головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 4/2005 
Персонал № 4/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Современный фотоаппарат Nikon Df заказать по самой доступной цене и с доставкой
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Олександр МОРОЗ:
«Моя доля ніколи не була перекотиполем...»

Олександр Олександрович Мороз Голова Соціалістичної партії України; народний депутат Верховної Ради України чотирьох скликань, керівник фракції СПУ, член Комітету з питань правової політики (з 06. 2002); член спецради «Форуму національного порятунку» (з 02. 2001); представник Громадянського комітету захисту Конституції «Україна без Кучми» для ведення переговорів з представниками тодішнього режиму (з 02. 2001). Був спікером парламенту, неодноразовим претендентом на посаду Президента України. Одна з найпомітніших постатей Помаранчевої революції під час президентських перегонів 2004 року. Народився 29 лютого 1944 року в селі Буда Таращанського району Київської області. Українець. Батько Олександр Леонтійович (1899–1984) — столяр; мати Ганна Євдо-кимівна (1912–1989) — колгоспниця; дружина Валентина Андріївна (1947) — пенсіонерка за інвалідністю; дочка Ірина (1966) — учитель музики; дочка Руслана (1972) — менеджер, директор салону краси. Служив в армії, обіймав різні посади на підприємствах агропромислового комплексу, в профспілкових та партійних органах. Закінчив Українську сільськогосподарську академію, інженер-механік; ВПШ при ЦК КПУ. Автор книг «Куди йдемо?..» (1993), «Вибір» (1996), «Тема для роздумів» (1996), «Дорога, з якої не зійти» (1999), «Між вічними полюсами» (1999), «Хроніка одного злочину» (2000), «Про землю, Конституцію і не тільки» (2001), «Політична анатомія України» (2005). Має понад 1000 публікацій у періодиці. Нагороджений медаллю «За трудову доблесть», Орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (08. 1998, відмовився від нагороди).

Чи не найважливішим у людині вважає добросердя як спосіб сильнішого допомогти слабшому, а надзвичайно шкідливим у політиці — привчати народ до «гідного» бідування, замість вести його до гідного життя.

Цінує товариськість, відчуття людського гурту; вважає, що політик має виважувати кожне слово і не любить тих політиків, які «забувають» свої обіцянки, втрачають почуття реальності. Роздумуючи над сенсом буття, часто звертається до Біблії, а рядок із неї: «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати» — один із його життєвих орієнтирів. Захоплення: книги, шахи, більярд, футбол.

Політик, якого люблять мільйони

Політики — люди переважно прагматичні, тому, здавалось би, даремно шукати поетів і поезію там, де майже всуціль домінує практицизм. У кращому разі. Бо є в політиці й страхітливі «тигри», й «молотобойці», й «піночети» — у ній же, грішній. Але коридорами вітчизняного парламенту, виявляється, ходять і поети, що зовсім не шкодить їхньому політичному образу. Навпаки: робить цей образ об’ємнішим, зримішим, привабливішим, а самому парламенту надає благороднішого вигляду.

Кажучи це, маю на гадці патріарха вітчизняного політикуму Олександра Мороза, з яким звик спілкуватися на прес-конференціях, бачити в сесійному залі Верховної Ради України, на різних культурницьких акціях і зібраннях. А нещодавно запросив його до, здавалось би, цілком аполітичної розмови про поезію у студії Національного радіо. Він прийшов на передачу з книгою власних віршів громадянської та інтимної лірики, дуже влучно, на мій погляд, названої: «... З відстані». Так, саме з відстані. З відстані серця, з відстані душі подано тут події нашого стрімкого й динамічного часу, а отже, неголосно, не трибунно, як у парламенті, пропонує автор свій погляд на сучасні реалії. Своїм умінням звертатися до людей то зболеним, то навдивовижу теплим і зворушливим, то з легким гумором мовленим словом, словом образним і довірливим до сповідальності, — знаний політик відкрив іще одну грань своєї особистості — поетичну. Виступаючи в передачі у двох іпостасях водночас, Мороз-політик і Мороз-поет читав вірші й відповідав на запитання ведучого та слухачів програми «Українська культура: сьогодні і завжди».

Передаємо стисло перебіг цієї розмови в прямому ефірі — у тій послідовності й настроєвій атмосфері, в якій вона відбувалась. Розмова засвідчила: в народі люблять цього політика. І не тільки за його погляди на реалії українського буття, за оприлюднення плівок майора Миколи Мельниченка чи непоступливість позиції у справі Георгія Гонгадзе, а й за поезію також.

Посутнє бачиться на віддалі

—  Отже, Олександре Олександровичу, цікаво довідатися, відколи Ви почали писати вірші, як у життя Ваше ввійшла поезія?

—  Вірші пишу давно, з дитинства, вони народжувалися в атмосфері надзвичайно мальовничої природи мого рідного села Буда на Київщині, й так сталося, що супроводжують упродовж усього життя. Деякі з них позначені на полях рукописів ще шістдесятими роками, на жаль, уже минулого століття — так стрімко летить час.

—  Чому ж тоді так довго поезія Ваша йшла до читача?

—   По щирості, я ніколи не збирався видавати збірку, бо виходив з принципу, що середняків у поезії вистачить і без мене. І їх таки вистачає. Одначе йшлося до ювілею, тож колеги, зважаючи на це й знаючи, що я не байдужий до художнього слова, запропонували видати книгу. Я погодився не одразу, та врешті віддав їм тексти, які були під рукою або розсипані в численних записниках, опубліковані в періодиці; вони ж, колеги мої, й уклали люб’язно книгу, систематизували, розташували композиційно, видали…

—  Тепер це видання у студії, і жаль, що його не можуть бачити наші слухачі. Бо вже навіть обкладинкою, художнім оформленням — вишукано стриманим, лаконічним і промовистим водночас — тішить око. А розкривши книгу, одразу бачиш ґрунтовне переднє слово Михайла Шевченка — як на мене, одного з найцікавіших сучасних вітчизняних поетів…

— Вдячний безмежно і Михайлові Васильовичу, й усім, хто прилучився до видання. Це був зворушливий подарунок однопартійців, ще один переконливий доказ того, що соціалісти мають людяну сутність, — напівжартома «виправдовувалися» вони. А письменників серед соціалістів і справді стільки, що вистачило б на декілька партій. Окрім Михайла Шевченка (до речі, я згоден з Вашою оцінкою його творчості), назву також Івана Бокого, Володимира Черепкова, Тамару Севернюк, Миколу Мельника, Івана Сподаренка, Леоніда Вернигору... А щодо книги, то її схвально сприйняли читачі, добре слово про неї сказала літературна критика. І я тепер, грішним ділом, думаю, що до видання ввійшла тільки частина мого творчого доробку.

— Цікаво, а де Вам пишеться найкраще?

— Ніколи не писав з принуки чи на замовлення, чи з нагоди. Записував рядки лише тоді, коли вони самі просилися на папір. Траплялося це в найнеочікуваніші моменти: в тісняві тролейбуса чи в поїзді, під час нарад, дискусій. Якщо відверто, то найкраще пишеться у відрядженнях за кордоном. Помітив, що така потреба з’являлася завжди, коли був далеко від дому — в Единбурзі, Сан-Пауло, Вашингтоні, Торонто, Парижі... Бо там немає шарпанини, неминучої вдома, зате є змога зосередитися. Обговорюючи якісь глобальні проблеми, долучаєшся до цього процесу, філософськи осмислюєш усе, що діється у світі. А через призму світову — краще й виразніше бачиш себе, свою долю, вітчизняні проблеми. Серед таких роздумів, буває, і з’явиться в душі щемлива нота, чи свіже враження, чи несподіваний образ, що вихлюпуються на папір.

«Калинівки, і Вербівки, і Буди...»

—  Можливо, й приклад наведете?

—  Охоче. Ось вірш, написаний під час минулорічного відрядження до Софії, де відбувався Форум східного комітету Соцінтерну. Це було 15 червня, на Зелені свята. І хоч далеко був від дому, але думки долали географічні відстані, серцем линув до рідного краю. Народився однойменний вірш, який я хотів би зараз прочитати.

Заклечана хата, в любистку криниця,
У відрах студена вода виграє,
Чи справді я бачу, чи це мені сниться,
Що мати говорить, а не впізнає.

Там горлиця тужить на вишні з любові
І ластівка двором в турботах снує,
Немовби із матір’ю в лагідній змові,
Що бачити — бачить, а не впізнає.

Це — свято Зелене. Чебрець на долівці,
У кожного щастя і горе своє,
І тепла рука на дитячій голівці,
І дивиться мати, а не впізнає.

—  У книзі «...З відстані» чимало віршів про рідний край, зокрема про Ваше рідне село Буда, інші українські села; багатьох із них на сучасній мапі України уже немає, а у віршах Ваших вони зосталися своїми неповторними картинками буття й щемким спогадом.

—  Я міг би прочитати той невеличкий за обсягом вірш, про який Ви говорите; він — про села, які колись називали неперспективними, вони й справді зникали, і свої відчуття гірких втрат приблизно двадцятирічної давності висловив у рядках: «Калинівки, і Вербівки, і Буди, вас вже нема, та є ще ваші люди...» Але... Позаминулої ночі я написав вірша, який завтра з’явиться в газеті «Сільські вісті», — пообіцяв мені головний редактор цього часопису Іван Васильович Спо-даренко. У вірші якраз і йдеться про долю села.

— Пропоную зробити це дещо пізніше, після того, як вислухаємо запитання нашого слухача.

Слухачка:

—  Добрий вечір, Олександре Олександровичу! Я була на зустрічі з Вами в Оболонському районі столиці, голосувала за Вас на президентських виборах. І вірші прекрасні, теплі, вони мудрі, душевні, близькі мені за духом, по-справжньому нашоукраїнські. Залюбки читала і Ваші політичні вірші. Бажаю здоров’я, щастя, успіхів у розбудові нашої держави.

—  Дякую сердечно... Отже, я можу читати? Але спершу — стисла преамбула до вірша. От зараз відбулася Помаранчева революція, так назвали це явище, як на мене, духовного прориву нашого суспільства. Вона породила багато сподівань, і щодо села так само. Але проблеми тут дуже глибокі. Так звані реформи пішли настільки далеко, що тепер у людей ті сподівання є, але віри не вистачає. Хоч кажуть: надія помирає останньою. От під враженнями від життя й рідного мого села, й сотень тисяч великих і маленьких сіл, розкиданих по всій Україні нашій, і народився цей вірш, яким я хочу поділитися зі слухачами.

Отже, «Сподівання».

Краєвид — аж за душу хапає,
Понад ставом ріденько — хати,
Косий дощ котрий день наступає
На городи, стежки і плоти.

Помирає село, помирає,
Огортаючись круг кладовищ,
Де вже вічная пам’ять збирає
Тих, хто світ підіймав з попелищ.

Бур’яни на забутих обійстях,
Як в чорнобильській зоні — до стріх.
Реформаторе, Бога побійся,
Бо за це — не спокутний твій гріх.

Не відмолишся в третім коліні,
А на місці святого Петра
Тебе дядько небритий зустріне,
Він тобі нагадає, що рай

Не в твоїх золочених хоромах
Із полками злодюг на розвід,
А у полі, де й досі сірома
Колоски пригортає, як світ.

Де покинутий Богом і ладом
Злидень землю трима на собі
Та облудну ненависну владу,
Що вмістилась йому на горбі.

І не ремствує. Терпить, і долю
Лише зрідка відчайно клене,
Коли гнів виринає споквола
І тебе він, повір, не мине.

На коліна! Молися й молися,
Бо як піде із поля і він,
То вжахнуться і здалека, й зблизька,
Й по тобі вдарить праведний дзвін.

А бідак? Ти з любов’ю до нього
Не пускай крокодилячих сліз,
Бо він сам — як дорога до Бога,
З фарисейством до правди не лізь.

Все він бачить, бо хата — не скраю.
 Де той край у десятка дворищ?
Помирає село, помирає,
Огортаючись круг кладовищ.

Після злив ще земля не підсохла,
Ще блищить у калюжах вода,
А усміхнений сонячний сонях
Через тин на людей вигляда.

Слухачка:

—  Доброго здоров’я, шановні помаранчеві наші! Дорогий Олександре Олександровичу і шановний ведучий, якого гостя Ви сьогодні запросили до студії!.. Я по голосу його впізнала, тільки-но ввімкнула радіоприймача. А нашого, вважаю, народного політика хотіла запитати, чи давно в нього відкрився поетичний дар. Дай Боже йому здоров’я на многая літа, щоб працювати на благо України. Це Ваша постійна слухачка Лариса.

Олександр Мороз:

—  Дякую. Дякую дуже. Таке відчуття, що нині в мене свято на душі; стільки добрих слів почути впродовж якихось десяти хвилин!.. Всім-усім дякую. Можу відповідати або вірші ще почитаю.

Час і совість — справедливі судді

Ведучий:

—  Олександре Олександровичу, іще один слухач хоче поспілкуватися з Вами, якщо не заперечуєте?

Олександр Мороз:

—  Так, слухаю з радістю...

Слухач:

—  Алло, я в ефірі?.. Якщо так, то хотів би звернутися до людини, шанованої в політиці, а тепер переконався, що далеко не ординарної і в поезії. І, можливо, дещо несподіване запитання. Чи могли б Ви як митець і політик зіставити двох людей: Тараса Бульбу і Тараса Чорновола?

—  Гадаю, що в літературно-художній програмі проводити подібні паралелі некоректно. І навіть гіпотетично я не став би цього робити. Бо, повірте, життя складніше, ніж конкретна ситуація, описана Гоголем. Як і ситуація, пов’язана з іншим Тарасом, про котрого Ви говорили. Тут не все так просто, давайте почекаємо трохи.

Чорновола я не судив би занадто суворо, бо незрідка ми помиляємося, одразу й безальтер нативно стаючи на якусь певну позицію.

Ведучий:

—  Хочете сказати: час — найсправедливіший суддя?

—  Так. Час і совість.

Ведучий:

—  По щирості, хотілось би ще почути Ваші вірші, але телефонні дзвінки наших слухачів продовжують надходити, і тепер їх одразу півдесятка, судячи з розчепіреної правиці нашого режисера, котрий перебуває по той бік скляної перегородки студії. І тепер, як що не заперечуєте, на зв’язку ще один слухач.

Олександр Мороз:

—  Будь ласка, я готовий вислухати кожного, якщо ефірний час дозволить.

Слухач:

—  Доброго дня, це Ігор Іванович із Києва. Олександре Олександровичу, я давній Ваш шанувальник, і глибокою повагою до Вас перейнявся ще відтоді, коли Ви були Головою Верховної Ради України. В ті справді буремні роки Ви зуміли вести справу в парламенті так, щоб різні погляди зводити в єдине річи ще, щоб усе виходило на лад. Та ще більшим симпатиком Вашим став тоді, коли прочитав один із віршів, який звучить приблизнотак:

Я вам не вірю, патріоти,
До сокровенної пори
Ви завжди «за», ніколи — «проти»,
Аби сказали: «Фас, бери!..»

І так далі. Ви знаєте, про який вірш ідеться?

—  Так, але в цій збірці його немає, а всього на пам’ять я зараз не скажу. Тому з вдячністю за увагу до моєї творчості прочитаю тут вірш, подібний за спрямуванням до зацитованих Вами рядків.

Ведучий:

—  ... очевидно, вже після відповіді на ще один телефонний дзвінок.

Українська мова — державна, і їй немає альтернативи

Слухачка:

—  Олександре Олександровичу, дякую Богові, що маю змогу поспілкуватися з Вами і, як кажуть, з перших уст хочу почути позицію Олександра Мороза щодо мовного питання. Мова державна, мова офіційна і мова спілкування... Поясніть, будь ласка, на прикладах, а то, можливо, я чогось тут не розумію чи не знаю.

—  Стисло відповім на це запитання. Я вчетверте зареєстрував проект закону про мови. Наголошую на цьому, бо сьогодні газета «Комсомольская правда» написала, що я третім, услід за Кучмою та Януковичем, виступив ініціатором з цього приводу. Люди добрі, це неправда. У нашій програмі ще в 1993 році було написано про офіційну мову російську на території України. Але нині ми виписали механізм, який визначає такий порядок. Державна мова — українська, як визначено Конституцією України, і ніхто не має права на неї посягати. Вона повинна бути захищена не тільки законом, не тільки Конституцією, а й практикою застосування. І весь закон зводиться до застосування мов в Україні. Офіційний статус мають всі інші мови в Україні. Тобто всі життєві потреби людей можуть обслуговуватися цими мовами у місцях компактного проживання тих чи інших етносів. Скажімо, у Глибокій Чернівецької області сесія районної ради може прийняти рішення про те, що офіційною є румунська, у Новоселиці — молдавська, скажімо, на Закарпатті у Виноградові — угорська, у Харкові — обласна рада може прийняти це рішення — російська. І таке рішення щодо російської мови може бути і в багатьох інших районах, бо це природне явище, яке відображає склад населення в тому чи іншому регіоні. Але, наголошу ще раз, державна мова — українська, і держава повинна забезпечувати підтримку й розвиток усіх мов у країні. У контексті взаємин української і російської мов хотів би лише на один нюанс звернути увагу: не може бути перспективи розвитку для нашої культури, якщо у нас, наприклад, Миколу Гоголя дехто вважає представником зарубіжної літератури. Але це наш рідний автор, і в школах він має вивчатися тією мовою, яка була рідною для нього, яка стала рідною майже для половини населення України.

Слухач:

—  Алло? Доброго вечора! Щиро вітаю шановного земляка свого, про котрого воістину можна сказати: якщо людина талановита — талановита в усьому. А запитання такі: де можна придбати Вашу книжечку; чи буваєте на нашій «малій батьківщині», чи цікавитеся, хто там залишився... Й про те, що чекає нас у майбутньому. Зі святом Вас, із великою й вистражданою перемогою! Ви доклали чимало зусиль для її досягнення. Вірю: ще більше зробите, а ми допомагатимемо Вам.

—  Спасибі. Велике спасибі... Про життя ми поговоримо, очевидно, зустрівшись у нас на «малій батьківщині», бо відчуваю, що це було б цікаво. А щодо того, де придбати збірку, то її в продажу немає. Бо не такий уже й значний наклад її, хоча й дещо більший, ніж той, яким тепер загалом виходять поетичні книги. Отож я роздаю її своїм знайомим, друзям, активістам партії. Через газету «Товариш», наприклад, — призерам творчих конкурсів, активним учасникам передплатної кампанії. То краще напишіть мені на адресу Верховної Ради, Олександрові Морозу, Грушевського, 5, і я надішлю Вам книжку поштою.

Не ринок, а базар, не реформи, а грабунок

Слухач:

—  Олександре Олександровичу, Вас вітає земляк Федір Мілевський. Я з приводу того вірша, якого Ви написали кілька днів тому про село. Не знаю Вашої думки, а, на мій погляд, якби 1991 року до влади прийшли люди, які дійсно вболівали за Україну, а не залишилися старі кадри, то не було б такого ганебного занепаду села, економіки, культури.

—  Згоден із Вами, Федоре, тільки щодо старих кадрів зауважу... Тут варто усвідомлювати, що серед них є люди, які добре знають і провадять свою справу, натомість нові, ті, що приходять, часто діють із точністю до навпаки... Так от: мені здається, не так важливо, хто це робив, а важливо те, що зроблено. А вчинено величезний, колосальний злочин щодо села — намагання зруйнувати життєвий уклад заради ефемерності ринкових перетворень. Але ж очевидно, що це не ринок, а базар. Що це не перетворення, а грабунок. Що це не задоволення потреб людей, а збиткування над ними. Через те сьогодні треба виправляти ситуацію. Можна давати оцінки політичні, економічні, і в мене з цього приводу написані книжки. В одній із них, яка називається «Політична анатомія України», розмірковую на цю животрепетну проблему. Проте зараз важливо не стільки обговорювати, скільки вирішувати її. Так само, як і мовну, як і проблему підтримки літератури, усього мистецтва нашого. Як іти назустріч потребам людей в усіх сферах сучасного життя. І давайте це робити разом, я знаю, що Ви, Федоре, людина активна і можете долучитися до цієї важливої праці.

Скільки людей несе «помаранчеву» колоду

Слухач:

—  Шановний Олександре Олександровичу, вірші Ваші, безумовно, вражають тонким відчуттям внутрішнього світу людини, особливо щодо драм українського села... А тривожить мене ось що: чи не повторюється нині ситуація 1917 року, коли «кто был ничем, тот станет всем»?

— Ви знаєте, це було б іще непогано. Але якщо той, хто був тим самим і знову став тим самим — це було б гірше. А так може статися, мене це непокоїть. Бо ті люди, які творили колишній антинародний режим, підтримували його й носили хабарі в один кабінет, сьогодні начепили помаранчеві стрічки і кажуть, що вони вже революціонери. Пригадуєте давній анекдот про те, що колоду з Леніним носили на суботнику понад сто чоловік — за спогадами? Але, бачу, що під помаранчеву колоду сьогодні підлаштувалося вже стократ більше людей. Інколи я не з’являвся на Майдані під час мітингу. Бо ловив себе на думці, що мені не хотілося стояти поряд із тими людьми, яких я знаю зовсім іншими; з людьми, які перейшли усі партії, які можна було перейти, аби тільки влаштуватися під благодать владну. Я не хотів би, щоб це трапилося й тепер. Власне з цього приводу у нас з Віктором Андрійовичем Ющенком і відбуваються доволі гострі дискусії.

Україна — без Кучми, але все ще й без справедливості

—  Очевидно, в розмові з Вами, Олександре Олександровичу, не оминути й питання про справу Гонгадзе. Адже вона — особлива сторінка Вашої політичної кар’єри.

—  Вона для мене ще й сторінка особиста, бо я був добре знайомий з Гією. Він підтримував мене на президентських виборах 1999 року, і нині я відчуваю моральний обов’язок перед його матір’ю та дружиною. На мій погляд, «розслідування» цієї справи показує справжнє обличчя української влади, в часи правління якої скоєно цей жахливий злочин. Влади аморальної і цинічної.

—  В одному з недавніх інтерв’ю з цього приводу Ви зазначили зокрема, що в разі об’єктивного розслідування ця справа може привести на лаву підсудних сотні українських політиків. Чи не означає це, що вона досі не велася належно й у Вас є запитання до слідства?

—  Так, і українське суспільство вже найближчим часом має отримати відповіді на всі питання, пов’язані з убивством Георгія Гонгадзе.

Серед найважливіших — ті, на які я вимагаю офіційної відповіді од генерального прокурора С. Піскуна, котрий нещодавно зазначив, що нібито не бачить необхідності в повторній експертизі записів майора Миколи Мельниченка. Хоча саме на них звучать голоси тих, хто був причетний до організації викрадення журналіста, і їх треба допитувати насамперед. А натомість розшукується генерал Пукач, котрий організовував переслідування Гії, і не допитуються ті, хто віддавав Пукачу злочинні накази.

—  Чому для Вас так важливо саме у справі про вбивство журналіста встановити справедливість?

—   До зазначеного вище додам, що саме мені випало першому виступити в парламенті з викриттям колишнього президента, я був одним із організаторів акції «Україна без Кучми!». Сьогодні Україна без Кучми, але і без справедливості.

В поезії важливе побратимство

Слухачка:

—  Шановний Олександре Олександровичу, Ваші вірші направду глибоко западають у душу, вона, душа, плаче, коли Ви читаєте твори про наші страдницькі села… Можливо, щось би веселіше почитали, аби розважити серце?

—  Що ж, я пошукаю такі вірші в книзі, а Ви тим часом послухайте пісню. Вона про любов, а любов, як відомо, — кращий цілитель… (Звучить пісня «Обнімаю весь світ вечоровий» на слова Олександра Мороз, далі він продовжує). У мене чимало віршів, присвячених жінкам. Не конкретно, а взагалі, бо я вважаю, що вони — окраса життя, і завжди з великою пошаною і любов’ю ставився до них. А цей вірш — напівжартівливий, і називається він «Березовий сік», його інколи читаю на зустрічах у жіночій аудиторії.

Ведучий:

—  Будь ласка. А для слухачів додам при нагідно, що і свою книгу «... З відстані» Олександр Мороз присвятив своїй дружині — Валентині.

Олександр Мороз:

Не сік даю, а приворотне зілля,
Настояне жагою і вогнем,
Щоб ти мене   чекала в надвечір’ї,
Щоб мучилась без мене день за днем.

Засвітиш світло та й опустиш руки,
Бо чи захочеш ти чого, чи ні,
Сама підеш зі мною в сині луки,
Як я ходжу з тобою уві сні.

І будеш ти летіть, летіть до мене
На поклик і жагучий, і палкий,
І ні при чому тут берези й клени, —
Тут лише я, сама побачиш... Пий.

Ведучий:

— У книзі є й переклади. Від чого залежав вибір тих чи інших авторів, твори яких Ви інтерпретували?

— Так, у мене є чимало перекладів, частина їх надрукована в книзі. А інтерпретував їх залежно від того, що лягало на душу. Зараз хочу прочитати свій переклад одного з віршів Василя Кулєніна. Його вже давно немає серед нас, але в духовному житті він залишився своєю поезією, зокрема — віршем «Как умирала береза», який мене вразив, коли я його вперше прочитав. І щоб він не втрачений був, бо, ясна річ, його зараз навряд чи хто перевидасть, я й переклав цей вірш українською.

Як жінка, так вона лежала,
Не дівчинка й не мати ще,
І вроду злякано тримала,
Омиту вдосвіта дощем.

Як жінка, так вона лежала
В стрічках зеленого руна,
Та всіх прохожих уражала
Її незвична білизна.

А потім з відчаєм, безсило,
Жахнувшись, що прийшла пора,
Вона на пригірок схилилась
І мовчки стала помирать.

До неї я прийшов надвечір,
Вона була уже не та,
Її напіввідкриті плечі
Ховала крона золота.

Спадав наряд її нелегко,
Бо їй було так мало літ,
І лиш на гілочці далекій
Не згас життя зелений слід.

Тут просили веселе читати, але так уже стається, що життя не зовсім веселе. Тому я хотів би сказати таке. У мене є переклад, на мій погляд, чудового вірша Володимира Черепкова «Три двора». Але я все-таки прочитаю так, як він звучить в автора. Хай це і не моя поезія, але вона відображає те, що діється сьогодні в Україні.

—  … а водночас і своєрідне літературне побратимство являє нам, чи не так?

—  Так, і, до речі, в останньому номері «Літературної України» вміщено моє дослідження творчості Володимира Черепкова. Тож, хто зацікавиться, має нагоду прочитати. А вірш такий:

Три двора, и ни света, ни связи,
Никого нет — кричи не кричи,
Листья желтые падают наземь
Да в округе полынно горчит.

Три старухи — что скифские бабы:
Руки-грабли. А лица — что медь.
Тихо молится каждая, дабы
Не последней в селе умереть.

Зрадити вітчизну — зрадити себе

Ведучий:

—  «У політиці доводиться зраджувати або країну, або виборців. Я вибираю друге», — зазначив колись Шарль де Голь. Пригадуючи ці слова, мимоволі запитуєш себе: невже все так безнадійно? Це ж запитання, користуючись нагодою, хочу переадресувати Вам, Олександре Олександровичу.

—   Звісно, у кожного свій вибір, а в політика він повинен бути особливо виваженим, бо не лише за себе відповідає. У цьому питанні я визначився давно й переконаний, що за будь-яких обставин, де б не був, маєш носити у серці той край, де ти вперше побачив небо над головою. Виповнити його сподіваннями своїх співвітчизників, тоді зрадити їх — означатиме зрадити самого себе. Роздумуючи над цим, згадав рядки, якими хотів би завершити сьогоднішнє спілкування з Вами й слухачами програми:

У мене доля перекотиполем
І не була, і бути не могла,
Бо серцем,
Бо за правду щирим болем
Вона до України проросла.

«Неспокійно в повені думок...»

Отже, підсумуємо і ще раз наголосимо: політиків у народі не дуже шанують, а як і «шанують», то дуже часто — з точністю до навпаки. Олександра Мороза ж у народі люблять, особливо в селах. І зайве мовити, що любов ця була б неможлива без лицарського виконання ним зобов’язань перед своїми симпатиками. Без його публіцистики — в періодиці та книгах. І тепер — без віршів, що, як відомо, виникають із почуттів і думок, а на світ являються словами. В Олександра Мороза все ніби так само, як і в інших поетів, одвічно. Але:

Неспокійно в повені думок,
Хоч душа просвітлена до денця,
Вихлюпнеться слово чи рядок —
Вихлюпнеться з ними моє серце.

Писати серцем не кожному дано, для цього треба, щоб воно визріло до Митця й Громадянина водночас. І це просто неминуче, якщо любов до «Калинівки, і Вербівки, і Буди...», до всього Краю, по вінця виповнена болем. Саме так сталося з Олександром Морозом, політиком і митцем, поезія якого ніжна й тривожна водночас, а книгою своєю «... З відстані» він переконливо довів, що спільне між поезією та політикою — не тільки дві початкові літери в написанні. Головне — духовна наповненість того й іншого. Поезія без усвідомлення найглибших людських чеснот, які джереляться з душі народної, — неможлива. Коли це збагне й вітчизняний політикум, люд наш стане воістину Народом, а не в обіцянках і деклараціях його керманичів.

Розмову вів
Олександр КАВУНЕНКО



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту