головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 3/2005 
Персонал № 3/2005
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







«Чорна сотня» — міфи і реальність

Ігор ОМЕЛЯНЧУК,
кандидат історичних наук (м. Харків)

Словосполучення «Чорна сотня» і прикмет­ник «чорносотенний» почали вживатися в політичній лексиці на початку ХХ ст. — з момен­ту виникннення однойменного політичного ру­ху, мета якого була зберегти самодержавство й панування православ'я в Російській імперії. Відтоді у суспільній свідомості правдами й не­правдами затверджується негативний семантич­ний зміст цих понять, міцно пов'язаний із погро­мами, вбивствами й шаленою махровою ре­акцією й обскурантизмом, який, на думку авто­ра, не зовсім відповідає історичній дійсності.

Назва «Чорна сотня» дійшла до нас із глибини століть. Традиційно в середньовічній Русі для зручності управління й збору податків міське торгово-ремісниче населення ділилося на сотні. Так, у Великому Новгороді найбагатшим було відоме «Іванське сто» — об'єднання купців на­вколо церкви Іоанна Предтечі на Опоках. Існу­вали вищі купецькі (Гостинна й Суконна) і нижчі посадські сотні. Останні об'єднували, як правило, торговців і ремісників однієї спеціаль­ності, які жили в одному або декількох сусідніх кварталах і мали право самоврядування. Посади й слободи, які платили податки безпосередньо в скарбницю володаря називалися «чорними», на відміну від «білих», які перебували у фео­дальній власності і платили податі своєму влас­нику. Таким чином, споконвічно під «чорними сотнями» мали на увазі торгово-ремісничі кор­порації посадських людей, які несуть на своїх плечах державний тягар.

У час Смути (1605—1612 рр.), коли під загро­зою опинилося існування Російської національ­ної держави, саме посадське населення станови­ло основу так званого Другого ополчення під керівництвом земського старости Козьми Мі-ніна й князя Дмитра Пожарського, яке звільни­ло Москву від польських інтервентів і відновило російську династію на московському троні. На початку ХХ ст., коли захиталися основи само­державства, численні монархічні союзи й ор­ганізації, які виникли в Російській імперії, прий­няли назву «Чорна сотня», в надії врятувати мо­нархію, як у час Смути це зробило ополчення Мініна.

Політичні опоненти правих використали сло­восполучення «Чорна сотня» як лайливий яр­лик для своїх супротивників. Але самі мо­нархісти не відмовлялися від цього найменуван­ня, вважаючи його почесним, і вбачали прямий зв'язок між народним ополченням 1612 р. і кон­сервативними партіями початку ХХ століття.

Так, один з авторів чорносотенних «Московських відомостей», змушений в умовах панування в російському суспільстві революційних ідей при­ховатись під псевдонімом «Борець» (імовірно, сам редактор цього видання В. А. Грінгмут), у номері від 1 січня 1906 р. писав: «Я вважаю за честь, що належу до “чорної сотні”, з гордістю беру на себе назву, яку ви кидаєте нашій партії — “чорносо­тенці”, і сподіваюся носити її з честю» [1].

Головною причиною виникнення чорносотен­ного руху в самодержавній Росії послужило по­силення революційного, або, як його було прий­нято називати того часу, визвольного руху на по­чатку ХХ століття. Першою громадською ор­ганізацією, яка встала на захист монархії*, були «Російські збори», які виникли в жовтні 1900 р. [2, c. 10] й офіційно «розпочали свої дії» 26 січня 1901 року. Біля її джерел стояла група письмен­ників і публіцистів, серед яких — нащадок ук­раїнського літописця літератор В. Л. Величко, правнук декабриста князь М. В. Волконський, син відомого автора «Листів із села» Н. А. Ен-гельгарт. Головою зборів був обраний письмен­ник князь Д. П. Голіцин (літературний псев­донім Муравлін). Засновників було 120 чоловік [3, c. 7].

На початку свого існування, «Російські збори» не ставили перед собою політичних завдань, зосе­редивши свої зусилля на культосвітній діяльності. «Три дні на тиждень проводять доповіді члени з різних предметів, досить серйозного характеру, а щовівторка влаштовуються читання й музичні ве­чори за участю відомих тутешніх артистів, як оперних, так і драматичних з Імператорських те­атрів» [4, c.198]. Великий російський художник і філософ М. К. Реріх навіть подарував одну зі своїх картин для салону цього товариства.

Але посилення революційного руху зумовило зміну форм діяльності «Російських зборів», яке «прийшло на допомогу усвідомлюваної всіма російськими людьми потреби об'єднання для дружної відсічі зростаючій смуті, що знову загро­жує похитнути основи нашого державного й гро­мадського життя» [5, c. 195]. «Російські збори» почали поступово перетворюватися на по­вноцінну політичну партію, відкриваючи відділення на місцях. 1902 року у Харкові за­реєстрована перша філія цієї організації, створена за ініціативою професора історії А. С. Вязігіна [6].

На початку 1905 р. у Москві, з ініціативи Петра й Павла Шереметьєвих, утворився «Кружок мос­ковських дворян». У квітні його учасники оголо­сили про створення «Союзу російських людей» (СРЛ) [7, c. 361] — монархічної організації, що складалася в основному із дворян. 24 квітня 1905 р. «після цілої низки статей у “Московських відомо­стях”, які доводили, що через майбутні політичні вибори для боротьби з партією конституціо­налістів необхідно утворити таку ж бойову партію переконаних монархістів... виразили своє бажання утворити бойову монархічну., партію» князь Д. Н. Долгоруков, барон Г. Г. Розен, і дво­рянин Л. В. Геника. А 1 вересня вже відбулися перші приватні збори нової політичної ор­ганізації, яка отримала назву «Російська мо­нархічна партія» (РМП) [8].

Обидві партії, як і «Російські збори», спочатку складалися переважно з представників дворянст­ва й інтелігенції. Після опублікування маніфесту 17 жовтня 1905 р., що давав політичну свободу й вводив у державний механізм імперії новий пред­ставницький орган влади — законодавчу Держав­ну думу, праві усвідомили необхідність створення масової всестанової партії, яка мала б серйозну електоральну вагу і сприяла проведенню в Думу правих депутатів.

8 листопада 1905 року у Санкт-Петербурзі відбулося перше засідання організації, під назвою «Союз російського народу» (СРН), яка очолила ' чорносотенний монархічний рух. У її джерел сто­яли дитячий лікар А. І. Дубровін, адвокат П. Ф. Бу-лацель, купчиха Є. А. Полубояринова, інженер А. І. Трішатний, поміщик В. М. Пуришкевич і князь Гагарін. Створенням СРН були переборені недоліки попередніх монархічних організацій — елітарність, відірваність від народу. В огляді політичних партій, знайденому серед паперів ко­лишнього міністра внутрішніх справ Б. В. Курло-ва при обшуку 1917 року, йшлося: «Між... більши­ми союзами є маса відділів і підвідділів, до сільських включно, і через них Союз російського народу єдина політична партія в Росії, стикається зі справжньою масою простого сірого люду. От у  чому криється сила Союзу і його живучість» [9, c. 106]. Із всіх політичних партій Російської імпе­рії тільки чорносотенні на виборах у Державну ду­му отримували голоси і за поміщицькою, і за се­лянською курією одночасно.

Головним фактором, який послаблював силу чорносотенного руху, було його дроблення на де­сятки самостійних партій, координація дій яких була ускладнена. Не уник цієї хвороби й СРН, який'. розпався через внутрішні інтриги керівництва на три організації: Всеросійський ду-бровінський союз російського народу (лідер — А. І. Дубровін), СРН оновлений (Н. Є. Марков 2-й) і Російський народний союз імені Архангела Михаїла (В. М. Пуришкевич). Проте чорносотен­ний рух, незважаючи на свою роздробленість, був досить серйозною політичною силою, з якою до­водилося рахуватися і владі, й опозиції.

У раніше виданій історичній літературі, присвя­ченій цьому питанню, за рідкісним винятком, за­надто сильний вплив злоби дня й політичної анга-жованості авторів. Наслідком цього стала поява історичних міфів, які кочують сторінками бага­тьох не тільки популярних, а й наукових видань, розвіяти які поки що не можуть навіть ґрунтовні праці таких авторів як С. А. Стєпанов, В. В. Кожинов, Ю. І. Кір'янов та ін. [10; 11; 12]. Зупинимося на найпоширеніших.

Міф перший. Чорносотенні організації були не­численними й складалися з покидьків суспіль­ства, злочинців, декласованих елементів, якими керували мракобіси-поміщики.

Один із лідерів «Російських зборів» — ор­ганізації, яка зберегла ідеологічне керівництво чорносотенним рухом, Н. А. Енгельгарт на по­чатку 1906 р. писав: «Чорносотенний» рух роз­ливається по країні нестримним паводком [13, c. 192]. Уже до 1907 року у 2208 населених пунк­тах Російської імперії діяло 2229 відділів різних монархічних організацій (з них 2124 відділу СРН) [14, c. 193]. Вони налічували у своїх рядах близько 410 тис. чоловік (з них 358 тис. 758 членів СРН) [10, c. 106]. Причому Головна рада союзу да­вала іншу кількість відділів — «понад 4000» [15]. Більшою чисельністю могли похвалитися тільки есери до 1917 р. Україна стала важливою ареною діяльності СРН, тут перебувала майже половина всіх його місцевих організацій, у яких значилося 197 тис. 686 членів [16; 14, c. 207—223; 17, c. 77]. Тільки в Києві і його передмістях діяло 18 відділів Союзу [18].

Поширена думка про те, що інтелігенція ігнору­вала праві організації, не має під собою достатніх підстав, в усякому разі, у період 1906 — 1913 років. Серед активних діячів правих можна назвати ака­деміка О. І. Соболевського, відомого пушкіноз-навця Б. В. Нікольського, ректора Новоросійсько­го університету С. В. Лєвашова, ректора Київсько­го університету Н. Цитовіча, професорів А. С. Вя-зигіна, П. М. Буцинського, Д. І. Піхно, найвідомішого історика Д. І. Іловайського, пись­менника Д. П. Голіцина (Муравліна) та багатьох інших. Підтримували монархістів відомі худож­ники Н. Реріх і К. Маковський, а В. М. Васнєцов намалював ескіз для корогви Російської мо­нархічної партії [11, c. 18].

У складі чорносотенних організацій значною була частка селянства й пролетаріату. Тільки в ро­бочих відділах різних монархічних організацій, з яких є точні дані про чисельний склад, налічува­лося близько 30 тис. членів [19, c. 86—93]. Чи­сельність же робітників, які брали участь у діяль­ності інших відділів чорносотенних партій, насам­перед Союзу російського народу й Російського на­родного союзу імені Архангела Михаїла, і відділів Союзу російських робітників, поки не піддається точному визначенню, але є значною. Так, напри­клад, у відділі СРН міста Іваново-Вознесенська (з 60 тис. населення якого, не менше половини були робітниками місцевих підприємств) налічувалося 16 тис. 500 членів, переважна більшість із яких, на думку автора, були робітниками [20, c. 111].

Міф другий. Чорносотенні партії — організато­ри й активні учасники єврейських погромів, які прокотилися кривавою хвилею країною після опублікування 17 жовтня 1905 року царського маніфесту. Маніфест був несподіваним, як для ліберально-демократичної опозиції, яка зустріла його радісно, так і для місцевої влади, яку він ввів у стан повної розгубленості. На вулицях міст Російської імперії зустрілися два потужних пото­ки — консервативних і революційних маніфес­тацій, — утворивши страшний погромний вир, що забрав тисячі людських життів. Микола ІІ в листі від 27 жовтня 1905 р., адресованому своїй матері імператриці Марії, так оцінював події, які сталися після опублікування маніфесту: «... народ обурив­ся нахабністю й зухвалістю революціонерів і соціалістів, а те що 9/10 з них жиди — вся злість обрушилася на євреїв — звідси єврейські погро­ми... Але не лише жидам було погано, перепало й російським агітаторам: інженерам, адвокатам і всяким іншим» [21, c. 239].

Дійсно, євреї відіграли провідну роль у рево­люційному русі взагалі, і в демонстраціях 18 жовт­ня 1905 р. зокрема. Сенатор Е. Турау якому бу­ла доручена справа про розслідування єврейсь­ких погромів 18—22 жовтня 1905 р., доносив, що «єврейська молодь примкнула до революційно­го руху, сподіваючись тільки через державний переворот досягти скасування всіх обмежуваль­них законів, які стосуються життя євреїв... При всіх зіткненнях із військами, поліцією й христи­янським населенням, вона тримала себе зухва­ло, нерідко ображаючи їхнє релігійне почуття і знущаючись із предметів загального вшануван­ня» [22].

Після опублікування маніфесту євреї на вули­цях Києва казали: «Ми вам дали бога, дали свобо­ду, дамо й Царя». У відповідь купка натирачів підлоги з готелю «Сан-Ремо» вирішила «провчи­ти жидів» (близько 17 год, 18 жовтня), а о 19 го­дині з'явилася перша патріотична маніфестація [23, c. 230, 231]. Наступного ранку почався по­гром. В Одесі перше зіткнення відбулося на «Го-ловковській вулиці, де юрба євреїв зустріла юрбу російських робітників і зажадала від останніх зня­ти шапки перед червоними прапорами. Після відмови робітників почалися постріли з боку євреїв. Робітники розігнали євреїв і переслідува­ли їх до Прохоровської, де зустріли іншу озброєну юрбу євреїв, які відкрили стрілянину, четверо російських робітників було вбито. Почалася бійка, потім перейшли до руйнування єврейських будинків, квартир і крамниць» [23, c. CLXVII]. У Ніжині після молебню патріотична маніфестація з портретом імператора ходила містом, змушуючи «євреїв і студентів присягати царю». Але не всі по­годжувалися стати перед портретом на коліна — почалися побиття, які переросли в погром [24].

Іноді погром починався й без участі консерва­тивно налаштованих маніфестантів. Так, опо­зиційна газета «Киевские отклики» писала: «Патріотична маніфестація пройшлася 19-го Хре­щатиком, водночас у місті був погром» [25], запе­речуючи таким чином участь монархістів у без­ладді.

Таким чином, погроми почалися як зіткнення революційних і патріотичних демонстрацій, а потім, після приєднання до останнього люмпенів, перетворилися на звичайний грабіж єврейського майна.

Більшість авторів того часу не без впливу опо­зиційних видань вважали, що жовтневі події 1905 р. кимось організовані, аргументуючи це тим, що погроми почалися одночасно й охопили величезну територію. І ліберали, і соціалісти не допускали можливості самостійного виступу на­родних мас на захист самодержавства. Перші вважали їх не здатними без впливу агітаторів на масові організовані дії, а інші не припускали, що народ, якого вони вважали носієм вищих мораль­них цінностей, здатний влаштувати кривавий безлад.

Але версія про організації погромів чорносотен­ними партіями не має жодних підстав. До жовтня 1905 р. у Російській імперії існувало всього три та­ких організації, причому дві з них — Союз російських людей і Російська монархічна партія, незважаючи на свій самодержавно-монархічний характер, — до царського маніфесту 17 жовтня існували напівлегально, оскільки діяльність будь-яких, навіть вірнопідданих політичних партій у Росії була заборонена. Тому кількість їхніх членів обчислювалася по всій країні лише сотнями. «Російські збори» були офіційно культурно-просвітньою організацією і не мали цих проблем. Але через те, що вона поєднувала переважно пред­ставників інтелігенції і дворянства, її склад так са­мо не був особливо численним.

На другому році існування Харківський відділ «Російських зборів» налічував 273 члени, з них 54 — іногородні [26]. За даними Департаменту поліції, відкритий в 1903 р. «Одеський відділ “Російських зборів” (лідер Б. Пелікан) налічує близько 200 осіб, людей переважно інтелігентних, більшість з яких перебуває на державній службі» [27]. Навряд чи ці п'ятсот осіб навіть при всьому своєму бажанні змогли б влаштувати масові єврейські погроми в декількох сотнях, населених пунктів на території України. Права газета «Кия­нин» у властивому їй стилі писала: «Вся славна зграя іудейських адвокатів, найвідоміших, просто відомих і зовсім не відомих зі зграями шукачів ро­били неймовірні зусилля, щоб знайти бодай не­значний доказ страшної організації хуліганів і грабіжників, але нічого не знайшли» [28]. Навряд чи в Росії в жовтні 1905 р. існувала сила, здатна за кілька годин (пригадаємо, що маніфест 17 жовтня був повною несподіванкою для всіх — від рево­люціонерів до представників влади) вивести на вулиці десятки тисяч чоловік у сотнях населених пунктів і загітувати їх на рішучі дії.

Практично всі масові єврейські погроми відбу­лися в період зародження чорносотенного руху, до створення масових партій. Так, 1904 року, за дани­ми, які наводять Я. С. Хонігсман і О. Я. Найман, «у різних місцевостях зафіксовано близько трьох десятків погромів» [140, c. 140]. У жовтні 1905 р. відбулося 690 погромів в 660 населених пунктах [11, c. 109]. Пізніше, коли чорносотенний рух на­брав силу, відбулося тільки 2 погроми. На відміну від жовтневих — у Седльці і Бєлостоці 1906 року — у цих польських містах майже не було російського населення й чорносотенні партії не мали там ніякого впливу. У 1906-му і в подальші роки не раз відбувалися дрібні антиєврейські вис­тупи, які обходилися, як правило, без жертв. Але їх прямий зв'язок із чорносотенним рухом просте­жується лише в Одесі. У Ніжині, наприклад, 1907 року голова місцевого відділу СР, «вказуючи на те, що люди розпускають чутки про те, що Союз російського народу нібито готує погроми... просив членів відділу утримуватися від зіткнень, щоб не заплямувати Союз» [ЗО].

І «Російські збори», і Союз російських людей, і Російська монархічна партія були елітарними організаціями, які поєднували у своїх лавах пред­ставників дворянства й заможної інтелігенції, у погромах же брали участь переважно представни­ки низів... Перша патріотична маніфестація в Києві 18 жовтня 1905 р. складалася з декількох священиків, купців, чиновників, майстрів і робітників [23, c. 233]. В Одесі першими на вулиці вийшли портові вантажники [23, c. CXLVIII, CL]. Провідну роль відіграли в погромах і робітники, які першими виступили проти подальшого роз­витку революції, а точніше проти страйків, через які їхнє матеріальне становище значно погірши­лося. На околицях Києва в с Солом'янці погром влаштувала партія чорноробів з Києва, а в с. Демїївці, після того як демонстрація з червоними прапорами дісталася до Києва, погром влаштува­ли робітники цукрового заводу [31]. В. В. Шуль-гін зазначав, що серед погромників більшість, «очевидно, робітники» [32, c. 363]. За повідо­мленнями очевидців, погроми влаштовували особи, які примкнули до патріотичних маніфес­тацій. В Одесі «до юрби приєднувалися й бага­то людей випадково, зокрема багато хуліганів, босяків, жінок і підлітків» [23, c. CL]. У Києві 21 жовтня (на 3-й день погрому) «склад юрби значно змінився, у ній переважали різні без­робітні й босяки» [33].

Але найактивнішу роль у погромах відіграли се­ляни. На відміну від інших, їхньою головною ме­тою був звичайний грабіж єврейського майна. Ха­рактерні події в Гостомелі: «З околишніх сіл приїхала юрба із 300 чоловік. Влаштували погром, завантаживши підводи награбованим майном, роз'їхалися по домівках, попередньо попросивши священика відслужити молебень за здоров'я Госу-даря-Імператора» [34]. Такі повідомлення були характерними для жовтня 1905 року За підрахун­ками С. Степанова, селяни становили 83% по­громників [10, c. 79]. Сумнівно, що столичний та й провінційний бомонд — основа монархічних партій до жовтня 1905 р. — мав такий авторитет в очах селян і міських низів, з огляду на глибокий розкол, який триває ще з Петровських часів між європеїзованою верхівкою й російсько-православ­ними нижчими верствами суспільства.

Досить поширені твердження про те, що праві широко використали терор для усунення своїх політичних супротивників. Серед жертв чорносо­тенців, як правило, наводиться прізвище більшо­вика, одного з лідерів Московського комітету РСДРП Н.Є.Баумана, який загинув 18 жовтня 1905 р. під час вуличних демонстрацій у Москві. Але навіть Велика Радянська Енциклопедія стверджує, що він був вбитий агентом охорони. Про причетність вбивці до будь-якої із трьох існу­ючих того часу чорносотенних організацій відомо­стей немає.

Повністю заперечувати використання правими політичного терору, зрозуміло, не можна. Так, від рук членів бойових дружин, які входять до складу СРН, загинули члени Державної думи кадети М. Я. Герценштейн, Г. Б. Іоллос. Існувала навіть чорносотенна організація під назвою «Товариство Активної Боротьби з революцією й анархією» (ТАБР). Її мета була — насамперед протидіяти страйкам і захищати робітників, які не бажали брати участь у страйку під тиском з боку рево­люціонерів. Але бойовики Єкатеринославського відділу ТАБР не гребували й вбивствами. Так був убитий член Державної думи (фракція трудо­виків) Караваєв.

Таким чином, від рук монархістів (або осіб, які називали себе такими) загинуло 5 (!) осіб. Водно­час за період від 1905 до 1911 рр. у результаті те-рактів, вчинених революційними партіями (пере­важно анархістами й есерами), загинуло понад 17 тис. (!) осіб [35, c. 170].

На початку ХХ ст. в Росії захоплення терором було повальним, незалежно від політичних пере­конань. Навіть закоренілий ліберал П. Мілюков при зустрічі з В. І. Леніним у Лондоні 1903 року «дуже дорікав іскрівцям за полеміку проти терору після вбивства Сіпягіна й запевняв, що ще один-два вдалих терористичних акти — і ми матимемо конституцію» [35, c. 349]. Та й сам лідер більшо­виків, взагалі ж, супротивник подібних методів боротьби, якийсь час у роки Першої російської ре­волюції вважав терор припустимим способом політичної дії. «Загони революційної армії по­винні... не обмежуватися однією проповіддю (це корисно, але цього мало), а виступати й збройно, б'ючи чорносотенців, убиваючи їх, підриваючи їх штаб-квартири й т.д., і т.д.» [36, c. 343]. Слова ре­волюціонерів не розходилися зі справою. Так, із шести чоловік, зображених на фотографії Петер­бурзької бойової дружини СРН (Ілля Лавров, Снєсарєв, Іван Лавров, Сальман, Сергій Рижий і Ларічкін), трьох — Снєсарєва, Івана Лаврова і Ларічкіна — було вбито [9, c. 69].

Звичайно, не можна заперечувати те, що мо­нархічні організації використовували силові ме­тоди для досягнення політичних цілей, як не мож­на не визнати й того, що в чорносотенних партіях (так само, як і в будь-яких інших) були особи, які примкнули до них із власних егоїстичних мотивів і цілей особистої наживи. Особливо це стосується одеських чорносотенних організацій, значну час­тину яких становили низи великого портового міста. Але терор не був не тільки головним, але й навіть значним способом політичної боротьби в арсеналі правих. Це пояснюється їхнім неприй­няттям революційних форм боротьби, а також традиційними православними цінностями, які во­ни визнавали.

Визначальною рисою чорносотенного руху став традиціоналізм, який зумовлював й соціальний склад руху і його цілі. У русі брали участь ті вер­стви населення, представників яких влаштовував існуючий стан речей (дворянство, заможна інтелігенція, чиновники, робоча аристократія), а також соціальні групи, які традиційно відрізня­ються консерватизмом побуту й політичною свідомістю (селянство, робітники, що зберегли зв'язок із селом, старообрядники, крамарі, при­кажчики тощо).

Чорносотенці намагалися запропонувати свій некапіталістичний шлях розвитку Росії, побудо­ваний на традиційних християнських цінностях, щоб уникнути як соціальної несправедливості суспільства, де панує Золотий тілець, так і надмірної (як їм здавалося) дисципліни соціаліз­му, яка обмежує свободу.


* Існувала ще так звана «Священна дружина» — аристократична організація, створена влітку 1881 р. для боротьби з революційним рухом у відповідь на вбивство імператора Олександра II народовольцями. Очолював її граф П. П. Шувалов, керівниками також були представники царської сім'ї, уряду, генералітету «Священна дружина» припинила свою діяльність наприкінці 1882 року

Література

1.   Московские ведомости. — 1906. — 1 января. — № 1.

2.   Правые партии. Документы и материалы: В 2 т. — Т.1. 1905—1910 гг. — М., 1998.

3.   Острецов В. М. Черная сотня и красная сотня (Правда о Союзе Русского Народа). — М., 1991.

4.   Деятельность обществ // Мирный труд. — 1902. — № 4.

5.   Деятельность обществ // Там само. — 1903. — № 5.

6.   ГАХО. Ф. 29. Оп. д. 363. Л. 2об.

7.   Левицкий В. Правые партии // Общественное дви­жение в России. — СПб., 1907.

8.   Московские ведомости. — 1905. — 8 октября. — № 267.


9.  Союз русского народа по материалам чрезвы­чайной следственной комиссии Временного правительства 1917 г. — М.-Л., 1929.

10.     Див.: Степанов С. А. Черная сотня в России (1905-1914). — М., 1992.

11.     Кожинов В. В. Загадочные страницы истории ХХ в. — М., 1995.

12.     Кирьянов Ю. И. Правые партии 1911-1917. — М., 2001.

13.     Энгельгарт Н. Черная маска // Мирный труд. — 1906. — № 2.

14.     Степанов С. А. Численность и состав черносо­тенных союзов и организаций // Политические партии России в период революции 1905-1907 гг. Количест­венный анализ. — М., 1987.

15.     Вестник Союза русского народа. — 1911. — 2 июля. — № 56.

16.     Посчитано по: ЦГИАУ. Ф.275. Оп. 1. Д. 2534. Л. 89— 93.; РГИА. Ф. 1284. Оп. 187. Д. 157. Л. 427, 440, 474, 529, 537, 548, 550, 555.

17.     Киселев И. П., Корелин А. П., Шелохаев В. В. По­литические партии в России в 1905—1907 гг.: численность, состав, размещение // История СССР. — 1990. — № 4.

18.     Подсчитано по: ЦГИАУ. Ф.274. Оп. 4. Д. 209. Л. 55, 56; Ф.275. Оп.1. Д. 2534. Л. 25, 87, 88, 90; Ф276. Оп. 1. Д. 244. Л. 171, 181, 291.

19.     Подробнее см.: Омельянчук И. В. Социальный состав черносотенных партий // Отечественная история. — 2004. — № 2.

20.     Правые и конституционные монархисты в России в 1907-1908 гг. // Вопросы истории. — 1996. — № 7.

21.     Цит. за: Шульгин В. В. «Что нам в них не нравит­ся…»: об антисемитизме в России. — СПб., 1992.

22.     РГИА. Ф. 1405. Оп. 539. Д. 384. Л. 3.

23.   Материалы к истории русской контрреволю­ции. Т.1. Погромы по официальным документам. — СПб., 1908.

24.     Киевлянин. — 1905. — 28 октября. — № 298.

25.     Киевские отклики. — 1905. — 25 октября. — № 286.

26.     РГИА. Ф.1284. Оп. 187. Д.157. Л. 427.

27.     ЦГИАУ. Ф.385. Оп. 1. Д.2995. Л. 2.

28.     Киевлянин. — 1905. — 16 декабря. — № 347.

29.     Хонигсман Я. С, Найман А. Я. — Евреи Украины. Краткий очерк истории. Ч.1. — К., 1993.

30.     ЦГИАУ. Ф. 1439. Оп. 1. Д. 812. Л. 2.

31.     Киевлянин. — 1905. — 25 октября. — № 295.

32.     Шульгин В. В. Годы. Дни. 1920. — М., 1990.

33.     Киевлянин. — 1905. — 21 октября. — № 291.

34.     Там само — 1905. — 26 октября. — № 296.

35.     Будницкий О. В. Терроризм в российском осво­бодительном движении: идеология, этика, психология (вторая половина XIX — начало ХХ в.). — М., 2000. — С. 170.

36.     Ленин В. И. ПСС — Т. 11.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту