головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 3/2005 
Персонал № 3/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Злочин і покарання. Мас-медіа та соціальна відповідальність

Ігор СЛІСАРЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент, віце-президент Міжрегіональної Академії управління персоналом

Мас-медіа та соціальна відповідальність (на прикладі президентських перегонів 2004 р.)

Події Помаранчевої рево­люції в Україні в листопаді–грудні 2004 р., спричине­ної фальсифікацією з боку антинародної і антиукраїнської влади, уособлюваною Леонідом Кучмою, результатів президе­нтських виборів, засвідчили існування української грома­дянської нації. Революція пок­лала край псевдонауковим дис­кусіям (радше стенанням) про відсутність в Україні якоїсь аморфної за тлумаченням «політичної нації» (цей термін запозичено у Ф. Майнеке із йо­го праці «Світова буржуазія і національна держава» 1907 р.), а то й навіть про буцімто «неповноцінність» сучасної української нації. Активне мусування «не­обхідності формування політичної нації» підкріплювалося ще й безапеляційними заявами на кшталт «етнічна концепція нації не може стати кон­солідуючим чинником» [1, c. 39]. Надуманість цієї тези засвідчують дані Всеукраїнського перепису на­селення 2001 року, за якими етнічні українці станов­лять 77,8% населення України. Тоді як О. Майборо-да із Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України заявляє: «За етнічним складом населення Україна відноситься до числа поліетнічних країн» [1, c. 5]. І це за очевидної кількісної переваги, радше домінування титульного етносу, що дає всі підстави визначати Україну, згідно з європейською традицією, нацією-державою.

Помаранчева революція була українською національною революцією за формою і змістом. Національна символіка етнічних меншин, виступи представників усіх релігійних конфесій України на Майдані Незалежності в Києві на тлі суцільного синьо-жовтого моря наочно засвідчили статус ук­раїнської нації як державотворчої, навколо якої гуртуються національні меншини, об'єднані спіль­ною історичною долею та спільною візією українсь­кої національної держави, складаючи в цілому гро­мадянську націю, яка згідно з документами Ради Європи характеризується «рівністю громадян і рівною відданістю державі» [2]. 

Помаранчева революція повернула в суспільно-політичний дискурс такі поняття, як нація, пат­ріотизм, національна ідея. Їх активно артикулював уже в перші тижні перебування на посаді Прези­дента Віктор Ющенко.

Цікаво, що Україна в цьому не є якимось винят­ком. До згаданих базових понять державотворення звертаються інші європейські країни.

Прем'єр-міністр Баварії і, ймовірно, наступний канцлер ФРН Едмунд Штойбер закликає молодь повернутися до «традиційних німецьких ціннос­тей», серед яких — готовність діяти, дисципліно­ваність, пунктуальність, почуття обов’язку, ввічливість.  І в цьому його підтримують інші німецькі політики. Міністр внутрішніх справ східнонімецької землі Бранденбург Йорг Шенбом закликає до зміцнення «німецької панівної культу­ри» (Leitkultur), яку складають спільна мова, цінності та закони. В умовах гострих дебатів про місце імігрантів у німецькому суспільстві, міністр Шенбом стверджує: «Кожен, хто прибув сюди, по­винен прийняти німецьку панівну культуру». Із цим закликом солідаризувався і міністр внутрішніх справ Баварії Гюнтер Бекштайн [3].

До радикальних, якщо не насильницьких, заходів закликають політики інших держав. «Адвокатам» ізраїльської політики (М. Попович, Л. Скорик із їхнім «колегою» по круглих столах в ізраїльському посольстві Д. Корчинським) корисно дізнатися про пропозиції екс-міністра Авігдора Лібермана (час­тий візаві горезвісного В. Рабиновича), які він про­пагує в США. Вони спрямовані на недопущення перетворення Ізраїлю на багатонаціональну держа­ву — окрім плану «обміну населенням і тери­торіями» (тобто виселення арабського населення, яке становить 20%). Ліберман наполягає на прий­нятті нового закону про громадянство, який перед­бачатиме «юридичний акт складання присяги Дер­жаві Ізраїль кожним громадянином при отриманні посвідчення особи (у віці 16 років або в результаті репатріації) або при отриманні паспорта. Якщо лю­дина відмовляється скласти таку присягу, її позбав­ляють виборчого права» [4].

Важливою складовою Помаранчевої революції був активний протест проти дезінформаційної і наклепницької політики засобів масової інформації (передусім, електронних), узурпованих олігархами. Водночас українське суспільство поставило вимогу забезпечити безперешкодне функціонування справді національних мас-медіа, насамперед, теле­бачення і радіо, які мають обслуговувати суспільні інтереси, серед яких — отримання оперативної і точної суспільно значущої інформації, неупереджене і збалансоване тлумачення подій, забезпечення трибуни для громадського обговорення актуальних суспільних проблем, показ якісних програм політичного, культурного, освітнього змісту, нав­чально-освітніх програм для дітей.

До значущості засобів масової інформації у про­цесі державотворення на прикладах різних країн звертаються чимало дослідників. Так, британсь­кий професор Р. Коллінз наголошує саме на такій ролі (nation-building role) британської корпорації громадського мовлення Бі-Бі-Сі. Він на прикладі Канади засвідчує, що ЗМІ та книговидання фор­мують «канадську ідентичність» (як противагу американській за домінування її телебачення і книговидання в інформаційному просторі Кана­ди) в умовах офіційної політики багатокультур-ності.

У громадсько-політичному дискурсі тема націо­нального інформаційного простору залишається актуальною для багатьох країн світу і цілих конти­нентів. Концепцію «культурного імперіалізму» бу­ло запропоновано іще в 1950-их роках. Її появу спричинила тривога за долю національних культур в умовах глобального наступу американської масо­вої культури та бездумних споживацьких настроїв. Із розвитком мас-медіа ця концепція трансформу­валася в «теорію медіа-імперіалізму», яка конста­тує глобальну нерівність у світових інформаційних потоках, — домінування західних, передусім амери­канських мас-медіа та марґіналізацію країн, що роз­виваються. Ухвалені в період 1960–1970-их років в ЮНЕСКО документи, спрямовані на усунення цієї нерівноправності, фактично зігноровано. Останнім часом окремі регіони через власні організації (що підтверджує тезу багатьох оглядачів про нинішню загальну регіоналізацію міжнародних відносин) об’єднують зусилля і створюють спільні інфор­маційні проекти. Так, у січні ц. р. держави Африканського союзу започаткували амбітний план інформаційного прориву у світ через розвиток власних новітніх інформаційних технологій (супутниковий зв’язок, інтернет).

Показова історія січня 2004 р. із арабським теле­каналом «Аль-Джазіра», що за останні роки практич­но зруйнував монополію американських ЗМІ на оперативну (завдяки прямим включенням з місця події) інформацію. Заснований правителем Катару (тобто формально квазідержавний) медіум, у своїй редакційній політиці керується принципами бри­танської корпорації Бі-Бі-Сі, а чимало співробітників «Аль-Джазіри» до того працювали на Бі-Бі-Сі. Окрім оперативної інформації, канал подає різні точки зору та оцінки подій. Незалежне висвітлення складних політичних процесів забезпе­чило телеканалу 80-мільйонну аудиторію в усьому світі та її довіру, водночас викликавши гнів урядів деяких арабських держав, які закрили представни­цтва телеканалу в своїх країнах. Але, як не парадок­сально, найзатятішим критиком і навіть гонителем «Аль-Джазіри» став уряд США, який на офіційно­му рівні завжди вимагає від інших держав поважати свободу слова і преси. Телеканал звинуватили у найтяжчих злочинах — «підтримці міжнародного тероризму», «пропаганді терориста Осами Бен Ла­дена» тощо. Хула і дифамація проти арабського те­леканалу досягли апогею під час війни в Іраку, коли телеканал показував убитих і скалічених цивільних — жертв американсько-британської інтервенції. Чільні посадовці США (передусім, повідомляли про Кондолізу Райс) телефонували еміру Катару, вимагаючи скасувати показ тої чи іншої небажаної програми, змінити редакційну політику тощо. На першому етапі Сполучені Штати намагалися протиставити «Аль-Джазірі» власний пропагандистсь­кий продукт. Терміново було запущено супутнико-вий телеканал «Хурра» та радіостанцію «Сава» арабською мовою і для арабської аудиторії. Але швидко ці проекти зазнали фіаско — аудиторія від початку ідентифікувала їх як американську пропа­ганду. У січні ц. р. повідомили, що «Аль-Джазіра» буде приватизована. У численних коментарях у світовій пресі це було одностайно розцінене як тиск США на уряд Катару з метою змінити редакційну політику.

Ця історія є яскравою ілюстрацією на користь те­орії «медіа-імперіалізму» та відповідає на запитан­ня, за влучним висловом ізраїльського журналіста І. Шаміра, хто саме контролює глобальний дис­курс.

Щодо ситуації в українському інформаційному просторі, то його жалюгідний стан чи не найрозпачливіше описав видатний кінорежисер Юлій Іллєнко у цілій серії публіцистичних статей і виступів. На­передодні парламентських слухань про ситуацію у національному кіноматографі Ю. Іллєнко опри­люднив тези свого виступу, у яких, зокрема, чітко окреслив завдання: «Я бачу сенс цих говорінь в то­му, щоб змалювати чітку і зрозумілу археологічну картину, як насправді, підкреслюю, насправді відбу­валося знищення національного кінематографу і, виходячи з цього, що можна і що треба зробити в цій конкретній ситуації перманентного дерібану рево­люції, щоб національний кінематограф запрацював на революцію /…/ Блискучий Текст інавгураційної промови Президента на Майдані насправді було на­писано національним кінематографом України вже давно, текст писався його кров'ю, його ідеями, пи­сався ціною життя кращих його талантів. Тому мета моя, мета чорної скриньки національного кінема­тографа, повністю співпадає зі словами Президента, які він поставив, як мету перед всіма нами. Щоб національний кінематограф запрацював на свою Батьківщину на повну потужність. Чи можна таке собі уявити? Можна. Можна і треба зробити. Існує чітка і професійно аргументована програма, яка охоплює широкий спектр проблем, виведення національного кінематографу в стан, коли національний (підкреслюю — національний) кіне­матограф почне приносити прибутки на порядок вищі ніж, скажімо, “Криворіжсталь”. І головне, поч­не створювати і створить недеформований окупан­тами інформаційний простір України, як головне національне надбання української культури, як її стратегічний ресурс. Від Президента ми вимагаємо лише одного, щоб на тій програмі він поставив свій підпис і додав лише одне слово: — Фас!, — звиняйте, — Так!» [5].

Чи не перший в Україні Ю. Іллєнко на конкрет­них фактах розповів про те, як реалізовували програму руйнації національного кінематографу (до речі, в Росії про це кілька років тому розповів відо­мий режисер-документаліст Ю. Габрилович — як цій країні під ліберальними гаслами нав'язали на" початку 1990-их так званий «пакет для Африки» — третьосортну, але дешеву кінопродукцію, якою «за­били» екрани кінотеатрів): «Зустрічаюсь в Каннах з Джеком Валенті, Хрещеним Батьком Голлівудсь-ких Семи Сестер Американського кіна, який кри-шує всесвітню дистрибюцію Голівуду Джек Ва­ленті досить цинічно розтовкмачує мені, як амери­канці роблять зачистку і санацію території від' національного продукту і потім захоплюють нічийні ринки. Єдине, в чому зацікавлені амери­канські ділки — це в тому, щоб коли ринок буде за­повнений вщент дешевою відеоапаратурою і відео­касетами, які вони скидають на новий ринок за безцінь, коли ринок остаточно сяде на голку їхньої отрути, і почне вимагати все нових і нових порцій порно, насильства, культу сили й бездуховності, і, як обов'язковий додаток до цього — американської ідеї, американці змогли б виставити рахунки за не ліцензоване використання їхньої продукції.

Для цього Джеку Валенті потрібно, щоб на окупо­ваній території вже працював Закон “Про авторські і суміжні права” адекватний Бернській конвенції. Тоді, на підставі того закону, вони накладають санкції і легально перебирають ринок собі. Але За­кон “Про авторські права” конче потрібен і національному виробнику, щоб захищати свої пра-. ва. Джек Валенті скидає нам у Фонд українського-кіна через Фонд Пропера (правильно — Карл Поп-пер, автор книги “Відкрите суспільство та його во­роги”, якою постійно прикривається Дж.Сорос. Авт.) в Женеві, тобто через пана Гаврилишина, рад­ника Президента Кравчука, і члена Римського Клу­бу — два десятки аналогічних “Законів” з Індонезії, Гренландії, ПАР, Великої Британії, Франції... тощо. Як взірці. За два тижні юристами Фонду Українсь­кого кіно при Кабміні під проводом Г. П. Чміль роз­роблено проект “Закону про авторські та суміжні права”. Закон було доопрацьовано в Державній думі, якою тоді керував Жулинський, і подано до Верховної Ради. В 1992 р. закон було прийнято. Па­ралельно зі зустріччю з Джеком Валенті, я провів зустріч в Парижі з заступником Міністра культури Франції і отримав від нього пакет документів, які можна назвати “Анті Валенті” — той пакет, який за­безпечив Франції після Другої світової війни збере­ження і розквіт національного кінематографу країни, яке опинилося один на один з експансією американського кіна. Пакет, який може повністю нейтралізувати американську експансію на ук­раїнський ринок і зліквідувати п'яту колону. На основі того пакету в Фонді було розроблено українсь­кий пакет порятунку національного кінематографу.

Голову уряду Вітольда Фокіна знімають, коли гото­вий пакет покладено на стіл віце-прем'єра з гу­манітарних питань Жулинського. Кабмін очолює Леонід Кучма. Наказом номер один Кучма ліквідує Фонд Українського кіна. Той пакет документів роз­порошено, частково прийнято по фрагментах, здебільшого сфальсифіковано» [5]. Національний кінематограф, зрозуміло, є складовою національно­го інформаційного простору. Інша його вагома час­тина — електронні ЗМІ, тобто теле- і радіомовлен­ня. Про узурпацію національних телеканалів кіль­кома особами вже написано чимало. Після Пома­ранчевої революції з’явилася реальна можливість повернути ці загарбані активи українському суспільству.

На жаль, ми маємо ще тільки благі і загальні наміри нового уряду, перелічені в оприлюдненій програмі дій у розділі «Віра» в підрозіділі «Інфор­маційна політика». Так, уряд України зобов'язуєть­ся створити суспільне мовлення як невід'ємну складову існування громадянського суспільства. Кабінет міністрів має намір не допустити концент­рації і монополізації національних суб'єктів інфор­маційного простору; реалізувати програму роздер­жавлення засобів масової інформації і створення відповідної законодавчої бази з урахуванням дот­римання прав і соціальних гарантій працівників інформсфери. Уряд планує також створити законо­давчу базу у частині встановлення відповідальності .за спроби здійснення протизаконного контролю, встановлення цензури в ЗМІ; сприяти впроваджен­ню в діяльність ЗМІ принципів системи саморегу­лювання та прозорої редакційної політики; забез­печувати ефективний захист інтелектуальної влас­ності і авторських прав. Уряд України має намір ре­алізовувати якісно нову державну гуманітарну політику. Він вважає за необхідне сприяти станов­ленню інформаційного суспільства з використан­ням нових технологій. Як підкреслюється в прог­рамі, це дасть змогу створити нові можливості для реалізації громадянських прав, самореалізації, здо­буття нових знань [6].

Немає потреби перераховувати факти зловжи­вань корумпованих владців укупі з олігархами в інформаційній сфері, репресій проти опозиційних ЗМІ та незалежних журналістів. Кориснішим буде фахово оцінити роботу конкретних ЗМІ і осіб, а й домогтися притягнення їх до передбаченої законом відповідальності.

Вже у грудні 2004 р. Комітет з питань прав люди­ни, національних меншин і міжнаціональних відно­син Верховної Ради України дав вичерпну характе­ристику діяльності телеканалів загальнонаціональ­ного масштабу: «У процесі голосування виконавча влада вдалася до безпрецедентних засобів терору і тиску  на  виборців,  відвертої  і  масової  фальсифікації. Особливо непокоїла комітет позиція центральних телеканалів УТ-1, “Інтер", “1+1”. Під час виборчого процесу вони працювали в умовах політичної цензури за так званими темниками, по­даючи викривлену і необ’єктивну інформацію що­до учасників президентських перегонів та, порушу­ючи Конституцію та закони України, розміщували політичну рекламу, що містила ознаки розпалюван­ня міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі, заклики до громадянської війни та пропаганду фа­шизму. Забігаючи наперед, скажу, що ті гіркі зерна розбрату, що так щедро сіялися в душі наших гро­мадян, нині підхоплені державними чиновниками, які вдалися до дій, спрямованих на підрив держав­ного суверенітету та територіальної цілісності Ук­раїни». В ухвалі Комітету, за результатами засідан­ня круглого столу «Права людини в Україні: сучас­ний стан та перспективи» 15-го грудня 2004 р., ре­комендовано Верховній Раді «здійснити підготов­ку Інформаційного кодексу України з метою комп­лексного нормативно-правового забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадя­нина у сфері інформації» [7].

Як свідчить парламентський комітет, виконавча влада не тільки ігнорувала кричущі правопорушен­ня, а й всіляко потурала їм. Досить згадати, що го­лова Держкомітету у справах національностей та міграції Г. Москаль та його заступник В. Воронін не «не помічали», що відбувається на телеекранах, бо знали, що то санкціоновано з Банкової, мало того, особисто докладали рук до переслідування газети «Сільські вісті» та інших опозиційних видань.

Провівши експертний юридичний аналіз перед­виборних роликів, які демонструвалися перед першим і другим турами голосування на кількох загальнонаціональних телеканалах, адвокатська компанія «Кисіль і партнери» дійшла висновку, що вони цілком заслуговують уваги органів про­куратури. Відповідно до ст. 2 Закону про телеба­чення та радіомовлення, телерадіоорганізації не мають права у своїх програмах вести пропаганду розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, поширювати інформацію, яка підри­ває суспільну мораль чи підбурює до правопору­шень, а також принижує честь і гідність людини. На думку правознавців, зміст деяких роликів дозволяє зробити висновок про те, що вони містять інформацію, яка розпалює міжнаціональ­ну ворожнечу. Зокрема це стосується роликів політичної реклами, радше «чорної пропаганди» проти В. Ющенка, таких відео сюжетів, як про поділ України на 1-ий, 2-ий та 3-ій сорти, а також «недоукраїнців», які розмовляють російською мо­вою. І хоча існує норма закону, відповідно до якої телерадіоорганізації та їх керівники не несуть від­повідальності за зміст виступів посадових осіб, представників політичних організацій, кандидатів на посаду президента чи в депутати під час передвиборної агітації, закон точно вказує: окрім ви­падків, коли у виступах зазначених осіб, які транслюються в записі, міститься інформація, поши­рення якої забороняється законодавством. А до неї належать «заклики до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильниць­ким шляхом, порушення суверенітету і тери­торіальної цілісності держави, підриву її безпеки… пропаганда війни, насильства та міжетнічної, ра­сової, релігійної ворожнечі».

Певної пікантності до сухого юридичного вис­новку додає висловлювання депутата Олександра Волкова, ще недавно відданого кучміста, який, відчуваючи неминучий крах режиму, без жодного докору власного сумління «перефарбувався у по­маранчевий колір»: «Бандитизм и беспредел — по-другому назвать то, что происходило на этих кана­лах, особенно перед вторым туром выборов, я наз­вать не могу/.../ их прошлого ведь никто не забу­дет» [8].

Резонно спитати, хто саме має відповісти за цей, за Волковим, «бандитизм»?

«Альхен» Роднянський:

«Нам до болю соромно за те, що робили під час передвиборчої кампанії», — заявив співвласник телеканалу «1+1» Олександр Роднянський в інтерв'ю «Дзеркалу тижня» у лютому ц. р. Цим він нагадав персонаж роману Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» — Альхена, «блакитного злодюжку», який крав і при цьому червонів, бо йому було дуже соромно. Він соромився, але крав і далі. Зрозуміло, не слід мати ілюзій щодо зізнань Роднянського. За кілька днів до цього у російській пресі його предс­тавляли мало не як творця Помаранчевої рево­люції, і сам він, не червоніючи заявляв, що «ауди­торія каналу “1+1” — це ті, хто стояв на Майдані».

Якби «блакитному злодюжці» дійсно було со­ромно, то він неодмінно розповів би про співвлас­ників «1+1» — дядька — гр. Німеччини Бориса Фуксмана, якого правоохоронні органи вважають причетним до міжнародної організованої злочин­ності, та американського магната Рональда Лауде-ра. Ще у 2001 р. американська газета «Нью-Йорк Таймс» писала про розслідування ФБР за підозрою Р. Лаудера в отриманні ліцензії для мовлення для «1+1» через хабарі. У матеріалі фігурували імена О. Волкова, Б. Фуксмана та його тодішнього подільного скандального В. Рабиновича [9].

В. ПІНЧУК: «ПАПА, ПАПА! ЕТО КАТАСТРОФА!»

Як повідомляли мас-медіа, після побаченого на Майдані на початку грудня 2004 р. олігарх і власник кількох телеканалів загальнонаціонального масштабу    Віктор    Пінчук    нібито    подзвонив. Л. Кучмі із воланням: «Папа, папа! Ето катастро­фа!»

Це повідомлення підтверджує активна РR-кам-панія В. Пінчука у британській та американській пресі. У серії інтерв’ю він то закликає В. Ющенка та В. Януковича зняти кандидатури, щоб влаштувати нові вибори, то пропонує варіант «Янукович — пре­зидент, Ющенко — прем'єр». При цьому всіляко на­биває ціну собі: «Я західна людина, яка хоче жити в глобальному світі». Цікаво, що вже через місяць — одразу після заяв керівництва України про не­одмінний перегляд незаконної оборудки із «Кри-воріжсталлю» — В. Пінчук заявляє, що вони з Ах-метовим — «патріоти України»!

Не випадковою є поїздка В. Пінчука у січні ц. р. до Давосу — на відому міжнародну «тусовку» політиків і олігархів. Там він влаштовує сніданок, на який — зрозуміло, зовсім не випадково — з’яв­ляється Р. Лаудер.

Можна спрогнозувати, що наміри нового уряду покінчити із монополізацією та олігархізацією вітчизняного інформаційного простору спричи­нять не менший опір і шалену пропагандистську атаку з боку олігархів, як це було в Росії у справі «ЮКОСа» Ходорковського. Слід переглянути і анулювати ліцензії тих мас-медіа, які були отри­мані незаконно, або тих ЗМІ, які припустилися протизаконних дій, в іншому випадку справа не. зрушить із місця. Тільки після належного покарання винних і ліквідації монополії у ЗМІ, можна буде вирішити проблему роздержавлення ЗМІ та ство­рення громадського мовлення.

Література

1.      Збірник «Сприяння поширенню толерантності в  поліетнічному суспільстві», виданий організацією під назвою «Фонд «Європа ХХІ», що перебуває на фінансовому утриманні міністерства закордонних справ Британії та інших зарубіжних благодійників.

2.      New concepts to evaluate the state of democratic development/Doc. 10279 17 September 2004 Report of the Cpouncil of Europe Parliamentary Assembly Political Affairs Committee, Rapporteur: Mr Adrian Severin, Romania, Socialist Group.3. Цит. за: http://www.dw-world.de/-l dw/article/0,1564,1402802,00.html

4.     Цит. за: http://www.jn.com.ua/Interview/liber-l man_302.html

5.     Цит. за: http://www.pravda.com.ua/archive/2005/feb- ruary/22/5.shtml

6.     Цит. за: http://www3.pravda.com.ua/archive/?5023-programma-new

7.   http://scnm.gov.ua/ua/a?news_arch/2003/news_-actual_013

8.  http://www.telekritika.kievua/interview/?id=20491

9.   www.nytimes.com/2001/06/12/nyregion/12LAUD.-html?ex=993376158&ei=1&en=5e3ed02513035db6



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту