Проблеми трансформації Близького Сходу в арабській політичній думці

За останні роки близькосхідний регіон набув першочергового стратегічного значення для міжнародного суспільства. Окрім того, що в цьому регіоні зосереджена більша частина світових запасів вуглеводнів, існуюча тут політична та соціальна   нестабільність, ріст міжнародного тероризму, відповідальність за який найчастіше покладається на представників ісламського світу, робить Близь­кий Схід критично важливим регіоном, від розвитку економіки, політичної та соціальної стабіль­ності якого залежать економіка та стабільність практич­но усього світового співтовариства, особливо в умовах сучасної глобалізації. Як сказав палестинський академік Гишам Шарабі: «Ми — це 300 мільйонів осіб, які прожи­вають на найважливішій території світу і те, що відбу­вається тут, впливає на увесь інший світ. І навіть якщо ми поступаємось, то все ж залишаємось у грі» [1].

Глобалізаційні процеси, які відбуваються нині у світі, охоплюють дедалі більше країн. Їх вплив на країни близькосхідного регіону зростатиме відповідно до швидкості економічного, політичного, інфор­маційного, соціального та культурного розвитку світо­вого суспільства, яке поставить згадані вище країни перед необхідністю здійснення докорінних перетво­рень, насамперед у політичній та економічній сферах. Але культурні та релігійні особливості означеного регіону передбачають комплексні зміни. Це стосувати­меться соціальної, культурної та релігійної сфери арабського суспільства. Усвідомлення цього факту елітами країн Близького Сходу, політологами та соціологами, описане у низці публікацій, наукових ста­тей та доповідей, висновки яких мають безумовний вплив на рішення провідних світових центрів політики і на самі правлячі кола арабських країн.

Проблема аналізу сучасної арабської політичної дум­ки щодо способів та форм широкомасштабної трансформації Близькосхідного регіону привертає увагу фахівців усього світу. Значний внесок у розробку зазна­ченого питання внесли такі відомі політологи, аналіти­ки та сходознавці, як: Б. Л'юіс (США), М. Лінч (США), З. Бжезинський (США), Д. Кемп (США), М. Моаддель (США), У. Штайнбах (Німеччина), Є. Примаков (Росія), О. Малашенко (Росія) та ін.

У цій статті зроблена спроба з'ясувати ставлення представників арабського світу до процесів, які відбуваються або мають відбутися у їхніх країнах.

Близький Схід потребує змін. Ця сентенція добре відома і зрозуміла не тільки Європі і Сполученим Штатам, які мають свої геостратегічні та економічні інтере­си в цьому регіоні, а й самим арабам. Довготривалий па­лестинсько-ізраїльський конфлікт, диктаторський ре­жим Саддама Хусейна, економічний занепад, поступово налаштовували арабську політичну думку на не­обхідність реформ. Але теракти 11 вересня стали значу­щою віхою в історії арабських країн, перетворивши цю необхідність на обов'язок. Антитерористична кампанія Сполучених Штатів пришвидшила реформування за­костенілої економічної та політичної систем арабського світу. Як дотепно зазначив професор А. В. Малашенко, віце-голова наукової ради Московського центру Карнегі у статті «Між реформами і колапсом», «події, які насту­пили внаслідок атак на Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку, перетворили мусульманське співтоварист­во із суб'єкта світової політики на її об'єкт, який можна перемагати, повчати, виховувати, “дотягувати” до світо­вих стандартів і взагалі ігнорувати» [2].

Так, США безумовно тиснуть на уряди арабських країн, вимагаючи швидкої демократизації та мо­дернізації їхніх суспільств. Велика кількість політично активних арабів, широкі кола інтелектуалів, жур­налістів, політологів та інших громадських діячів, які відіграють важливу роль у формуванні арабської гро­мадської думки також чудово розуміють наскільки необхідні реформуваня. Особливо це стало зрозумілим після публікації у 2002, а потім у 2003 році двох До­повідей про людський розвиток в арабському світі (Arab Human Development Report). Дослідження проводила під егідою Програми розвитку ООН і Арабського фонду економічного та соціального розвитку група арабських вчених з метою з'ясування причин відставання арабсь­кої культури й арабських країн від іншого світу. У до­повідях висвітлено становище двадцяти двох арабських країн, де всього проживає 280 мільйонів осіб. Обидві до­повіді, взаємодоповнюючи одна одну, роблять невтішні висновки щодо спектру проблем, які мають бути вирішені арабськими країнами у найближчому май­бутньому.

Зокрема, за останні двадцять років ріст доходів на ду­шу населення 2002 року становив близько 0,5 % і був найнижчим у світі, за винятком Південної Африки. Продуктивність праці знизилась на 0,2 % внаслідок зростання кількості населення і дефіциту ресурсів. Рівень безробіття становив принаймні 15 %, що у три рази перевищує середні світові показники [3]. У Єгипті, наприклад, не може знайти постійної роботи 90 % мо­лоді, у Йємені — 60 %, у Йорданії та Марокко — 50 %. Щоб запобігти соціальному вибуху у найближчі 20 років, цим країнам необхідно створити 90 мільйонів ро­бочих місць — вдвічі більше, ніж було створено за ос­танні півстоліття [4].

Згідно з цим дослідженням, ситуація зумовлена не відсутністю природних ресурсів. Насправді арабський світ досить багатий. Його ресурсів цілком достатньо, щоб менше ніж за одне покоління викоренити поняття «бідність». Арабські вчені виявили «три види дефіциту: дефіцит свободи, прав жінок і поширення знань» [3]. Са­ме темі побудови суспільства знань була присвячена До­повідь про людський розвиток в арабському світі. У ній йдеться про виховання, спілкування, освіту, ЗМІ. Стан саме цих складових є основою такого інформаційного суспільства, яке зможе посісти достойне місце на новій геополітичній карті світу. У Доповіді зазначається, що в багатьох країнах зріс рівень неграмотності серед жінок; багатьом дітям, як і раніше, недоступна початкова освіта; зменшується кількість вступників у вищі навчальні зак­лади; знижуються витрати на освіту. «Але найважливіша проблема, яка стоїть перед освітою в арабських країнах, — це якість навчання» [5].

Важливим засобом поширення знань та спілкування з іншим світом є друковане слово. Однак «перекладацька діяльність в арабському світі практично не розвиваєть­ся і перебуває у хаотичному стані». Високий рівень нег­рамотності пояснює, чому загальна кількість виданих книг не перевищує 1,1 % всесвітньої книжкової про­дукції, незважаючи на те, що араби становлять 5 % сві­тового населення.

Нині засоби масової інформації — найважливіший засіб поширення знань. Все ж, як свідчить доповідь ООН, «співвідношення інформаційних ЗМІ з кількістю населення (кількість газет, радіо і телеканалів на 1 тис. чоловік)» нижча, ніж в інших регіонах світу. У біль­шості східних країн жорстко обмежують свободу друку. Цензура — звичне явище. Газети і телеканали нерідко свавільно закривають. Більшість радіо та телеканалів перебувають у державній власності.

Потрібно зазначити, що характерною ознакою часу є поліпшення умов інформаційного середовища завдяки конкуренції, яка зароджується. З'являються нові неза­лежні видання, які ставлять під сумнів монополію уста­лених державних органів друку на політичну думку, но­вини та інформацію. Маючи представництва за кордо­ном, ці газети можуть уникати державної цензури і розміщувати на своїх сторінках незалежні судження. Окремі приватні супутникові канали також почали по­рушувати монополію державних каналів на телемов­лення. Серед таких каналів, до речі, можна виділити всесвітньо відому «Аль-Джазіру», яка перша, на відміну від каналів, які були створені раніше й основну увагу приділяли мильним операм, надала перевагу політиці, передачі оглядів новин та створенню дискусійних ток-шоу, на які запрошуються політики, політологи, відомі журналісти, експерти. Під час таких ток-шоу вони мо­жуть висловлювати будь-які думки щодо уряду та існу­ючої ситуації в їхніх країнах, і такі висловлювання най­частіше досить критичні.

Сфера інформаційних технологій також є проблем­ною для арабського світу. Кількість телефонних ліній не перевищує однієї п'ятої від відповідного показника у промислово розвинутих країнах, а рівень доступу до цифрових ЗМІ найнижчий у світі. На тисячу осіб при­падає тільки вісімнадцять комп'ютерів (середньосвіто-вий показник становить 75 комп'ютерів на тисячу осіб). Лише 1,6 % населення має доступ до Інтернету. Ці по­казники свідчать про «недостатню підготовку арабсько­го суспільства до впровадження інформаційних техно­логій для поширення знань», — ідеться у доповіді [5].

Населення арабських країн відчуває потребу у зміні існуючої політичної та економічної систем. Арабська еліта усвідомлює, що настав час активних дій, що не­обхідно робити певні кроки для залучення арабів до політичного процесу, від якого вони були ізольовані уп­родовж багатьох десятиліть. Назріла гостра потреба в публічному обговоренні насущних проблем та пошуку конкретних способів виходу з існуючої ситуації.

Від 12 до 14 березня в Бібліотеці Александріна (в Єгипті) відбувся симпозіум, де арабські письменники, мислителі та суспільні діячі обговорили можливість проведення реформ у регіоні. У своїй вступній промові директор Бібліотеки Александріна Ісмаіл Серагелдін запевнив, що всім учасникам симпозіуму гарантується «абсолютна свобода слова без обмежень». Сміливість висловлювань, відкритість та прозорість під час дис­кусій, за оцінками політологів, «були безпрецедентни­ми», і вважались найбільш вагомим досягненням цього заходу [6]. Ус і учасники суперечки дійшли згоди щодо необхідності реформ і наприкінці зустрічі видали прикінцеву заяву, яку назвали Александрійською Дек­ларацією. Це детальний та системний проект, який, у випадку втілення його у життя, міг би спричинити серйозний прогрес у реформуванні. У проекті позначені освітні, політичні та соціально-економічні аспекти.

Зокрема пропонувалося провести конституційну та законодавчу реформи — реструктурувати уряд таким чином, щоб гарантувати чіткий поділ між законодавчою та виконавчою владами, впровадити мирну ротацію за допомогою вільних та справедливих демократичних ви­борів, зняти заборону на створення політичних партій. Щодо громадських прав та прав людини, то тут реко­мендувалося надати свободу й автономію мас-медіа, звільнити в'язнів совісті; наголошувалося на не­обхідності ширшого залучення жінок до роботи. У Дек­ларації розроблено низку політичних та законодавчих реформ, необхідних для стимулювання постійного еко­номічного зростання, інтеграції арабських економік та асимілювання їх у глобальну світову економіку. Особ­лива увага надана необхідності сприяння вільним нау­ковим дослідженням та раціональному обміну ідеями. Як заявили автори Декларації, «ґрунтовна розробка культурного аспекту — основа будь-якого успішного проекту реформ» [7].

Конференція в Александрії, яка відбулася напере­додні саміту в Тунісі, зародила нові надії та очікування серед арабської громадськості на те, що реальні зміни можливі. У пресі з'явилось безліч публікацій на цю те­му, де висловлювались думки щодо реальності згаданих пропозицій, робились прогнози та аналіз поточних подій. Головним та об'єднуючим фактором таких публікацій стали міркування, що навряд чи існуючі ре­жими спроможні здійснити щось більше, ніж косме­тичні зміни, що Арабська ліга є «щось не більше, ніж безглуздий форум для арабських урядів» [8], що в кон­тексті експансії Іраку і триваючого палестинсько-ізраїльського конфлікту даремно чекати яких-небудь ефективних дій від арабських державних діячів.

Але все ж таки існувала мізерна надія на успіх тунісь­кого саміту Ліги арабських держав (ЛАД), який пови­нен був відбутися через тиждень після Александрійської конференції. Хассан Нафаа, професор політології Каїрського університету так охарактеризував обстанов­ку та настрої арабського суспільства напередодні саміту: «Арабські лідери повинні зрозуміти деякі речі. По-пер­ше, арабський народ відчуває серйозну загрозу для свого світу. Протистояння цій загрозі вимагає нових нестандартних планів дій. По-друге, наш народ сприй­має всі без виключення режими як сили, які несуть відповідальність за занепад і руйнування арабського по­рядку. Цей народ вкрай скептично ставиться до можли­востей згаданих режимів, хай навіть вони діятимуть, ви­ходячи з найкращих намірів, здійснити необхідні кроки для виведення країн регіону з довготривалої кризи.

За зазначених причин, арабський народ трактує май­бутній саміт як останній шанс для їхніх режимів, і якщо вони вкотре задовольняться загальновідомими пусто­порожніми резолюціями, людям не залишиться нічого іншого, як підняти повстання, аби позбутися загаль-нопоширеної корупції, яка вже є невід'ємною частиною всіх ешелонів влади і ставить перепони на шляху до творчості та прогресу» [9].

Зрозуміло, що загроза народного повстання сильно перебільшена, але в цілому автор передав реальний стан громадської думки арабського суспільства. Люди відчу­вають своє безсилля перед викликами нового світового устрою, загрозу з боку Сполучених Штатів, які нав'язу­ють «свою» демократію та світогляд арабському світові, а також образу, розчарування та невдоволення існуючи­ми режимами. Ступінь невдоволення суспільства ілюст­рує ще один доречний приклад, наведений відомим аме­риканським аналітиком і публіцистом Марком Лінчем у статті «Приймаючи арабів серйозно»: «Нещодавно в од­ному з ток-шоу “Аль-Джазіри” обговорювалось питан­ня: “Чи не стали існуючі арабські режими чимось навіть гіршим від колоніалізму?” Ведучий, один із гостей і 76 %, які зателефонували до студії, у відповідь на це запи­тання сказали «так» [15].

Особливу нервовість усіх верств населення арабських країн викликав запропонований американцями план «Великий Близький Схід», спрямований на комплексне реконструювання усього Близького Сходу. Передбача­лось, що після його презентування та вірогідного прий­няття на саміті «великої вісімки» в Саванні, 8–10 черв­ня 2004 р., цей план буде «запропоновано» арабським урядам для впровадження в їхніх країнах. Окрім глибо­ко укоріненої недовіри арабів до будь-яких пропозицій з боку Вашингтону, яка є цілком закономірною і обґрун­тованою (особливо беручи до уваги політику Америки в Іраку), найважливішою претензією арабів до плану «Ве­ликого Близького Сходу» було ігнорування головної проблеми, без вирішення якої неможливі жодні парт­нерські відносини або навіть діалог арабо-ісламського світу із Заходом — врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту. Без вирішення цього питання, всі спроби Сполучених Штатів якось вплинути на про­цеси арабського світу викликають і надалі викликатимуть лише зростаюче протистояння і неприйняття, а та­кож страх втратити свою національну, культурну іден­тичність та суверенітет.

Саме тому напередодні саміту в Тунісі, сподіваючись на прийняття конкретних рішень, арабські аналітики та політологи намагались знайти свій формат демократич­них перетворень, запропонувати своє бачення реформ, необхідних для відродження їхніх країн.

Арабські інтелектуали погодились із планом рефор­мування, викладеному у статті «Навчаючись від Євро­пи» Надером Фергані, директором дослідницького центру Альмішкат і провідним автором Доповіді про людський розвиток в арабському світі [8].

Головна ідея плану — необхідність скорегованих, про­дуктивних та спільних дій арабських урядів. Автор вва­жає, що неспроможність урядів діяти таким чином віддображає фундаментальні недоліки арабських ре­жимів. Першим серед них є законодавча система, яка «не захищає права громадянина, і не відстоює національні права на міжнародній арені». По-друге, окрім того, що виконавча влада є корумпованою, некомпетентною, вона ставить перепони створенню інститутів, необхідних для ефективного управління. Особливо це стосується зако­нодавчих органів та органів юстиції. Таким чином, на думку автора, краще було б почати реформи з перетво­рення Ліги арабських держав на орган, спроможний за­безпечити якісне і продуктивне керівництво.

Цій проблемі був присвячений виступ генерального секретаря ЛАД, який представив свої пропозиції щодо модернізації Ліги та вдосконалення механізму спільних арабських дій. Генеральний секретар наголошував на створенні Арабського парламенту, Арабської ради без­пеки, Арабського суду справедливості, Вищої ради з арабської культури і структури, яка б стежила за вико­нанням резолюцій ЛАД. Він також запропонував низку заходів для розширення арабського співробітництва, модернізації соціальної та економічної ради і створення арабського банку інвестицій та розвитку.

Отже, спільним знаменником усіх запропонованих реформаторських ініціатив Надер Фергані вважає не­достатнє прагнення до тривалого і надійного міжарабсь­кого співробітництва. Іншим недоліком ініціатив є, на його думку, недоопрацьованість питання щодо національних політичних реформ. Прикладом цього є запропонований Арабський суд справедливості, який насправді є лише «механізмом організації диспутів се­ред арабських урядів». «І ніхто навіть не подумав про створення такого суду, який би забезпечував інтереси громадян у разі ведення ними тяжби проти їхніх влас­них урядів, як це практикується у випадку із Євро­пейським судом. Останній, за висновками аналітиків, був головним чинником при створенні Євросоюзу», — зазначає автор.

Нині значна кількість арабських політологів вислов­лює думку про те, що у створенні концепції реформуван­ня країн регіону та стимулюванні процесів міжарабської інтеграції було б доцільно звернутися до досвіду Євросо-юзу. Оскільки головною метою арабських країн є регіональна інтеграція, яка у майбутньому повинна призвести до економічного, а згодом і політичного об'єднання, то для досягнення цього необхідно мо­дернізувати економічну та політичну системи, а також укріпляти відчуття єдності та солідарності серед грома­дян. У цьому контексті, чудовим прикладом міг би стати Євросоюз, який нещодавно перетворився на монетарне та економічне об'єднання і продовжує прагнути до біль­шої єдності у політичній та безпековій сферах.