Експертиза у справі про вбивство Андрюші Ющинського
Чистий прибуток від продажу
цього видання призначено
на увічнення пам'яті
Андрюші Ющинського.
Іван СІКОРСЬКИЙ
I Думка професора Сікорского про ритуальне вбивство А. Ющинського 12 березня 1911 р. у Києві в садибі, що належить єврейській хірургічній лікарні, розташованій у маєтку купця Марка Іойновича Зайцева, відповідно до вердикту присяжних, виголошеного 28 жовтня 1913 року.
Убивство Ющинського, ймовірно, відбулося за таких обставин. Коли Ющинський був втягнутий або заштовхнутий у нежиле приміщення (місце вбивства) у зазначеній садибі, де його чекали вбивці, він раптово був оточений змовниками і схоплений за руки двома особами (тому і не могло бути боротьби), а третій співучасник наніс йому колюче-ріжучим знаряддям кілька ударів у голову через шапку, що була на голові. Ющинсь-кий відразу був приголомшений і втратив силу опору. Він ще тримався на ногах, схилившись трохи вліво, судячи з того, що кров з голови, наповнила шапку і закривавила курточку і сорочку, вказує напрямок зверху вниз і трохи вліво. Через жах і безсилля Ющинський майже не міг пручатися: з нього зняли курточку, відвернули комір сорочки, оголили шию праворуч і взялися до нанесення ран для одержання крові із шийних кровоносних жил. Із цією метою було зроблено уколи в тканині шиї, якими пошкоджено вени й одну маленьку артерію, що дали глибоку внутрішню кровотечу майже до грудочеревної перепони, — знак, що Ющинський стояв, імовірно, підтримуваний убивцями. Робота серця в цей час ще була повною, судячи з прижиттєвих реакцій у поранених судинах і тканинах. Однак крові від шиї на тілі не видно — знак, що від цього моменту кров збирали, вона не лилася додолу, інакше на тілі залишилися б сліди.
У цей час убивці зробили загадкову, ймовірно тільки символічну процедуру, що полягала в нанесенні тринадцяти невеликих неглибоких уколів у праву скроню, що поранили шкіру і частково підшкірні пласти. Уколи виконано ретельно, впевненою, спокійною рукою, оскільки вони розташовані правильно. З приводу цих уколів виникла жвава полеміка на суді між обвинуваченням і захистом: обвинувачення (і його експерти) нараховували 13 уколів, захист вважав 14. Уколи не мають ні забійного, ні навіть кровоспускально-го значення, тому що занадто малі і могли дати загалом навряд чи більше чайної ложечки крові, але їх число — 13, на думку богословської експертизи, має чисто ритуальне значення в єврейській догматиці. Судячи з того, що множинність дрібних уколів згадано в описі тих випадків дитячих убивств, де не було зроблено над жертвою обряду єврейського ритуального обрізання, 13 уколів і обряд обрізання свідчать тільки про ритуальні акти, але ні вбивства, ні видобутку крові прямо не стосуються.
Як сказано вище, уколи на скроні і розкриття шийних вен — акти, паралельні за часом, виконані при повній силі серця і кровообігу, але для зручності (зверху вниз), а можливо, за вимогами ритуалу, уколи на скроні передували розкриттю вен на шиї. Операція на шиї вимагала енергійнішого утримання голови Ющинського, який прагнув інстинктивно схилити голову для самозахисту.
Під час уколів у скроню і розкриття вен на шиї розташування убивць і їх кількість була така: двоє тримали Ющинського за руки (руки не були зв'язані), третій тримав за голову. Положення рук було таке: хтось стояв позаду, і тримав ліву руку на тімені Ющинського, торкаючись пальцями чола (є сліди нігтів на чолі), права рука його була біля рота Ющинського і могла затискати рот (є відбитки зубів у роті Ющинського від натиску на щоку). Таке розташування рук третього було зручним для процедури уколів, залишаючи скроню відкритою; під час розкриття жил на шиї третьому зручніше було тримати свої руки з боків голови Ющинського, притискаючи її до себе, — щоб, можливо, досягти кращої фіксації голови в момент операції розкриття вен. У такому положенні четвертий співучасник (основний) міг зручно виконати як операцію уколів на скроні, так і розкриття жил на шиї.
Після описаних двох найважливіших для ритуального убивства операцій (на скроні і шиї) наступив вільний від дії проміжок, тривалістю 10–20 хвилин, упродовж якого кровообіг, що був на початку повним, сильно послабився. У цей проміжок кров, мабуть, перехоплювали на шиї і збирали, тому що втрата її з організму безперечна і наочна, а сліди крові не залишилися на тілі Ющинського. У цей час у жертви могла наступити повна знемога і непритомність. Убивці намагалися, імовірно, уколами повернути свідомість, а ще ймовірніше, вони прагнули переконатися, за допомогою багатьох глибоких пробних уколів в спину, живіт, печінку, груди і голову (пізніша серія поранень), що крові мало. Убивці могли трактувати це як наближення смерті. Тоді вони поквапилися попередити цей закономірний кінець нанесенням смертельних ударів у серце. Очевидно, і бажання добути всю можливу кров за життя, і прагнення заподіяти смерть ще живому, хоча і вкрай знесиленому, тобто убити жертву, не дало їй померти. Ця пильна турбота про те, щоб убити людину, не давши їй померти, є, поряд із добуванням крові, безперечною ознакою ритуального вбивства. Виділили шість періодів у процесі вбивства Ющинського:
1) приголомшуючі криваві удари в голову у час повної активності серця;
2) нанесення тринадцяти ритуальних знаків у скроню у час повної активності серця;
3) розкриття вен на шиї також у час повної активності серця і кровообігу;
4) витікання і збирання крові — у час поступового спаду активності серця;
5) пробні уколи в різні частини тіла у час слабкої роботи серця і
6) умертвіння Ющинського ударами в серце після використання його з ритуальною метою.
Судомні скорочення серця, яке кололи і пробивали (шість серцевих ран, — одна наскрізна), зроблені рукою вбивці інструментом і були точною ознакою того, що жертва убита, а не вмерла, і що навіть останні краплі крові добуті з живої людини, а не узяті від свіжого трупа, — обставина надзвичайно важлива для ритуальних убивць.
Основні пункти 2, 3 і 4. Викладене в першому пункті це початок справи, а в п'ятому і шостому — закінчення справи. Ус е виконане на Ющинському очевидніше, ніж на багатьох історичних прикладах ритуальних убивств. Це вбивство є, отже, безперечним випадком ритуального бузувірства.
Прийомом або способом для збирання крові в Ющинського (пункт четвертий) імовірніше було прикладання до ран невеликих шматочків полотна або марлі для просочування їх кров'ю з негайним просушуванням їх, — чим і закінчувалася вся ритуальна операція. Витікання ж крові в буквальному значенні могло не бути, — було б збирання крові, що сочиться, це відповідає історичним прикладам і свідченням. Для збирання крові могли знадобитися п'ятий і шостий співучасники або четвертий, п'ятий і шостий, якщо четвертий (основний) міг бути вільним у цей час.
Після втрати значної кількості крові Ющинсь-кий, без сумніву, залишався у свідомості і страждав.
II Психологічна і психіатрична думка професора І. Сікорського в справі про вбивство Андрія Ющинського (в історичному висвітленні)
Особливий характер убивства Ющинського
Убивство Андрія Ющинського відрізняється від звичайних убивств, але надзвичайно подібне до тих злодіянь, що відомі вже віддавна і траплялися у всіх, навіть культурних країнах. Це своєрідні убивства дітей за допомогою стікання крові за життя.
Крім своєї основної ознаки — знекровлювання, убивства дітей характеризуються ще деякими другорядними ознаками, які майже настільки ж істотні, як і основна, особливо тому, що вони підкреслюють невипадковість убивства, встановлюють факт навмисності. Це такі ознаки:
1) відсутність із боку жертви приводів до нападу;
2) вік убитих дітей;
3) спосіб здійснення кривавої операції;
4) кількість убивць;
5) доля тіла убитої дитини;
6) пора року;
7) однаковість процедури злодіяння.
Ці сім пунктів вимагають деяких пояснень.
1. За фактами Саратовського процесу, хлопчик Панін назвав свого спокусника зваблювачем. Зваблювач ходив по вулиці, намагався затягати випадкових дітей облудними обіцянками.
2. З'ясовано, що жертвами звичайно обирали хлопчиків молодшого, а ще частіше старшого віку, від 6 до 13 років. Молодших дітей викрадають насильно, а старших зманюють у засідку.
3. Жертві наносять певну кількість глибоко проникаючих уколів у різні частини тіла і, крім того, прорізають вени переважно на шиї. Обидва прийоми дають повільне, але більш-менш сильне витікання крові. Кількість уколів різна; іноді вона кратна від 7 (14, 28... до 49).
4. Убивць завжди кілька: один оперує (ріже), інші підтримують жертву, затискають рот... У Саратовській справі з'ясовано, що було шість учасників убивства. В убивстві Ющинського брало участь, імовірно, не менше учасників, тому що жертва була обезкровлювана, очевидно, у стоячому положенні і їй також затискали рот.
5. Труп убитого, блідий і знекровлений, без інших ушкоджень, несуть із місця вбивства й залишають недалеко, але не заривають у землю. Іноді вбивці залишають біля трупа якісь речі, що полегшує впізнання особи убитого (біля Ющин-ського — класні зошити).
6. Убивства трапляються найчастіше навесні — березень, частіше квітень.
7. Убивство дітей і добування крові відбуваються з такою помітною однаковістю в різних місцевостях і країнах, що спостерігачам мимоволі спадало на думку, що злодіяння вчинено за розпорядженням або інструкцією, або ж на підставі живої традиції, тобто вбивця раніше вже вбивав або був присутній на вбивстві.
Про вбивство Ющинського можна сказати, що для нього характерно багато ознак, що є в інших випадках дитячих убивств, і може бути назване певною моделлю для таких злодіянь. Огляд ран Ющинського приголомшує. Якщо хтось не вірить факту таких убивств або сумнівається, досить розглянути череп Ющинського. Очевидність тут переважає почуття. Це не міф середніх століть, це страшна дійсність ХХ сторіччя.
Хто вбиває дітей?
Можна сказати, що вбивства з витіканням крові відбуваються злочинними фанатами, проте цілком здоровими психічно. Думка, що виникла в Києві одразу після виявлення трупа Ющинського, начебто вбивство могли зробити душевнохворі Кирилівської лікарні, не витримує критики, тому що ці пацієнти позбавлені вільного виходу за стіни лікарні. Але якби вони навіть якось скористалися свободою, об'єднати їх для однієї спільної справи майже неможливо у зв'язку з різними прагненнями і нахилами.
Настільки ж безпідставне і необґрунтоване припущення про те, що убивцями Ющинського могли бути суб'єкти зі статевими збоченнями й аномаліями, і що ці аномалії були мотивом убивства. Розтин тіла убитого хлопчика не дає ні підстав, ні приводів для таких припущень.
Хоча насильства, які чинять статеві психопати, і дитячі вбивства типу Ющинського мають щось спільне — пролиття крові і прояв жорстокості, але вони істотно різняться, як свідчить їх порівняння:
1) мета статевого психопата бачити й одержати від того почуттєве задоволення, але не вбивати людину (убивство може бути випадковим, бути спричинене непевністю рухів); мета дитячого вбивці — видобути кров, зібрати її якнайбільше і забрати з собою, а потім убити знекровлену жертву;
2) статевий психопат найчастіше діє самостійно, бо прагне особистого задоволення; дитячі вбивці діють завжди групою і з спільною метою. Іноді статеві психопати бувають також разом, ходять зграями, як собаки, але кожен з них зайнятий своєю справою і для себе;
3) статевий психопат — суб'єкт безхарактерний, позбавлений волі, зухвалий, примхливий, а вбивця дітей — твердий, рішучий, спокійний (судячи з твердості його руки, що робить знекровлювання й убивство).
Отже, обидва види насильства відрізняються метою і остаточним результатом. Можна стверджувати, що вбивство Ющинського зроблене не божевільними, не дегенератами, не статевими психопатами, а людьми психічно здоровими, які у своїх діях виявили розрахунок і тверезість здорового розуму.
Винуватці злочинів подібних до вбивства Ющинського
Тут виникають труднощі для відповіді через існуючу завжди велику і тонку конспірацію, якою обставлене вбивство; звичайно знаходять убитого з описаними ознаками, а вбивць не виявляють. Однак досить часто за вбивством стоїть невідома пильна рука, що скеровує слідчого на помилковий шлях. Так було й у справі Ющинського. Це вказує на тонку обдуманість убивства і на складну організацію співтовариства вбивць.
У розслідуванні дитячих убивств слідчі здавна надавали значення трьом фактам, а саме:
1) убивства відбуваються тільки над християнськими хлопчиками і тільки там, де серед християн живуть євреї, а там, де євреї не живуть, цих убивств не буває;
2) не було випадків, щоб єврейські хлопчики ставали жертвою таких убивств;
3) деяким приреченим на жертву хлопчикам було попередньо зроблено обрізання за єврейським обрядом (не за магометанським, а саме за єврейським).
На підставі цих фактів виникли підозри і здогади, що вбивства чинить рука бузувірів і фанатиків із середовища єврейства (такі здогади вже раніше висловлювали древні греки, які стверджували, що євреї вбивають хлопчиків тих народів, серед яких самі живуть), і такі здогади, в окремих випадках, були неодноразово підтверджені наслідком і судом за всіх часів, аж до новітнього часу, навіть у культурних країнах. Інші ж раси, крім євреїв, не були судово викриті. Звідси власне виникло і зміцніло давнє переконання народів, що вбивства дітей відбуваються всюди руками єврейських бузувірів. Самі євреї, як раса, сприяли зміцненню цього переконання своїм особливим ставленням до справи правосуддя, а саме: протидією і перешкодами правосуддю.
Перешкоди правосуддю з боку євреїв виражаються потрійно: спочатку — наведенням слідчого на помилковий шлях з підробкою або знищенням документів і матеріальних доказів, далі — підкупом злочинних осіб серед неєвреїв до облудного прийняття на себе провини убивства (Саратовська справа й інші), і нарешті нестримна і плутана агітація в пресі і суспільстві з метою перешкодити доведенню справи до суду і взагалі утруднити завдання правосуддя від початку до кінця. У такій діяльності завжди бере участь не тільки місцеве, а й всесвітнє єврейство, що випливає з релігійно-расових поглядів євреїв, але суперечить громадянському обов'язку поваги до суду.
Через протидію суду у всіх культурних країнах виникла полеміка між єврейською і неєврейсь-кою частинами населення, яка полягала в тому, що неєвреї (християни) стверджують дійсність факту дитячих убивств, євреї ж часто заперечують сам факт, називаючи його міфом, а віру в нього — середньовічним забобоном, або дивляться на вбивство як на чисту випадковість, але не як на навмисне лиходійство; неєвреї жадають суду для розкриття істини, якою б вона не була, щоб вийти зі стану тяжких для духу сумнівів, а євреї навпаки, протидіють суду. Все ж, тільки суд може вивести людство з тупика розбіжностей, і всі однаково повинні жадати правди і шукати правосуддя, тому що факти вбивства дітей існують і в ХХ столітті, не зникаючи і не зменшуючись, і заподіюють почуття гострого болю кожному людському серцю. Коли ж наступить кінець убивству наших дітей? — болісно лунає питання з глибини християнських душ. Те саме питання лунає також від душ кращих людей єврейства. У Ісаака Крем'є, віце-президента єврейської консисторії у Франції, а згодом міністра третьої республіки, після Дамаського вбивства мимоволі вирвалися з грудей такі гіркі слова:
«Якщо єврейська релігія пропонує вбивство і пролиття людської крові, то піднімемося всі, — вільнодумні, євреї, християни і мусульмани, і ви-корінимо цей варварський, богохульний культ, що підносить людиновбивство на ступінь божественного розпорядження» (Journal des debats. — 7.IV.1840 року).
Така у всіх добрих людей — християн і євреїв — гіркота серця від існуючих жорстоких убивств дітей. Легко зрозуміти чому протидія правосуддю видається підозрілою, особливо, якщо ця протидія іде від єврейської раси, яка завдяки своїм природнім здібностям у пошуку і дізнаннях могла б скоріше розкрити справу, відшукати убивць і показати їх суду і всьому світу, але протидія зусиллям правосуддя мимоволі наводить на думку про можливу співучасть. Софістичний самозахист, який зазвичай використовують євреї, лише збільшує підозри.
Наведені вище слова Ісаака Крем'є досить знаменні. Хоча Крем'є заперечує причетність євреїв до кривавих убивств, але його слова за змістом і навіть за формою є тривожним закликом на допомогу, зверненим до всього культурного людства. Очевидно, в справі припинення убивств Крем'є не покладався на власні сили євреїв, але зберігав у душі переконання, що тільки об'єднані зусилля народів можуть стримати бузувірів від властивого їм расового канібалізму або, як допускає Крем'є, релігійно-расового. І майже безсумнівно, що поки позицію Крем'є не засвоять усі, поки, відповідно до цього погляду, не будуть прийняті народами міри самозахисту, убивства дітей не зникнуть, не зникне також і протисудова агітація з боку раси, що гріє своїх бузувірів, але не допускає ані найменшої критики своїх недоліків і цим позбавляє себе засобів морального самозбереження. На цій саме однобічності расового характеру, на цій самопереоцінці і крайній расовій нетерпимості, властивої єврейству, канібальський інстинкт наростає до висоти дії і бузувірних суб'єктів і бузувірських сект, що вузько і дико розуміють завдання і борг єврейської нації (Володимир Даль). Зло замовчують, приховують, заперечують, але воно існує, і от які його звичайні прояви: зникає раптом християнський хлопчик, але незабаром його знаходять мертвим, сколотим, знекровленим і негайно ж починаються шалено-зухвалі звинувачення, порушувані євреями і скеровуються то проти рідних убитого, те проти одноплемінників і одновірців, то проти націоналістів країни, то проти християн узагалі. Обвинувачуючи інших, євреї відхиляють підозри від себе. Але якби хто-небудь звинуватив або запідозрив їх самих, вони негайно піднімають агітацію проти всякого, приватна це особа чи судовий слідчий, суддя, чи навіть суд. Отут вже на захист бузувірів виступає не тільки місцеве, а й всесвітнє єврейство, причому воно діє як раса, багатії очолюють рух. Теодор Фріч каже, що євреї вкрай мстиві і свою помсту виражають завданням шкоди майну, честі і самому життю переслідуваної особи. Однак для моральної оцінки народу або особи важливо знати не стільки його ставлення до практичних інтересів життя, наприклад, боротьби, скільки його ставлення до ідейної сторони, тобто, яка сила і прагнення до істини і правди. Для характеристики цієї сторони душі євреїв я наведу слова знавця цієї нації і знавця проблеми вбивства дітей.
Князь Голіцин говорить таке:
«Немає сумніву, що коли б це було звинувачення (в убивстві дітей) будь-якої національності земної кулі, що визнає яку завгодно релігію, суперечка була б давно вирішена, людське мислення, право і наука давно б установили факти; вся реальність або примарність давно була б раз і назавжди констатована, підкреслена, закріплена і встановлена в інтересах історичної і моральної істини. Усе це було б можливо зі всяким іншим народом, але коли людству, науці і логіці доводиться мати справу з народом, що визнаний ще від часів глибокої давнини вустами свого ж вождя і пророка брехливим і жорстоким … тоді перемогу істини не так легко здобути. Цей жорстокий народ не бентежить ні логіка, ні факти, ні споглядання, ні дотик … ніколи не скаже правди, не вимовить покаянного: я винен...» Із цієї причини всоте-трьохсоте відкривається знову і знову міжнародний калейдоскоп світового карного процесу, багатого на завзяті заперечення, таємничість, пожежі, загадкові смерті свідків і всесвітнє занепокоєння, внесене євреями в усі справи, що стосуються убивства християнських дітей.
Свідчення з новітньої історії
Одне з кращих досліджень проблеми вбивства дітей провів Володимир Даль, відомий російський письменник, етнограф і автор відомого тлумачного словника російської мови. Думка Володимира Даля має особливу цінність через його спокійний тон, об'єктивність і логіку. Книга Даля була надрукована 1844 року на підставі офіційних документів, за розпорядженням міністра внутрішніх справ, для доповіді імператору Миколі I.
Даль каже:
«Ніхто не заперечуватиме, що в країнах, де євреїв терплять, час від часу знаходять трупи дітей, завжди в тому самому вигляді або, принаймні, з подібними ознаками насильства і смерті. Не менш точно і те, що знаки ці свідчили про навмисне й обмірковане лиходійство мученицького вбивства дитини і то дитини християнської; це довели численні слідчі, судові і лікарські свідчення» (Володимиру Далю, за його службою, доступні були офіційні документи).
Факт убивства християнських дітей євреями в Росії доведений книгою Даля й іншими даними, особливо судовими. Але ці дані, як колишні, так і новітні, замовчуються в пресі, і тому існує недовіра до самого факту вбивства дітей. Даль вважає, що оскільки ми не канібали, то так само думаємо і про євреїв через співчуття до них. «Це робить честь нашому людинолюбству, — пише Даль, — але ми не повинні бути упереджені настільки, щоб забути своїх одновірців, потураючи несвідомо якомусь дивовижному виплодку фанатизму». У книзі Даля надзвичайно цінне те, що в ній наведені свідчення і думки двох освічених євреїв, висловлені Далю, і факти вбивства християнських дітей. Ще важливіше те, що один із цих євреїв (хрещений) указує шлях поширення канібальського зла. Цей темний шлях починається в гніздах фанатичних талмудистів і далі переходить у середовище неосвіченої єврейської бідноти. Але звідси шлях іде далі, бо талмудисти знаходять собі велику підтримку серед єврейських багатіїв і банкірів. Ця верства людей намагається відігравати в єврействі роль заступників раси, патронів релігії і дипломатичних заступників. У такій своїй ролі багатії мають успіх — за відсутністю незалежної національної єврейської інтелігенції. Єврейські багатії і банкіри, за словами співрозмовника Даля, користуються своєю грошовою силою і впливом для приховування вбивств, для жорстокого переслідування викривачів зла і для боротьби з адміністрацією і судом за допомогою різноманітних місцевих і закордонних органів. Ці роз'яснення освіченого єврея цілком збігаються з тим, що бачимо в житті, і пояснюють факт колосальних грошових витрат для приховування вбивств і ліквідації кримінальних справ.
До суттєвих даних, запозичених із книги Даля, маю додати, що на допомогу єврейським багатіям виступила єврейська преса. Вона підтримує інтереси єврейської плутократії і веде широку агітацію з приховування вбивства дітей і боротьби з судом і викривачами вбивств. У єврейській пресі не лунає жодного тверезого слова, але завжди панує зрадницька єдність, що заспокійливо діє на бузувірів.
Зіставляючи сказане з матеріалами книги Даля, потрібно зробити загальний висновок, що талмудизм, єврейський капіталізм і єврейська преса становлять одне злоякісне ціле в справі організації убивств і приховування слідів. Що ж стосується єврейських трудових і професійних мас, то ці маси, тверезі, працьовиті, які живуть реальними інтересами, ймовірно далекі від убивства християнських дітей, їхня участь непомітна. Отже, не все єврейство винне, а тільки його гірша частина. Але здорова частина єврейства неспроможна боротися з бузувірською і багатою. Не без підстави Ісаак Крем'є передбачав перспективу міжнародної моральної опіки над неспокійним і нервовим єврейським народом...
Аналіз фактів знаходимо також у такого глибокого знавця єврейства, як Теодор Фріч, у його книзі «Handbuch der Judenfrage» (Hamburg, 1910). У своїй книзі автор гаряче рекомендує урядам і законодавчим палатам ознайомитись із Талмудом. Фріч визнає доведеним факт убивства євреями християнських дітей.
Убивство християнських дітей визнають також і деякі хрещені євреї. Особливе значення мають визнання тих, які були рабинами і самі вбивали дітей, — Серафімович, чернець Неофіт. Показання цих осіб пояснили деякі карні подробиці дітовбивчих злочинів, наприклад, наявність полотна, змоченого кров'ю, весняний час убивств, вік убитих та інше. Хоч інші хрещені євреї заперечують факт убивства дітей, але такі негативні заяви не нівелюють позитивних, оскільки євреї, як відомо, іноді приймають християнство удавано для особистої вигоди і для користі своєї раси.
Новітні приклади вбивства дітей
Я не говоритиму про колишні вбивства дітей, що вже давно сталися, не наводитиму іноземної казуїстики, але для пояснення справи скажу, що в убивстві Ющинського, як і в пізніших убивствах, менше мучительства, немає розп'яття жертви, але зате знекровлювання відбувається повніше, причому з холодністю і спокоєм. Такі ж убивства в Бєлостоці 1690 року і два убивства в Саратові 1852 і 1853 років.
У грудні 1853 року безвісти зник і знайдений убитим хлопчик Феофан Шерстобитов, 10 років, а в січні 1853 року зник і знайдений убитим хлопчик Михайло Маслов, 11 років. Убивства розкриті слідством і судом. Вони зроблені руками євреїв, які брали участь в убивстві. Справу розглянуто, за Найвищим велінням, у сенаті і державній раді, і думка державної ради затверджена імператором Олександром II.
Думки вчених
Особливо важливо для з'ясування істини те, що в розслідуванні Саратовської справи брав участь професор М. І. Костомаров. Він не тільки висловив свою думку, а й дав історичні дані про інші подібні справи. Думка Костомарова і думка протоієрея Сідонського (учасника вченої комісії експертів у Саратовській справі і знавця питання) пролили світло науки на вбивство дітей, як на безперечний карний факт, що зароджується в надрах єврейських бузувірських сект. Полеміка, що виникла між професором Костомаровим і професором Хвольсоном, ілюструє погляди обох учених і змушує схилитися до думки Костомарова, як до більш спокійної та історично об'єктивної.
Висновок
З історичного нарису ритуальних убивств і з вердикту присяжних у Києві в справі про убивство Ющинського істину відкрито, тому що «немає нічого таємного, що не стало б явним». Ця істина спричинила деякі висновки, які важливі, оскільки здобуті великою працею, тривалим часом і перемогою над віковою технікою втаювання, що встигла піднятися на висоту успадкованої інстинктивної традиції. Таємне ще раз стало явним, як Божий день, хоча і не відразу, тому що знає Бог правду, але не швидко каже. Тепер ця правда сказана, пройшовши вперше через горно присяжної совісті російського народу.
З'ясувалося, що насправді існує не кривавий наклеп на євреїв, але кривавий пережиток у євреїв. Факт убивства Ющинського доводить, що ритуальний пережиток убивства чужих дітей («іноплемінних»), настільки глибоко вкорінений у надрах раси, що не зустрічає ні протидії, ні протесту, але з одностайною завзятістю замовчується і заперечується, ховаючись у пам'яті раси, як проклін, як отруйна виразка, що наводить жах на все людство. Таємне зло іноді стає явним — як у справі Ющинського.
Це зло роз'їдає душу єврейського народу, гордого вірою в себе, а не в людство. Але вузька віра в себе, поєднана з крайньою самопереоцінкою, не врятувала і не могла врятувати євреїв від етичних помилок, адже сила, що рятує, тільки в загальнолюдському, а не в расовому. Сумніви і тривога проникливого Ісаака Крем'є, мабуть, не даремні. Жорстоке вбивство Ющинського відбулося так само, як 2000 років тому за часів Аппіана і Діона Кассія, за безперервною тисячолітньою традицією.