії — сильні (ядерні), електромагнітні і слабкі — одержали задовільні теорії у фізиці, що якось припасовуються до створеної моделі мікросвіту. Однак механізм їхньої дії тьмяно пояснюється квантовою механікою — теорією поля. Немає ясності пер-вопричинності їхнього виникнення, а установлення факту їхнього існування виявилося недостатнім для відтворення всієї картини Світобудови.

      Куди гірші справи з четвертою силою взаємодії — гравітацією. Тут загальновизнані у фізиці поняття поки що не знаходять логічного завершення. Наприклад, у тому ж світі елементарних частинок, ядерні взаємодії — у 1038, електромагнітні — у 1036, і слабкі — у 1024 разів перевершують гравітаційні, тобто в мікросвіті гравітація знаходиться за порогом наших можливостей сприйняття, іншими словами гравітація в мікросвіті практично дорівнюється нулю. Звідси напрошується дивний висновок: якщо вона відсутня у структурі ядра й атома в цілому, то, природно, що маса речовини, утворена з атомів, не буде мати гравітаційну силу, яка не може виникнути без будь-якого механізму. Всі спроби перекласти гравітаційне явище на безмежний простір Всесвіту не принесли бажаних наслідків в побудові теорії об'єднання сил взаємодії.

      Зрозуміти механізм дії сил тяжіння намагалися багато вчених до Ньютона і після нього.

      Перший, кому спала на думку гадка про вплив ефіру на всесвітнє тяжіння, був Георг Луі Лассаж. Цю ідею підтримували і розробляли багато вчених, поки в 1930 році німецький фізик Іосс шляхом експерименту довів неспроможність такої теорії, а Анрі Пуанкаре — детально розробив це питання і дійшов висновку: якщо прийняти модель Лассажа, то в такому світі не може бути холодних планет і твердих тіл, тому що за його розрахунками — тіло, що рухається в потоці гравітаційних частинок, буде нагріватися з щосекундним підвищенням температури на 1013 градусів.

      Але ідея всесвітнього тяжіння, що впливає незрозуміле яким чином на всю речовину і на весь Всесвіт, жива і на сьогодні. Були спроби пов'язати розподілене в просторі гравітаційне поле з геометрією простору. Також покладалися надії на теоретичні розробки за допомогою цілком незвичайних систем вирожденного газу і безтілесних псевдочастинок вакууму, пов'язуючи ці явища з гравітаційними впливами. Але всі ці ідеї, як і ряд інших, залишилися на стадії висловлювань у загальній формі, без наступних конкретних розробок. Так що вже готовим формулюванням можна стверджувати, що немає у фізиці поки що чіткої теоретичної моделі обмінного механізму тяжіння, відповідно до якого пояснювалося б взаємне притягання тіл через обмін частками, що несуть відповідальність за перебіг сил гравітації.

      Головна проблема в інтерпретації поняття «гравітація» — відсутність її хоч скільки-небудь прийнятної квантової теорії. Більш того — ще не доведено, що гравітація має квантову природу.

      У фізиці елементарних частинок теорія об'єднання сил взаємодій стала завданням номер один. І шлях до її завершення, очевидно, дуже далекий. Адже насамперед необхідно знайти першоджерело цих сил, тобто установити свого роду їх родовід, вивчити механізм їхньої дії. І, можливо, для цього доведеться не «вичавлювати» з існуючої теорії те, чого не можна «вичавити», а створити більш просту, погоджену, усеосяжну, із чітким структурним рівнем в організації матерії на основі цілком нових ідей, теорію.

      Ідея моєї гіпотези про структуру речовини на рівні мікросвіту і її ролі в розвитку макросвіту коротко полягає в наступному.

      Всі елементарні частки мають своїх двійників — античастинки, їхня обов'язкова присутність у структурі речовини, у кожному атомі, говорить про те, що на них покладені конкретні функції, які необхідні в побудові мікросвіту і взагалі речовини. І якщо виходити з того, що всі античастинки чужорідні щодо нашого світу, то повинні існувати їхні світи (ми називаємо їх антисвітами, але уявлення про їхню структуру і взаємозв'язки не збігаються з нині існуючими). У антисвітах, вже в ролі чужорідних — на положенні античастинок — виявляться частки нашого світу. Це приймається як закономірність. Сама наявність античастинок у структурі речовини свідчить про нерозривний зв'язок різнорідних за своїми властивостях світів. Це є найважливішим елементом у пізнанні природи речовини. Ігнорувати цим — означає позбавити себе можливості до кінця пізнати механізм Світобудови.

      У гіпотезі приймається як постулат розвиток Всесвіту закономірним процесом, здійснюваним постійним перетворенням одних властивостей матерії в інші за рахунок пересування її з одного світу в другий, третій і т. д. Тому неприпустимо досліджувати відокремлено властивості речовини тільки того світу (сфери), у якому, припустимо, ми знаходимося без обліку впливу інших світів.

      Вирішуючи конкретне завдання — відшукувати єдину, споконвічну силу в природі — виникає необхідність розгортання широкомасштабного уявлення всього механізму Світобудови, починаючи з кваркового рівня і закінчуючи астрономічними об'єктами. Такий підхід дає повне сприйняття всього, що відбувається у всій системі світів у цілому, і в кожному з них окремо, тому що в поданій гіпотезі процеси, що відбуваються в мікро- і макросвітах, пов'язані між собою більшою мірою, ніж визначається на рівні існуючих уявлень.

      Відзначимо (без пояснень і подробиць — про це пізніше): приймається, що речовина в тій частині Світобудови (не виключено, що десь у Всесвіті існують аналогічні механізми, у принцип яких вкладені три, п'ять, дев'ять ... різновидів) має сім різних властивостей. Причому кожна властивість речовини виявляється і є тотальною тільки у своєму світі (надалі — сфері) даного кольору. Утворюється наче система із семи осередків (сфер). Речовина, переходячи з осередку в осередок, змінює свої властивості за рахунок перебудови своєї структури на рівні фундаментальних частинок. Система замкнута (рис. 1), тому що відбувається безперервний струм речовини по колу: у такий спосіб маємо сім сфер. Кожна сфера — це астрономічний об'єкт із системою окремої зірки.

/. КВАРКИ ІСТПМУПП, ЇХНІ ВЛАСТИВОСТІ

      Для створення всього різноманіття природи, із яким зустрічаємося в нашому реальному світі і котре повинно існувати у всій системі світів, досить семи кольорових різновидів кварків*. При формуванні речовини в кожній із сфер домінуючу роль відіграє тільки ОДИН колірний різновид кварків. Наприклад: у сфері кольору «ікс» /СІ/ — кварк кольору «ікс» (або стосовно до сфери ІК і КІ**, у фіолетової /С2/ — фіолетовий кварк /гК і КІ/, у синій сфері /СЗ/ — синій кварк /зК і Кз/ і т. д. (табл. 1).

      Потік речовини, що складається із семи різновидів КВАРКІВ, потрапляє з однієї сфери в другу, набуває нових властивостей, що формуються домінуючими кварками і фундаментальною часткою — стимулом (S). Кожна сфера має свій власний стимул, свого роду — штамп: беручи за основу домінуючий кварк у даній сфері, формує речовину з новими властивостями нової структури. Наприклад, речовина зі сфери СІ потрапляє в сферу С2. Стимули сфери С2 (Si) витягають із речовини, що надійшла, чужорідні стимули (Si), унаслідок чого речовина руйнується до неподільних частинок і наново формується з новими властивостями на основі кварків ІК і КІ. Кварки ІК і КІ, з'єднуючись із стимулами 82, набувають повного заряду і спаровуються з чужорідними кварками протилежного орієнтира на заряд (у фізиці їх прийнято називати антикварками — рис. 2,5).

      Кварки кожного кольору розрізняються (по орієнтирах) на праві і ліві (рис. 2). Праві мають позитивне, а ліві — негативне орієнтування (частковий заряд).

      Особливість стимулів у тому, що вони постійно знаходяться тільки у своїй сфері, визначаю* Це також приймається як постулат в даній гіпотезі. " Припускаємо, що ми знаходимося в сфері СІ кольору «ікс». Колір домінуючого кварка /ІК і КІ/ мине можемо бачити (див. нижче). чи її властивості. Стимули не допускають присутності у своїй сфері часток — стимулів стороннього кольору, тобто з інших сфер, навіть якщо вони задіяні в структурі речовини (потрапили в дану сферу в складі речовини). Таким чином, сприяючи вилученню чужорідних часток-стимулів із речовини, структура якої не властива для даної сфери, стимули руйнують речовину, що надходить з іншої сфери, до елементарних часток. Після чого відбирають із зруйнованої речовини (сировини) домінуючі кварки, приєднуються до них, у результаті чого останні набувають повного заряду і спаровуються з чужорідними кварками протилежного орієнтира на заряд, тобто з антикварками.

      Всі кварки володіють величезною силою взаємопритягання, але ця ж сила може діяти і діаметрально протилежно. Так, одноколірні кварки з різними орієнтирами на заряд, тобто праві і ліві одного кольору — відштовхуються, кварки різних кольорів і орієнтирів — взаємопритягу-ються, створюючи парні з'єднання — ДИКЛАНИ (рис. 5). Кварки однакові по кольору й орієнтиру не можуть утворювати парні з'єднання між собою, але можуть об'єднувати зусилля в пошуках партнерів. Тоді вони гуртуються, створюючи плазму, але при цьому зберігають властивості самотніх кварків.

2. УТВОРЕННЯ СФЕР

І ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ СВІТІВ

      Як уже говорилось вище, система, про яку йде мова, складається із семи окремих, різних за структурою, але в той же час тісно пов'язаних між собою сфер. У Всесвіті таких систем незліченна множина. Народжуються вони в різні часи, досягають розквіту і руйнуються, їхня руйнація — це не безповоротна втрата, а лише завершення циклу. І в такий спосіб кінець старого є початком нового. Приміром, наша система (куди входить Сонце з планетами) зараз, можливо, перебуває у розквіті свого розвитку, водночас в окремих частинах Всесвіту відбуваються руйнівні процеси. Один із таких випадків, на мою думку, вдалося зафіксувати фотознімком. Це об'єкт М-32 із сузір'я Великої Ведмедиці. Відображено момент надпотужного вибуху. За припущенням вчених, енергія вибуху близька до ІО57 ерг, але науці невідомий жодний процес, що міг би бути причиною такого потужного енерговикиду Не будемо зараз установлювати причину вибуху об'єкта, а розглянемо його, дотримуючись послідовності, як заключний етап процесу розвитку семиступене-вої системи сфер.

      Припустимо, що вибух невідомої нам природи роздрібнив матерію до елементарних часток. Опинившись в самотньому стані, безпритульні кварки відразу ж почнуть виявляти свою силу взаємопритягання, і розкидані вибухом частки негайно почнуть гуртуватися. Під дією сили взаємопритягання і інерції руху вони надмірно стиснуться в центрі їхнього скупчення, за стиском піде розкид, подібний вибуху, потім знову стиск і так до моменту зрівноважування сил, що стискують масу і протидіють стиску. Не виключено, що цей процес із перехідними етапами для земних спостерігачів послужив причиною створення астрономічних «монстрів» у вигляді пульсарів, квазарів і їм подібних об'єктів.

Рис. 1. Замкнута система сфер (С1, С2,... С7), яких у Всесвіті незчисленна множина

      Руйнація системи сфер привела до того, що всі різновиди кварків і стимулів виявилися перемішаними в одному просторі. Стимули, відшукавши свої кварки, з'єдналися з ними (ІК і КІ, із Si, гК. і Кг з 5г, зК і Кз із 8з і т. д.) Це підсилило і без того колосальну силу взаємодії, ще більше «розгойдало» об'єкт, відсунувши момент зрівноважування. З настанням цього моменту кварки починають гуртуватися за колірними ознаками в окремі сфери, а оскільки між кварками одного кольору і різних орієнтацій, а також і різних зарядів, виявляється сила взаємного відштовхування, то кожна така сфера буде складатися з двох півсфер, розділених між собою буферною зоною. У одній півсфері знаходяться позитивні, в іншій — негативні кварки однакового кольору (рис. 4). Всі сім сфер будуть являти собою електричні диполі, що, притягуючись один до одного і торкаючись у вигляді намиста, з'єднають замкнутий круговий ланцюг, створивши тим самим замкнуту систему сфер. Під впливом кварків із позитивним зарядом сусідньої сфери негативні кинуться до них, переходячи в їхню зону в місцях зіткнення сфер. У момент їхнього переходу стимули від'єднаються від кварків і залишаться у своїй сфері, так що попада-ючи в сусідню сферу, кварки втрачають повний негативний заряд, а залишається лише орієнтир на нього (частковий заряд). Цей перехід кварків породжує безперервний круговий рух речовини по замкнутій системі сфер (рис. 1), поданої всіма різновидами кварків. Але це не хаотичне їх змішування, а послідовне створення структурного синтезу речовини від простих парних з'єднань і до атомів, молекул, клітин і т. д.

Таблиця 1

Номер сфери і її колір

Домінуючі    кварки і їх шифри

СІ /кольори «ікс» /IX/ С2 /фіолетова/ СЗ /синя/ С4 /блакитна/ С5 /зелена/ С6 /жовта/ С7 /червона/

Кольори «ікс» /ІК і КІ/ Фіолетовий   /гК і Кг/ Синій       /зК і Кз/ Блакитний    /дК і Кд/ Зелений     /sK і Ks/ Жовтий      /бК і Кб/ Червоний    /?К і ку/

Рис. 2. різновианості кварків і стимулів:

праві позитивні,

ліві негативні

 

Рис. 3. Сили взаємоАій між кварками різних вид/в (Аля сфери С1)

3. СТРУКТУРНІ СКЛАДОВІЛТОМЛ І СИПИ ВЗАЄМОДІЙ МІЖ ННМН

      Як уже згадувалося, кварки, з'єднуючись попарно, утворять диклани і ці парні з'єднання мають множину варіантів. Диклани поділяються на дві групи: ті, що мають заряд (рис. 5) і нейтральні (рис. б). Приміром, у сфері СІ до нейтральних відносяться диклани, до складу яких не входять кварки ІК і КІ, тобто, що складаються із двох чужорідних кварків. В кожній сфері може знаходитися шість різних за кольором і ще шість таких же за кольором, але іншої орієнтації на заряд чу-жорідностей, тому виникає безліч варіантів для такого роду парних з'єднань. Однак усі вони будуть нейтральними, тому що об'єднують два чужорідних кварка з протилежно рівними орієнтирами на заряд (рис. б).

      У своїй сфері домінуючий кварк набуває повного заряду за рахунок приєднаної до нього частки-сти-мулу і коли він спаровується з чужорідним квар-

Рис. 4. розпоаіл домінуючих кварків КІ, ІК у сфері по зарядах. CO стимули Si). Положення в момент утворення сфер

ком, який має частковий протилежний заряд, то на їхнє з'єднання поглинається тільки частина його заряду, адекватна частковому заряду чужорідного кварка. Тому такі диклани завжди мають заряд, їх може існувати тільки по 12 варіантів у кожній сфері, із них — 6 позитивних і 6 негативних (рис. 5). У світі елементарних часток для створення будь-якої структурної одиниці речовини необхідні сили, що утримують її складові. У фізиці вони визначені як сили взаємодії. Почнемо з того, що між кварками існує колосальна сила взаємодії і розподіляється вона за наступною схемою:

      Таким чином, найбільшою тривкістю взаємозв'язків володіють парні з'єднання кварків, і чим більше ускладнюється структура речовини, тим значніше зменшується її тривкість.

      З однаково заряджених дикланів утворяться більш великі структурні одиниці — ТРИЗОНИ (рис. 7). Тривкість цих з'єднань базується на тому, що в з'єднання вступають тільки три диклана, причому середній утримує два диклана, що у свою чергу підсилюють це з'єднання. Для створення наступної структурної одиниці речовини в кожній сфері — МЕЗОНА*, необхідно мати усі шість варіантів позитивних або негативних дикланів. Іншими словами, повинен складатися з двох однаково заряджених тризонів, але різних за колірним набором чужорідних кварків (рис. 7). З'єднання їх відбувається за допомогою нейт-

Рис. 5. Парні з'єднання, що несуть заряди—диклани

в сфері С1 і кварки К<(+) і ІК(-) булуть ламінуючими, тобто «господарями»

в цій сфері, а всі інші різновиди за кольором «чужинцями»

рального диклана, що складається з двох чужорідних кварків, які знаходяться між двома тризонами, ізолюючи які — утворить мезон. Він перебуває у шести домінуючих кварків (господарів), що, знаходячись у з'єднанні зі стимулами, мають повний заряд із шести чужорідних — по одному кожного кольору. Крім того, до складу мезонів входить один сполучний диклан, що складається з двох чужорідних кварків.

      Домінуючі кварки, з'єднані зі стимулами, визначають заряд мезона. Якщо вони мають позитивний заряд, то і мезон буде позитивним, і навпаки, буде негативним, якщо кварки зі стимулами матимуть негативний заряд. Шість чужорідних кварків різних кольорів, у залежності від порядку їхнього розташування, створюють 720 різних варіантів позитивних і стільки ж негативних мезонів. Кожний позитивний мезон має свого негативного антипода по аналогічному розташуванню кварків. Всі різновиди позитивних мезонів, а їх 720, спільно зі своїми антиподами, утворять НЕЙТРОН (рис. 8). Внаслідок того, що до складу нейтрона ввійшли по 720 різних по заряду мезонів, нейтрон не має заряду, тобто нейтральний. На цьому сили взаємодій, що утримують конструкцію, вичерпуються і подальша побудова речовини на основі нейтрона стає неможливою. Тому нейтрон є неміцним, перехідним конструктивним з'єднанням, із якого утвориться атом. Із ним також пов'язані всі ядерні метаморфози. Відомо, що в атомах, ядра яких перенасичені нейтронами, відбуваються перетворення, названі розпадом (електронним). У цьому випадку ней-

Рис. 6. Деякі з'єднання чужорілних кварків (у сфері С1) в беззарядн/ диклани (стимули вілсутні)

трон перетворюється в протон, а з ядра вилітають електрон і антинейтрино. Аналогічні процеси відбуваються з нейтроном, коли він перетвориться в найпростіший атом (рис. 9, 10).

      У структурі нейтрона парні з'єднання мезонів розташовуються по колу, внутрішня оболонка якого складається з позитивних, а зовнішня — із негативних мезонів (рис. 8). Перетворення нейтрона в найпростіший атом починається з того моменту, коли всі мезони, жертвуючи своїми з'єднувальними дикланами, складають їх у центрі нейтрона і ставлять над ними один позитивний мезон у ролі «охоронця», але отримавши це «призначення» і покинувши свій ряд, він тим самим залишає зайвим свого антипода на зовнішній оболонці (рис. 9). Опинившись у такий спосіб зайвим, антипод (мезон із негативним зарядом), якому фактично немає місця на зовнішній оболонці й у структурі ядра в цілому, витискається за межі нейтрона зі своїм сполучним дикланом, тобто антинейтрино. Зовнішня оболонка колишнього нейтрона, а тепер ядра, що складається з негативних мезонів (які по сутності нічим не відрізняються від електронів), відштовхує витиснутий мезон (електрон) під себе. Віддалення електрона від ядра регулюється взаємозв'язком його з позитроном. При необхідності (для утримання електрона на орбіті) позитрон розбиває з'єднувальні диклани, що знаходяться в центрі ядра, на окремі кварки і вони, проявляючи всю міць своєї сили взаємодії, не дають можливості йому піти за межі тяжіння об'єкта. Така дія кварків класифікується як електромагнітна взаємодія, вона погашає силу електростатичного підштовхування (рис. 10).

      Коли ж електрон наближається занадто близько до ядра, позитрон дає можливість кваркам знову з'єднатися в диклани і послабити електромагнітну взаємодію. У такий спосіб позитрон ре-

Рис. 7. Утворення мезонів у сфері С1

гулює силу електромагнітного впливу на електрон і зберігає конструкцію об'єкта. Така «маніпуляція» позитрона з електроном пояснює суть «броунівського танка» і стає зрозумілим, чому електрон, маса якого в багато разів менша ядра, має адекватний ядру заряд: адже в ядрі 719 позитивних і, відповідно, стільки ж негативних мезонів дають нульовий результат. Мезони разом із позитроном і дикланами складають масу ядра, а його заряд визначає лише один позитрон, що знаходиться усередині ядра, і дорівнює заряду електрона з протилежним знаком.

      Якщо обчислювати масу ядра шляхом визначення сили його взаємодії, то варто врахувати ту обставину, що в залежності від стану дикланів усередині ядра, вона буде різною. При спарених у диклани кварках маса буде набагато меншою, ніж у періоди, коли кварки роз'єднанні.

      Піддається розумінню і j8* розпад. Він відбувається таким же чином як і j8 ~ розпад, тільки всі процеси проходять у зворотному порядку. Що стосується переходу протона в нейтрон шляхом викиду позитрона і нейтрино, то такий нейтрон можна вважати неповним, тому що в ньому не вистачає пари мезонів, що при створенні стали виконувати функції позитрона й електрона (мезони без сполучних дикланів, тобто нейтрон перебуває з 719 парами позитивних і негативних мезонів). За кількісним складом він ідентичний ядру найпростішого атома — водню (рис. 10). Нейтрино, що вилетіло з ядра, є не що інше як з'єднувальний диклан (мезона).

      Якщо зруйнувати ядро, то сполучні диклани, що знаходяться усередині ядра, покидають своє сховище, і вирвавшись назовні, розпадаються на окремі кварки, виділяючи при цьому енергію. Цей процес аналогічний тому, коли з двох ядер водню утвориться одне ядро гелію, — процесу злиття передує процес руйнації, і ці ж диклани встигають випурхнути. Поповнення дикланів при подальшому перетворенні відбувається за рахунок усіляких випромінювань, якими заповнена сфера. Майже всі ці випромінювання, як з'ясується надалі, створені із кварків.

      Утворені таким шляхом найпростіші атоми перетворюються за рахунок нейтронів у більш складні, а з них створюється речовина. Але створена в одній із семи сфер, вона є несумісною для інших шести світів. Тому, при переході в сусідню сферу, речовина руйнується до фундаментальних часток і створюється нова, визначаючи кваркам своєї сфери домінуючу роль. Як тільки речовина ввійде в контакт із сусідньою сферою, стимули покидають свої місця в структурі і з цього моменту починається руйнівний процес (рис. 11}. Якщо кварки при руйнації речовини є носіями високих температур, то стимули, покидаючи речовину в період її руйнації, виносять низькі температури. І якщо кварки несуть свою енергію в новий світ, то стимули, рухаючись у діаметрально протилежному напрямку, повертаються у свою сферу.

      Рух речовини по замкнутій системі сфер забезпечує процес руйнації його й утворення нового одночасно у всіх семи сферах.

 



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту