РУБРИКИ |
|
№ 4/2005 | |
архів номерів
|
Загальні соціальні закони (продовження)Георгій ЩОКІН Закон тотожності різнорівневих структур світобудовиМакро-, мезо- і мікрокоcм багато в чому тотожні, оскільки, «що вгорі, те й унизу» (Гермес Трісмегіст). Процес зародження Всесвіту давні мислителі уявляли так: одне (першооснова) породжує два (тобто дві протилежності: верх — низ, праве — ліве, чоловіче — жіноче), два стає трьома (єдиною трійцею: першооснова і два його породження), а три породжує все інше (Лао-Цзи). Іншими словами, першооснова (ефір як носій енергоінформаційного поля Всесвіту), яка перебуває в Хаосі (неподільній і неструктурованій прамате-рії) поділяється на дві складові, які роблять його триєдиним цілим (Розум — Дух — Душа). Це триєдине ціле за допомогою упорядкування праматерії — хаосу, який складається із чотирьох основних першоелементів (вогню, повітря, землі, води), створює Космос, який завдяки своїй впорядкованості протистоїть неупорядкованому Хаосу. Майбутній розвиток Космосу, під впливом триєдиного цілого, — це постійне подолання Хаосу, яке відбувається відповідно до об'єктивних закономірностей. Поняття Космосу й Хаосу повністю охоплюють поняття Всесвіту (див. мал.). Подібне ми спостерігаємо й у психіці людини, де розрізняють свідоме і несвідоме («верх і низ»), екстраверсію й інтроверсію (спрямованість особистості у зовнішній, чи на внутрішній світ), чоловіче й жіноче («праве — ліве»), а також психічні процеси (триєдність пізнавальної, вольової й емоційної сфер) і чотири типи темпераменту (які мають аналогії із першоелементами світобудови). Земля, заселена людством, також фіксує певні відмінності (наприклад, інтровертність Східної півкулі й екстравертність Західної, раціоналізм Північної й ірраціоналізм Південної), а основні раси людства, як єдиного цілого, тяжіють, проте, до виразності однієї із трьох психічних сфер: екваторіальна (негро-австралоїдна) раса — до емоційно-сенсорної, монголоїдно-американоїдна — до вольової; а європеоїдна (євразійська) — до пізнавальної сфери. Ту саму закономірність можна простежити й на метаетнічних спільнотах, наприклад, у європейських суперетносів, де в романських народів більш виражена емоційна сфера, у германських — вольова, а у слов'янських — пізнавальна. Триєдність названих сфер демонструє й культура, яка складається з трьох основних підсистем (духовної, організаційної і виробничої), що відповідає трьом сферам організації суспільства (духовній, політичній і господарській). Зазначеним трьом суспільним началам — сферам відповідають і три духовні начала — сфери (пізнавальна, вольова й емоційна), що зумовлює первинний поділ суспільної праці, тобто диференціацію специфічних соціальних функцій, коли один стан (страта, каста, клас) займається переважно духовною і пізнавальною діяльністю (нас-тавницько-дорадче начало), інший — військово-політичною (захисно-адміністративне начало), третій — матеріальним виробництвом (ділове начало) (Платон). Існує ще один стан, який паразитує або обслуговує потреби трьох перших (торгово-лихварська сфера й обслуга). Поза цією суспільно-становою ієрархією перебувають декласовані й маргінальні елементи (злочинці, люмпени, жебраки та ін.), які умовно можуть бути зараховані (разом із частиною торгово-лихварського стану) до суспільного несвідомого. Таким чином, існує взаємозв'язок між психологічною структурою індивіда (яка містить розумову, вольову, емоційну сфери, типи темпераменту, свідомість — несвідоме, маскулінність (чоловіче) — фемінність (жіноче), інтроверсію — екстраверсію) і соціологічною структурою соціуму з його основними сферами (духовною, політичною, виробничою) і станами (пізнавальним, політичним, виробничим й обслуговуючим), а також космогонічною структурою світобудови, де існують Хаос і Космос, триєдина утворююча енергія і першоелементи, що припускає й загальні закономірності розвитку зазначених структур. Звідси закон: психологічна, соціологічна й космогонічна структура подібні й підпорядковуються загальним для них закономірностям розвитку. Закон єдності й різноманіття світуЄдність світу виражається в загальному зв'язку явищ і предметів, у наявності в усіх видів матерії таких універсальних атрибутів, як рух, простір, час, здатність до саморозвитку тощо, а також в існуванні загальних закономірностей буття, які діють на всіх рівнях структурної організації світобудови. Однак єдність світу не можна трактувати як його одноманітність, як просте нескінченне повторення існуючого, оскільки в природі є незліченна кількість якісно різних структурних рівнів матерії (атомні ядра й «елементарні» частки, атоми й молекули, космічні системи різних порядків), на кожному з яких діють різні специфічні закони руху. Ґрунтуючись на єдності явищ природи, наявності у світі загальних властивостей і закономірностей розвитку, людський розум здатний достовірно їх пізнати й використати в організації життєдіяльності соціальних структур різного рівня [11, c. 129]. Сучасний світ — складноорганізована соціальна система, яка поєднує соціальні елементи, якісно різні за природою й властивостями (релігії, цивілізації, культури, держави, народи, субетноси), але які мають і певну єдність, зумовлену культурними, політичними й економічними умовами загальнопланетарного соціального розвитку. При цьому кожна соціальна система самокерова-на, оскільки закони, хоча й об'єктивні, виявляються лише в людській діяльності. Усе це свідчить про неадекватність у глобальному масштабі будь-якої моделі соціального розвитку, абсолю-тизуючої тенденцію до уніфікації світу за стандартами однієї цивілізації. Звідси закон: принципово неможливе встановлення світового панування на тривалий час якоїсь однієї великої держави, групи держав або однієї цивілізації [4, c. 13–15]. Закон єдності й боротьби протилежностейКожний об'єкт містить протилежності, які перебувають у нерозривній єдності. Немає протилежностей без їх єдності і немає єдності без протилежностей [11, c. 128]. При цьому єдність протилежностей відносна, тимчасова, а боротьба протилежностей абсолютна і постійна. Цей закон пояснює об'єктивне внутрішнє джерело кожного розвитку й розкриває конкретну єдність загального різноманіття. Принцип розвитку — це рух, який є результатом протиріччя (Гегель). Такий розвиток Гегель розумів як проходження трьох щаблів (теза — антитеза — синтез), де третій щабель — поєднання двох перших, які перебувають у відношенні антитези [7, c. 91]. Соціальна система завжди складноорганізована, оскільки містить елементи, якісно різні за природою й властивостями (індивіди, соціальні інститути, соціальні відносини). Крім того, соціальна система охоплює всі сфери суспільства (духовну, політичну, економічну), завдяки чому ті самі елементи можуть входить у різні підсистеми. Свідомий початок — соціальне управління — здатне поєднувати об'єктивні й суб'єктивні аспекти суспільного розвитку, доцільно впливаючи на соціальні зміни. Фактор свідомості є специфічною рисою соціальної системи, не властивий якомусь іншому класу систем. Ступінь упорядкованості соціальних відносин і стійкості всієї системи характеризується за допомогою ієрархічної структури, стійкої й жорсткої [8]. Таким чином, для соціальних систем властива як організація, так і дезорганізація (остання супроводжується явищами диспропорції, нестабільності, нерівномірності й перервності розвитку). Рівність організуючого й дезорганізуючого начал нейтралізує дії, а взаємодоповнюючись, вони стихійно організують світ (О. Богданов). Іншими словами, кожна виникаюча зміна одразу врівноважується іншою, протилежною. Ця концепція динамічної рівноваги як оптимального режиму функціонування соціальної системи оформилася в результаті спроб вирішення основної дилеми — співвіднесення двох протилежних потреб: розвитку і прагнення зберегти стабільність [1; 8; 17].
Дві тенденції розвитку соціальної системи зумовлюють можливість кризових форм її стану, які можуть мати два результати — регенерацію або руйнування. Якщо дезорганізуючий момент «переважає» силу організуючих зв'язків, це призведе до загальної катастрофи організаційної форми соціального цілого, внаслідок чого структура або перетворюється, або розпадається. На макрорівні організація соціального цілого представлена у формі взаємодії двох великих підсистем — організаційно-управлінської й ціннісно-нормативної, розбіжність яких полягає в конфлікті між культурно запропонованими прагненнями і соціально структу-рованими засобами їхньої реалізації (Р. Мертон). Напруга, яка виникає при цьому, порушує соціальний порядок. Причиною кризового стану суспільства є, як правило, деформація соціальної структури в цілому, тобто зміни в системі ціннісних орієнтацій, у різних сферах суспільства, а також у соціальних інститутах і соціальній стратифікації [8]. Забезпечує стан динамічної рівноваги в соціальній системі взаємодії держави й громадянського суспільства, що сприяє повноцінному вияву процесів самоорганізації на перетині організаційного й дезорганізаційного начал. Самоорганізація зароджується внаслідок діяльності окремих індивідів і, виражаючи їх ціннісно-нормативні потреби, впливає на організаційно-управлінську структуру суспільства. При цьому, згідно з синергетичною теорією, у таких особливих кризових станах нестійкості соціальної системи навіть дії окремої людини можуть впливати на макросоціальні процеси, тобто визначати майбутню долю всього соціального цілого. Найсприятливішим середовищем для розвитку самоорганізації є сформоване громадянське суспільство. Суть дезорганізації полягає в дезінтеграції соціальних інститутів, які не виконують своїх функцій, в ослабленні механізмів соціального контролю й появі зразків поведінки, які суперечать зразкам, визнаним припустимими в цьому соціумі [1; 8; 13; 14; 17]. Звідси закон: у світі все системне, завжди ієрархічне й разом із тим самокероване, що випливає з основного протиріччя соціального розвитку — між зовнішньою, об'єктивною зумовленістю діяльності людини й свободою її суб'єктивної волі. Закон циклічності соціальних процесівСоціальний цикл — це регулярно повторювана послідовність подій і станів динаміки соціальної системи, основний елемент її ритмічної організації, який забезпечує стабільне відтворення й зміну системи [12]. Циклічність — невід'ємна якість соціальної динаміки, одна з її основних атрибутів, протилежна аритмії, тобто невпорядкованості, хаосу, які також властиві динаміці соціальної системи. Ці протилежності виникають одна з одної й переходять одна в іншу. Складність соціальних систем зумовлює природне існування різних форм (типів) циклів їх динаміки, що фіксує дві пари соціальних циклів — перша («маятник» й «коло») виражає ритмічність функціонування, відтворення соціальної системи, а друга («спіраль» й «хвиля») описує ритмічність розвитку, зміни системи: • маятниковий рух — найпростіша, історично перша форма соціальної циклічності. Його структура безпосередньо відображає зіткнення протилежних начал руху, внаслідок чого соціальний процес, який має певну спрямованість замінюється (витісняється, повертається) симетричним йому процесом протилежної спрямованості (наприклад, соціальна інтеграція системи вироджується в дезінтеграцію, остання потім — в інтеграцію й т. д.). Така динаміка забезпечує стабільність функціонування держави й усього суспільства, а її передумовою є симетричність (парність) багатьох соціальних процесів і їхня оборотність, тобто здатність кожного перетворюватися у свою протилежність; • «коло» — це більш розвинена, досконаліша форма циклу, генетично пов'язана з «маятником» (коли амплітуда руху «маятника» збільшується, тоді траєкторія цього руху починає перетворюватися на «коло»). На відміну від «маятника», «коло» описує рух у замкнутому соціальному просторі в одному напрямку. Цей рух має мету, а її досягнення є рубежем, від якого починається відлік нового витка руху убік тієї ж мети (такий, наприклад, управлінський цикл від ухвалення рішення до його здійснення); • «спіраль» — найскладніша форма соціального циклу. Це квазікруговий, гвинтоподібний рух елементів, який призводить всю соціальну систему до нового стану. Кожен окремий виток спіралі (у тому числі його результат) може виглядати досить чітко, що створює оманне враження чіткості загального напрямку руху (яке насправді істотно інше і «вимальовується» лише після великої кількості витків «спіралі»); • «хвиля» — це «спіраль», покладена в площину. Вона двовимірна і, на відміну від «спіралі», тенденції хвильових процесів чіткі і легко передбачувані. Розрізняють круті й пологі (довгі) хвилі (приклад крутої «хвилі» — це 5–7-літній життєвий цикл нововведення, а «пологої» — довгохвильовий цикл Кoндратьєва (40–60 років), що вказує на кардинальні зрушення в технологічній базі суспільного виробництва). Згідно зазначеного, можна припустити, що на різних етапах життя соціальної системи переважають такі ж різні типи циклів її динаміки: у період становлення системи частіше зустрічаються цикли маятникового типу; досягаючи певної досконалості, соціальна циклічність стає кругового типу; у зрілому стані системи домінують процеси розвитку за спіралеподібним типом; із загасанням соціальної динаміки її циклічність набуває хвильового характеру. Тип циклічності залежить також від масштабів системи: у малих системах частіше спостерігаються маятникові цикли, у середніх — кругові й спіралеподібні, у більших — кругові й довгохвильові. Складність аналізу ритміки соціальних систем зумовлюється ще й тим, що кожна система одночасно живе в різних циклах — у своєму й у циклах сполучених систем — тих, які входять у неї як підсистеми або частини, і тих, у які входить вона сама як їхня частина або підсистема. Внаслідок дії цих багатьох факторів, закони суспільного розвитку здобувають характер тенденцій, який припускає певний ступінь абстракції, «огрубіння», а соціальне передбачення має такі ж певні обмеження. У науковій літературі виділяють різні цикли суспільного розвитку (релігійно-культурні, політичні, економічні від 3–5 до 1500 і більше років), а також різні підходи до побудови циклічної моделі: перший підхід (екзогенний) заснований на концепції тісного зв'язку динаміки соціального середовища з динамікою ближнього Космосу й Землі як планетарного утворення (наприклад, одинадцятирічні цикли сонячної активності О. Чижевського, цикли зміни параметрів магнітного поля Землі й ін.); другий підхід (ендогенний) базується на концепції саморегуляції соціальних систем, відповідно до якої, соціальні організми, подібно до біологічних, прагнуть зберегти положення внутрішньої рівноваги (наприклад, періодичне домінування реформізму й консерватизму в соціальному житті), що підвищує її адаптаційні можливості; третій підхід (синергетичний) трактує соціальні системи як відкриті, які перебувають у стані, далекому від рівноваги, де можуть виникати надзвичайно стійкі періодичні процеси. Усі підходи мають право на існування, оскільки різні соціоритми можуть мати й різну природу [12]. Звідси закон: невід'ємними якостями динаміки соціальної системи є хаотична аритмія й упорядкована циклічність, в якій розрізняють дві пари соціальних циклів: «маятник» і «коло» — як два послідовних способи стабільного функціонування і відтворення соціального цілого, а також «спіраль» і «хвилю» — як два таких самих послідовних способи зміни елементів соціального цілого і його розвитку. Закон організації соціального життя на основі базових цінностейНайвищі регулятори людської діяльності — це базові цінності, специфічно соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, які виявляють фундаментальне значення останніх для людини й суспільства. Для людини цінності є об'єктами її інтересів, а для її свідомості вони виконують роль орієнтирів у предметній і соціальній дійсності, позначають різне ставлення людини до навколишніх предметів та соціальних явищ [11, c. 453]. Філософські дослідження природи цінностей називають аксіологією (від грец. ахіа — цінність), в якій проблема цінності набуває характеру розгадки фундаментальних питань суспільного буття і є своєрідним способом бачення світу. Аксіологія представлена теоріями цінності трьох видів: цінність як потойбічна сутність поза простором і часом; цінність як явище свідомості, суб'єктивного ставлення людини до оцінюваних нею об'єктів; цінність як вираження природних потреб людини або законів природи в цілому [11, c. 9–10]. Істина, очевидно, є у кожному з цих підходів і у їхній різноманітній сукупності. Формування цінностей як вищих регуляторів людської діяльності забезпечується природними можливостями людини, процесами виховання й освіти, ігрової і трудової діяльності, спілкування й творчості, її соціальним оточенням й індивідуальним життєвим досвідом, а також усвідомленим або неусвідомленим розумінням сенсу життя й історії, спрямованістю пізнання, кінцевої мети і виправдання доцільності людської діяльності. Іншими словами, у формуванні базових цінностей фіксується природне, соціальне і духовне, що дало підставу М. Веберу трактувати релігію як найвищу основу цінностей. Джерелами формування базових цінностей, які не піддаються емпіричному вивченню, є, очевидно, архетипи колективного несвідомого (К. Юнг), що має свої паралелі в ноосфері (В. Вернадський) або в «світі ідей» (Платон). Тому відомі світові релігії (християнство, буддизм, іслам) — як найвища основа цінностей — є головними регуляторами суспільного розвитку й людської діяльності (М. Вебер, А. Тойнбі). Базовим цінностям відповідають три універсальні начала — ідеальні типи, яких немає, як правило, у чистому вигляді в емпіричній реальності. Ці начала-функції так само одночасно тяжіють один до одного і протистоять один одному, як і сконструйовані на їхній основі базові цінності Істини, Краси й Добра. Зазначені цінності відповідають трьом сферам організації суспільства (духовній, політичній, виробничій), трьом основним соціальним станам (духовно-пізнавальному, захисно-адміністративному, виробничому), трьом сферам психологічної структури (пізнавальній, вольовій, емоційно-сенсорній), трьом «сильним» типам темпераменту (І. Павлов), трьом головним кастам давніх суспільств (жерців, воїнів, ремісників) тощо. Існує, однак, і ще одна — четверта — базова цінність під назвою Справедливість, яка символізує: четвертий, «обслуговуючий» клас (у давньоіндійському суспільстві це була варна шудр, яка через своє неарійське походження кардинально відрізнялася в правах і функціях від трьох вищих, арійських каст); «слабкий» тип нервової системи (на відміну від трьох «сильних»); люмпенізовані й маргінальні елементи перших трьох станів, які, на відміну від тих, що усвідомили свої соціальні ролі — функції співвітчизників перебувають ніби на рівні соціального несвідомого. Справа, напевне, в тому, що три основні соціальні сфери — функції (духовна, політична, виробнича) мають, відповідно до закону єдності й боротьби протилежностей, як раціональну так і ірраціональну складові. Наприклад, пізнавальна сфера людини містить мислення та інтуїцію, вольова — свідому волю й несвідомі інстинкти, емоційна — почуття і відчуття. Звідси — базова цінність Істини має свої «іпостасі» у вигляді категорій Віри (інтуїція) і Знання (мислення); базова цінність Краси може бути категорією Долі (вираження релігійно-ідеалістичного уявлення про надприродну силу, божественний промисел, який визначає всі події в житті людей) або як стихійно-екстатичний початок, ірраціональна харизма, стихійна міць у категорії Сили; базова цінність Добра може набувати «іпостасей» категорії або духовного, або матеріального Блага; нарешті, цінність Справедливості, яка оцінює розподіл у соціумі насамперед матеріальних благ, близька за своїм змістом до категорії Рівності (тобто необхідності однакового становища людей у суспільстві), а також до категорії Достатку (регулює споживчу діяльність членів суспільства) і Свободи, що означає можливість діяти відповідно до власних бажань, не детермінованими зовнішніми умовами. У цілому можна констатувати, що схема соціально-історичного розвитку виглядає так: • на певних історичних етапах відбувається об'єктивна, незалежна від волі людей глобальна зміна базових цінностей (Істини — Краси — Добра — Справедливості), які закладені в архетипах колективного несвідомого (К. Юнг) і мають свої паралелі в ноосфері або «світі ідей» (В. Вернадський, Платон); • зміна базових цінностей, яка відбувається, позначається появою відповідної релігійно-етичної системи (нової релігії або ідеології), що визначає орієнтири соціального розвитку на цьому історичному етапі, а також сутнісну характеристику історичного періоду (духовний, політичний, економічний, споживчий); • носіями нових релігійних або ідеологічних систем виступають відповідні расово-етнічні спільноти (суперетноси, етноси, субетноси), а усередині них — відповідні соціальні стани (духівництво, аристократія, буржуазія, пролетаріат, декласовані елементи), які відповідають новій базовій цінності і релігії, які її представляють; • народи й соціальні верстви, які якнайкраще відповідають новій системі цінностей, стають пануючими на цьому історичному етапі (т. зв. історичні народи), а також визначають домінування в соціумі найадекватніших їм сфер — духовної, політичної, економічної (тому розрізняють релігійно-культурні народи, народи-завойовники, наро-ди-виробники, народи-паразити); • домінування певних сфер організації соціального життя співвідноситься з перевагою в суспільстві носіїв характерних рис відповідних психологічних сфер (мислителів, воїнів-адміністрато-рів, виробників, торговців, люмпенів), що відображається в перевазі у цьому суспільстві відповідного типу соціального характеру. Звідси закон: вищими орієнтирами й регуляторами людської діяльності є базові цінності, періодична й закономірна зміна яких призводить до появи нових релігій і ідеологій, історичних часів і народів, які відповідають їм, а також до домінування в суспільстві відповідних сфер соціологічної й психологічної структури. (Продовження у наступному номері) Література 1. Богданов А. Всеобщая организационная наука. — М.: Экономика, 1989. 2. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем. — М., 1994. 3. Вернадский В. И. Труды по всеобщей истории науки. — М.: Наука, 1988. 4. Волков Ю. Г., Поликарпов В. С. Человек: Энциклопедический словарь. — М.: Гардарики, 1999. 5. Гегель Г. В. Феноменология духа. — СПб., 1913. 6. Лао-Цзы. Обрести себя в Дао / Сост. И. И. Семе-ненко. — М., 1999. 7. Краткая философская энциклопедия. — М.: Энциклопедия, 1994. 8. Кузнецова М. Дезорганизация и организация как свойства социальных систем // Проблемы теории и практики управления. — 1994. — № 6. — С. 93–98. 9. Платон. Диалоги. — Ростов н/Д.: Феникс, 1998. 10. Тойнбі Дж. А. Дослідження історії / Пер. з англ. У 2 т. — К.: Основи, 1995. 11. Философский словарь. — М.: Политиздат, 1980. 12. Цикличность в социальных системах // Социологические исследования — 1992. — № 1. — С. 36–44. 13. Щёкин Г. Социальная философия истории (теория социального развития). — К.: МАУП, 1996. 14. Щёкин Г. Теория социального управления. — К.: МАУП, 1996. 15. Щёкин Г. Диалог цивилизаций: новые принципы организации мира. — К.: МАУП, 2002. 16. Щёкин Г. Культурное разнообразие мира: пути и препятствия. — К.: МАУП, 2003. 17. Щепанский Я. Элементарные понятия социологии. — М.: Прогресс, 1969. 18. Юнг К. Г. Психологические типы. — М.: Госиздат, 1924. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |