головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 4/2005 
Персонал № 4/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Сайт doska-sovetov.com - отборные лайфхаки для него и для неё.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







«ВІДПОВІДАЛЬНА» ЗНАЧИМІСТЬ ТЕРМІНА «ПАРАПОЛІТИКА»

Володимир ХОЛОД,
кандидат історичних наук, професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Української академії банківської справи (Суми)

Слово «параполітика» зрідка використовувалося в науковій публіцистиці, але дотепер не має чіткого термінологічного значення [5, с 6-7].Найчастіше воно фігурувало із гротескно-алегоричним значенням, щоб акцентувати негатив  у діяльності  певного лідера або витрати політичного режиму. Ми спробуємо заповнити цей очевидний пробіл, аргументовано обґрунтувавши логічну і соціальну семантику слова і надавши йому статус терміна. Політика у відповідній галузі соціальних знань (політології) є основним опорним поняттям, категорією і терміном. Виникає питання: чому слово «параполітика» не може бути застосоване в політології не тільки як літературний троп, а за своїм прямим призначенням?

Префіксоїд «пара» (грец. para — «біля», «при», «усупереч») — позначає або перебування поруч, або відхилення від чогось, порушення, деформацію змісту, позначеного кореневою частиною складного слова. За допомогою цієї морфеми в складі слова «параполітика» виражається значення антипода політики в її загальноприйнятому, традиційному тлумаченні. Таким чином, слово параполітика набуває рис терміна. Термін (лат. terminus — «межа», «границя») — слово або сполучення слів, що точно позначає визначене поняття, застосовуване в науці, техніці, мистецтві і т. д.

Щоб осягти семантико-логічну суть терміна «параполітика», можна провести аналогію з логічно ідентичними термінами «параномія» і «парахронізм». Перший — означає наявність протиріч у законах; другий — визначення дати певної події не тим часом, коли вона відбулася насправді, — хронологічна помилка.

Близькими за значенням до терміна «пара-політика» є «політиканство», «брудна політика», «політична демагогія» та ін. Але він за обсягом своєї семантики є пріоритетним у цьому переліку, оскільки акумулює сумарний зміст негативів політики. Його підсумок у різнокількісних соціальних витратах, у непоправних витратах матеріальних ресурсів, у руйнуванні соціальних структур і навіть суспільного ладу. Йдеться про «вищий» порівняно із зазначеними безсторонніми проявами політики, руйнівно-технологічний статус. «Параполітика» матрична у своїй руйнівній фундаментальності й одночасно є кульмінацією за «висотами» своєї реалізації.

Термін застосуємо для характеристики моменту екстремальності у технологіях соціального регулювання, у концентровано-деструктивних способах політичного ціледосягнення, які уникають «м'якших» деструктивних технологій. Він змістовно-евристичний: параполітику можна так само критично оцінювати за ступенем її деструктивності, як і «звичайну» політику в її позитивному значенні. У лінгвістичній функції термін можна зіставити зі «згустком» виворітного політичного буття, що найчастіше «незаслужено» ігнорується в словесному потоці інформації, де надається перевага нейтральному терміну «політика».

Автор переконаний у тому, що припустима частотність використання цього терміна в науково-дослідній спеціальній літературі й у соціально-політичній публіцистиці потенційно зіставна з використанням терміна «політика». Але для цього необхідна наявність декількох, як мінімум, умов.

По-перше, політологи повинні визнати рівно-пріоритетність обох термінів у межах загальної методології політичного аналізу: перевага того або іншого в контексті конкретного дослідження детермінується не суб'єктивним вибором ученого, а аналітичними результатами й узагальненнями, які базуються на конкретному соціально-історичному матеріалі.

По-друге, вчені всіх спеціальностей повинні відмовитися від домінування ідеологічних цінностей над адекватною методологією аналізу політичних явищ, інакше конкуренція наукових ідей перетвориться в наклеювання ярликів, головним з яких може стати термін «параполітика».

По-третє, аналітики не повинні штучно дозувати використання цих термінів за правилом «золотої середини». Єдиним критерієм тут може бути наявність об'єктивного банку даних, що відображають конкретну політичну ситуацію (кон'юнктуру) і аргументи, «поставляють» рrо і contra на користь якогось з цих двох термінів.

Такий інтелектуально-аналітичний пошуковий вибір передбачає засвоєння «мистецтва розуміння текстів», тобто він стикається з герменевтикою. Герменевтика виникла саме як допоміжна дисципліна ще в XIX столітті, але зараз вона здобуває контури універсальної галузі філософської науки [2, р. 457].

Герменевтика розглядає мову як форму вираження буття і людського існування [2, р. 111].

Дедалі частіше політологія як керівний принцип використовує методологію близької до герменевтики аналітичної філософії мови. Її суть полягає в аналізі конкретних понять різних галузей знання: політичної, економічної, соціокуль-турної, релігійної тощо. Вона робить акцент на проблематиці значення, з'ясування змісту висловлень, його походження, еволюції і функціонування.

У західній політології нині існує вже безліч робіт, написаних у руслі герменевтики й аналітичної філософії.

Так, відомий політолог і історик Дж. Покок виходить з постулату, відповідно до якого політична діяльність за своєю суттю має лінгвістичний характер і здійснюється в межах визначених мов і понятійних апаратів, які обмежують спектр політичних дій. На його думку, можливість сформулювати концепції і використовувати їх у потрібному напрямку є формою політичної влади.

Використовуючи ідеї Р. Коллінгвуда, Дж. Остіна, Т. Куна, К. Поппера і М. Оукшота, Покок намагається обґрунтувати думку про те, що ідеї того або іншого політичного мислителя — це «соціальні дії або лінгвістичні події» [3, с. 45]. Ці «соціальні дії» повинні розглядатися в контексті мови, понять або парадигм, що становлять спадщину певного суспільства. Оскільки ці останні виконують функцію «концептуальних лінз, за допомогою яких сприймається і розуміється світ і його проблеми», вони обмежують можливості суб'єкта політичної дії вільно аналізувати і тлумачити» [1, р. 761–763].

Згідно із Пококом, ми живемо в «лінгвістично структурованому світі» і, на його думку, світ стане іншим, коли він буде «структурований» у термінах інших понять. Ці лінгвістичні структури автор називає парадигмами [8, р. 338].

Ми не заглиблюватимемося у творчість цього неординарного вченого, дозволимо собі лише покликатися на його категоричну тезу: «Факт як такий не має значення поза світом ідей, людина теж є нічим без суспільства або без парадигми, що свідчить про значимість її існування» [3, с. 46].

Думка Покока абсолютно зрозуміла: «структу-рування» світу в термінах і поняттях поліпшує якість «концептуальних лінз», а мова у поєднанні з пошуковою методологією збагачує дослідника і політика новими поняттями і логічними моделями (парадигмами). Соціальний світ — вихідна база і матеріальне джерело для створення «лінгвістичних структур», які відображають цей світ. На наш погляд, це свідчить про пряму залежність: чим вища оновлена якість цього «структурування», тим більшою стає імовірність зміни соціального світу. Дослідник видає «на-гора» нові «концептуальні лінзи», а політик-прак тик здійснює політику, озброївшись цими «лінзами».

Таким чином, стає очевидно, що в політиці важливо не тільки те, про що йдеться, а й те, як про це йдеться. Важливо оголити приховані «незручності» політики реальною термінологічною мовою.

Політика і параполітика — два антиподи, описані й аналізовані в різних визначеннях, уточненнях і критеріях.

Мова — одночасно засіб і спілкування, і контролю. У мові політології категорія «політика» — базова і є матрицею (основою) для утворення інших категорій. Слово «політика» — досить частотне в будь-якому потоці інформації, яка стосується політичних проблем. Змістовно воно містить солідний ідейний і емоційний заряд. Усе залежить від інтелекту автора. Але мовна форма дає змогу передавати інформацію і спотворювати її [6, р. 6]. За допомогою заміни слів можна той самий факт зобразити по-різному і дати йому різне емоційне забарвлення. Так, можна сказати: «Горбачов — епохальний політик-реформатор». Але можна виразитися й по-іншому: «Горбачов — епохальний пара-політик-руйнівник, який позбувся внаслідок своїх дій президентства у величезній федеративній державі».

У цьому випадку термін «параполітика» є додатковою уточнюючою «концептуальною лінзою», через яку можна віднайти зворотний бік творчості «реформатора» Горбачова.

Але така особливість мови, яка конструює, спричиняє можливість з її допомогою не тільки інформувати аудиторію (реципієнтів практичної політики, політичних ідей, документів, програм тощо), а й маніпулювати свідомістю. Це спрямована і дозована видозміна фактичного змісту інформації на користь зацікавленої сторони.

Термін «параполітика» також може стати засобом «точкової» дезінформації на потребу певного суб'єкта.

Тому мову не можна в жодному разі трактувати як нейтральний засіб, однаковою мірою придатний для точної передачі будь-якого факту, незалежно від вкладеного в нього змісту. Це можна продемонструвати на прикладі перейменування колишнього військового міністерства США в міністерство оборони. Зрозуміло, що саме слово «оборона» уже передбачає наявність погрози: оборонятися можна і потрібно лише від якоїсь небезпеки. Імпліцитне значення в назві «міністерство оборони» полягає в тому, що хтось загрожує країні, але, будучи імпліцитним, це посилання уникає питань про те, хто саме загрожує, наскільки реальна ця погроза тощо.

Слово «політика» у сполученні з визначеннями «внутрішня», «військова», «податкова» та ін. може перетворитися в порожній символ поза розкриттям його реального значення, а він тією або іншою мірою інтегрує негативну «складову» певної політики.

Слово «параполітика» у його термінологічному аспекті транслює цю складову і містить оцінку конкретного виду політики за зовнішнім, «видимим для ока» критерієм, і внутрішнім, який найчастіше залишається поза досяжністю недосвідченого інтелекту.

Термін «параполітика» лаконічно-категоричний, і при оцінці діяльності будь-якого лідера або політичного інституту може стати ярликом-штампом, який підриває його особистий авторитет і соціальний статус. Звідси висновок-прави-ло: термін варто використовувати лише при наявності повного набору незаперечних аргументів, які можуть довести його змістовну адекватність у конкретній досліджуваній або в оцінюваній соціально-політичній ситуації, процесі, події.

Політика реалізується на трьох рівнях: мега-, макро- і мікрорівні.

Параполітичне як вияв «політики перекручування» також можна розглядати на декількох рівнях, але їх, на наш погляд, точніше позначити словосполученням «рівень-пласт». Предтеча па-раполітики виходить із помилкових теоретичних конструкцій (ідей, доктрин, концепцій), які базуються на хибній або сумнівній методології. Це перший вихідний рівень-пласт параполітики.

Параполітичне в будь-якій його формі може легко або з ускладненнями впроваджуватися в суспільну свідомість і політичну культуру через відповідний тип соціалізації; тут все залежить від властивостей суспільства. Це другий рівень-пласт параполітики.

Параполітика — це використання ірраціональної і, на перший погляд, незрозумілої технології досягнення сумнівних цілей на основі помилкових ідей. У судженнях її реалізаторів така технологія отримує певного «вторинного» теоретичного обґрунтування. Це третій рівень-пласт па-раполітики.

Четвертий рівень-пласт включає соціально-результативний ефект параполітики. Саме тут виявляються прихована фальш і соціальні катаст-рофізми «політики перекручування». Вона в її сумному досвіді стає «прозорою» для соціальних мас, але зворотній рух стає або неможливим, або надзвичайно складним.

Параполітика не повинна оцінюватися в «соціально-пробачливих» тонах: суб'єктивні спонукання і вихідні мотивації дій політичних еліт і лідерів, їх споконвічні «шляхетні» цільові настанови не можуть стати виправданням об'єктивної сторони їхньої діяльності в її результатах.

Ідеологічна складова параполітики підтверджує висновок Е. Фромма про спекулятивно-маніпуляційне призначення ідеології, що надає «товародумці» широкого вжитку [9, р. 40]. Результат будь-якої політичної ідеології залежить від інтелектуально-моральних і технологічних характеристик, майстерності її реалізаторів. Далеко не всі політичні еліти і лідери здатні засвоїти основний зміст навіть відносно раціональної ідеологічної конструкції. Більшість мислить фрагментами окремих ідеологій, еклектичною сумішшю елементів декількох «суміжних» ідеологій або займається епігонством.

Тому параполітичне не перебуває у прямій залежності від прихильності лідерів і еліт до визначеної ідеологічної рецептури. У реалізації іде-ологізованого курсу відбувається «поділ» ідеологій свідомими зусиллями політиків і «кон'юнктурними зиґзаґами», які не вписуються в прок-рустове ложе первісної ідеологічної орієнтації. Сукупний результат параполітики не завжди є втіленням ідеології, яка позначила «старт» яких-небудь соціальних перетворень, а швидше наслідком синтезу різних ідей. Так, принаймні, відбулося в СРСР у «міжчасся» Горбачова.

Погодившись з одним висновком Е. Фромма, можна заперечити інший висновок маститого вченого про те, що ідеї ефективніші від ідеологій за своєю практичністю і стимулюючим впливом на розумові операції [9, р. 40].

Реалії соціально-політичної практики незаперечно свідчать про «згубну цінність» нових ідей, що виникають вже у процесі соціальних перетворень. Сталінський, хрущовський і брежнєвський режими за своєю загальною соціальною результативністю є параполітичними, хоча в деталях у них досягнута відносно висока соціальна якість політики. Але вони орієнтувалися на вихідні ортодоксальні установки «своєї» ідеології і не продукували власних ідеї, які різко розходяться з офіційною ідеологією. Горбачовський режим споконвічно був приречений на мультиплікацію безлічі ідей і ідейок, які так і не стали стабільним і надійним путівником у нетрях різноспрямова-ності команди «реформаторів». Їх реєстр «планує» параполітику: «прискорення», «перебудова», «більше соціалізму (украй механістичне гас-ло-ідея!)», «соціалізм із людською подобою» та ін. Пізніше вони отримали закономірне продовження в інших ідеях-проектах: «департизація», «десовєтізація», «денаціоналізація», «деколекти-візація» [10, с. 4].

Шість років активного маніпулювання принципово несумісними ідеями-лозунгами з прихованим зворотним боком (а це і є перший рівень-пласт параполітики) закономірно увінчалися фрустрацією надій населення і розпадом соціального ладу. Підґрунтя параполітичної активності горбачовського режиму одержали аналітичну оцінку і детальне висвітлення у низці праць, які з'явилися після зникнення СРСР [7].

Параполітику в резюмованому вигляді можна трактувати як «тінь» конструктивної політики у відносно стабільній соціальній ситуації і як «провальний» результат екстремально-суперечливого соціально-політичного і соціально-економічного розвитку.

Зарахування політичних явищ до параполітич-ного типу передбачає наявність чіткого набору критеріїв, необхідних у будь-якій типології.

Політика і параполітика — два основних типи соціально-політичної регуляції в діяльніс-ному, оцінному і порівняльному аспектах.

За критерієм функціональності, параполітика відноситься до соціально неефективного, руйнівного і безперспективного типу соціально-регулювальної діяльності (активності). Парапо-літика дисфункціональна в аспекті соціального творення.

За ціннісними критеріями — антипод публічної етики і моралі поєднання (останнє — ідеал Арістотеля): у ній не досягається загальна згода правлячих і підвладних загальним моральним цінностям (справедливості, соціальному порядку, красі, взаємодопомозі тощо). Вона підриває соціальні комунікації і на рівні матеріальних інтересів, і на рівні духовних цінностей.

За критерієм політичної участі — «інтенсивний» спосіб відчуження індивідів від раціонально усвідомленого співробітництва в соціально-регулювальних взаємодіях на всіх політичних рівнях.

За ідеологічним критерієм, параполітика — це політизація соціальної утопії й ірраціональної соціальної філософії.

За соціальним критерієм вона є технологією для досягнення штучної рівності (рівності результатів) або для консервації нерівності. Ега-літаристська політика споконвічно руйнівна, тому що вона ігнорує принцип рівності можливостей (особистісних, правових, професійних). «Зрівнялівка» — різновид параполітики, а консервація нерівності перешкоджає «соціальній мобільності».

За загальногуманістичним критерієм парапо-літика є ідеологізованою технологією придушення людини як вищої цінності.

Кожна епоха має свій теоретичний ідеал політики; контрідеал політики непривабливий, його не завжди можна належно спростувати.

Античний етичний ідеал політики повалений безперервною соціальною еволюцією, дивер-сифікованістю і модифікацією соціально-класових інтересів, ускладнення соціальних комунікацій. Відповідно, філолофсько-етична наївність змінилася політичними технологіями «доцільності».

Сам термін «параполітика» функціональний, тому що виконує певне «педагогічне» завдання.

Він контрастує зі своїм антиподом (конструктивною політикою) не на свою користь. У підсумку виграє концепція позитивної політики, і вона стає орієнтовним «еталоном якості».

Контрастування двох типів політики сприяє формуванню «інноваційного» менталітету — вільного від догматико-стереотипної зашоре-ності, формує раціонально-критичне сприйняття й оцінку лідерів і лідерства, привертає увагу до соціал-демократичних цінностей і політики.

Саме ці цінності і соціал-демократичні технології («компроміс — консенсус — консолідація») віддаляють соціал-демократію від пара-політики.

Література

1.         Boucher D. Language, politics and paradigms: Pocock a. the study of polit. thought // Polity. — N.Y., 1985, Vol. 17, № 4.

2.         Gadamer H-G. Truth and Method. — N.Y. Seabury press, 1975.

3.         Зарубежная политическая наука: история и современность. — Вып. II. — М., 1990.

4.         Зиновьев А. А. Посткоммунистическая Россия. — М.: Республика, 1996.

5.         Ионин Леонид. Параполитика как искусство создания видимости // Новое время. — 1993. — № 27.

6.         Kress G., Hodge R. Language as ideology. — L. 1979.

7.         Лисичкин В. А., Шелепин Л. А. Третья мировая (информационно-психологическая) война. — М.: Ин-т социально-полит. исслед. АСН, 2000.

8.         Pocock G. Authority and Prosperity. — N–Y, 1980.

9.         Fromm E. The Revolution of Hope. — N–Y., 1970.

10.       Холод В. Семь «де» Александра Яковлева в Украине // Данкор (Украинский информационно-аналитический еженедельник). — 1997. — № 5.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту