головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 4/2005 
Персонал № 4/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Загальні соціальні закони (продовження)

Георгій ЩОКІН

Закон тотожності різнорівневих структур світобудови

Макро-, мезо- і мікрокоcм багато в чому тотожні, оскільки, «що вгорі, те й унизу» (Гермес Трісмегіст). Процес зародження Всесвіту давні мислителі уявляли так: од­не (першооснова) породжує два (тобто дві протилежності: верх — низ, праве — ліве, чоловіче — жіноче), два стає трьома (єдиною трійцею: першооснова і два його породження), а три породжує все інше (Лао-Цзи). Іншими словами, першоосно­ва (ефір як носій енергоінформаційного поля Всесвіту), яка перебуває в Хаосі (неподільній і неструктурованій прамате-рії) поділяється на дві складові, які роблять його триєдиним цілим (Розум — Дух — Душа). Це триєдине ціле за допомо­гою упорядкування праматерії — хаосу, який складається із чотирьох основних першоелементів (вогню, повітря, землі, води), створює Космос, який завдяки своїй впорядкованості протистоїть неупорядкованому Хаосу. Майбутній розвиток Космосу, під впливом триєдиного цілого, — це постійне подо­лання Хаосу, яке відбувається відповідно до об'єктивних за­кономірностей. Поняття Космосу й Хаосу повністю охоплю­ють поняття Всесвіту (див. мал.).

Подібне ми спостерігаємо й у психіці людини, де розрізняють свідоме і несвідоме («верх і низ»), екстраверсію й інтроверсію (спрямова­ність особистості у зовнішній, чи на внутрішній світ), чоловіче й жіноче («праве — ліве»), а та­кож психічні процеси (триєдність пізнавальної, вольової й емоційної сфер) і чотири типи темпе­раменту (які мають аналогії із першоелементами світобудови).

Земля, заселена людством, також фіксує певні відмінності (наприклад, інтровертність Східної півкулі й екстравертність Західної, раціоналізм Північної й ірраціоналізм Південної), а основні раси людства, як єдиного цілого, тяжіють, проте, до виразності однієї із трьох психічних сфер: еква­торіальна (негро-австралоїдна) раса — до емоцій­но-сенсорної, монголоїдно-американоїдна — до вольової; а європеоїдна (євразійська) — до пізна­вальної сфери. Ту саму закономірність можна простежити й на метаетнічних спільнотах, нап­риклад, у європейських суперетносів, де в роман­ських народів більш виражена емоційна сфера, у германських — вольова, а у слов'янських — пізна­вальна.

Триєдність названих сфер демонструє й культу­ра, яка складається з трьох основних підсистем (духовної, організаційної і виробничої), що відпо­відає трьом сферам організації суспільства (духов­ній, політичній і господарській).

Зазначеним трьом суспільним началам — сфе­рам відповідають і три духовні начала — сфери (пізнавальна, вольова й емоційна), що зумовлює первинний поділ суспільної праці, тобто диферен­ціацію специфічних соціальних функцій, коли один стан (страта, каста, клас) займається пере­важно духовною і пізнавальною діяльністю (нас-тавницько-дорадче начало), інший — військово-політичною (захисно-адміністративне начало), третій — матеріальним виробництвом (ділове на­чало) (Платон). Існує ще один стан, який парази­тує або обслуговує потреби трьох перших (торго­во-лихварська сфера й обслуга). Поза цією сус­пільно-становою ієрархією перебувають декласо­вані й маргінальні елементи (злочинці, люмпени, жебраки та ін.), які умовно можуть бути зарахова­ні (разом із частиною торгово-лихварського ста­ну) до суспільного несвідомого.

Таким чином, існує взаємозв'язок між психоло­гічною структурою індивіда (яка містить розумо­ву, вольову, емоційну сфери, типи темпераменту, свідомість — несвідоме, маскулінність (чоловіче) — фемінність (жіноче), інтроверсію — екстравер­сію) і соціологічною структурою соціуму з його основними сферами (духовною, політичною, ви­робничою) і станами (пізнавальним, політичним, виробничим й обслуговуючим), а також космого­нічною структурою світобудови, де існують Хаос і Космос, триєдина утворююча енергія і першоеле­менти, що припускає й загальні закономірності розвитку зазначених структур. Звідси закон: пси­хологічна, соціологічна й космогонічна структура подібні й підпорядковуються загальним для них за­кономірностям розвитку.

Закон єдності й різноманіття світу

Єдність світу виражається в загальному зв'язку явищ і предметів, у наявності в усіх видів матерії таких універсальних атрибутів, як рух, простір, час, здатність до саморозвитку тощо, а також в іс­нуванні загальних закономірностей буття, які ді­ють на всіх рівнях структурної організації світобу­дови. Однак єдність світу не можна трактувати як його одноманітність, як просте нескінченне повто­рення існуючого, оскільки в природі є незліченна кількість якісно різних структурних рівнів матерії (атомні ядра й «елементарні» частки, атоми й мо­лекули, космічні системи різних порядків), на кожному з яких діють різні специфічні закони ру­ху. Ґрунтуючись на єдності явищ природи, наявності у світі загальних властивостей і закономір­ностей розвитку, людський розум здатний досто­вірно їх пізнати й використати в організації жит­тєдіяльності соціальних структур різного рівня [11, c. 129].

Сучасний світ — складноорганізована соціальна система, яка поєднує соціальні елементи, якісно різні за природою й властивостями (релігії, циві­лізації, культури, держави, народи, субетноси), але які мають і певну єдність, зумовлену куль­турними, політичними й економічними умовами загальнопланетарного соціального розвитку. При цьому кожна соціальна система самокерова-на, оскільки закони, хоча й об'єктивні, виявля­ються лише в людській діяльності. Усе це свід­чить про неадекватність у глобальному масштабі будь-якої моделі соціального розвитку, абсолю-тизуючої тенденцію до уніфікації світу за стан­дартами однієї цивілізації. Звідси закон: прин­ципово неможливе встановлення світового па­нування на тривалий час якоїсь однієї великої держави, групи держав або однієї цивілізації [4, c. 13–15].

Закон єдності й боротьби протилежностей

Кожний об'єкт містить протилежності, які пере­бувають у нерозривній єдності. Немає протилеж­ностей без їх єдності і немає єдності без протилеж­ностей [11, c. 128]. При цьому єдність протилеж­ностей відносна, тимчасова, а боротьба протилеж­ностей абсолютна і постійна. Цей закон пояснює об'єктивне внутрішнє джерело кожного розвитку й розкриває конкретну єдність загального різно­маніття. Принцип розвитку — це рух, який є ре­зультатом протиріччя (Гегель). Такий розвиток Ге­гель розумів як проходження трьох щаблів (теза — антитеза — синтез), де третій щабель — поєд­нання двох перших, які перебувають у відношенні антитези [7, c. 91].

Соціальна система завжди складноорганізована, оскільки містить елементи, якісно різні за приро­дою й властивостями (індивіди, соціальні інститу­ти, соціальні відносини). Крім того, соціальна сис­тема охоплює всі сфери суспільства (духовну, по­літичну, економічну), завдяки чому ті самі еле­менти можуть входить у різні підсистеми. Свідо­мий початок — соціальне управління — здатне по­єднувати об'єктивні й суб'єктивні аспекти сус­пільного розвитку, доцільно впливаючи на соці­альні зміни. Фактор свідомості є специфічною рисою соціальної системи, не властивий якомусь ін­шому класу систем. Ступінь упорядкованості со­ціальних відносин і стійкості всієї системи харак­теризується за допомогою ієрархічної структури, стійкої й жорсткої [8].

Таким чином, для соціальних систем властива як організація, так і дезорганізація (остання супро­воджується явищами диспропорції, нестабільнос­ті, нерівномірності й перервності розвитку). Рів­ність організуючого й дезорганізуючого начал нейтралізує дії, а взаємодоповнюючись, вони сти­хійно організують світ (О. Богданов). Іншими сло­вами, кожна виникаюча зміна одразу врівноважу­ється іншою, протилежною. Ця концепція дина­мічної рівноваги як оптимального режиму функці­онування соціальної системи оформилася в ре­зультаті спроб вирішення основної дилеми — спів­віднесення двох протилежних потреб: розвитку і прагнення зберегти стабільність [1; 8; 17].

Дві тенденції розвитку соціальної системи зу­мовлюють можливість кризових форм її стану, які можуть мати два результати — регенерацію або руйнування. Якщо дезорганізуючий момент «пе­реважає» силу організуючих зв'язків, це призведе до загальної катастрофи організаційної форми со­ціального цілого, внаслідок чого структура або пе­ретворюється, або розпадається. На макрорівні ор­ганізація соціального цілого представлена у формі взаємодії двох великих підсистем — організаційно-управлінської й ціннісно-нормативної, розбіж­ність яких полягає в конфлікті між культурно зап­ропонованими прагненнями і соціально структу-рованими засобами їхньої реалізації (Р. Мертон). Напруга, яка виникає при цьому, порушує соці­альний порядок. Причиною кризового стану сус­пільства є, як правило, деформація соціальної структури в цілому, тобто зміни в системі цінніс­них орієнтацій, у різних сферах суспільства, а та­кож у соціальних інститутах і соціальній страти­фікації [8].

Забезпечує стан динамічної рівноваги в соціаль­ній системі взаємодії держави й громадянського суспільства, що сприяє повноцінному вияву про­цесів самоорганізації на перетині організаційного й дезорганізаційного начал. Самоорганізація за­роджується внаслідок діяльності окремих індиві­дів і, виражаючи їх ціннісно-нормативні потреби, впливає на організаційно-управлінську структуру суспільства. При цьому, згідно з синергетичною теорією, у таких особливих кризових станах нес­тійкості соціальної системи навіть дії окремої лю­дини можуть впливати на макросоціальні процеси, тобто визначати майбутню долю всього соціаль­ного цілого. Найсприятливішим середовищем для розвитку самоорганізації є сформоване громадян­ське суспільство. Суть дезорганізації полягає в де­зінтеграції соціальних інститутів, які не викону­ють своїх функцій, в ослабленні механізмів соці­ального контролю й появі зразків поведінки, які суперечать зразкам, визнаним припустимими в цьому соціумі [1; 8; 13; 14; 17].

Звідси закон: у світі все системне, завжди ієрар­хічне й разом із тим самокероване, що випливає з основного протиріччя соціального розвитку — між зовнішньою, об'єктивною зумовленістю ді­яльності людини й свободою її суб'єктивної волі.

Закон циклічності соціальних процесів

Соціальний цикл — це регулярно повторювана послідовність подій і станів динаміки соціальної системи, основний елемент її ритмічної організа­ції, який забезпечує стабільне відтворення й зміну системи [12]. Циклічність — невід'ємна якість со­ціальної динаміки, одна з її основних атрибутів, протилежна аритмії, тобто невпорядкованості, хаосу, які також властиві динаміці соціальної сис­теми. Ці протилежності виникають одна з одної й переходять одна в іншу.

Складність соціальних систем зумовлює при­родне існування різних форм (типів) циклів їх ди­наміки, що фіксує дві пари соціальних циклів — перша («маятник» й «коло») виражає ритмічність функціонування, відтворення соціальної системи, а друга («спіраль» й «хвиля») описує ритмічність розвитку, зміни системи:

•    маятниковий рух — найпростіша, історично перша форма соціальної циклічності. Його струк­тура безпосередньо відображає зіткнення проти­лежних начал руху, внаслідок чого соціальний процес, який має певну спрямованість замінюєть­ся (витісняється, повертається) симетричним йо­му процесом протилежної спрямованості (нап­риклад, соціальна інтеграція системи вироджуєть­ся в дезінтеграцію, остання потім — в інтеграцію й т. д.). Така динаміка забезпечує стабільність фун­кціонування держави й усього суспільства, а її пе­редумовою є симетричність (парність) багатьох соціальних процесів і їхня оборотність, тобто здатність кожного перетворюватися у свою проти­лежність;

•    «коло» — це більш розвинена, досконаліша форма циклу, генетично пов'язана з «маятником» (коли амплітуда руху «маятника» збільшується, тоді траєкторія цього руху починає перетворюва­тися на «коло»). На відміну від «маятника», «ко­ло» описує рух у замкнутому соціальному просто­рі в одному напрямку. Цей рух має мету, а її досяг­нення є рубежем, від якого починається відлік но­вого витка руху убік тієї ж мети (такий, наприк­лад, управлінський цикл від ухвалення рішення до його здійснення);

•    «спіраль» — найскладніша форма соціального циклу. Це квазікруговий, гвинтоподібний рух еле­ментів, який призводить всю соціальну систему до нового стану. Кожен окремий виток спіралі (у тому числі його результат) може виглядати досить чітко, що створює оманне враження чіткості загального напрямку руху (яке насправді істотно ін­ше і «вимальовується» лише після великої кіль­кості витків «спіралі»);

• «хвиля» — це «спіраль», покладена в площи­ну. Вона двовимірна і, на відміну від «спіралі», тен­денції хвильових процесів чіткі і легко передбачу­вані. Розрізняють круті й пологі (довгі) хвилі (приклад крутої «хвилі» — це 5–7-літній життє­вий цикл нововведення, а «пологої» — довгохви­льовий цикл Кoндратьєва (40–60 років), що вка­зує на кардинальні зрушення в технологічній базі суспільного виробництва).

Згідно зазначеного, можна припустити, що на різних етапах життя соціальної системи переважа­ють такі ж різні типи циклів її динаміки: у період становлення системи частіше зустрічаються цик­ли маятникового типу; досягаючи певної доскона­лості, соціальна циклічність стає кругового типу; у зрілому стані системи домінують процеси розвит­ку за спіралеподібним типом; із загасанням соці­альної динаміки її циклічність набуває хвильового характеру. Тип циклічності залежить також від масштабів системи: у малих системах частіше спостерігаються маятникові цикли, у середніх — кругові й спіралеподібні, у більших — кругові й довгохвильові.

Складність аналізу ритміки соціальних систем зумовлюється ще й тим, що кожна система одно­часно живе в різних циклах — у своєму й у цик­лах сполучених систем — тих, які входять у неї як підсистеми або частини, і тих, у які входить вона сама як їхня частина або підсистема. Внаслідок дії цих багатьох факторів, закони суспільного розвитку здобувають характер тенденцій, який припускає певний ступінь абстракції, «огрубіння», а соціальне передбачення має такі ж певні обмеження. У науковій літературі виділяють різ­ні цикли суспільного розвитку (релігійно-куль­турні, політичні, економічні від 3–5 до 1500 і більше років), а також різні підходи до побудови циклічної моделі: перший підхід (екзогенний) заснований на концепції тісного зв'язку динамі­ки соціального середовища з динамікою ближ­нього Космосу й Землі як планетарного утворен­ня (наприклад, одинадцятирічні цикли сонячної активності О. Чижевського, цикли зміни пара­метрів магнітного поля Землі й ін.); другий під­хід (ендогенний) базується на концепції саморе­гуляції соціальних систем, відповідно до якої, со­ціальні організми, подібно до біологічних, праг­нуть зберегти положення внутрішньої рівноваги (наприклад, періодичне домінування реформіз­му й консерватизму в соціальному житті), що підвищує її адаптаційні можливості; третій під­хід (синергетичний) трактує соціальні системи як відкриті, які перебувають у стані, далекому від рівноваги, де можуть виникати надзвичайно стійкі періодичні процеси. Усі підходи мають право на існування, оскільки різні соціоритми можуть мати й різну природу [12].

Звідси закон: невід'ємними якостями динаміки соціальної системи є хаотична аритмія й упоряд­кована циклічність, в якій розрізняють дві пари соціальних циклів: «маятник» і «коло» — як два послідовних способи стабільного функціонуван­ня і відтворення соціального цілого, а також «спіраль» і «хвилю» — як два таких самих послі­довних способи зміни елементів соціального ці­лого і його розвитку.

Закон організації соціального життя на основі базових цінностей

Найвищі регулятори людської діяльності — це базові цінності, специфічно соціальні визначен­ня об'єктів навколишнього світу, які виявляють фундаментальне значення останніх для людини й суспільства. Для людини цінності є об'єктами її інтересів, а для її свідомості вони виконують роль орієнтирів у предметній і соціальній дій­сності, позначають різне ставлення людини до навколишніх предметів та соціальних явищ [11, c. 453]. Філософські дослідження природи цін­ностей називають аксіологією (від грец. ахіа — цінність), в якій проблема цінності набуває ха­рактеру розгадки фундаментальних питань сус­пільного буття і є своєрідним способом бачення світу. Аксіологія представлена теоріями цінності трьох видів: цінність як потойбічна сутність по­за простором і часом; цінність як явище свідо­мості, суб'єктивного ставлення людини до оці­нюваних нею об'єктів; цінність як вираження природних потреб людини або законів природи в цілому [11, c. 9–10]. Істина, очевидно, є у кож­ному з цих підходів і у їхній різноманітній су­купності.

Формування цінностей як вищих регуляторів людської діяльності забезпечується природними можливостями людини, процесами виховання й освіти, ігрової і трудової діяльності, спілкування й творчості, її соціальним оточенням й індивіду­альним життєвим досвідом, а також усвідомле­ним або неусвідомленим розумінням сенсу жит­тя й історії, спрямованістю пізнання, кінцевої ме­ти і виправдання доцільності людської діяльнос­ті. Іншими словами, у формуванні базових цін­ностей фіксується природне, соціальне і духовне, що дало підставу М. Веберу трактувати релігію як найвищу основу цінностей. Джерелами формування базових цінностей, які не піддаються емпі­ричному вивченню, є, очевидно, архетипи колективного несвідомого (К. Юнг), що має свої пара­лелі в ноосфері (В. Вернадський) або в «світі ідей» (Платон). Тому відомі світові релігії (хрис­тиянство, буддизм, іслам) — як найвища основа цінностей — є головними регуляторами суспіль­ного розвитку й людської діяльності (М. Вебер, А. Тойнбі).

Базовим цінностям відповідають три універ­сальні начала ідеальні типи, яких немає, як пра­вило, у чистому вигляді в емпіричній реальності. Ці начала-функції так само одночасно тяжіють один до одного і протистоять один одному, як і сконструйовані на їхній основі базові цінності Іс­тини, Краси й Добра. Зазначені цінності відпові­дають трьом сферам організації суспільства (ду­ховній, політичній, виробничій), трьом основним соціальним станам (духовно-пізнавальному, за­хисно-адміністративному, виробничому), трьом сферам психологічної структури (пізнавальній, вольовій, емоційно-сенсорній), трьом «сильним» типам темпераменту (І. Павлов), трьом головним кастам давніх суспільств (жерців, воїнів, ремісни­ків) тощо.

Існує, однак, і ще одна — четверта — базова цінність під назвою Справедливість, яка симво­лізує: четвертий, «обслуговуючий» клас (у дав­ньоіндійському суспільстві це була варна шудр, яка через своє неарійське походження карди­нально відрізнялася в правах і функціях від трьох вищих, арійських каст); «слабкий» тип нервової системи (на відміну від трьох «силь­них»); люмпенізовані й маргінальні елементи перших трьох станів, які, на відміну від тих, що усвідомили свої соціальні ролі — функції спів­вітчизників перебувають ніби на рівні соціаль­ного несвідомого. Справа, напевне, в тому, що три основні соціальні сфери функції (духов­на, політична, виробнича) мають, відповідно до закону єдності й боротьби протилежностей, як раціональну так і ірраціональну складові. Нап­риклад, пізнавальна сфера людини містить мис­лення та інтуїцію, вольова — свідому волю й несвідомі інстинкти, емоційна — почуття і від­чуття.

Звідси — базова цінність Істини має свої «іпос­тасі» у вигляді категорій Віри (інтуїція) і Знання (мислення); базова цінність Краси може бути ка­тегорією Долі (вираження релігійно-ідеалістично­го уявлення про надприродну силу, божественний промисел, який визначає всі події в житті людей) або як стихійно-екстатичний початок, ірраціо­нальна харизма, стихійна міць у категорії Сили; базова цінність Добра може набувати «іпостасей» категорії або духовного, або матеріального Блага; нарешті, цінність Справедливості, яка оцінює роз­поділ у соціумі насамперед матеріальних благ, близька за своїм змістом до категорії Рівності (тобто необхідності однакового становища людей у суспільстві), а також до категорії Достатку (ре­гулює споживчу діяльність членів суспільства) і Свободи, що означає можливість діяти відповідно до власних бажань, не детермінованими зовнішні­ми умовами.

У цілому можна констатувати, що схема соці­ально-історичного розвитку виглядає так:

•     на певних історичних етапах відбувається об'єктивна, незалежна від волі людей глобальна зміна базових цінностей (Істини — Краси — Добра — Справедливості), які закладені в архетипах ко­лективного несвідомого (К. Юнг) і мають свої па­ралелі в ноосфері або «світі ідей» (В. Вернадський, Платон);

•     зміна базових цінностей, яка відбувається, позначається появою відповідної релігійно-етич­ної системи (нової релігії або ідеології), що визна­чає орієнтири соціального розвитку на цьому істо­ричному етапі, а також сутнісну характеристику історичного періоду (духовний, політичний, еко­номічний, споживчий);

•     носіями нових релігійних або ідеологічних систем виступають відповідні расово-етнічні спільноти (суперетноси, етноси, субетноси), а усе­редині них — відповідні соціальні стани (духів­ництво, аристократія, буржуазія, пролетаріат, дек­ласовані елементи), які відповідають новій базо­вій цінності і релігії, які її представляють;

•     народи й соціальні верстви, які якнайкраще відповідають новій системі цінностей, стають па­нуючими на цьому історичному етапі (т. зв. істо­ричні народи), а також визначають домінування в соціумі найадекватніших їм сфер — духовної, по­літичної, економічної (тому розрізняють релігій­но-культурні народи, народи-завойовники, наро-ди-виробники, народи-паразити);

•     домінування певних сфер організації соціаль­ного життя співвідноситься з перевагою в сус­пільстві носіїв характерних рис відповідних пси­хологічних сфер (мислителів, воїнів-адміністрато-рів, виробників, торговців, люмпенів), що відобра­жається в перевазі у цьому суспільстві відповідно­го типу соціального характеру.

Звідси закон: вищими орієнтирами й регулято­рами людської діяльності є базові цінності, пері­одична й закономірна зміна яких призводить до появи нових релігій і ідеологій, історичних часів і народів, які відповідають їм, а також до доміну­вання в суспільстві відповідних сфер соціологіч­ної й психологічної структури.

(Продовження у наступному номері)


Література

1. Богданов А. Всеобщая организационная наука. — М.: Экономика, 1989.

2. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем. — М., 1994.

3. Вернадский В. И. Труды по всеобщей истории на­уки. — М.: Наука, 1988.

4. Волков Ю. Г., Поликарпов В. С. Человек: Энцикло­педический словарь. — М.: Гардарики, 1999.

5. Гегель Г. В. Феноменология духа. — СПб., 1913.

6. Лао-Цзы. Обрести себя в Дао / Сост. И. И. Семе-ненко. — М., 1999.

7. Краткая философская энциклопедия. — М.: Эн­циклопедия, 1994.

8. Кузнецова М. Дезорганизация и организация как свойства социальных систем // Проблемы теории и практики управления. — 1994. — № 6. — С. 93–98.

9. Платон. Диалоги. — Ростов н/Д.: Феникс, 1998.

10. Тойнбі Дж. А. Дослідження історії / Пер. з англ. У 2 т. — К.: Основи, 1995.

11. Философский словарь. — М.: Политиздат, 1980.

12. Цикличность в социальных системах // Социоло­гические исследования — 1992. — № 1. — С. 36–44.

13. Щёкин Г. Социальная философия истории (тео­рия социального развития). — К.: МАУП, 1996.

14. Щёкин Г. Теория социального управления. — К.: МАУП, 1996.

15. Щёкин Г. Диалог цивилизаций: новые принципы организации мира. — К.: МАУП, 2002.

16. Щёкин Г. Культурное разнообразие мира: пути и препятствия. — К.: МАУП, 2003.

17. Щепанский Я. Элементарные понятия социоло­гии. — М.: Прогресс, 1969.

18. Юнг К. Г. Психологические типы. — М.: Госиздат, 1924.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту