Закони соціального розвитку й управління: вступ (початок)

Георгій ЩОКІН

Соціальний розвиток — це процес життєдіяльності людства та його складо­вих частин (рас, мегаетносів, етносів, су­бетносів) у навколишньому природному середовищі, який зумовлений як свобо­дою людської волі, так і об'єктивними закономірностями. Ці закономірності або закони — певна фіксація стану, який виражає загальний перебіг речей. Нау­ковий закон — це знання, яке формулю­ється людьми в поняттях, які закорінені у природі (тобто в об'єктивному бутті). При цьому будь-які явища відбуваються не внаслідок того чи іншого закону, а, навпаки, ці закони завжди бувають нас­лідком відповідних явищ. Людина як ланка соціально-історичного процесу са­ма підпорядкована об'єктивному закону, але завдяки своєму знанню природи во­на може певною мірою підкорити собі її власну закономірність, створивши умо­ви, при яких, відповідно до конкретного об'єктивного закону, відбувається і пев­на подія [3, c. 162].

Люди, однак, самі не створюють зако­нів соціального розвитку, а тільки обме­жують або розширюють сферу їхньої дії відповідно до своїх потреб та інтересів, оскільки закони існують об'єктивно, не­залежно від свідомості людей, «як вира­ження необхідних, істотних, внутрішніх відносин між властивостями речей або різних тенденцій розвитку» [8, c. 134]. Закон, таким чином, — це відображення встановленого порядку й динаміки ре­чей, який протистоїть Хаосу. Хаос — це неупорядкована першопотенція, яка по­єднує можливість універсального пород­ження й універсального поглинання всього існуючого. Звідси Хаос можна розглядати не тільки як причину пору­шення порядку, а й як джерело його ви­никнення. Тому закон і хаос перебува­ють в онтологічній єдності й одночасно протистоять один одному, даючи змогу фіксувати єдність таких протилежних аспектів буття, як сталість, повторюваність, упо­рядкованість, загальність, з одного боку, і випад­ковість, непередбаченість, безладність, ірраціо­нальність — з іншого [9, с. 220].

Закономірності соціального розвитку, які про­кладають шлях через подолання соціального хао­су, вивчає соціальна філософія. Це, у широкому сенсі, — розділ філософії, в якому вивчається якіс­на своєрідність людського суспільства (його від­мінність від природи, його взаємозв'язок із держа­вою, релігією, мораллю, культурою), а також його цілі (суспільні ідеали або цінності), генезис і роз­виток (соціальна історія), долі й перспективи, а у вузькому сенсі — це розділ соціології, який дослід­жує зазначені проблеми за допомогою категорій соціологічної теорії і близьких до неї наук (полі­тичної економії, антропології, психології, культурології та ін.). У цій площині філософського знан­ня лежить філософія історії, яка охоплює найзагальніші закони розвитку соціально-історичного процесу, як от сенс і напрямок історії, розчленовування й послідовність основних історичних епох, специфіка історичного процесу, зіставлення в ньо­му природи й цілеспрямованої людської діяльнос­ті, свободи й необхідності, а також можливості пізнання світу людиною, критерії істинності і ві­рогідності знання [6, с. 319–320]. У ХХ ст. науко­вий підхід до аналізу категорій і понять соціально-історичного розвитку поєднав філолофсько-ан-тропологічний, соціологічний, психологічний, а також синергетико-кібернетичний* підходи.

Різні підходи до розуміння соціальної історії

У цілому весь перебіг наукової дискусії у галузі теорії соціального розвитку визначався тривалий час конкуренцією двох теоретико-методологічних підходів до розуміння історичного процесу: пер­ший підхід затверджував єдність історичного про­цесу, який підкоряється певним загальним зако­нам (так звані теорії соціального прогресу), а дру­гий — подавав історію як складну конфігурацію співіснуючих цивілізацій і культур, які послідов­но змінюють одна одну в часі (теорії історичного круговороту). Із появою кібернетики (40-ві роки ХХ ст.) і синергетики виникає можливість певно­го об'єднання зазначених підходів у новий, систем­но-циклічний підхід, який відстоює, з одного боку, багатомірність і багатоваріантність історичного процесу, його альтернативність, а з іншого — нео­боротність і закономірну поступальність соціаль­ного розвитку [2; 11]. Теорія соціального розвитку в руслі різних підходів і концепцій схематично представлена на рис. 1.

Таким чином, системно-циклічний підхід до ро­зуміння історичного процесу фіксує важливий ре­зультат: хоча в навколишньому світі все у загаль­ному стабільно, але все стабільне лише відносно, до певної міри, тільки на якійсь (нехай навіть три­валій) стадії розвитку, оскільки складноорганізо-ваним системам властиво розпадатися, досягаючи найвищого розвитку. Стабільність виростає з нестійкості, тому що початок, народження нового пов'язане з хаосом, тобто абсолютною нестійкіс­тю [2]. Однак, знаючи об'єктивні закономірності певного етапу соціального розвитку, можна з пев­ною мірою впевненості здійснювати соціальне уп­равління в напрямку найбільш адекватному для суспільства цього конкретно-історичного етапу.

Теорія соціального управління

Сучасну науку управління прийнято поділяти на такі рівні знань: перший — представлений тео­ріями соціального управління, які є частиною швидше загальних політико-економічних і соці­ально-філософських концепцій, які пояснюють механізм функціонування соціуму на різних істо­ричних етапах, а другий — більш конкретний, за­безпечує науково-методичну базу для вироблення практичних рекомендацій у вигляді прикладних теорій організації й управління (4; 7; 12). Управ­ління — це сфера людської діяльності, яка виник­ла внаслідок поділу праці і за допомогою якої лю­дина впливає на різні процеси (технологічні, еко­номічні, соціальні) для досягнення певних цілей. Управління як об'єктивне явище різноманітне й охоплює неживу і живу природу, а також людське суспільство.

Управління суспільством називається соціаль­ним управлінням (влада, керівництво, адміністру­вання, менеджмент), що поділяється на відповідні підкласи, види, підвиди, форми й рівні, що схема­тично показано на рис. 2. Теорія соціального уп­равління — це комплексна система знань, яка ви­користовує різноманітні методи кібернетики (від грецької — мистецтво управління), теорії систем і соціальних наук; вона вивчає й розробляє шляхи комплексного застосування методів впливу на людей у соціальних процесах [7]. Характерними рисами соціального управління є пізнання й свідо­ме використання об'єктивних законів соціального розвитку і виявлених закономірностей керівниц­тва суспільством.

Таким чином, соціальний розвиток як процес життєдіяльності людства є результатом дії об'єк­тивних закономірностей, з одного боку, а з іншого — соціального управління, яке базується на усвідом­леному використанні правильно зрозумілих зако­номірностей.

Основні групи соціальних законів

Поняття закономірності (або багато в чому то­тожного їй закону) близьке до поняття сутності, — це сукупність глибинних зв'язків процесів, які визначають найважливіші риси і тенденції роз­витку об'єктів. Пізнання закону припускає пере­хід від явища до сутності й завжди відбувається через абстрактне мислення, тобто відволікання від багатьох несуттєвих ознак явищ [8, c. 133]. То­му через дію у суспільстві безлічі факторів, закони суспільного розвитку здобувають характер тен­денцій, які необхідно враховувати кожному дос­ліднику при вивченні соціальних закономірнос­тей [10]. При цьому можна виділити три основні групи таких закономірностей-тенденцій:

1) загальні (універсальні) закони як основні за­кономірності світу, що виражають відношення між загальними, всюди існуючими властивостями або тенденціями розвитку. Це закон тотожності різнорівневих структур світобудови; закон єднос­ті й різноманіття світу; закон протилежностей; за­кон циклічності та ін.;

2)   загальні (соціальні) закони для більших груп явищ, які виявляються в досить широкому діапа­зоні соціальних умов і характеризують відносини між загальними властивостями більших соціаль­них систем. Такі, наприклад, соціальні закони рит­мічної зміни релігійно-етичних й ідеологічних систем, форм політичного правління й історичних часів, культур і цивілізацій;

3)   специфічні, або часткові соціальні закони, які виражають відносини між конкретними спе­цифічними соціальними явищами або приватни­ми властивостями соціальних систем. Вони, як правило, мають точну кількісну і якісну визначе­ність і можуть бути виражені в математичній формі.

Водночас грані й розходження між цими група­ми законів умовні й рухомі: у часткових, специ­фічних законах виявляються дії загальних зако­нів, в останніх — універсальних, а загальні й уні­версальні закони пізнаються через узагальнення конкретних явищ, зокрема й часткових законів [8, c. 133–134]. У наступних розділах ми будемо дот­римуватися розглянутої вище класифікації соці­альних законів.

Актуальність пізнання соціальних законів Необхідність пізнання закономірностей сус­пільного розвитку і їхнього використання в прак­тиці соціального управління стає особливо акту­альним на сучасному етапі всесвітньо-історично­го процесу. Більшість дослідників сходяться у то­му, що в цей час, після відомих структур чотирьох епох соціальної історії (Давнього світу, Античнос­ті, Середньовіччя й Нового часу) настає якась но­ва, п'ята епоха, яка характеризується [1; 11; 13; 14]:

•    цілою низкою катаклізмів ХХ ст. (дві світові війни, серія соціальних революцій, які викликали руйнування загальнолюдських цінностей, мораль­ний, інтелектуальний, соціальний й економічний хаос), продовженням загарбницьких війн (Палес­тина, Югославія, Ірак), а також глобальною кри­зою людського співтовариства, показниками яко­го є екологічна катастрофа, яка насувається, вис­наження природних ресурсів, СНІД, наркоманія, руйнування фінансової системи «віртуальних грошей», не забезпечених виробництвом тощо; черговим «великим переділом світу»: після за­вершення переділу територій, потім капіталу й переділу технологій, який триває нині, настає пері­од інтелектуального переділу, у результаті якого держави, які одержали в ньому верх, матимуть ве­личезні економічні й політичні переваги. Перший переділ найпомітніше виявився у Першій світовій війні, другий — у Другій світовій війні, третій три­ває ще нині, може спричинити масштабні соціальні потрясіння, низку «системних» війн за володін­ня видобутком природних ресурсів, глобальним протистоянням бідного Півдня й багатої Півночі, традиційно різноорієнтованих Сходу й Заходу;

•   так званою психологічною революцією, зу­мовленою впливом на психіку людини космізації, комп'ютеризації, генної інженерії, інформатизації, психотропних речовин. Людство, зробивши нау­ково-технічну й соціальну революції, стоїть на по­розі революції психологічної, яка буде початком нової планетарної цивілізації, що сформувалася в умовах принципово нової глобально-технологіч­ної культури;

•  наростаючим процесом переоцінки цінностей, кульмінаційним і водночас синтетичним пунктом якого є інтелектуальна, духовна еволюція, яка го­тує (після домінування політичних й економічних
цінностей) прихід якісно нового ладу соціального життя, а в ширшому сенсі — світової цивілізації, де
пануватимуть духовні пріоритети.

Сучасний кризовий, перехідний етап людства від однієї всесвітньо-історичної епохи до наступ­ної зумовлює кризовий стан усієї складової гло­бальної соціальної системи: криза світових релігій виявляється в поширенні нетрадиційних вірувань і сект (часто тоталітарних і непримиренних у вза­єминах), а також у подальшій секуляризації гро­мадського життя; криза філософії пов'язана з роз­чарованістю в характері західноєвропейського фі­лософського раціоналізму й пошуком істини із за­лученням давніх вчень про світ і людину; криза науки зумовлена вичерпанням традиційних мето­дів дослідження й поверненням до архаїчних кон­цепцій давніх міфів, східної й античної мудрості; криза мистецтва супроводжується руйнуванням почуттєвої (П. Сорокін) форми живопису, скуль­птури, музики, літератури, драматургії, архітекту­ри й характеризується дезінтеграцією, хаотичніс­тю, еклектичністю, примітивізацією й ірраціоналі-зацією різних видів мистецтва; криза етики й пра­ва виявляється в запереченні відносних цінностей західноєвропейської етико-правової системи й прагненні до цінностей абсолютних [1, с. 14].

* * * Загальний висновок різних сучасних концепцій на майбутнє людства можна сформулювати так: сьогоднішній світ стоїть на порозі якісно нових со­ціальних змін, які можуть призвести людство або до встановлення тоталітарного світового пану­вання з одного центру, або до збереження розмаї­тості й побудови на його основі багатополюсного світу. Така альтернативність світового розвитку враховує справжню картину сучасного динаміч­ного світу з його протиріччями «глобальності» іс­торії, коли перетинаються протилежні тенденції: уніфікація світу в культурному, етнічному, полі­тичному й економічному аспектах, з одного боку, і регіоналізація, посилення етнокультурного різно­маніття, расово-національної ідентичності, полі­тичного й економічного плюралізму — з іншого [1, с. 493].

---

* Синергетика — міждисциплінарний напрям наукових дослідів, який виник у 70-х ро­ках ХХ ст. і мав за мету пізнання загальних закономірностей і принципів, які є в основі процесів самоорганізації у системах різної природи. Кібернетика – це наука про управ­ління, зв'язки й переробку інформації, яка розробляє загальні принципи створення сис­тем управління і систем для автоматизації розумової праці.

(Продовження в наступному номері)

Література

1. Волков Ю. Г., Поликарпов В. С. Человек: Энцикл. словарь. — М., 1999.

2. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Синергетика как но­вое мировоззрение: диалог с И. Пригожиным // Вопросы философии. — 1992. — № 12. — С. 3–20.

3. Краткая философская энциклопедия. — М., 1994.

4.  Организация управления общественным про­изводством / Под. ред. Г. Х. Попова, Ю. И. Краснопояса. — М., 1984.

5.  Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.

6.  Современная западная философия: Словарь. — М., 1991.

7.  Теория управления социалистическим произ­водством / Под ред. О. В. Козловой. — М., 1983.

8.  Философский словарь. — М., 1980.

9.  Філософський енциклопедичний словник. — К., 2002.

10. Цикличность в социальных системах // Социоло­гические исследования — 1992. — № 1. — С. 36–44.

11. Щёкин Г. Диалог цивилизаций: новые принципы организации мира. — К.: МАУП, 2002.

12. Щёкин Г. Социальная теория и кадровая полити­ка. — К.: МАУП, 2000.

13. Щёкин Г. Культурное разнообразие мира: пути и препятствия. — К.: МАУП, 2003.

14. Щокін Г. Концепція соціального розвитку: виснов­ки для України. — К.: МАУП, 2002.