РУБРИКИ |
|
№ 3/2005 | |
архів номерів
|
Злочин і покарання. Мас-медіа та соціальна відповідальністьІгор СЛІСАРЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент, віце-президент Міжрегіональної Академії управління персоналом Мас-медіа та соціальна відповідальність (на прикладі президентських перегонів 2004 р.)Події Помаранчевої революції в Україні в листопаді–грудні 2004 р., спричиненої фальсифікацією з боку антинародної і антиукраїнської влади, уособлюваною Леонідом Кучмою, результатів президентських виборів, засвідчили існування української громадянської нації. Революція поклала край псевдонауковим дискусіям (радше стенанням) про відсутність в Україні якоїсь аморфної за тлумаченням «політичної нації» (цей термін запозичено у Ф. Майнеке із його праці «Світова буржуазія і національна держава» 1907 р.), а то й навіть про буцімто «неповноцінність» сучасної української нації. Активне мусування «необхідності формування політичної нації» підкріплювалося ще й безапеляційними заявами на кшталт «етнічна концепція нації не може стати консолідуючим чинником» [1, c. 39]. Надуманість цієї тези засвідчують дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року, за якими етнічні українці становлять 77,8% населення України. Тоді як О. Майборо-да із Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України заявляє: «За етнічним складом населення Україна відноситься до числа поліетнічних країн» [1, c. 5]. І це за очевидної кількісної переваги, радше домінування титульного етносу, що дає всі підстави визначати Україну, згідно з європейською традицією, нацією-державою. Помаранчева революція була українською національною революцією за формою і змістом. Національна символіка етнічних меншин, виступи представників усіх релігійних конфесій України на Майдані Незалежності в Києві на тлі суцільного синьо-жовтого моря наочно засвідчили статус української нації як державотворчої, навколо якої гуртуються національні меншини, об'єднані спільною історичною долею та спільною візією української національної держави, складаючи в цілому громадянську націю, яка згідно з документами Ради Європи характеризується «рівністю громадян і рівною відданістю державі» [2]. Помаранчева революція повернула в суспільно-політичний дискурс такі поняття, як нація, патріотизм, національна ідея. Їх активно артикулював уже в перші тижні перебування на посаді Президента Віктор Ющенко. Цікаво, що Україна в цьому не є якимось винятком. До згаданих базових понять державотворення звертаються інші європейські країни. Прем'єр-міністр Баварії і, ймовірно, наступний канцлер ФРН Едмунд Штойбер закликає молодь повернутися до «традиційних німецьких цінностей», серед яких — готовність діяти, дисциплінованість, пунктуальність, почуття обов’язку, ввічливість. І в цьому його підтримують інші німецькі політики. Міністр внутрішніх справ східнонімецької землі Бранденбург Йорг Шенбом закликає до зміцнення «німецької панівної культури» (Leitkultur), яку складають спільна мова, цінності та закони. В умовах гострих дебатів про місце імігрантів у німецькому суспільстві, міністр Шенбом стверджує: «Кожен, хто прибув сюди, повинен прийняти німецьку панівну культуру». Із цим закликом солідаризувався і міністр внутрішніх справ Баварії Гюнтер Бекштайн [3]. До радикальних, якщо не насильницьких, заходів закликають політики інших держав. «Адвокатам» ізраїльської політики (М. Попович, Л. Скорик із їхнім «колегою» по круглих столах в ізраїльському посольстві Д. Корчинським) корисно дізнатися про пропозиції екс-міністра Авігдора Лібермана (частий візаві горезвісного В. Рабиновича), які він пропагує в США. Вони спрямовані на недопущення перетворення Ізраїлю на багатонаціональну державу — окрім плану «обміну населенням і територіями» (тобто виселення арабського населення, яке становить 20%). Ліберман наполягає на прийнятті нового закону про громадянство, який передбачатиме «юридичний акт складання присяги Державі Ізраїль кожним громадянином при отриманні посвідчення особи (у віці 16 років або в результаті репатріації) або при отриманні паспорта. Якщо людина відмовляється скласти таку присягу, її позбавляють виборчого права» [4]. Важливою складовою Помаранчевої революції був активний протест проти дезінформаційної і наклепницької політики засобів масової інформації (передусім, електронних), узурпованих олігархами. Водночас українське суспільство поставило вимогу забезпечити безперешкодне функціонування справді національних мас-медіа, насамперед, телебачення і радіо, які мають обслуговувати суспільні інтереси, серед яких — отримання оперативної і точної суспільно значущої інформації, неупереджене і збалансоване тлумачення подій, забезпечення трибуни для громадського обговорення актуальних суспільних проблем, показ якісних програм політичного, культурного, освітнього змісту, навчально-освітніх програм для дітей. До значущості засобів масової інформації у процесі державотворення на прикладах різних країн звертаються чимало дослідників. Так, британський професор Р. Коллінз наголошує саме на такій ролі (nation-building role) британської корпорації громадського мовлення Бі-Бі-Сі. Він на прикладі Канади засвідчує, що ЗМІ та книговидання формують «канадську ідентичність» (як противагу американській за домінування її телебачення і книговидання в інформаційному просторі Канади) в умовах офіційної політики багатокультур-ності. У громадсько-політичному дискурсі тема національного інформаційного простору залишається актуальною для багатьох країн світу і цілих континентів. Концепцію «культурного імперіалізму» було запропоновано іще в 1950-их роках. Її появу спричинила тривога за долю національних культур в умовах глобального наступу американської масової культури та бездумних споживацьких настроїв. Із розвитком мас-медіа ця концепція трансформувалася в «теорію медіа-імперіалізму», яка констатує глобальну нерівність у світових інформаційних потоках, — домінування західних, передусім американських мас-медіа та марґіналізацію країн, що розвиваються. Ухвалені в період 1960–1970-их років в ЮНЕСКО документи, спрямовані на усунення цієї нерівноправності, фактично зігноровано. Останнім часом окремі регіони через власні організації (що підтверджує тезу багатьох оглядачів про нинішню загальну регіоналізацію міжнародних відносин) об’єднують зусилля і створюють спільні інформаційні проекти. Так, у січні ц. р. держави Африканського союзу започаткували амбітний план інформаційного прориву у світ через розвиток власних новітніх інформаційних технологій (супутниковий зв’язок, інтернет). Показова історія січня 2004 р. із арабським телеканалом «Аль-Джазіра», що за останні роки практично зруйнував монополію американських ЗМІ на оперативну (завдяки прямим включенням з місця події) інформацію. Заснований правителем Катару (тобто формально квазідержавний) медіум, у своїй редакційній політиці керується принципами британської корпорації Бі-Бі-Сі, а чимало співробітників «Аль-Джазіри» до того працювали на Бі-Бі-Сі. Окрім оперативної інформації, канал подає різні точки зору та оцінки подій. Незалежне висвітлення складних політичних процесів забезпечило телеканалу 80-мільйонну аудиторію в усьому світі та її довіру, водночас викликавши гнів урядів деяких арабських держав, які закрили представництва телеканалу в своїх країнах. Але, як не парадоксально, найзатятішим критиком і навіть гонителем «Аль-Джазіри» став уряд США, який на офіційному рівні завжди вимагає від інших держав поважати свободу слова і преси. Телеканал звинуватили у найтяжчих злочинах — «підтримці міжнародного тероризму», «пропаганді терориста Осами Бен Ладена» тощо. Хула і дифамація проти арабського телеканалу досягли апогею під час війни в Іраку, коли телеканал показував убитих і скалічених цивільних — жертв американсько-британської інтервенції. Чільні посадовці США (передусім, повідомляли про Кондолізу Райс) телефонували еміру Катару, вимагаючи скасувати показ тої чи іншої небажаної програми, змінити редакційну політику тощо. На першому етапі Сполучені Штати намагалися протиставити «Аль-Джазірі» власний пропагандистський продукт. Терміново було запущено супутнико-вий телеканал «Хурра» та радіостанцію «Сава» арабською мовою і для арабської аудиторії. Але швидко ці проекти зазнали фіаско — аудиторія від початку ідентифікувала їх як американську пропаганду. У січні ц. р. повідомили, що «Аль-Джазіра» буде приватизована. У численних коментарях у світовій пресі це було одностайно розцінене як тиск США на уряд Катару з метою змінити редакційну політику. Ця історія є яскравою ілюстрацією на користь теорії «медіа-імперіалізму» та відповідає на запитання, за влучним висловом ізраїльського журналіста І. Шаміра, хто саме контролює глобальний дискурс. Щодо ситуації в українському інформаційному просторі, то його жалюгідний стан чи не найрозпачливіше описав видатний кінорежисер Юлій Іллєнко у цілій серії публіцистичних статей і виступів. Напередодні парламентських слухань про ситуацію у національному кіноматографі Ю. Іллєнко оприлюднив тези свого виступу, у яких, зокрема, чітко окреслив завдання: «Я бачу сенс цих говорінь в тому, щоб змалювати чітку і зрозумілу археологічну картину, як насправді, підкреслюю, насправді відбувалося знищення національного кінематографу і, виходячи з цього, що можна і що треба зробити в цій конкретній ситуації перманентного дерібану революції, щоб національний кінематограф запрацював на революцію /…/ Блискучий Текст інавгураційної промови Президента на Майдані насправді було написано національним кінематографом України вже давно, текст писався його кров'ю, його ідеями, писався ціною життя кращих його талантів. Тому мета моя, мета чорної скриньки національного кінематографа, повністю співпадає зі словами Президента, які він поставив, як мету перед всіма нами. Щоб національний кінематограф запрацював на свою Батьківщину на повну потужність. Чи можна таке собі уявити? Можна. Можна і треба зробити. Існує чітка і професійно аргументована програма, яка охоплює широкий спектр проблем, виведення національного кінематографу в стан, коли національний (підкреслюю — національний) кінематограф почне приносити прибутки на порядок вищі ніж, скажімо, “Криворіжсталь”. І головне, почне створювати і створить недеформований окупантами інформаційний простір України, як головне національне надбання української культури, як її стратегічний ресурс. Від Президента ми вимагаємо лише одного, щоб на тій програмі він поставив свій підпис і додав лише одне слово: — Фас!, — звиняйте, — Так!» [5]. Чи не перший в Україні Ю. Іллєнко на конкретних фактах розповів про те, як реалізовували програму руйнації національного кінематографу (до речі, в Росії про це кілька років тому розповів відомий режисер-документаліст Ю. Габрилович — як цій країні під ліберальними гаслами нав'язали на" початку 1990-их так званий «пакет для Африки» — третьосортну, але дешеву кінопродукцію, якою «забили» екрани кінотеатрів): «Зустрічаюсь в Каннах з Джеком Валенті, Хрещеним Батьком Голлівудсь-ких Семи Сестер Американського кіна, який кри-шує всесвітню дистрибюцію Голівуду Джек Валенті досить цинічно розтовкмачує мені, як американці роблять зачистку і санацію території від' національного продукту і потім захоплюють нічийні ринки. Єдине, в чому зацікавлені американські ділки — це в тому, щоб коли ринок буде заповнений вщент дешевою відеоапаратурою і відеокасетами, які вони скидають на новий ринок за безцінь, коли ринок остаточно сяде на голку їхньої отрути, і почне вимагати все нових і нових порцій порно, насильства, культу сили й бездуховності, і, як обов'язковий додаток до цього — американської ідеї, американці змогли б виставити рахунки за не ліцензоване використання їхньої продукції. Для цього Джеку Валенті потрібно, щоб на окупованій території вже працював Закон “Про авторські і суміжні права” адекватний Бернській конвенції. Тоді, на підставі того закону, вони накладають санкції і легально перебирають ринок собі. Але Закон “Про авторські права” конче потрібен і національному виробнику, щоб захищати свої пра-. ва. Джек Валенті скидає нам у Фонд українського-кіна через Фонд Пропера (правильно — Карл Поп-пер, автор книги “Відкрите суспільство та його вороги”, якою постійно прикривається Дж.Сорос. — Авт.) в Женеві, тобто через пана Гаврилишина, радника Президента Кравчука, і члена Римського Клубу — два десятки аналогічних “Законів” з Індонезії, Гренландії, ПАР, Великої Британії, Франції... тощо. Як взірці. За два тижні юристами Фонду Українського кіно при Кабміні під проводом Г. П. Чміль розроблено проект “Закону про авторські та суміжні права”. Закон було доопрацьовано в Державній думі, якою тоді керував Жулинський, і подано до Верховної Ради. В 1992 р. закон було прийнято. Паралельно зі зустріччю з Джеком Валенті, я провів зустріч в Парижі з заступником Міністра культури Франції і отримав від нього пакет документів, які можна назвати “Анті Валенті” — той пакет, який забезпечив Франції після Другої світової війни збереження і розквіт національного кінематографу країни, яке опинилося один на один з експансією американського кіна. Пакет, який може повністю нейтралізувати американську експансію на український ринок і зліквідувати п'яту колону. На основі того пакету в Фонді було розроблено український пакет порятунку національного кінематографу. Голову уряду Вітольда Фокіна знімають, коли готовий пакет покладено на стіл віце-прем'єра з гуманітарних питань Жулинського. Кабмін очолює Леонід Кучма. Наказом номер один Кучма ліквідує Фонд Українського кіна. Той пакет документів розпорошено, частково прийнято по фрагментах, здебільшого сфальсифіковано» [5]. Національний кінематограф, зрозуміло, є складовою національного інформаційного простору. Інша його вагома частина — електронні ЗМІ, тобто теле- і радіомовлення. Про узурпацію національних телеканалів кількома особами вже написано чимало. Після Помаранчевої революції з’явилася реальна можливість повернути ці загарбані активи українському суспільству. На жаль, ми маємо ще тільки благі і загальні наміри нового уряду, перелічені в оприлюдненій програмі дій у розділі «Віра» в підрозіділі «Інформаційна політика». Так, уряд України зобов'язується створити суспільне мовлення як невід'ємну складову існування громадянського суспільства. Кабінет міністрів має намір не допустити концентрації і монополізації національних суб'єктів інформаційного простору; реалізувати програму роздержавлення засобів масової інформації і створення відповідної законодавчої бази з урахуванням дотримання прав і соціальних гарантій працівників інформсфери. Уряд планує також створити законодавчу базу у частині встановлення відповідальності .за спроби здійснення протизаконного контролю, встановлення цензури в ЗМІ; сприяти впровадженню в діяльність ЗМІ принципів системи саморегулювання та прозорої редакційної політики; забезпечувати ефективний захист інтелектуальної власності і авторських прав. Уряд України має намір реалізовувати якісно нову державну гуманітарну політику. Він вважає за необхідне сприяти становленню інформаційного суспільства з використанням нових технологій. Як підкреслюється в програмі, це дасть змогу створити нові можливості для реалізації громадянських прав, самореалізації, здобуття нових знань [6]. Немає потреби перераховувати факти зловживань корумпованих владців укупі з олігархами в інформаційній сфері, репресій проти опозиційних ЗМІ та незалежних журналістів. Кориснішим буде фахово оцінити роботу конкретних ЗМІ і осіб, а й домогтися притягнення їх до передбаченої законом відповідальності. Вже у грудні 2004 р. Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України дав вичерпну характеристику діяльності телеканалів загальнонаціонального масштабу: «У процесі голосування виконавча влада вдалася до безпрецедентних засобів терору і тиску на виборців, відвертої і масової фальсифікації. Особливо непокоїла комітет позиція центральних телеканалів УТ-1, “Інтер", “1+1”. Під час виборчого процесу вони працювали в умовах політичної цензури за так званими темниками, подаючи викривлену і необ’єктивну інформацію щодо учасників президентських перегонів та, порушуючи Конституцію та закони України, розміщували політичну рекламу, що містила ознаки розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі, заклики до громадянської війни та пропаганду фашизму. Забігаючи наперед, скажу, що ті гіркі зерна розбрату, що так щедро сіялися в душі наших громадян, нині підхоплені державними чиновниками, які вдалися до дій, спрямованих на підрив державного суверенітету та територіальної цілісності України». В ухвалі Комітету, за результатами засідання круглого столу «Права людини в Україні: сучасний стан та перспективи» 15-го грудня 2004 р., рекомендовано Верховній Раді «здійснити підготовку Інформаційного кодексу України з метою комплексного нормативно-правового забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина у сфері інформації» [7]. Як свідчить парламентський комітет, виконавча влада не тільки ігнорувала кричущі правопорушення, а й всіляко потурала їм. Досить згадати, що голова Держкомітету у справах національностей та міграції Г. Москаль та його заступник В. Воронін не «не помічали», що відбувається на телеекранах, бо знали, що то санкціоновано з Банкової, мало того, особисто докладали рук до переслідування газети «Сільські вісті» та інших опозиційних видань. Провівши експертний юридичний аналіз передвиборних роликів, які демонструвалися перед першим і другим турами голосування на кількох загальнонаціональних телеканалах, адвокатська компанія «Кисіль і партнери» дійшла висновку, що вони цілком заслуговують уваги органів прокуратури. Відповідно до ст. 2 Закону про телебачення та радіомовлення, телерадіоорганізації не мають права у своїх програмах вести пропаганду розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, поширювати інформацію, яка підриває суспільну мораль чи підбурює до правопорушень, а також принижує честь і гідність людини. На думку правознавців, зміст деяких роликів дозволяє зробити висновок про те, що вони містять інформацію, яка розпалює міжнаціональну ворожнечу. Зокрема це стосується роликів політичної реклами, радше «чорної пропаганди» проти В. Ющенка, таких відео сюжетів, як про поділ України на 1-ий, 2-ий та 3-ій сорти, а також «недоукраїнців», які розмовляють російською мовою. І хоча існує норма закону, відповідно до якої телерадіоорганізації та їх керівники не несуть відповідальності за зміст виступів посадових осіб, представників політичних організацій, кандидатів на посаду президента чи в депутати під час передвиборної агітації, закон точно вказує: окрім випадків, коли у виступах зазначених осіб, які транслюються в записі, міститься інформація, поширення якої забороняється законодавством. А до неї належать «заклики до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки… пропаганда війни, насильства та міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі». Певної пікантності до сухого юридичного висновку додає висловлювання депутата Олександра Волкова, ще недавно відданого кучміста, який, відчуваючи неминучий крах режиму, без жодного докору власного сумління «перефарбувався у помаранчевий колір»: «Бандитизм и беспредел — по-другому назвать то, что происходило на этих каналах, особенно перед вторым туром выборов, я назвать не могу/.../ их прошлого ведь никто не забудет» [8]. Резонно спитати, хто саме має відповісти за цей, за Волковим, «бандитизм»? «Альхен» Роднянський:«Нам до болю соромно за те, що робили під час передвиборчої кампанії», — заявив співвласник телеканалу «1+1» Олександр Роднянський в інтерв'ю «Дзеркалу тижня» у лютому ц. р. Цим він нагадав персонаж роману Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» — Альхена, «блакитного злодюжку», який крав і при цьому червонів, бо йому було дуже соромно. Він соромився, але крав і далі. Зрозуміло, не слід мати ілюзій щодо зізнань Роднянського. За кілька днів до цього у російській пресі його представляли мало не як творця Помаранчевої революції, і сам він, не червоніючи заявляв, що «аудиторія каналу “1+1” — це ті, хто стояв на Майдані». Якби «блакитному злодюжці» дійсно було соромно, то він неодмінно розповів би про співвласників «1+1» — дядька — гр. Німеччини Бориса Фуксмана, якого правоохоронні органи вважають причетним до міжнародної організованої злочинності, та американського магната Рональда Лауде-ра. Ще у 2001 р. американська газета «Нью-Йорк Таймс» писала про розслідування ФБР за підозрою Р. Лаудера в отриманні ліцензії для мовлення для «1+1» через хабарі. У матеріалі фігурували імена О. Волкова, Б. Фуксмана та його тодішнього подільного скандального В. Рабиновича [9]. В. ПІНЧУК: «ПАПА, ПАПА! ЕТО КАТАСТРОФА!»Як повідомляли мас-медіа, після побаченого на Майдані на початку грудня 2004 р. олігарх і власник кількох телеканалів загальнонаціонального масштабу Віктор Пінчук нібито подзвонив. Л. Кучмі із воланням: «Папа, папа! Ето катастрофа!» Це повідомлення підтверджує активна РR-кам-панія В. Пінчука у британській та американській пресі. У серії інтерв’ю він то закликає В. Ющенка та В. Януковича зняти кандидатури, щоб влаштувати нові вибори, то пропонує варіант «Янукович — президент, Ющенко — прем'єр». При цьому всіляко набиває ціну собі: «Я західна людина, яка хоче жити в глобальному світі». Цікаво, що вже через місяць — одразу після заяв керівництва України про неодмінний перегляд незаконної оборудки із «Кри-воріжсталлю» — В. Пінчук заявляє, що вони з Ах-метовим — «патріоти України»! Не випадковою є поїздка В. Пінчука у січні ц. р. до Давосу — на відому міжнародну «тусовку» політиків і олігархів. Там він влаштовує сніданок, на який — зрозуміло, зовсім не випадково — з’являється Р. Лаудер. Можна спрогнозувати, що наміри нового уряду покінчити із монополізацією та олігархізацією вітчизняного інформаційного простору спричинять не менший опір і шалену пропагандистську атаку з боку олігархів, як це було в Росії у справі «ЮКОСа» Ходорковського. Слід переглянути і анулювати ліцензії тих мас-медіа, які були отримані незаконно, або тих ЗМІ, які припустилися протизаконних дій, в іншому випадку справа не. зрушить із місця. Тільки після належного покарання винних і ліквідації монополії у ЗМІ, можна буде вирішити проблему роздержавлення ЗМІ та створення громадського мовлення. Література 1. Збірник «Сприяння поширенню толерантності в поліетнічному суспільстві», виданий організацією під назвою «Фонд «Європа ХХІ», що перебуває на фінансовому утриманні міністерства закордонних справ Британії та інших зарубіжних благодійників. 2. New concepts to evaluate the state of democratic development/Doc. 10279 17 September 2004 Report of the Cpouncil of Europe Parliamentary Assembly Political Affairs Committee, Rapporteur: Mr Adrian Severin, Romania, Socialist Group.3. Цит. за: http://www.dw-world.de/-l dw/article/0,1564,1402802,00.html 4. Цит. за: http://www.jn.com.ua/Interview/liber-l man_302.html 5. Цит. за: http://www.pravda.com.ua/archive/2005/feb- ruary/22/5.shtml 6. Цит. за: http://www3.pravda.com.ua/archive/?5023-programma-new 7. http://scnm.gov.ua/ua/a?news_arch/2003/news_-actual_013 8. http://www.telekritika.kievua/interview/?id=20491 9. www.nytimes.com/2001/06/12/nyregion/12LAUD.-html?ex=993376158&ei=1&en=5e3ed02513035db6 |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |