ІВАН МАЗЕПА: МІЖ РОСІЄЮ І ШВЕЦІЄЮ

Станіслав БОЖКО,
студент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Іван Сте­па­но­вич Ма­зе­па на­ро­див­ся 20 бе­рез­ня 1639 ро­ку. За по­ход­жен­ням   шлях­тич пра­вос­лав­ної віри, із тодішньої Західної Ма­ло­росії. Слу­жив при польсь­ко­му ко­ролі Янові Ка­зи­ми­ру кімнат­ним дво­ря­ни­ном. Найвірогідніше, це бу­ло після то­го, як пе­ре­мо­га ко­заків зму­си­ла по­ляків якийсь час по­ва­жа­ти ук­раїнсь­ку на­родність та пра­вос­лав­ну віру і на знак та­кої по­ва­ги до­пус­ти­ти у се­ре­до­ви­ще дво­рян ко­ролівсь­ких (прид­вор­них) мо­ло­дих осіб шля­хетсь­ко­го по­ход­жен­ня з пра­вос­лав­них русь­ких. Не вель­ми за­тиш­но до­во­ди­ло­ся цим осо­бам у польсь­ко­му суспільстві за то­го­час­но­го па­ну­ван­ня ка­то­лиць­ко­го фа­на­тиз­му. Од­нолітки і то­ва­риші Іва­на, прид­ворні ка­то­лиць­кої віри, зну­ща­ли­ся над ним, довівши йо­го до то­го, що суп­ро­ти од­но­го з них Ма­зе­па, роз­лю­тив­шись, ого­лив шпа­гу, а ого­лен­ня зброї в ко­ролівсь­ко­му па­лаці вва­жа­ло­ся зло­чи­ном, гідним смерті. Од­нак ко­роль Ян Ка­зи­мир роз­су­див, що Ма­зе­па вчи­нив не­нав­мис­не, і не стра­тив йо­го, а ли­ше усу­нув із дво­ру.

Ма­зе­па поїхав до маєтку своєї ма­тері, на Во­линь. Зго­дом по­дав­ся до ко­заків. Слу­жив спер­шу в геть­ма­на Те­тері, а потім у До­ро­шен­ка. Він був мо­ло­дий, гар­ний, сприт­ний і доб­ре освіче­ний. Крім польсь­кої та російсь­кої мов, знав німець­ку й ла­ти­ну, закінчив раніше в польсь­ко­му учи­лищі курс нав­чан­ня. Із та­кою, як на той час, до­сить ви­со­кою освітою, він міг здо­бу­ти кар'єру се­ред ко­за­цт­ва. Тут він од­ру­жив­ся.

У До­ро­шен­ка Ма­зе­па дос­лу­жив­ся до ви­со­ко­го зван­ня ге­не­раль­но­го пи­са­ря, і 1674 ро­ку йо­го відря­ди­ли на ко­заць­ку ра­ду до Пе­ре­яс­лав­ля, де він пе­ред геть­ма­ном ліво­бе­реж­ної час­ти­ни Ук­раїни Са­мой­ло­ви­чем про­по­ну­вав від імені До­ро­шен­ка мир й ого­ло­сив про ба­жан­ня До­ро­шен­ка пе­рей­ти в піддан­ство до мос­ковсь­ко­го ца­ря. За декіль­ка місяців після ви­ко­нан­ня ць­о­го до­ру­чен­ня До­ро­шен­ко на­ка­зує Ма­зепі по­да­ти­ся в Конс­тан­ти­но­поль до сул­та­на, щоб про­си­ти до­по­мо­ги в Ту­реч­чи­ни. Про­те ко­шо­вий ота­ман Іван Сірко спіймав Ма­зе­пу по до­розі, відібрав у нь­о­го До­ро­шен­кові гра­мо­ти і са­мо­го пос­лан­ця відіслав до Моск­ви. Ма­зе­пу по­ве­ли на до­пит до ма­ло­російсь­ко­го При­ка­зу, яким тоді відав зна­ме­ни­тий бо­я­рин Ар­та­мон Сергійо­вич Матвєєв. Ма­зе­па своїми по­ка­зан­ня­ми на до­питі зумів спо­до­ба­ти­ся бо­я­ри­нові Матвєєву: за­я­вив про свою осо­бис­ту при­хильність до Росії, ста­рав­ся вип­рав­да­ти й ви­го­ро­ди­ти пе­ред мос­ковсь­ким уря­дом са­мо­го До­ро­шен­ка, йо­го до­пус­ти­ли до ца­ря Олексія Ми­хай­ло­ви­ча, потім відпус­ти­ли з Моск­ви із зак­лич­ни­ми гра­мо­та­ми до До­ро­шен­ка і до чи­ги­ринсь­ких ко­заків. Ма­зе­па не доїхав до До­ро­шен­ка, а за­ли­шив­ся у геть­ма­на Са­мой­ло­ви­ча, одер­жав­ши дозвіл про­жи­ва­ти на східно­му боці Дніпра ра­зом зі своєю сім'єю. Нев­довзі по то­му він ут­ра­тив жінку.

Са­мой­ло­вич до­ру­чив Ма­зепі ви­хо­ван­ня своїх дітей і че­рез декіль­ка років на­дав йо­му чин ге­не­раль­но­го оса­ву­ла, най­важ­ливіший чин після геть­мансь­ко­го.

У ць­о­му званні, за до­ру­чен­ням Са­мой­ло­ви­ча, Ма­зе­па їздив до Моск­ви ще декіль­ка разів і, до­тям­ку­вав­ши, що за правління царівни Софії вся вла­да пе­ре­бу­ва­ла в ру­ках її улюб­лен­ця Голіци­на, підлес­тив­ся до фа­во­ри­та і при­хи­лив йо­го до се­бе. І пе­ред ним, як раніше пе­ред Матвєєвим, оче­вид­но, Ма­зепі до­по­мог­ли йо­го ви­хо­ван­ня, спритність і люб'язність у по­ведінці. Голіцин і Матвєєв обид­ва на­ле­жа­ли до пе­ре­до­вих мос­ковсь­ких лю­дей сво­го ча­су і ста­ви­ли­ся при­хиль­но до польсь­ко ма­ло­русь­ких оз­нак освіче­ності, яки­ми відзна­чав­ся Ма­зе­па. Після нев­да­ло­го кримсь­ко­го по­хо­ду Голіцин пе­ре­ки­нув про­ви­ну за це на геть­ма­на Са­мой­ло­ви­ча, яко­го поз­ба­ви­ли геть­ма­н­ства, зас­ла­ли до Сибіру з юр­бою рідних та прибічників. Си­нові йо­го Гри­горієві од­ру­ба­ли го­ло­ву, а Ма­зе­пу об­ра­ли на геть­ма­на, на­сам­пе­ред то­му, що так хотіло­ся Голіци­ну.

Після Са­мой­ло­ви­ча за­ли­ши­ло­ся ве­ли­чез­не ба­га­т­ство: готівка (май­же півмільйо­на зо­ло­тих) і до­рогі речі, по­над 19 ти­сяч маєтків. Моск­ва на­по­ля­га­ла, щоб по­ло­ви­на ць­о­го ба­га­т­ства пішла до царсь­ких скарбів, а по­ло­ви­на   до війсь­ко­вих. Але фак­тич­но дру­га по­ло­ви­на пе­рейш­ла в роз­по­ряд­жен­ня но­во­го геть­ма­на, який ду­же швид­ко став чи не най­ба­гат­шою лю­ди­ною в імперії. У нь­о­го бу­ло ли­ше маєтків май­же 20 ти­сяч.

За­га­лом Ук­раїна бу­ла ок­ре­мим дер­жав­ним ут­во­рен­ням у Мос­ковсь­ко­му царстві. Ха­рак­тер і фор­ми цієї дер­жав­ності виз­на­ча­ли­ся що­ра­зу під час ви­борів но­во­го геть­ма­на в так зва­них стат­тях. Відно­си­ни між Ук­раїною та Мос­ковією де­далі біль­ше на­га­ду­ва­ли ва­саль­ну за­лежність пер­шої від дру­гої. Хо­ча Моск­ва за­ли­ша­ла Ук­раїні ши­ро­ку внутрішню ав­то­номію: вла­ду геть­ма­на, яко­го оби­ра­ли, власні за­ко­ни, адміністра­тив­ний і су­до­вий устрій, війсь­ко, фінан­си то­що. Дра­ма­тич­ною за­ко­номірністю кож­них но­вих ста­тей ста­вав пос­ту­по­вий, але нев­пин­ний рух до об­ме­жен­ня ук­раїнсь­кої ав­то­номії і вла­ди геть­ма­на. Не бу­ли ви­нят­ком і статті, наз­вані Ко­ло­маць­ки­ми, які но­вий геть­ман Ма­зе­па зму­ше­ний був ук­лас­ти з мос­ковсь­ки­ми уря­дов­ця­ми на бе­резі річки Ко­ло­мак між Пол­та­вою і Хар­ко­вом. Двад­цять два пунк­ти ста­тей ба­га­то в чо­му пов­то­рю­ва­ли старі, але бу­ло чи­ма­ло й но­во­го. Нап­рик­лад, до ста­тей вно­си­ло­ся по­ло­жен­ня про те, що геть­ман і стар­ши­на по­винні дба­ти про збли­жен­ня з мос­ко­ви­та­ми, особ­ли­во че­рез змішані шлю­би.

Уже дав­но в Ма­ло­росії то­чи­ла­ся бо­роть­ба між знач­ни­ми ко­за­ка­ми і сіро­мою; до пер­ших на­ле­жа­ли за­можні лю­ди, які пре­тен­ду­ва­ли на ро­до­витість і відмінність від реш­ти на­ро­ду; сіро­му ста­но­ви­ли прості ко­за­ки, але до них, за за­галь­ни­ми сим­патіями, при­ля­га­ла вся ма­са поспільства, тоб­то прос­то­го на­ро­ду, який не вхо­див до ко­заць­ко­го ста­ну, але праг­нув рівності з ко­за­ка­ми. Усі стар­ши­ни во­лоділи до­хо­да­ми від маєтків. Їхні зван­ня в Ма­ло­росії на­ле­жа­ли до по­сад або чинів. Це бу­ли порівня­но за­можні лю­ди, відтак їх вва­жа­ли при­на­леж­ни­ми до кла­су знач­них. Це пе­ре­дусім сто­су­ва­ло­ся осіб із польсь­ким ви­хо­ван­ням, шля­хетсь­ким дос­той­ни­цт­вом. Геть­ман, мо­лодість яко­го ми­ну­ла в Польщі при дворі ко­ро­ля, був са­ме з та­ких. Він мав прив­нес­ти в ко­заць­ке се­ре­до­ви­ще той польсь­ко шля­хетсь­кий світог­ляд, до яко­го так во­ро­же ста­ви­ла­ся ма­ло­русь­ка на­род­на ма­са.

Нев­довзі Ма­зе­па про­я­вив свої панські за­маш­ки, які су­пе­ре­чи­ли на­род­ним праг­нен­ням. Це бу­ло не­ми­ну­че, ад­же поп­ри свій польсь­ко шля­хетсь­кий дух, він му­сив зас­лу­жи­ти при­хильність мос­ковсь­ко­го уря­ду і втри­ма­ти­ся на здо­бу­то­му геть­манстві. Че­рез якийсь час (у 1696 р.) від спос­терігачів, які ба­чи­ли зблизь­ка ста­но­ви­ще Ма­ло­росії, у Моск­ву надійшли повідом­лен­ня, що Ма­зе­па ото­чив се­бе по­ля­ка­ми, склав із них так ніби свою гвардію, особ­ливі ком­панійські, сер­дюцькі пол­ки, що він ми­ро­во­лить до стар­шин, що доз­во­ляє стар­ши­нам на­вер­та­ти ко­заків собі в піддан­ство й відби­ра­ти в них землі. Ма­зе­па пер­ший зап­ро­ва­див у Ма­ло­росії пан­щи­ну   обов'яз­ко­ву ро­бо­ту на до­да­ток до по­да­тей, що їх спла­чу­ва­ли зем­ле­ро­би зем­лев­лас­ни­кам, на землі яких про­жи­ва­ли. Ма­зе­па су­во­ро за­бо­ро­няв пос­по­ли­тим лю­дям всту­па­ти в ко­за­ки, чим настіль­ки ж на­лаш­то­ву­вав про­ти се­бе прос­то­на­род­ну ма­су, наскіль­ки до­год­жав інте­ре­сам мос­ковсь­ко­го уря­ду. Тіль­ки но ут­вер­див­ся Ма­зе­па на геть­манстві, од­ра­зу ж наб­ли­зив до се­бе рідню. Із ним бу­ли два не­божі, си­ни Ма­зе­пи­них сес­тер. Ма­ти Ма­зе­пи, чер­ни­ця Маг­да­ли­на, ста­ла нас­то­я­тель­ни­цею київсь­ко­го Фролівсь­ко­го мо­нас­ти­ря.

Пер­шою серйоз­ною бойо­вою опе­рацією за учас­тю Ма­зе­пи був чер­го­вий похід на Крим, який здійснив Ва­силь Голіцин 1689 ро­ку. Геть­ман до­по­ма­гав йо­му і війсь­ко­вою си­лою, і про­до­воль­ством, і боєпри­па­са­ми, й по­ра­да­ми. Чер­го­ва пом­пез­на спро­ба підко­ри­ти Крим успіхом не увінча­ла­ся, про­те бу­ла предс­тав­ле­на в Москві як блис­ку­ча пе­ре­мо­га. Голіци­на об­си­па­ли на­го­ро­да­ми. А він був вдяч­ний Ма­зепі за до­по­мо­гу.

Ма­зе­па то­го ж 1689 ро­ку на чолі ве­ли­чез­но­го по­соль­ства при­був до Моск­ви. З ним приїха­ла вся ге­не­раль­на стар­ши­на, п'ять пол­ков­ників, а всь­о­го де­ле­гація налічу­ва­ла по­над трис­та осіб. Вез­ли із со­бою й ба­гаті да­рун­ки. Віта­ли геть­ма­на як мо­гутнь­о­го со­юз­ни­ка й во­ло­да­ря. На­зустріч ко­зацькій дру­жині виїхав по­чес­ний ка­ра­ул з кінно­ти й піхо­ти. Біля воріт Моск­ви на Ма­зе­пу че­ка­ла царсь­ка ка­ре­та. За давнім візантійсь­ким ети­ке­том один із бо­яр весь час пи­тав про здо­ров'я геть­ма­на.

Ма­зе­па в цей час свят­ку­вав свій тріумф. Йо­му влаш­ту­ва­ли в Кремлі пиш­ний прийом, сла­ви­ли йо­го под­ви­ги, пе­ре­да­ли від імені царів ба­гаті да­рун­ки: срібну ва­зу й зо­ло­тий по­яс, прик­ра­ше­ний діаман­та­ми. Ма­зе­па відвідав ца­ря Іва­на та патріар­ха, але не зумів зустріти­ся з Пет­ром.

Зда­ва­ло­ся б, усе чу­до­во. Але тра­пи­ло­ся не­пе­ред­ба­чу­ва­не. Са­ме в дні пе­ре­бу­ван­ня геть­ма­на в Москві там став­ся по суті дер­жав­ний пе­ре­во­рот. Мо­ло­дий цар Пет­ро відпра­вив царівну Софію в Но­водіво­чий мо­нас­тир, а сам став пов­нов­лад­ним мо­нар­хом, проігно­ру­вав­ши не­до­лу­го­го бра­та Іва­на.

Доб­ре зна­ю­чи мос­ковські аб­со­лю­тистські зви­чаї, Ма­зе­па го­ту­вав­ся до найгіршо­го. Усвідом­лю­ва­ло складність ста­но­ви­ща і йо­го ото­чен­ня. Во­но вже навіть по­ча­ло підби­ра­ти нас­туп­ни­ка на по­саді геть­ма­на. Але всі по­га­но зна­ли Ма­зе­пу. А він ри­зик­нув і ць­о­го ра­зу. Під час зустрічі з 17 річним Пет­ром Ма­зе­па прос­то за­ча­ру­вав мо­ло­до­го ца­ря. До чарів він до­лу­чив ще й цінні да­рун­ки: ве­ли­кий зо­ло­тий хрест, вик­ла­де­ний са­моцвіта­ми, шаб­лю і зо­лоті об­ручі для царсь­кої ро­ди­ни. Все це ду­же спо­до­ба­ло­ся, і по­вер­тав­ся Ма­зе­па до­до­му в іще біль­шо­му фа­ворі, ніж їхав до Моск­ви.

Уп­ро­довж усь­о­го двад­ця­тирічно­го геть­ма­н­ства Ма­зе­пи в Ук­раїні нур­ту­ва­ла неп­ри­язнь до нь­о­го з бо­ку підлег­лих. Це ви­яв­ля­ло­ся у спро­бах поз­ба­ви­ти йо­го геть­ма­н­ства. Чим дов­ше три­мав Ма­зе­па геть­мансь­ку бу­ла­ву, тим пе­ре­кон­лиівше на­род вва­жав йо­го лю­ди­ною польсь­ко­го ду­ху, во­ро­гом корінних ко­заць­ких праг­нень до рівності й до за­галь­ної волі. Нехіть до Ма­зе­пи по­ча­ла пе­ре­дусім ви­яв­ля­ти­ся, за ма­ло­російсь­ки­ми звич­ка­ми, в до­но­сах і підсту­пах.

Нап­рикінці 1689 ро­ку при­був у Поль­щу до ко­ро­ля Яна Со­бесь­ко­го русь­кий мо­нах Со­ло­мон з лис­том від Ма­зе­пи. Ма­ло­російсь­кий геть­ман за­яв­ляв польсь­ко­му ко­ро­лю про ба­жан­ня приєдна­ти Ма­ло­росію зно­ву до Польщі і спо­ну­кав до во­рож­нечі про­ти Росії. Услід за цим із За­поріжжя приїха­ли до то­го ж ко­ро­ля пос­ланці з про­по­зицією прий­ня­ти За­поріжжя в піддан­ство Польщі. Зав­дя­чу­ю­чи од­но­му пра­вос­лав­но­му прид­вор­но­му, що про­жи­вав у ко­ролівсь­ко­му па­лаці, про те й інше дізнав­ся мос­ковсь­кий ре­зи­дент у Вар­шаві Вол­ков, а від Вол­ко­ва дізна­ли­ся про це у Москві. Ко­роль пос­лав Со­ло­мо­на в Ук­раїну до геть­ма­на без будь яко­го лис­та,   об­надіяти на сло­вах що­до своєї ми­лості, а між тим дав таємне до­ру­чен­ня львівсь­ко­му пра­вос­лав­но­му єпис­ко­пові Йо­си­фу Шум­лянсь­ко­му по­ро­зуміти­ся з Ма­зе­пою. Шум­лянсь­кий відря­див до Ма­зе­пи шлях­ти­ча До­мо­раць­ко­го з лис­том і про­сив че­рез пос­лан­ця ого­ло­си­ти, на яких умо­вах ба­жає геть­ман всту­пи­ти в піддан­ство Польській дер­жаві. Ма­зе­па, одер­жав­ши лист Шум­лянсь­ко­го, відря­див ць­о­го лис­та і шлях­ти­ча, який йо­го привіз, до Моск­ви. А Со­ло­мон дізнав­ся про це заз­да­легідь і не на­ва­жив­ся з'яви­ти­ся до геть­ма­на, а по­вер­нув­ся до Вар­ша­ви, але най­няв до­ро­гою в корчмі яко­гось сту­ден­та і на­мо­вив йо­го на­пи­са­ти фаль­ши­во­го лис­та від імені Ма­зе­пи. Пе­ре­пи­са­но­го на­чис­то лис­та Со­ло­мон підпи­сав сам, але чор­нові за­го­тов­ки за­був заб­ра­ти у сту­ден­та.

Тра­пи­ло­ся так, що, перш ніж Со­ло­мон доїхав до Вар­ша­ви, сту­дент, роз­гу­ляв­шись у корчмі на одер­жані від Со­ло­мо­на два та­ля­ри за своє мис­те­цт­во, відкрив таємни­цю ви­пад­ковій ком­панії, а опісля йо­го за­ареш­ту­ва­ли й при­ве­ли до ко­ро­ля. Сту­дент у всь­о­му зізнав­ся і віддав чер­нет­ки лис­та, яко­го пи­са­но бу­ло від імені Ма­зе­пи. Ко­ли Со­ло­мон, з'явив­шись до ко­ро­ля, по­дав йо­му лис­та від геть­ма­на Ма­зе­пи, ко­роль, зна­ю­чи уже все, звелів пок­ли­ка­ти сту­ден­та й вик­ри­ти Со­ло­монів об­ман. Відпи­ра­ти­ся бу­ло не­мож­ли­во. Йо­го зап­ро­то­ри­ли до в'яз­ниці, а потім, на ви­мо­гу російсь­ко­го ре­зи­ден­та, ви­да­ли мос­ковсь­ко­му уря­дові. У 1691 році Со­ло­мо­на при­вез­ли до Моск­ви, розстриг­ли і під ко­лишнім йо­го іме­нем Се­ме­на Дротсь­ко­го відпра­ви­ли до геть­ма­на в Ба­ту­рин. Там йо­го стра­ти­ли. Цей Со­ло­мон був зна­ряд­дям таємної партії, яка на­ма­га­ла­ся на­вес­ти підоз­ру на Ма­зе­пу в Москві й підго­ту­ва­ти йо­му за­ги­бель.

Але ще ко­ли мос­ковсь­кий уряд не мав у своїх ру­ках Со­ло­мо­на і ви­ма­гав йо­го ви­дачі, у Києві бу­ло підки­ну­то анонімно­го лис­та, яким хтось зас­терігав російсь­кий уряд "від зло­го й оман­ли­во­го Ма­зе­пи". Київсь­кий воєво­да надіслав ць­о­го лис­та в Моск­ву, а звідти йо­го ад­ре­су­ва­ли Ма­зепі з тим, щоб геть­ман повідо­мив, чи не мо­же він, за своїми мірку­ван­ня­ми, здо­га­да­ти­ся, хто б міг склас­ти та­ко­го лис­та? Ма­зе­па вка­зав, як на го­лов­них своїх во­рогів, на ко­лишнь­о­го га­дяць­ко­го пол­ков­ни­ка Са­мой­ло­ви­ча, на зя­тя геть­ма­на Са­мой­ло­ви­ча кня­зя Юрія Чет­вер­тинсь­ко­го, на ко­лишнь­о­го пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ков­ни­ка Дмит­раш­ку Рай­чу і на тодішнь­о­го пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ков­ни­ка Ле­онтія По­лу­бот­ка. На до­ма­ган­ня геть­ма­на відстав­ле­но­го га­дяць­ко­го пол­ков­ни­ка ви­вез­ли з йо­го маєтку в Ле­бе­динсь­ко­му повіті, при­вез­ли до Моск­ви, а потім зас­ла­ли до Сибіру. Ту­ди ж зас­ла­ли й Рай­чу. Юрія Чет­вер­тинсь­ко­го з дру­жи­ною і те­щею пе­ре­се­ли­ли до Моск­ви. Ле­онтій По­лу­бо­ток втра­тив по­са­ду пол­ков­ни­ка.

Після ць­о­го геть­ма­нові до­ве­ло­ся вит­ри­ма­ти ду­же серйоз­ний ек­за­мен у зв'яз­ку з повс­тан­ням Пет­ри­ка. Ко­лишній пол­тавсь­кий пи­сар­чук втік на За­поріжжя, де швид­ко став го­лов­ним пи­са­рем Січі. Зна­ю­чи про не­на­висть прос­тих лю­дей до но­вих поміщиків, він зак­ли­кав ко­за­чу сіро­му спіль­но з та­та­ра­ми прог­на­ти Ма­зе­пу. Пет­рик пе­ре­ко­нав кримсь­ко­го ха­на в не­обхідності роз­по­ча­ти війну про­ти Моск­ви й навіть ук­лав з та­та­ра­ми со­юз­ний до­говір, за яким Ук­раїна зріка­ла­ся своїх до­го­ворів з Мос­ковією і ста­ва­ла со­юз­ни­цею Кри­му. Після ць­о­го він звер­нув­ся до за­по­рожців із маніфес­том, ко­жен ря­док яко­го до­хо­див до їхніхь сер­дець. Ба­га­то за­по­рожців відгук­ну­ло­ся на зак­лик Пет­ри­ка, об­рав­ши йо­го геть­ма­ном Ук­раїни. Та­та­ри ра­зом із ко­за­ка­ми пішли по­хо­дом про­ти Ма­зе­пи.

По­ча­ла­ся за­тяж­на й не­лег­ка бо­роть­ба. Аген­ти Ма­зе­пи заз­да­легідь до­повіда­ли про ко­жен по­рух Пет­ри­ко­во­го війсь­ка та про все, що ро­би­ло­ся в йо­го та­борі. Пет­ри­ка підтри­ма­ла й час­ти­на се­лян, бо він ого­ло­сив про пе­ре­да­чу їм, на ви­па­док пе­ре­мо­ги, всь­о­го пансь­ко­го доб­ра. Так, мож­ли­во, і ста­ло­ся б, як­би з Пет­ри­ком при­бу­ла, як з Хмель­ниць­ким, знач­на за­порізь­ка війсь­ко­ва си­ла. Але Пет­рик, не схи­лив­ши за­по­рожців, всту­пив в Ук­раїну із са­ми­ми ли­ше се­ля­на­ми і та­та­ра­ми, але другі не ду­же охо­че йо­му до­по­ма­га­ли.

Так в ук­раїнсь­ко­му виз­воль­но­му русі вкот­ре ви­я­вив­ся віковічний конфлікт між національ­ною та й соціаль­ною течіями. Пет­рик був ви­раз­ни­ком інте­ресів ко­заць­кої бідно­ти й се­ля­н­ства. Він од­но­час­но праг­нув ски­ну­ти мос­ковсь­ке яр­мо й ук­раїнсь­ких панів. Ма­зе­па ж хотів не­за­леж­ної Ук­раїни для се­бе й но­во­ст­во­ре­ної ним арис­ток­ратії. Але за Ма­зе­пою сто­я­ла біль­ша си­ла, і всі по­хо­ди Пет­ри­ка ра­зом із та­та­ра­ми бу­ли розг­ром­лені.

Пет­рик про­дов­жу­вав ще де­я­кий час тур­бу­ва­ти Ма­зе­пу своїми підбур­ли­ви­ми універ­са­ла­ми до ма­ло­російсь­ко­го на­ро­ду, вка­зу­ю­чи між іншим на орен­ди як на най­го­ловніший тя­гар для на­ро­ду. Ма­зе­па, усвідом­лю­ючи це, зібрав у Ба­ту­рині ра­ду, зап­ро­сив на неї, крім пол­ков­ників, ба­га­то ко­заків та міщан і за­пи­ту­вав, чи слід зни­щи­ти орен­ди. Після три­ва­лих су­пе­ре­чок ра­да поріши­ла: на про­бу на один рік відмо­ви­ти­ся від орен­ди і заміни­ти дохід від неї збо­ром з тих лю­дей, які, на підставі усім рівно на­да­но­го пра­ва, зач­нуть ва­ри­ти горілку й ут­ри­му­ва­ти шин­ки.

На­весні 1694 ро­ку з'їха­ли­ся зно­ву на ра­ду пол­кові стар­ши­ни й значні ко­зацькі то­ва­риші, во­ни пос­та­но­ви­ли зібра­ти по містах і се­лах сход­ки і на них зап­ро­по­ну­ва­ти всь­о­му на­ро­дові за­пи­тан­ня: бу­ти орен­дам чи не бу­ти? Та­ка за­галь­на на­род­на ра­да відбу­ла­ся пов­сюд­но, і на­род при­су­див за­ра­ди до­ходів за­ли­ши­ти орен­ди по ста­ро­му, то­му що в ос­танній час, ко­ли орен­ди бу­ли відмінені і гроші зби­ра­ли з ви­но­ку­рень та шинків, за­хо­ди­ли ве­ликі су­пе­реч­ки, а у війсь­ковій скарб­ниці ви­я­ви­ли знач­ну нес­та­чу.

Ма­зе­па не бо­яв­ся Пет­ри­ка, який біль­ше нах­ва­ляв­ся і біль­ше мав намір ро­би­ти, ніж ро­бив. Був у геть­ма­на інший суп­ро­тив­ник, більш діяль­ний і по­пу­ляр­ний. Ко­заць­ке війсь­ко де­далі частіше за­лу­ча­ли до ре­алізації планів мос­ковсь­ко­го ца­ря. Ко­ли ос­танній вирішив про­би­ти вікно до Чор­но­го мо­ря й об­ло­жив Азов, Ма­зе­па ра­зом із ко­за­ка­ми одер­жав зав­дан­ня не до­пус­ти­ти та­тар до ць­о­го міста. Він не ли­ше ви­ко­нав це до­ру­чен­ня, а й узяв штур­мом не­дос­туп­ну раніше фор­те­цю Ки­зи­кер­мен (нині Бе­рис­лав). Цар був за­до­во­ле­ний опе­рацією. Яск­ра­вим прик­ла­дом експлу­а­тації ук­раїнсь­ко­го війсь­ка бу­ла Північна війна. Пет­ро І без жод­них ва­гань по­ру­шив до­говір між Ук­раїною й Мос­ковією про те, що ук­раїнські війсь­ка по­за ме­жа­ми Вітчиз­ни ви­ко­рис­то­ву­ва­ти за­бо­ро­ня­ло­ся. До бойо­вих дій на да­лекій півночі бу­ло за­лу­че­но близь­ко 20 ти­сяч ко­заків.

Ко­за­ки вда­ло во­ю­ва­ли, але петрівські сол­да­ти зну­ща­ли­ся над ни­ми, навіть відби­ра­ли бойо­ву здо­бич. Це спри­чи­ни­ло ве­ли­ке не­за­до­во­лен­ня ко­за­цт­ва. Ма­зе­па обе­реж­но, не ви­яв­ля­ю­чи се­бе, підбу­рю­вав ко­заків про­ти Моск­ви.

У цей час на Пра­во­бе­режжі ви­ник­ла яск­ра­ва пос­тать фастівсь­ко­го пол­ков­ни­ка Се­ме­на Палія. Цей патріот праг­нув ор­ганізу­ва­ти на пра­во­му бе­резі ко­зач­чи­ну, пе­ре­да­ти її під вла­ду ліво­бе­реж­но­го геть­ма­на, з'єднав­ши в та­кий спосіб розірва­ну навпіл Ук­раїну. Палій підняв про­ти Польщі повс­тан­ня, яке успішно роз­ви­ва­ло­ся. Але на про­по­зицію Ма­зе­пи прий­ня­ти Палія ра­зом із усім Пра­во­бе­реж­жям у своє піддан­ство Пет­ро І відповів рішу­чою відмо­вою, бо не хотів псу­ва­ти сто­сун­ки зі своїм со­юз­ни­ком польсь­ким ко­ро­лем. Ца­ря біль­ше ціка­ви­ла до­по­мо­га по­ляків у бо­ротьбі зі Швецією.

Карл XII, поп­ри свою мо­лодість, успішно роз­ви­вав бойові дії на всіх фрон­тах. Під виг­ля­дом до­по­мо­ги Польщі Пет­ро І на­ка­зав Ма­зепі про­су­ва­ти­ся в глиб цієї країни. Ви­ко­ну­ю­чи на­каз ца­ря, геть­ман за­хо­пив Київщи­ну, Во­линь, а зго­дом і Га­ли­чи­ну зі Ль­во­вом. У цей час він за­ареш­ту­вав Палія й відіслав йо­го до Ба­ту­ри­на. Звідти фастівсь­ко­го пол­ков­ни­ка вис­ла­ли до Моск­ви, а зго­дом   до Сибіру. Ціка­во, що на­род за­су­див Ма­зе­пу за ці дії.

Си­ту­ація роз­гор­та­лась не на ко­ристь Ук­раїни. У двох ви­пад­ках, чи то Швеція пе­ре­мо­же, чи Росія, ук­раїнські землі втра­тять будь яку ав­то­номію. Геть­ма­ну тре­ба бу­ло об­ра­ти вісь своєї дип­ло­матії. Стар­ши­на, пам'ята­ю­чи давні тра­диції, де­далі біль­ше схи­ля­ла­ся до со­ю­зу зі Швецією. Мос­ковсь­ке яр­мо вже да­ва­ло­ся взна­ки, і то­му хотіло­ся спро­бу­ва­ти увійти в со­юз з країною, відда­ле­ною від без­по­се­редніх кор­донів Ук­раїни, яка не мог­ла б пре­тен­ду­ва­ти на всю чи час­ти­ну її те­ри­торії.

Між Кар­лом XII і Ма­зе­пою роз­по­ча­ли­ся пе­ре­го­во­ри, але їхні де­талі невідомі, бо всі шведські архіви згоріли під Пол­та­вою. Відо­мо ли­ше, що обид­ва учас­ни­ки пе­ре­го­ворів зберіга­ли цілко­ви­ту таємни­цю, не довіря­ю­чи па­пе­рові то­го, що мож­на бу­ло ви­ко­рис­та­ти про­ти них. Пе­ре­го­во­ри бу­ли неп­рос­ти­ми: пос­лан­ця­ми чи по­се­ред­ни­ка­ми з обох боків вис­ту­па­ли і польсь­ка княж­на, і ченці, й свя­ще­ни­ки. Уск­лад­ню­ва­ло пе­ре­го­во­ри те, що над­то ба­га­то бу­ло пос­тав­ле­но на кар­ту, особ­ли­во з бо­ку Ма­зе­пи. Але геть­ма­нові ста­ло відо­мо, ніби­то цар про­по­ну­вав Ук­раїну навіть англійсь­ко­му лор­ду Маль­бо­ро.

Ма­зе­па не пе­ре­ри­вав своїх міжна­род­них зв'язків. Фран­цуз Ба­люз, відвідав­ши Моск­ву, по­вер­тав­ся че­рез Ук­раїну, де гос­тю­вав у Ма­зе­пи. У своєрідно­му звіті до керівницт­ва Ба­люз, зок­ре­ма, заз­на­чав: "Йо­го ду­же по­ва­жа­ють у ко­зацькій країні, де на­род на­за­гал сво­бо­до­лю­би­вий і гор­дий і ма­ло лю­бить тих, що ним во­лодіють". Ха­рак­те­ри­зу­ю­чи інші ри­си геть­ма­на, фран­цузь­кий гість пи­ше: "Він має ве­ли­кий досвід у політиці: на про­ти­ва­гу до мос­калів він сте­жить і знає, що дієть­ся у чу­жих країнах... Від ць­о­го во­ло­да­ря не міг я нічо­го пев­но­го ви­тяг­ну­ти. Він на­ле­жить до тих лю­дей, що воліють або зовсім мов­ча­ти, або го­во­ри­ти і не ка­за­ти". Ба­люз по­ба­чив у ре­зи­денції геть­ма­на порт­ре­ти то­го­час­них во­ло­дарів Євро­пи: "На най­виднішо­му місці   гар­ний порт­рет Йо­го Ве­лич­ності (фран­цузь­ко­го ко­ро­ля.   І. О.). Там же, але на менш вид­но­му місці, я ба­чив порт­ре­ти Ціса­ря, Сул­та­на, польсь­ко­го Ко­ро­ля та інших во­ло­дарів".

У ве­ресні 1707 ро­ку Ма­зе­па пок­ли­кав шведів на до­по­мо­гу, обіця­ю­чи зни­щи­ти сім ти­сяч російсь­ких сол­датів, що сто­я­ли гарнізо­на­ми в Ук­раїні. Карл XII відвів Ук­раїні по­чес­не місце в ан­ти­російській ко­аліції, яку він цілесп­ря­мо­ва­но го­ту­вав. За ним те­пер сто­я­ла Поль­ща, йо­го при­хиль­ності до­ма­га­ли­ся Австрія, Ве­ли­коб­ри­танія, Нідер­лан­ди й Франція, праг­ну­ла до со­ю­зу Ту­реч­чи­на. Бо­я­ли­ся йо­го Данія і Пруссія. Ко­ли б Ук­раїна до­лу­чи­ла­ся до цієї ко­аліції, то був би ство­ре­ний міст між Ту­реч­чи­ною та шведсь­ки­ми во­лодіння­ми.

Далі події роз­ви­ва­ють­ся ду­же швид­ко і відбу­ваєть­ся декіль­ка кульмінаційних си­ту­ацій. Пос­ла­нець Кар­ла XII повідо­мив, що вже підго­тов­ле­ний про­ект до­го­во­ру з Ма­зе­пою. Він хотів прий­ня­ти про­по­зиції шведсь­ко­го ко­ро­ля тоді, ко­ли пе­ре­ко­наєть­ся, що цар не мо­же бо­ро­ни­ти не ли­ше Ук­раїни, а й влас­ної землі. Тоді весь світ мав ста­ти свідком, що геть­ман, ли­бонь, зму­ше­ний був іти за подіями. І зно­ву обач­ний геть­ман не комп­ро­ме­ту­вав се­бе пи­са­ним сло­вом. Він про­дов­жу­вав спілку­ва­ти­ся з Кар­лом XII че­рез пос­ланців. Карл XII вивів йо­го на сво­го со­юз­ни­ка Станісла­ва Ле­щинсь­ко­го. А той ледь не про­ва­лив спра­ву, роз­па­тя­кав­ши ту­рець­ко­му пос­лові, що Ма­зе­па   йо­го при­я­тель. Дов­го до­ве­ло­ся геть­ма­нові мас­ку­ва­ти це чван­ство. Тут став­ся скан­дал з до­но­сом Ко­чу­бея та Іскри, який геть­ма­нові вда­ло­ся при­га­си­ти зав­дя­ки своєму найвірнішо­му при­я­те­лю мос­ковсь­ко­му канц­ле­рові Го­ловкіну та довіреній особі Шафіро­ву, най­та­ла­но­витішо­му російсь­ко­му дип­ло­ма­тові тієї до­би.

Зреш­тою між ко­ро­лем "шведів, готів і ван­далів" та геть­ма­ном Ук­раїни бу­ло підпи­са­но таємну уго­ду. Про гли­бо­ку її таємність свідчи­ло те, що зна­ли про неї, окрім ко­ро­ля й геть­ма­на, ли­ше шведсь­кий прем'єр міністр Піпер та, мож­ли­во, ге­не­раль­ний пи­сар Ор­лик.

До Пет­ра до­хо­дять звістки про мож­ли­ву Ма­зе­пи­ну зра­ду, але ць­о­му не вірять ні сам цар, ні йо­го міністри. Пе­ред ни­ми пос­тає пи­тан­ня: як мож­на підоз­рю­ва­ти лю­ди­ну, яка на­ка­зує свя­ще­ни­кам слу­жи­ти літургії в усіх церк­вах за пе­ре­мо­гу Пет­ра І, над­си­лиє ца­реві в да­ру­нок дві ти­сячі ду­катів і про­сить зат­вер­ди­ти купівлю но­вих маєтків у Мос­ковії?

І все ж ра­но чи пізно Ма­зепі тре­ба бу­ло ви­би­ра­ти між Пет­ром І і Кар­лом XII. Цей вибір став­ся 4 лис­то­па­да 1708 ро­ку, ко­ли Ма­зе­па ра­зом із ко­заць­ким за­го­ном приєднав­ся до шведсь­ко­го ко­ро­ля. Відтоді по­ча­ли­ся і для Ук­раїни, і для геть­ма­на тяжкі ча­си.

Ма­зе­па вис­ту­пив із звер­нен­ням до ук­раїнсь­ко­го війсь­ка. Він по­яс­ню­вав ко­за­кам мо­ти­ви та­ко­го рішу­чо­го кро­ку. Відки­да­ю­чи зви­ну­ва­чен­ня в зраді, Ма­зе­па пи­ше: "Ба­чив­ся я з обо­ма во­ю­ючи­ми ко­ро­ля­ми, шведсь­ким і польсь­ким, і все вміння своє ужив пе­ред ни­ми, щоб пе­ре­ко­на­ти пер­шо­го про про­текцію і милість От­чизні нашій од війсь­ко­вих на­пас­тей та руй­націй у май­бутній на неї на­валі, а що­до Ве­ли­ко­ро­си, нам єди­новірної і єди­ноп­лемінної, вип­ро­сив у нь­о­го нейт­ралітет, себ­то не по­винні ми во­ю­ва­ти ні зі щве­да­ми, ані з по­ля­ка­ми, ані з ве­ли­ко­росіяна­ми, а по­винні, зібрав­ши­ся з війсь­ко­ви­ми си­ла­ми на­ши­ми, сто­я­ти в на­леж­них місцях і бо­ро­ни­ти влас­ну От­чиз­ну свою". По­яс­ню­вав Ма­зе­па й свої надії на конк­ретні зовнішні кро­ки що­до за­без­пе­чен­ня не­за­леж­ності Ук­раїни, на­зи­ва­ю­чи й ос­нов­них га­рантів са­мостійності провідні євро­пейські країни.

Пет­ро І при пер­ших звістках про цей рішу­чий крок геть­ма­на не вірив ніко­му, але ко­ли пе­ре­ко­нав­ся в ць­о­му, йо­го гніву не бу­ло меж. Він ви­дав два маніфес­ти до всь­о­го ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду та інструкції влас­ним ге­не­ра­лам. Це ста­ло­ся 7 і 8 лис­то­па­да. У цих до­ку­мен­тах Ма­зе­пу ого­ло­ше­но зрад­ни­ком, але не ли­ше ца­ря, а й Ук­раїни. Тут Пет­ро І не цу­рав­ся й неп­ри­хо­ва­ної неп­рав­ди. Так, в од­но­му з маніфестів на­пи­са­но: "Він (Ма­зе­па) по­ро­зумівся зі шведсь­ким ко­ро­лем і Ле­щинсь­ким, щоб на­но­во відда­ти Ма­ло­росію під Поль­щу і щоб пе­ре­да­ти унії Божі церк­ви і наші славні мо­нас­тирі". Після маніфестів роз­по­чав­ся страш­ний те­рор.

За роз­по­ряд­жен­ням ца­ря Ма­зе­пу підда­но цер­ков­но­му прок­лят­тю, так званій ана­фемі. Во­на про­го­ло­шу­ва­ла­ся в Ус­пенсь­ко­му со­борі Моск­ви. А до­ру­чи­ли її ого­ло­си­ти ук­раїнцеві, царсь­ко­му мит­ро­по­ли­тові Сте­фа­нові Яворсь­ко­му, ко­лишнь­о­му нас­тав­ни­кові Києво Мо­ги­лянсь­кої ака­демії, ав­то­рові па­негіри­ка про Ма­зе­пу. Інший давній па­негірист Ма­зе­пи, Фе­о­фан Про­ко­по­вич, пок­вап­но змінив у своїй драмі "Во­ло­ди­мир" усе, що сто­су­ва­ло­ся геть­ма­на. А потім аж до 1917 ро­ку в усіх церк­вах імперії від Вла­ди­вос­то­ка до Ри­ги ого­ло­шу­ва­ли в пер­шу неділю Ве­ли­ко­го пос­ту ана­фе­му Ма­зепі.

Зі сво­го бо­ку Карл XII та­кож звер­нув­ся до ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду з маніфес­том, у яко­му за­пев­няв, що Росія на­хаб­но бре­ше ук­раїнсь­ко­му на­ро­ду що­до то­го, ніби Ма­зе­па про­дав Ук­раїну по­ля­кам та шве­дам. Пет­ро І відповів на маніфест Кар­ла XII прок­ла­мацією, до якої до­лу­чив до­ку­мент на до­каз, ніби геть­ман про­дав свою країну Польщі. Між Пет­ром І і Кар­лом XII по­ча­ла­ся своєрідна ду­ель маніфестів, став­кою в якій бу­ла Ук­раїна.

У цей час своє сло­во ска­за­ла За­по­розь­ка Січ. Доб­ре ро­зуміючи її зна­чущість у цій війні, обид­ва дер­жавці на­ма­га­ли­ся за­лу­чи­ти Січ на свій бік. Пет­ро І відря­див на За­поріжжя послів з ба­га­ти­ми да­рун­ка­ми і крас­но­мов­но­го архіманд­ри­та, який мав умо­ви­ти за­по­рожців ста­ти на бік ца­ря. Але услід за мос­ковсь­ки­ми пос­ла­ми при­бу­ли й предс­тав­ни­ки Ма­зе­пи.

Ціка­вою й по­ка­зо­вою для де­мок­ра­тиз­му вирішен­ня пи­тань на Січі бу­ла ве­ли­ка ра­да 23 бе­рез­ня 1709 ро­ку. Ра­да вис­лу­ха­ла спо­чат­ку мос­ковсь­ких послів, потім лис­та від Ма­зе­пи, а на за­вер­шен­ня   лис­та від кримсь­ко­го ха­на, який ра­див за­по­рож­цям ста­ти на бік Ма­зе­пи. Вирішаль­ною бу­ла про­мо­ва ко­шо­во­го ота­ма­на Кос­тя Гордієнка, який схи­лив те­ре­зи неп­рос­то­го об­го­во­рен­ня на ко­ристь со­ю­зу з Ма­зе­пою. Це зро­би­ли за­по­рожці, які ніко­ли не по­год­жу­ва­ли­ся із соціаль­ни­ми пог­ля­да­ми Ма­зе­пи та йо­го ото­чен­ня. Во­ни вчи­ни­ли так за­ра­ди інте­ресів Ук­раїни.

Мен­ши­ков ско­рис­тав­ся си­ту­ацією й по вар­варсь­ко­му зни­щив Січ. Бу­ло сплю­нд­ро­ва­но навіть гроб­ни­цю ко­шо­вих ота­манів, заб­ра­но гар­ма­ти, дер­жав­ний скарб і пра­по­ри. Ба­га­то за­хис­ників Січі за­ги­ну­ло лю­тою смер­тю. Пет­ро І привітав Мен­ши­ко­ва з пе­ре­мо­гою та­ки­ми сло­ва­ми: "Ми прий­ня­ли з ве­ли­кою радістю звістку, що ви здо­бу­ли це прок­ля­те місце, дже­ре­ло вся­ко­го ли­ха і надії на­ших во­рогів". А зго­дом Пет­ро І повідо­мив ге­не­ра­ла Ап­рак­си­на, що "пол­ков­ник Яковлєв за­во­лодів цим кля­тим куб­лом і вирізав усю на­во­лоч. Тим ро­бом ми ви­ни­щи­ли ос­танній пень Ма­зе­пи­но­го ро­ду".

27 черв­ня 1709 ро­ку в ге­не­раль­но­му бою під Пол­та­вою шведсь­ка армія заз­на­ла по­раз­ки. Наслідки ць­о­го бою ма­ли ве­ли­чез­не зна­чен­ня. Їх відчу­ва­ла уся Євро­па впро­довж ціло­го століття. Мо­гут­ня ко­лись дер­жа­ва Ґус­та­ва Адоль­фа впа­ла, пе­рет­во­рив­шись на ма­лу дер­жа­ву. Прик­лад Швеції на­дих­нув Воль­те­ра на та­кий зна­мен­ний вислів: "Яка це тра­гедія   ма­ти ве­ли­ку історію і ма­ло на­се­лен­ня". На по­та­лу Росії бу­ла відда­на Поль­ща. Пол­тавсь­ка бит­ва ма­ла фа­тальні наслідки для всіх на­родів Східної Євро­пи, на яких на­су­ва­ла­ся російсь­ка екс­пансія. Пе­ред Росією те­пер бу­ла відкри­та до­ро­га на Крим, Грузію та Ту­реч­чи­ну з про­то­ка­ми Бос­фор і Дар­да­нел­ли   ро­же­вою мрією всіх російсь­ких са­мо­держців.

Після Пол­тавсь­кої бит­ви Карл XII з Ма­зе­пою та за­лиш­ка­ми війсь­ка по­ча­ли втіка­ти до Ту­реч­чи­ни. Со­юз­ни­ки негідно пос­та­ви­ли­ся до ко­заків. Ко­ли шведсь­кий ге­не­рал Ле­вен­га­упт, що прик­ри­вав пе­реп­ра­ву ко­ро­ля з поч­том під Пе­ре­во­лоч­ною (у гирлі Ворскли), зда­вав­ся в по­лон, в угоді про капіту­ляцію він не обс­то­яв прав ко­заків, яких цим бу­ло пос­тав­ле­но по­за за­ко­ном.

Утікачі з при­го­да­ми при­бу­ли до Бен­дер. Це фак­тич­но був по­ча­ток політич­ної еміграції з Ук­раїни, що потім ши­ро­ким по­то­ком роз­ли­ла­ся і по Європі, й за оке­а­ном. Але й там не при­пи­ня­ла­ся дип­ло­матія. Спеціальні пос­ли євро­пейсь­ких мо­нархів про­си­ли сул­та­на офіційно на­да­ти Кар­лові XII й Ма­зепі політич­ний при­ту­лок. Кримсь­ко­го ха­на про­си­ли прис­та­ти до ук­раїно шведсь­ко­го со­ю­зу для нас­туп­ної бо­роть­би з ца­рем.

А мсти­вий Пет­ро І ніяк не міг зми­ри­ти­ся з тим, що Ма­зе­па вис­лиз­нув із рук. Уже в Бен­де­рах на Кар­ла XII че­кав мос­ковсь­кий по­сол, який про­по­ну­вав вигідні умо­ви ми­ру з однією ви­мо­гою: ви­да­ти Ма­зе­пу. Ко­роль з обу­рен­ням відки­нув цю про­по­зицію. Але Пет­ро І не вга­мо­ву­вав­ся. Йо­го по­сол пе­ре­дав ве­ли­ко­му візи­реві влас­но­руч­но­го лис­та з ви­мо­гою ви­да­ти Ма­зе­пу. Як ви­на­го­ро­ду про­по­ну­ва­ли знач­ну су­му   300 ти­сяч та­лерів. Ма­зе­пу вря­ту­ва­ли і про­тест Кар­ла XII, і звер­нен­ня до сул­та­на з бо­ку фран­цузь­ко­го ко­ро­ля та інших мо­нархів.

Але ста­ро­го геть­ма­на нічо­го вже не мог­ло по­ря­ту­ва­ти від не менш жах­ли­вої на­пасті   смерті. Да­ли­ся взна­ки й страшні зли­годні, що зва­ли­ли­ся на йо­го ста­ре­чу го­ло­ву, й пе­ре­жи­ван­ня ос­танніх років, і тур­бо­та про до­лю Ук­раїни, та й вік. Ма­зе­па по­мер 21 ве­рес­ня 1709 ро­ку від ста­ре­чо­го вис­на­жен­ня в селі Вар­ниці поб­ли­зу Бен­дер. Йо­го тіло, відспіва­не у сільській церкві в при­сут­ності шведсь­ко­го ко­ро­ля, бу­ло відве­зе­не й по­хо­ва­не в ста­ро­вин­но­му мо­нас­тирі свя­то­го Ге­оргія, роз­та­шо­ва­но­му на бе­резі Ду­наю, поб­ли­зу Га­ла­ца, потім пе­ре­ве­зе­не до Ясс.

Ма­зе­па од­но­час­но праг­нув по­си­ли­ти вплив Ук­раїни на міжна­родні спра­ви, зро­би­ти Ба­ту­рин євро­пейсь­кою сто­ли­цею. При йо­го дворі був за­ве­де­ний ду­же точ­ний це­ре­моніал, за яким геть­ман прий­мав іно­зем­них послів з ко­ролівсь­кою пишністю. На ут­ри­ман­ня дип­ло­матії вит­ра­ча­ли значні кош­ти.

За Ма­зе­пою закріпи­ла­ся сла­ва опіку­на й за­хис­ни­ка пра­вос­лав­ної церк­ви й на­у­ки. Ця сла­ва по­ши­ри­ла­ся се­ред пра­вос­лав­них От­то­мансь­кої імперії. Чи­ма­ло грець­ких єпис­копів, бол­гар, сербів і навіть арабів при­хо­ди­ло до Ба­ту­ри­на про­си­ти до­по­мо­ги. Геть­ман до­по­ма­гав у міру своїх сил. Він навіть ви­дав влас­ним кош­том Єван­гелію арабсь­кою мо­вою. Ця кни­га, оз­доб­ле­на діаман­та­ми, зберігаєть­ся в Алеп­по. На ве­ликі свя­та в церкві Свя­то­го гро­бу Гос­поднь­о­го в Єру­са­лимі й досі ко­рис­ту­ють­ся срібною мис­кою, вирізьб­ле­ною якимсь італійсь­ким мит­цем, з та­ким на­пи­сом: "Щед­рий дар ве­ли­ко­го геть­ма­на Йо­го ве­лич­ності Іва­на Ма­зе­пи".

Про ав­то­ри­тет Ма­зе­пи в євро­пейсь­ких дво­рах свідчить і спо­гад фран­цузь­ко­го пос­ла де Бо­на­ка, який пи­сав, що в Ук­раїні він не зустрічав лю­ди­ни, яку мож­на бу­ло б порівня­ти з Ма­зе­пою не ли­ше впли­вом і ба­га­т­ством, а й освіченістю та ши­ро­тою світог­ля­ду.

Історія пе­ре­ко­нує, що Іван Сте­па­но­вич Ма­зе­па відчут­но впли­нув на пе­ребіг історії. Про це свідчать йо­го ме­то­ди здійснен­ня зовнішньої політи­ки, роз­ши­рен­ня зовнішньої торгівлі, роз­ви­ток дип­ло­ма­тич­но­го ети­ке­ту, на­у­ки та церк­ви в Ук­раїні.

Ма­зе­па до­сить вда­ло ви­ко­рис­тав мож­ли­вості у зовнішніх відно­си­нах. Вра­жа­ло те, як він впли­вав на пер­ших лю­дей дер­жав, зок­ре­ма на царів. Во­ни міня­лись, а він ста­вав зна­ме­нитішим, впли­вовішим і ба­гат­шим. А це, у свою чер­гу, да­ва­ло змо­гу роз­ви­ва­ти на­у­ку, куль­ту­ру і дип­ло­матію в країні, що по­зи­тив­но впли­ну­ло на роз­ви­ток Геть­ман­щи­ни.

Пев­ний час геть­ман пе­ре­бу­вав між Кар­лом ХІІ і Пет­ром І. Він слуш­но че­кав події, що да­ла б мож­ливість впев­не­но ска­за­ти, на чиєму боці бу­ти. Війна між Швецією і Росією підійшла до за­вер­шаль­но­го ета­пу і вже не міг Ма­зе­па бездіяти. З од­но­го бо­ку, мож­на бу­ло за­ли­ши­тись на боці Росії, все ж та­ки дер­жа­ва ближ­ча до Ук­раїни, ніж Швеція, як те­ри­тортіаль­но, так і куль­тур­но. Але, оцінив­ши си­ту­ацію, геть­ман вирішив, що Ук­раїні бу­де кра­ще на боці відда­ле­ної країни. На­пев­но, він бо­яв­ся зазіхань у політиці Пет­ра І.

За­га­лом Іва­на Ма­зе­па по­зи­тив­ний, важ­ли­вий, впли­во­во­го і ро­зум­ний геть­ман. Він дав пош­товх для роз­вит­ку куль­ту­ри і на­у­ки в Ук­раїні, до­поміг Києво Мо­ги­лянській кол­легії ста­ти ака­демією. Ма­зе­па збу­ду­вав ба­га­то важ­ли­вих для куль­ту­ри спо­руд: 1695 ро­ку об­не­се­но но­ви­ми му­ра­ми Києво Пе­черсь­ку лав­ру, 1698 ро­ку   ка­фед­раль­ний со­бор у Пе­ре­ряс­лаві, Бо­го­яв­ленсь­ку церк­ву Братсь­ко­го мо­нас­ти­ря в Києві, Со­бор свя­тої Софії у Києві. Він зас­ну­вав Чернігівській ко­легіум у 1700 році. Ма­зе­па ав­тор кіль­кох віршів: "Ду­ма", "Пісня", "Псал­ми". Та­кож за йо­го гроші вид­ру­ко­ва­но Єван­геліє арабсь­кою мо­вою, куп­ле­но чи­ма­ло ікон, книг, цінних ре­чей для цер­ков Ук­раїни.