Історико-правові аспекти кримінальної відповідальності за порушення авторського права в Україні

Проблема ефективної охорони авторського права і суміжних прав за кримінальним законодавством України є нагальною потребою сьогодення, і в історико-правовому аспекті сягає своїм корінням глибокої давнини.

Перш за все, слід зазначити, що про творчу діяльність автора та необхідність охорони вис­ловлювались відомі філософи, письменники, поети різних кра­їн та поколінь, які черпали від­повідні приклади зі свого повсякденного життя.

Наприклад, відомий філософ Cтародавньої Греції Платон (427–347 рр. до н. е.) стверджу­вав, що створення будь-яких творів мистецтва і ремесла треба назвати творчістю, а всіх створю­вачів — творцями. Інший відомий філософ Арістотель (384– 322 рр. до н. е.) у своїй «Метафізиці» зазначав, що «будь-яке мислення спрямоване на творчість...» [1, с. 46]. Плідні ідеї дослідження творчої діяльності людини висловили також українські митці. Достатньо звернутися хоча б до спадщини Г. С. Сковороди (1722–1794) та І. Я. Франка (1856–1916). Зокрема, Сковорода стверджував, що від природи в людині закладені великі творчі можливості і завдання дер­жави полягає в тому, щоб забезпечити умови для розвитку внутрішніх здібностей, її творчої самореа-лізації. А Франко у свою чергу звертав увагу на роль суб'єктивного фактора в становленні творчого та­ланту людини: щира доброзичлива підтримка, про­фесійна настанова, запалення факела творчої насна­ги в душі і серці початківців є чинниками становлен­ня творчих особистостей.

Відомий класик давньоримської літератури Вергілій (70–19 рр. до н. е.), автор славетної «Енеїди», очевидно, з сумом констатував порушення автор­ського права, виходячи з його крилатого вислову: «Я написав вірші, а слава дісталась іншому», який на сьогоднішній день вже увійшов до скарбниці античної мудрості [11, с. 128].

Визначний російський поет О. С. Пушкін (1799– 1837) стосовно творчості стверджував: «Не продается вдохновенье, но можно рукопись продать...» [3, с. 23], а у тексті роману відомого українського письменника А. В. Головка (1897–1972) «Мати» прямо відображено порушення авторського права видатного українського поета Т. Г. Шевченка на його усім відомий «Кобзар»: «І надумав написати українського вірша. Вибрав з “Кобзаря” — теж було про кохання. Чепурненько виписав на сторінці і підпис: “П. Діденко”. Прибіг другого дня до Лесі схвильований: яке ж враження справив написаний вірш?...Леся розповіла, що батько, прочитавши, похвалив. Сказав, якщо сам Павлуша написав це, то дуже хороший вірш, просто-таки справжній поет росте з нього... Звичайно, Павлуша розумів, що на одному вірші, та й то чужому, далеко не заїхати, треба все нові та нові. А де їх узяти? Щоправда, “Кобзаря” б іще хватило надовго, та він не такий дурень, щоб не розуміти, яка це непевна річ, як легко на цьому “зрізатись”. До того ж, трохи неприємно було й від свідомості, що все це сталося через шахрайство. Ні, треба самому таки писати вірші. Став пробувати — не виходило. Тоді хоч-не-хоч знову-таки вдався до “Кобзаря”. Тільки тепер уже був обережніший, не списував цілого вірша, а два рядки з одного, потім підбирав до них з другого і так да­лі. Смислу не завжди можна було добрати, але рифма завжди була повна...» [2, с. 207].

Натомість виникнення на території України законодавства про кримінальну відповідальність за пору­шення авторського права тісно пов'язано з її перебу­ванням у складі Російської держави.

Відзначимо, що за правовим змістом законодавс­тво про кримінальну відповідальність за порушення авторського права являє собою сукупність норма­тивно-правових актів, якими у різні часи встановле­но кримінальну відповідальність за таке діяння.

Аналіз законодавчих актів Російської держави, що діяли на території України, дає змогу дійти висновку, що вперше закріплення кримінальної відповідальнос­ті за порушення авторського права на законодавчому рівні було здійснено в ХІХ ст. у Зводі законів Росій­ської імперії (1832 р.) — систематизованому збірнику законів, підготовленому протягом 1826–1830 років спеціальною комісією під кер. М. Сперанського.

У цілому Звід законів Російської імперії складався з 15 томів, що мали відношення до різних галузей права, в тому числі і до кримінального права.

Отже, перші кримінально-правові норми стосовно охорони авторського права містились у статтях 2275, 2276, 2277 частина 4 «О присвоєніи ученой или худо­жественной собственности» глави 4 «О присвоєніи и утайкЂ чужой собственности» розділу 12 «О прес-тупленіяхъ и проступкахъ против собственности частныхъ лицъ» книги 1 «Уложеніе о Наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ» 15 тома Свода законов Российской империи (далі за текстом — «Звід законів»).

Так, згідно ст. 2275 Зводу законів «Если кто, прис-воивъ себЂ чужое произведеніє словесности, наукъ, ис-кусствъ или художествъ, издастъ оное подъ своимъ именемъ, то онъ, сверхъ обязанности вознаградить сочинителя или художника за всЂ причиненные ему ущербъ и убытокъ, подвергается:

лишенію всех особенныхъ, лично и по состоянію присвоенныхъ ему, правъ и преимуществъ и ссылкЂ на житье въ одну изъ отдаленныхъ губерній, кромЂ Сибирскихъ, съ заключеніемъ на время отъ шести месяцевъ до одного года, или, буде онъ по закону не изъятъ отъ наказаній тЂлесныхъ, отдачЂ в рабо-чій домъ на время отъ одного года до двухъ лЂтъ» [18, с. 585].

Крім того, відповідно до ст. 2276 Зводу законів: «Кто, не выдавая себя за автора чужаго сочиненія, перевода или иного произведенія наукъ, искусствъ или художествъ, на зная, что оное есть литературная или художественная собственность другаго, будетъ безъ надлежащаго уполномочія, находящим­ся у него по какому либо случаю произведеніемъ сего рода располагать какъ бы принадлежащимъ ему, напечатавъ или дозволивъ напечатать книгу, статью или музыкальные ноты, или же представить дра­матическое или играть музыкальное сочиненіє въпубличномъ собраніи, или повторяя и размножая картины и другія произведенія искусствъ или художествъ, тот за сіе, сверхъ слЂдующаго за причиненные имъ чрезъ то убытки вознагражденія, приговаривается: къ заключенію въ смирительномъ домЂ на время от трехъ мЂсяцевъ до одного года, смотря по обстоятельствамъ, болЂе или менЂе уве-личивающимъ или уменьшающимъ вину его.

Семужъ наказанію подвергаются, какъ тЂ, кото­рые, безъ дозволенія автора, напечатаютъ или дозво-лятъ напечататъ новымъ изданіемъ книгу, статью или музыкальное сочиненіе или эстампъ, такъ и тотъ, который продастъ рукопись или право на изданіе книги, статьи или музыкального сочиненія или эс­тампа, нЂсколькимъ лицамъ порознь безъ ихъ согласія, если при семъ не было съ его стороны никакого подло­га или иного обмана» [18, с. 586].

Також в силу ст. 2277 Зводу законів «Тђ, которіе, перепечатывая вполнЂ книги, статьи или музыкаль­ного сочиненія или цЂлаго эстампа, помЂстятъ въ сво-ихъ книгахъ, журналахъ, гравювахъ и т. п. какія либо заимствованныя въ размЂрЂ вышеопредЂленной зако-номъ части литературныхъ или художественныхъ произведеній такихъ авторовъ или художниковъ, ко­торые еще въ живыхъ, или коихъ права на ученую или художественную собственность принадлежатъ еще исключительно ихъ наслЂдникамъ или другимъ ли-цамъ, приговариваются, впрочемъ не иначе, какъ по жалобЂ обиженныхъ, къ денежному взысканію вдвое противъ цЂны всЂхъ напечатанныхъ ими экземпляровъ книги, нотъ или эстамповъ съ такими заимствованными изъ чужихъ произведеній частями» [18, с. 586].

Таким чином, можна стверджувати, що у Зводі за­конів з достатньою повнотою було врегульовано пи­тання кримінальної відповідальності за порушення авторського права, а також встановлено суворі кри­мінальні покарання за такі порушення.

Узагальнивши наведені кримінально-правові нор­ми, порушення авторського права, що переслідува­лось у кримінальному порядку у ті далекі часи, по­лягало у привласненні чужого твору науки, літера­тури чи мистецтва, виданні твору під своїм іменем, друці та іншому розпорядженні чужим твором як своїм власним або частиною такого твору, а винна особа повинна була не лише у повному обсязі від­шкодувати потерпілому автору завдані збитки, але і підлягала засланню до найвіддаленіших губерній Російської імперії терміном від шести місяців до од­ного року чи відданню у робітничий будинок на тер­мін від одного до двох років, чи ув'язнення до т. зв. «утихомирювального» будинку на термін від трьох місяців до одного року. Також, подібно до зазначе­них вище положень Біблії, винний піддавався гро­шовому стягненню у подвійному розмірі від ціни усіх неправомірно надрукованих примірників книг, нот та інших творів.

На нашу думку, такий підхід російського законо­давця до кримінально-правової охорони авторсько­го права можна охарактеризувати як достатньо діє­вий, оскільки, по-перше, він давав реальну можли­вість отримати автору та іншим особам, яким нале­жало авторське право, від винної особи грошові компенсації за завдані порушення їх авторського права, і таким чином виконував важливу компенса­ційну функцію, якій у сучасному кримінальному праві почали приділяти все більше уваги, а по-дру­ге, забезпечував дієве покарання винного застосу­ванням будь-якого з зазначених вище криміналь­них покарань, а отже, виконував в усі часи притаманну кримінальному праву функцію кари. Оче­видно, поєднання таких заходів майнового та ка­рального характеру в цілому буде здатне виконува­ти важливу функцію попередження злочинних по­рушень авторського права і суміжних прав в Украї­ні в наш час.

Зазначимо, що в Україні чинність Зводу законів Російської імперії в частині кримінального права бу­ло поширено в 1840 р. на Лівобережну, а з 1842 р. — на Правобережну Україну [7, с. 163]. При цьому Звід втратив чинність лише після встановлення на тери­торії України радянської влади [29, с. 570], а отже, ді­яв близько вісімдесяти років підряд.

Другий не менш важливий нормативно-правовий акт, що встановлював кримінальну відповідальність за порушення авторського права, був прийнятий вже у наступному ХХ столітті. Ним стало «Уголовное уложение», підписане російським імператором Ми­колою ІІ 22 березня 1903 р. (далі за текстом — «Кримінальний кодекс»).

Норми, присвячені кримінально-правовій охороні авторського права були зосереджені у двох окремих статтях Кримінального кодексу. Це були статті 620 та 622, які містились у 35 главі Кримінального кодексу «О преступныхъ дЂяніяхъ противъ правъ ав-торскихъ и привилегій на изобрЂтенія».

Так, відповідно до статті 620 Кримінального кодек­су «Виновный въ самовольномъ пользованіи, вполнЂ или частью, чужимъ правомъ литературной, музы­кальной или художественной собственности наказывается:

арестомъ или денежною пенею не свыше пятисот рублей.

Если такое пользованіе симъ правомъ учинено само-вольнымъ изданіемъ или размноженіемъ, съ цЂлью сбыта, произведенія литературного, музыкального или художественного, то виновный наказывается:

заключением в тюрьмЂ.

Если же виновный самовольно издалъ чужое лите­ратурное, музыкальное или художественное произве-деніе подъ своимъ именемъ, то онъ наказывается:

заключеніем в тюрьмЂ на срок не ниже трехъ мЂся-цевъ» [24, с. 925].

Крім того, в силу ст. 622 Кримінального кодексу « Торговецъ, виновный въ храненіи для продажи или ввозЂ изъ-за границы для продажи или въ продажЂ предмета, завЂдомо изготовленнаго в въ нарушеніє права литературной, музыкальной или художествен­ной собственности наказывается:

арестомъ или денежною пенею не свыше пятисотъ рублей» [24, с. 925].

Отже, порівняно зі статтями 2275, 2276, 2277 Зво­ду законів Російської імперії (1832 р.), у статтях 620 та 622 Кримінального кодексу (1903 р.) дещо зміни­лись форми порушення авторського права, які, як виходить з наведенного, полягали вже не тільки у са­мовільному виданні з метою збуту чужого літератур­ного, музичного чи художнього твору, але і, на чому особливо наголошувалось у ст. 620 Кримінального кодексу, взагалі у будь-якому самовільному користу­ванні чужим правом літературної, музичної чи ху­дожньої власності та, як зазначалося у ст. 622 Кримі­нального кодексу, в зберіганні для продажу або вве­зенні з-за кордону для продажу предметів, заздале­гідь виготовлених як порушення права літературної, музичної чи художньої власності.

Крім того, як видно з зазначених статей Кримі­нального кодексу, було встановлено більш тяжкі по­карання за порушення авторського права, які поля­гали у арешті винного, його ув'язненні у тюрмі на строк, не менший ніж три місяці, або у стягненні з винного грошової пені у розмірі до п'ятисот рублів.

Про пильну увагу російського законодавця до кри­мінально-правової охорони авторського права свід­чить той факт, що зазначені вище статті Криміналь­ного кодексу були введені в дію, не чекаючи набуття чинності цього кодексу у повному обсязі [5, с. 5]. Заз­начимо, що в дію Кримінальний кодекс 1903 р. всту­пав частинами протягом 1904–1906 рр. [30, с. 402].

Не менш важливою особливістю кримінальної від­повідальності за порушення авторського права від­повідно до Кримінального кодексу було те, що спра­ви про порушення чужого авторського права (статті 620, 622 Кримінального кодексу) починалися не інакше, як за скаргою потерпілого. Навіть вирок про покарання відмінявся, якщо особа, яка принесла скаргу стосовно дій порушника авторського права, примириться з винним до виконання винесеного су­дом вироку [5, с. 5].

Кримінальний кодекс був джерелом кримінально­го права, що, поряд зі Зводом законів Російської ім­перії, діяв на території царської Росії, у тому числі в Україні, до встановлення в них радянської влади [30, с. 402], а отже, був чинним упродовж майже двадця­ти років підряд.

Як відомо, з встановленням радянської влади на території України почалося формування відповідного радянського законодавства. 23 серпня 1922 р. прийнято перший Кримінальний кодекс УСРР (на­далі за текстом — «КК УСРР (1922 р.)»), який, по суті, копіював відповідний загальносоюзний Кримі­нальний кодекс РСФСР (1922 р.). Постановою Все­українського Центрального Виконавчого Комітету (надалі за текстом — «ВЦВК») від 23 серпня 1922 р. Кодекс було введено в дію на території всієї Україн­ської Соціалістичної Радянської Республіки.

Кодекс також охороняв авторське право, однак, на відміну від попередніх йому Зводу законів Росій­ської імперії та Кримінального кодексу, під абсолют­но іншим кутом зору, виходячи, звичайно, з пріори­тету інтересів радянської держави.

Так, кримінальна відповідальність за порушення авторського права встановлювалась у ст. 101 Кодек­су, яка містилась у пункті 2 «Про злочини проти по­рядку управління» глави 1 «Державні злочини» Особ­ливої частини КК УСРР (1922 р.).

Згідно з цією статтею КК УСРР (1922 р.), «само­вільне видання, розмноження з метою збуту літературних, музичних і, взагалі, художніх творів, визна­них надбанням республіки», каралося «примусовими роботами терміном до одного року з конфіскацією майна або без неї» [26, с. 18]. Варто відзначити, що у такому контексті кримінальна відповідальність за порушення авторського права розглядається як від­повідальність за один із державних злочинів, а отже, перш за все, охоронялись державні інтереси. Нато­мість кримінально-правова охорона прав та закон­них інтересів автора здійснювалась лише опосеред­ковано, що відповідало політико-правовій ідеології тогочасної радянської держави. Крім того, виходячи зі змісту ст. 101 КК УСРР (1922 р.), самовільне ви­дання, розмноження з метою збуту літературних, му­зичних та художніх творів, які не були визнані над­банням республіки, взагалі не тягло за собою кримі­нальної відповідальності, а отже, унеможливлювало охорону авторського права.

Наступний Кримінальний кодекс УСРР від 8 червня 1927 р. (надалі за текстом — «КК УСРР (1927 р.)»), введений в дію відповідною постановою ВЦВК на всій території УСРР з 1 липня 1927 р., знову-таки був лише «другим примірником» прийнятого 26 жовтня 1926 р. Кримінального кодексу РСФСР. Проте КК УСРР (1927 р.) дещо відмінніше підійшов до встановлення кримінальної відповідальності за порушення автор­ських прав.

За ст. 190 зазначеного Кодексу, яка містилась вже не у розділі «Державні злочини», а у розділі 7 «Про-тимайнові злочини» КК УСРР (1927 р.), «самовільне використання літературних, музичних і інших мис­тецьких або наукових творів, ламаючи закон про ав­торське право» каралося «примусовою працею тер­міном до трьох місяців або штрафом до однієї тисячі карбованців» [12, с. 127]. Однак і така кримінально-правова охорона авторського права, як за своїм зміс­том, так і за тяжкістю встановлених покарань, не могла зрівнятись із відповідними нормами Зводу за­конів та Кримінального уложення.

У зазначеному вигляді нормативно-правове регу­лювання кримінальної відповідальності за порушен­ня авторського права проіснувало в УРСР до 1961 року. 28 грудня 1960 р. Постановою IV сесії Верхов­ної Ради УРСР п'ятого скликання було затверджено новий Кримінальний кодекс УРСР, який набув чин­ності 1 квітня 1961 р. [13, с. 147] (надалі за тек­стом — «КК УРСР (1961 р.)»).

Кримінальна відповідальність за порушення авторських прав містилась у ст. 136 «Порушення ав­торських прав», що входила до глави 4 «Злочини про­ти політичних та трудових прав громадян» Особли­вої частини КК УРСР (1961 р.). При цьому відразу ж впадають в око вади правил законодавчої техніки КК УРСР (1961 р.). Звичайно, авторське право не є ані виборчим, ані трудовим правом громадян. Отже, від­повідь на питання про те, чому ця стаття була помі­щена радянським законодавцем до розділу злочинів проти політичних та трудових прав громадян, зали­шається загадкою.

Зазначимо, що відповідно до ст. 136 КК УРСР (1961 р.) «видання під своїм іменем або інше привлас­нення авторства на чужий твір науки, літератури та мистецтва, незаконне відтворення або розповсюдження такого твору» каралося всього-на-всього «виправними роботами терміном до одного року або штрафом у розмірі до п'ятисот карбованців» [25, с. 375].

Отже, порівнюючи кримінально-правові норми стосовно охорони авторського права, які містились у Зводі законів та Кримінальному кодексі з відповід­ними нормами радянських кримінальних кодексів, неозброєним оком можна помітити, що перші знач­ною мірою та дієвіше охороняли авторське право від порушення, а другі у цьому контексті, на жаль, були беззаперечним кроком назад.

Безумовно, кримінально-правові норми царської Росії були досконалішими з точки зору криміналь­но-правової охорони авторського права і, головне, вони турбувалися про потерпілого автора, якому на рівні кримінального законодавства (незважаючи на існування цивільних санкцій за порушення авторського права) [14, с. 12] гарантувалось відшкодуван­ня винним завданої шкоди у повному обсязі. Цього, однак, не можна сказати про норми, присвячені охо­роні авторського права у всіх трьох радянських ко­дексах.

Дійсно, кримінальні кодекси УРСР, ставлячи на перше місце охорону інтересів держави, її власності, мінімально охороняли авторське право громадян, при цьому, незважаючи на подальший розвиток нау­ки, техніки, мистецтва та суспільства у всіх їх проявах, абсолютно не згадували про необхідність кримі­нально-правової охорони прав виконавців, виробни­ків фонограм, програм мовлення (суміжні права). І це при тому, що з цією метою на рівні міжнародного співтовариства ще у 1961 р. було прийнято Римську конвенцію про охорону інтересів виконавців, вироб­ників фонограм та організацій мовлення, у 1971 — Женевську конвенцію про охорону інтересів вироб­ників фонограм від їх незаконного відтворення то­що. Зазначеними міжнародними актами проголошувалась необхідність створення національного режи­му охорони не тільки прав авторів, а й інтересів ви­конавців, виробників фонограм.

На сьогодні ситуація стосовно кримінально-право­вої охорони авторського права і суміжних прав змінилась. В Україні створено сучасну нормативно-пра­вову базу у сфері інтелектуальної власності в цілому, а авторського права і суміжних прав зокрема. Норми цього права відобразилися у Цивільному, Господарському, Митному, Кримінальному, Цивільному процесуальному та Кримінально-процесуальному ко­дексах України, у кодексі України про адміністративні правопорушення та у десяти спеціальних законах України у сфері інтелектуальної власності та, зокре­ма, Законі України «Про охорону авторського права і суміжних прав» від 23 грудня 1996 р. № 3792-XII зі змінами та доповненнями. На виконання законодавчих актів у цій сфері розроблено та діє близько ста підзаконних актів. Україна є членом 18 міжнародних угод у сфері інтелектуальної власності, які також є частиною нашого законодавства тощо [4, с. 8].

Однією з необхідних умов для виконання набагато складнішого завдання — прояву чинного законо­давства України у сфері охорони авторського права і суміжних прав в дії, є ефективна кримінально-право­ва охорона авторського права і суміжних прав від по­рушення.

Із цією метою нині ст. 176 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. (надалі за текстом — «КК України») встановлено кримінальну відпові­дальність за порушення авторського права і суміж­них прав. Відповідно до цієї статті в редакції Зако­ну України № 850-IV (850–15) від 22 травня 2003 р. «незаконне відтворення, розповсюдження творів на­уки, літератури і мистецтва, комп'ютерних прог­рам і баз даних, а також незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, диске­тах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі, — караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або вип­равними роботами терміном до двох років, або позбавленням волі на той самий термін, з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фоног­рам, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для їх виготовлення».

Крім того, у ч. 2 ст. 176 КК України встановлено кваліфікований склад злочину з більш тяжкими покараннями за його вчинення, а саме: «ті самі дії, як­що вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, — караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян або виправними роботами тер­міном до двох років, або позбавленням волі терміном від двох до п'яти років, з конфіскацією всіх примірни­ків творів, матеріальних носіїв комп'ютерних прог­рам, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, прог­рам мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціаль­но використовувались для їх виготовлення».

Також у ч. 3 ст. 176 КК України додатково вста­новлено привілейований склад порушення автор­ського права і суміжних прав, зокрема: «дії, передба­чені частинами першою або другою цієї статті, вчи­нені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи, — караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковува­них мінімумів доходів громадян або ув'язненням, терміном до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади, або займатися певною діяльністю тер­міном до трьох років».

Отже, поза будь-яких сумнівів, ст. 176 КК України «Порушення авторського права і суміжних прав» є більш прогресивною кримінально-правовою нормою порівняно з відповідними статтями попередніх КК УСРР 1922, 1926 та 1960 років. В ній дійсно було враховано багато з існуючих раніше недоліків та про­галин. Відповідно, більш захищеними кримінальним законом стали суб'єкти авторського права і суміж­них прав.

Водночас ст. 176 КК України також не позбавлена своїх вад [8, с. 22; 9, с. 17], проте її кримінально-пра­вовий аналіз є темою для іншого дослідження.

Наразі зазначимо, що проведений вище аналіз дає змогу дійти висновку, що Україна має багатий істо-рико-правовий досвід законодавчого регулювання кримінальної відповідальності за порушення автор­ського права. А отже, для підвищення ефективності кримінально-правової охорони авторського права і суміжних прав за КК України в нашій країні скла­лись усі необхідні історичні, соціальні та правові передумови. При цьому навіть стислий історико-правовий аналіз законодавства про кримінальну відповідальність за порушення авторського права, яке на різних історичних етапах діяло на території України, вказує на необхідність подальшого запозичення до ст. 176 КК України існуючих на тих чи ін­ших історичних етапах позитивних положень кри­мінально-правової охорони авторського права, до яких, перш за все, може бути віднесено закріплений ще у кримінально-правових нормах царської Росії (статті 2275, 2276, 2276 п'ятнадцятого тому Зводу законів Російської імперії 1832 р.), обов'язок вин­ного у повному обсязі відшкодувати автору та/або особам, які мають авторське право, а також суб'єк­там суміжних прав, шкоду, завдану порушенням ав­торського права і суміжних прав, включаючи завда­ну цим моральну шкоду. Адже, відповідно до ст. 3 Конституції України, людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість ді­яльності держави [10, с. 8]. Також доцільно було б запозичити, наприклад, криміналізацію дій, пов'язаних із зберіганням незаконно виготовлених творів або їх ввезенням з-за кордону на територію України, якщо це мало на меті подальший продаж цих творів в Україні, що, знову таки, було здійснено ще у ст. 2276 п'ятнадцятого тому Зводу законів Ро­сійської імперії.