головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 3/2006 
Персонал № 3/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Основне наше завдання — захист і розвиток Української нації

Георгій ЩОКІН:

Останні місяці були вкрай напружені для України, українців у внутрішньополітичному, економічному та й міжнародному вимірах. Па­діння економічних показників, зростання цін, конфліктні ситуації, передусім у міжнародних відносинах, зневіреність в обранцях Майдану, на Ваш погляд, — це об'єктивні проблеми утвер­дження нової влади, деструктивність поперед­нього режиму, чи за цим системніші, глибинніші причини і прорахунки?

— Безумовно, всі зазначені фактори існують, се­ред них і об'єктивні, і суб'єктивні. Але основна при­чина, на мою думку, полягає в тому, що українська влада впродовж майже 15 років незалежності так і не стала українською. Попередня влада Кучми-Медведчука-Януковича, попри удавану «багато-векторність», тяжіла до російського, східного гео-політичного центру. Нинішня влада Ющенка-Рибачука-Єханурова орієнтована на американський, західний центр. А українськість влади полягає в її україноцентризмі, засади якого, передусім, — власні національні інтереси. Він не допускає принизли­вого плазування перед будь-ким. Сьогодні супер­держави на кшталт США здаються комусь дуже по­тужними і вічними, але вже багато людей перекона­ні в тому, що названа супердержава стоїть на поро­зі своєї загибелі. І станеться це в найближчому май­бутньому, мабуть, нинішнє покоління стане свід­ком цього. Орієнтація чи то на Схід, чи то на Захід є ознакою меншовартості, різновидом не витравле­ної поки рабської психології, а раби, як правило, не бувають вдалими керманичами. Тому наступна ук­раїнська влада повинна стати україноцентрист-ською, яка, нарешті, зрозуміє, що Україна — само­достатня велика держава, на теренах якої розташо­ваний не тільки географічний, а й духовний центр Європи. Історія індоєвропейських народів, як сьо­годні відомо, розпочалася не в Індії чи Ірані, не в Греції чи Римі, а саме на теренах України, де в VI–IV тисячоліттях до нашої ери була започаткована сла­ветна Трипільська культура — працивілізація су­часного людства.

Ви, студенти і викладачі Академії були серед перших, хто рік тому вийшов на Майдан, обсто­юючи право українців на справедливий вибір, свободу. Чому високі ідеали, за які повстали ук­раїнці, значною мірою були здевальвовані, чому обранці Майдану часто-густо виявилися не го­товими до високої мірки, випробування владою?

—Коли маупівці разом з іншими свідомими укра­їнцями вели довготривалу боротьбу із кучмізмом, ми розуміли, що альтернативою може бути тільки тандем Ющенко-Тимошенко. Саме тому в МАУП за кучмівських часів знайшли притулок і В. Ющен­ко, і Б. Тарасюк, і К. Морозов, і В. Пинзеник, і В. Куйбіда, й інші члени «помаранчевої» команди, її української частини. Для виступів перед студен­тами було надано найкращі аудиторії і час Ю. Ти­мошенко, О. Морозу, А. Матвієнку, Л. Лук'яненку, Б. Олійнику, В. Семенюк. Академія ніколи не жал­кувала і не жалкує про те, що підтримала в ті важкі часи В. Ющенка, Ю. Тимошенко та О. Мороза, ос­кільки чітко розуміла, що Кучма, Медведчук, Янукович — це страхітливе, але вже й застаріле вчо­рашнє. Водночас (і це можуть підтвердити члени Президії Академії) перед тим, як вивести МАУП на наш всеукраїнський Майдан, я висловив своє пере­конання в тому, що тріумвірат Ющенко-Тимошенко-Мороз не буде ще справжньою українською вла­дою. Чому я це сказав? Бо вже тоді були відомі близькі соратники Ющенка переважно сіоно-єврейського походження — Рибачук, Порошенко, Червоненко, Жванія, Геращенко, Мартиненко, Тре­тьяков, які, як ми й очікували, відсунули згодом на другий план національно свідомих українців. Що­до Ю. Тимошенко, то ми теж добре розуміли — в неї відсутня Українська національна ідея, її ідеологію уособлює О. Турчинов, який вже тоді не втримався і надрукував у своїй партійній російськомовній га­зетці «Вечерние вести» жахливу за своєю україно-жерською сутністю величезну статтю «Аутодафе». Скільки жовчі, зневаги та ненависті стосовно укра­їнства вихлюпнуто в цьому українофобському опу­сі! Потім стало відомо, що партію Ю. Тимошенко весь час фінансує єврейський олігарх (найвірогід­ніше, з ізраїльським громадянством) Коломойський, якому вдячна Юлія Володимирівна намага­лася вже в ранзі прем'єра допомогти отримати Ні­копольський феросплавний завод. Сьогодні ж у ви­борчому списку БЮТ «красуються» такі одіозні особистості, як Фельдман і Губський, а її заступни­ком у партії є М. Бродський — тобто переважно представники організованого єврейства (як і сама Ю. Тимошенко, згідно з повідомленнями вітчизня­них та ізраїльських ЗМІ). Неукраїнські представ­ники взяли, очевидно, верх і в соціалістичній партії Мороза, де помітну роль останнім часом відіграють Й. Вінський, М. Рудьковський, А. Деркач та «соці­алістичний міліціонер» Ю. Луценко, якого ізраїль­ські видання також називають «своїм». Ось у цьому виразному неукраїнстві значної частини «Нашої України», БЮТ та соціалістів і криється, за моїм переконанням, чергова поразка національно-патрі­отичних сил, які за постатями Ющенка, Тимошен­ко і Мороза не розгледіли їхнє переважно сіоніст­ське оточення. Тому і цю владу треба терміново змі­нювати — на більш українську і менш продажну.

Які, на Ваш погляд, основні помилки й, мож­ливо, біди, нинішньої української влади, наскіль­ки вона самодостатня і власне відповідально ук­раїнська?

— Як на мене, основною помилкою нинішнього Президента України (а саме на нього орієнтувалося українство) була та, що відразу після своєї перемо­ги він самодистанціювався від власних обранців і повністю поклався на своє неукраїнське оточен­ня — Рибачука, Порошенка, Червоненка, Жванію, Третьякова. У результаті отримав гучний корупційний скандал, який відбувся не без участі Ю. Тимошенко з таким самим неукраїнським оточенням. Зберіг свої кадри лише Мороз, але міністри-соціалісти Ніколаєнко, Луценко і Баранівський вияви­лися такими відвертими непрофесіоналами та зага­лом неглибокими людьми, що остаточно, на мою думку, розвіяли насаджуваний соціалістами міф про те, що в них начебто є «серйозна команда». Ющенко ж, безумовно, є найбільшим розчаруван­ням Майдану. Зрозуміло, що за ним від початку (найвірогідніше, через його американську дружи­ну) стояли сіоно-американські сили, які під час «помаранчевих» подій уособлювали такі діячі єв­рейського походження, як польський президент Квасьнєвський, натівський «яструб» Солана, екс-глава Держдепу США (де власне і працювала Чума-ченко-Ющенко) Олбрайт. Ці сили намагалися про­вести в Україні «грузинський варіант» зміни режи­му, за яким поставлений ними режим Саакашвілі (тобто «сина Ісаака») повністю утримується на гро­ші міжнародного єврейського афериста Сороса (як, до речі, утримувався і виборчий штаб Ющенка — на гроші іншого єврейського афериста — Березовсько-го). Зрозуміло, що той, хто платить, той і керує. Звідси активна діяльність керівництва Грузії у про­суванні до НАТО. Те ж саме робить сьогодні і керів­ництво України. Але ж це є прямим порушенням ді­ючого українського законодавства про позаблоковий статус нашої Держави! Та й навіщо суверенну Україну, яка є незалежною всього 15 років, знову пхнути у чергове тоталітарне об'єднання, яким є насправді НАТО? Хіба нам замало 70-річного пере­бування в СРСР? Ось ці дії Ющенка та його коман­ди якраз і вказують на те, що сьогоднішня влада, очевидно, не самодостатня і власне неукраїнська, оскільки відкинула основне — Українську титульну націю, яка є засадничим державотворчим джерелом.

Інколи складається враження, що хтось нав­мисне водить усіх нас манівцями, не даючи згуртуватися і врешті-решт утвердитися цілісною нацією, здатною обстоювати свої інтереси і на­вести лад у себе вдома. Чи не задовго ми визнача­ємося, якою власне має бути українська влада, шукаємо якихось нових, підказаних кимось рецеп­тів, забуваючи про національний досвід державо-керування, який колись був взірцем і для інших?

— Хто нас намагається «водити» — ми розгляну­ли вище. А що стосується пошуку якихось нових рецептів державокерування, то ви абсолютно маєте слушність: нам нічого шукати десь на стороні, коли все необхідне є у власній хаті. Передусім важливо зрозуміти, що вся повнота державної влади має п'ять складників: світоглядну (або концептуальну), ідеологічну і лише потім три нам всім відомі — за­конодавчу, виконавчу і судову. Світоглядно-кон­цептуальна влада базується, насамперед, на тради­ційних духовних цінностях Нації, які беруть початок у нашому випадку з тисячолітньої християн­ської релігії та прадавніх вірувань, які їй передува­ли. Ідеологічна влада в національних суверенних державах, до яких належить Україна, може базува­тися лише на природному націоналізмі, основним проявом якого є національний консерватизм, тобто традиціоналізм. Ми ж з вами не будуємо щось на кшталт СРСР з його інтернаціональним комуно-соціалізмом або США з його космополітичним лі­бералізмом. Ці дві ідеології — комунізм та лібера­лізм — є штучними утопічними побудовами і мо­жуть бути тимчасово використані лише в зденаціо­налізованих державних утвореннях. Але в націо­нальних державах вони, як правило, «не працю­ють». Саме тому світовий сіонізм і намагається сьо­годні створити нове зденаціоналізоване угрупуван-ня — Європейський Союз — де не буде німців, іта­лійців, голландців, французів, а будуть знеособлені «європейці», підпорядковані наддержавним струк­турам управління, які, без сумніву, будуть захопле­ні представниками переважно однієї національної меншини — єврейської, яка розпорошена серед усіх європейських країн, але керована одним центром. Щоб протистояти цьому черговому чужинському поневоленню, необхідно спиратися на свою тради­ційну національну основу, зокрема в галузі держав­ного управління. Тобто в національних державах влада повинна набувати форми націократії, яка на демократичних засадах заповнює всі владні щаблі соціальної піраміди найкращими представниками титульної державотворчої нації з одночасним залу­ченням інших представників, які поділяють ціннос­ті корінного етносу. Найбільш традиційною модел­лю етнократії для України є гетьманат, що означає виборну одноосібну владу, яка несе повну відпові­дальність за стан справ у Державі.

На часі — вибори до Верховної Ради України. Це наріжний, можливо, навіть визначальний етап нової української історії. Українська Кон­сервативна партія, яку Ви очолюєте, вперше і самостійно бере участь у перегонах. Що зумов­лює Вашу громадянську, політичну позицію, з чим УКП йде на ці вибори?

— Ми йдемо на вибори під святим для кожного свідомого українця гаслом — «Бог і Україна понад усе!». Програмовими цілями нашої партії є розбудо­ва Української України на основі реалізації Україн­ської національної ідеї, яка базується на традицій­них духовних цінностях, національній єдності, заса­дах патріотизму та свідомому виборі історичної до­лі. Ми робимо ставку на розвій культури Україн­ської титульної нації в усіх сферах організації сус­пільства — духовній, політичній, економічній — і вважаємо, що лише на основі реалізації Української національної ідеї Україна зможе бути гідно пред­ставлена у світовому співтоваристві. Ми стверджуємо: тільки сильна соборна національна Держава здатна ефективно захистити життєвий простір На­ції, забезпечити традиційно-демократичний лад та необхідний рівень національного життя.

Загляньмо дещо у майбутнє — консерватори у парламенті. Які перші, скажімо, п'ять, зако­нодавчі кроки запропонують вони українському суспільству?

— Передусім ми вимагатимемо повернення у на­родну власність вкрадених багатств та суворого по­карання грабіжників. По-друге, недопущення зло­чинної приватизації української землі — нашого ос­новного національного багатства. По-третє — повер­нення у документи громадян України відомостей про національність та формування всіх гілок влади за пропорційним принципом (тобто за присутність у владі не менше 80% українців). По-четверте, ми бу­демо відстоювати визнання на міжнародному рівні Голодоморів в Україні спланованим геноцидом та відшкодування зазнаних українством втрат. Основ­не ж своє завдання консерватори-традиціоналісти вбачають у захисті української мови, відродженні козацтва, розвої української культури та всебічному розвитку титульної державотворчої нації.

Коли б у Вас була єдина змога звернутися до виборців, про що були б Ваші слова, що є визна­чальними для українських консерваторів?

— Я б просто повторив слова нашого державного Гімну, які повинні стати програмою життя кожного з нас:

Ще не вмерла України ні слава, ні воля, Ще нам, браття українці, усміхнеться доля, Згинуть наші вороженьки як роса на сонці, Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці. Душу й тіло ми положим за нашу свободу І покажем, що ми, браття, козацького роду!

І насамкінець. Чи є життя для партій після виборів?

— Партії, що створюються тільки під чергові ви­бори, швидко вмирають після їх завершення. Най­яскравіший приклад — колишній блок В. Литвина з цинічною назвою «За Єду» (думаю, що і нинішній блок цього комуно-кучмівського діяча спіткає така ж доля). Партії, які створюються не під окрему осо­бу чи подію, а базуються на певній ідеології (на­приклад, соціалістичній або ліберальній) трима­ються доволі довгий час, поки люди не зрозуміють штучність цих ідеологічних побудов. І лише партії, що сповідують традиційні духовні цінності, спира­ються на здоровий, життєдайний націоналізм, тоб­то партії консервативного, національно-захисного спрямування живуть стільки, скільки існує Нація.

Розмову вів
Володимир БОНДАР



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту