головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 3/2006 
Персонал № 3/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Подробная информация мрамор купить на нашем сайте.
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Бернський процес: Всесвітня іудейська фальсифікація (закінчення)

Олег ПЛАТОНОВ

Розділ 6

Бернський процес мав явно антиросійський характер. Його іудейські ор­ганізатори намагалися обдурити світо­ву суспільну думку, приписавши створення найзлочиннішого документа в історії людства російській владі. Іудейські вожді обвинувачува­ли історичну, царську Росію у всіх можливих вигаданих гріхах проти євреїв, щоб відвернути увагу від злочинів, що скоїли проти Росії їхні кровожерливі одноплемінники — єврейські більшовики.

Міф про те, що Сіонські протоколи створено російською поліцією, був потрібен іудеям-талмудистам, щоб іще раз обдурити людство і відвести його гнів від справжніх винуватців злочинів. Недарма головними дійовими особа­ми, «свідками», виставленими іудейськими вождями на цьому процесі, були вороги Росії, руйнівники її історичних підвалин: Мілюков,

Ніколаєвський, Сватіков, Бурцев, на фаль­сифікованих показаннях яких і створювався міф про Сіонські протоколи.

Починаючи процес, іудейські організатори опинилися в полоні міфу, який вони самі й створили. Коли вони спробували підвести під нього хоч якусь документальну основу, з'ясува­лося, що не існує жодного документа, який хо­ча б побічно підтвердив висунуту ними версію. До останнього моменту іудейські організатори розраховували, що їм вдасться якимсь чином вийти з цього становища.

Перед усіма найнятими ними «свідками» — Мілюковим, Ніколаєвським, Сватіковим і Бурцевим — було поставлено завдання обґрун­тувати іудейський міф про створення Сіонських протоколів російською поліцією.

Організатори Бернського процесу хотіли до­вести суду, що питання про справжність Сіонських протоколів розглядалося Росій­ським урядом, який нібито зумів установити, що вони є підробкою.

<…> Письмові свідчення Мосолова дозволя­ють стверджувати, що ніякого розслідування походження Сіонських протоколів з боку Російського уряду не робилося, якщо не зважа­ти на вже згаданий мною відгук про протоколи Г. Сліозберга, зробленого ним для міністра фінансів Вітте.

Цікаво зазначити, що той же Сліозберг, вис­тупаючи на Бернському процесі, пішов на відверто шахрайський трюк. Даючи свідчення про Сіонські протоколи, він спритно включив до своєї промови розповідь про ставлення царських міністрів до іншого документа — за­писки «Таємниця єврейства» — і зачитав суду нотатки П. Столипіна на цій записці: «Можли­во, логічно, але упереджено», «Спосіб протидії для уряду неприпустимий». У такому кон­тексті нотатки Столипіна з приводу «Таємниці єврейства» сприймалися як його несхвалення Сіонських протоколів.

Розділ 7

Втративши надію знайти документальне обґрунтування міфові про створення Сіонських протоколів російською поліцією, іудейські організатори Бернського процесу вирішують піти на пряму підробку. ЇЇ виконавцем стає В. Бурцев, який свого часу зробив собі ім'я на викритті таємних агентів російської поліції та розвідки за кордоном. Діяльність Бурцева, дуже марнославного, ме­тушливого типа, який обожнював саморекламу і шум навколо свого імені, мала багато в чому антиросійський, наклепницький характер. У Росії до 1917 року, коли об'єктами його здебільшого фальсифікованих обвинувачень були державні чиновники і співробітники поліції, йому багато чого сходило з рук.

<…> У своїй антиросійській діяльності Бур­цев часто спирався на таємні іудейсько-ма­сонські кола, під личиною «вільного жур­наліста» будучи, власне кажучи, їхнім агентом. Як він сам визнавав, йому доводилося бути учасником перших сіоністських конгресів, зустрічатися із сіоністами, у яких він бачив «справжніх ідейних людей» [1].

Тому робота, доручена йому іудейськими ор­ганізаторами Бернського процесу, була не чи­мось випадковим, а закономірним продовжен­ням його колишньої антиросійської діяльності.

Цього разу В. Бурцев вигадує історію про те, що нібито колишній начальник з охорони гро­мадської безпеки й порядку в Петрограді гене­рал-майор Глобачов дав йому через свого аген­та Колтипіна-Любського інформацію про розслідування за вказівкою Миколи II справжності Сіонських протоколів. Більше то­го, Бурцев, вочевидь, сам складає нотатки, що їх начебто зробив Микола II під час читання Сіонських протоколів.

<…> Підробку Бурцева було сфабриковано до­сить грубо. Головним аргументом фальсифіка­тора були дані про нібито проведене царським урядом розслідування походження Сіонських протоколів. Насправді такого розслідування не було. Намагаючись додати правдоподібності своїм вигадкам, Бурцев припустився кількох серйозних історичних помилок. Він, наприклад, заявив, що розслідування велося в 1906 році за вказівкою Столипіна на прохання Лопухіна. Але в 1906 році Лопухін уже був не директором Де­партаменту поліції, а відставним чиновником і відповідно не міг ініціювати це розслідування. На суді Бурцев стверджував, що один із учас­ників провезення нібито підроблених Сіонських протоколів був товаришем по службі Глобачова, чого насправді не було.

Свідчення Бурцева на Бернському процесі було опубліковано в низці газет, у тому числі й у Нью-Йорку, де тоді жив Глобачов. Нью-йорська газета «Новое русское слово» (єв­рейська газета, російська тільки за назвою, головний редактор — М. Вейнбаум) публікує статтю Бурцева «Правда про Сіонські Прото­коли».

<…>

Розділ 8

Авторство наклепницької версії про те, що Сіонські протоколи складено під керівництвом начальника російської закордонної розвідки П. І. Рачковського росій­ськими агентами в Парижі, належить колиш­ньому директорові Департаменту поліції О. Лопухіну. Кар'єриста, інтригана [2] і просто недбалого чиновника Лопухіна було зі сканда­лом звільнено зі служби, а згодом засуджено за серйозні посадові злочини (зокрема, він видав революціонерам таємного агента поліції). На­ступником Лопухіна на посаді начальника політичної частини Департаменту поліції став саме Рачковський (віце-директор Департамен­ту), який розкрив у діяльності свого колишньо­го шефа багато серйозних зловживань. Саме Рачковський очолював розслідування в справі Лопухіна про посадові злочини, що закінчився осудом останнього на п'ять років каторги.

У 1920 році, зустрівшись із Бурцевим у Па­рижі, Лопухін повідомив йому, що Сіонські протоколи «підробляв Рачковський зі своїми агентами» [3], але ніяких конкретних деталей або фактів цього не навів. Знаючи колишню несумлінність і непорядність Лопухіна, а та­кож його особисте ставлення до Рачковського, навряд чи можна довіряти його словам. Проте Бурцев схопився за цю версію з ентузіазмом. Бурцев і сам не міг ставитися до Рачковського неупереджено. У 1890-х роках завдяки старан­ням начальника закордонної розвідки була припинена провокаційна діяльність Бурцева, який привселюдно і в друкові закликав до вбивства Миколи II. За законами Англії, у якій тоді мешкав Бурцев, такі друковані заклики кримінально були карними, і Рачковський домігся засудження й кількарічного тюремно­го ув'язнення Бурцева. Після цього випадку Бурцев зненавидів Рачковського.

Відносини Бурцева з Лопухіним мали ма­сонську основу. Із Лопухіним масона Бурцева познайомив відомий єврейський і масонський діяч Браудо. Браудо та пов'язаний з ним ко­лишній губернатор і теж масон князь Урусов зробили Лопухіна інформатором з єврейського питання. Лопухін повідомляв представникам іудейсько-масонських організацій дані, що ста­новили службову таємницю. Як згодом визнавав сам Бурцев, «Лопухін бував у нашій редакції ра­зом зі своїм другом, губернатором Урусовим, і з одним із бібліотекарів Імператорської Пуб­лічної Бібліотеки відомим єврейським діячем Браудо. Вони давали нам дуже важливі дані про ставлення уряду взагалі до єврейського питан­ня і спеціально з приводу нещодавніх єврейських погромів» [4].

Злісний наклеп на керівника російської за­кордонної розвідки Рачковського, зроблений Лопухіним і розповсюджений Бурцевим, підтримав його старий соратник С. Сватіков. Свідченням останнього на Бернському процесі надавалося особливе значення. Цей відомий масон і антиросійський діяч після Лютневого перевороту одержав від Тимчасового уряду за­вдання ліквідувати російську закордонну розвідку з центром у Парижі. Злочин проти Російської держави, що позбавила його мож­ливості спостерігати за діяльністю ворогів в інших країнах, Сватіков виконав у короткий термін. Те, що створювалося багатьма десятиліттями, представник Тимчасового уряду розвалив протягом декількох тижнів, за деяки­ми даними відступивши частину російської агентури спецслужбам інших країн [5].

Як колишній офіційний представник Тимчасо­вого уряду, Сватіков вважався на Бернському процесі солідним свідком. Тому його випустили свідчити серед перших. Сватіков повідомив су­дові, що Сіонські протоколи нібито були скла­дені за вказівкою П. Рачковського агентами російської поліції, щоб «протидіяти впливу на Царя якогось Філіппа, авантюриста і масона.

“Протоколи” повинні були довести зв'язок між масонами і євреями» [6]. Для підтвердження сказаного Сватіков не навів жодного документа або факту, крім посилань на розмови, що він нібито вів з колишнім агентом російської поліції французьким євреєм Генріхом Бінтом (Анрі Бондом, Беном), який помер у 1929 році.

Працюючи в архіві Гуверовського інституту, де зараз перебувають незаконно привласнені урядом США документи російської закордонної агентури в Парижі, я звернув особливу увагу на особистість цього Бінта [7]. Будучи на службі російської розвідки 36 років (з 1881 р.), цей агент працював під керівництвом М. Біттар-Монена*. Бінт був одним з 42 «спостережних агентів» які були в штаті російської закордон­ної розвідки в Парижі. У його основні функції входило стеження за особами, на яких йому вказувало начальство, а також супровід російських державних діячів і великих чинов­ників, які приїжджали до Франції з офіційними візитами. Агент такого рівня, звичайно, не міг мати доступу до секретної інформації держав­ного значення й фактично мало що міг знати.

Сватіков, наводячи свідчення Бінта, або свідомо фальсифікував їх, або став жертвою містифікації з його боку. Відставні агенти нерідко люблять хизуватися своєю нібито поінформованістю, часто свідомо прибріхуючи і спотворюючи факти. Даючи свідчення в Бернському суді про розмову з Бінтом, Сватіков не зумів навести жодного документа, що підтверджував його стосунки з відставним агентом.

Головним козирем Сватікова був Сіонський документ — записка, написана нібито самим Бінтом з переліком книг із каббали, що їх Бінтові доручалося купити для Департаменту поліції. Однак навіть сам Бінт говорив про те, що доручення це він одержав, коли Рачковський став очолювати Департамент поліції в Пе­тербурзі (з 1906 р.), тобто вже після того, як Сіонські протоколи було багаторазово видано. Зрозуміло, що доручення, отримане Бінтом з Петербурга, не мало ніякого стосунку до скла­дання Сіонських протоколів, а було, швидше за все, пов'язане з інтересом російської поліції до єврейського питання після революції 1905 ро­ку. Як я вже писав у книзі «Таємна історія ма­сонства», у Департаменті поліції працювала група осіб, які спостерігали за діяльністю ма­сонських лож і їх зв'язків з іудейськими ор­ганізаціями.

«Агент» російської поліції Головінський, про якого нібито Бінт говорив як про укладача Сіонських протоколів, ніколи на службі російської поліції не перебував і гроші від неї не одержував. Такого імені в таємних досьє російської закордонної розвідки кінця XIX — початку XX століття не значиться.

Свої свідчення на Бернському процесі Сватіков назвав «Створення «Сіонських про­токолів» за даними офіційного слідства 1917 року», надаючи, таким чином, своїм здогадам і припущенням офіційного характеру. У них Сватіков грубо спотворив зміст розмови з гене­ралом Спірідовичем. Генерал заявив йому, що вважає неправильними приписувати складан­ня Сіонських протоколів російської поліції і П. Рачковському. Близько, по-товариському знаючи Рачковського, Спірідович розмовляв із ним про Сіонські протоколи, і той висловлю­вав йому здивування з приводу їхнього поход­ження. Те ж саме про реакцію батька на Сіонські протоколи говорив і син Рачковського. Розмовляючи зі Сватіковим, Спірідович просто заради порівняння сказав йому, що як­що комусь і приписувати авторство Сіонських протоколів, то не Рачковському, а Нілусу. З цієї фрази Сватіков зробив висновок про те, що, на думку Спірідовича, автором протоколів є Нілус.

Природно, Спірідович привселюдно опроте­стував перекручування його слів із боку Сватікова і збирався заявити про це як свідок на засіданні Бернського суду [8]. Однак, як я вже сказав, захисникам Сіонських протоколів відмовили у виклику свідків.

Упередженість і наукова несумлінність Сватікова в справі Сіонських протоколів про­явилися також у його спробі опорочити Нілуса, приписавши йому зі слів Родичева нібито підробку пророкувань Святого Серафіма Саровського. Таке легковажне ставлення до настільки серйозного питання може викликати тільки подив* *і критичне ставлення до свідчень Сватікова на Бернському процесі, оза­главлених «Єврейське питання в 1917 р. Моє офіційне слідство за кордоном і початкові відомості про створення «Сіонських прото­колів».

<…>

Розділ 9

Відповідаючи на запитання Бернського суду про походження Сіонських про­токолів, Б. Ніколаєвський заявив, що «якими б не були різними варіанти походження й складання “Протоколів” спільне в них од­не — усі вони стосуються російської таємної поліції та її агентів».

Виступаючи з такою заявою, Ніколаєвський давав брехливі свідчення. У жодній частині ек­спертизи Ніколаєвського, переданій до суду, немає жодного документа або історичного фак­ту, що підтверджує його свідчення на суді. Більше того, як ми побачимо нижче з його пе­реписки з Вірою Кон, Ніколаєвський ніколи не вірив у те, що Сіонські протоколи було сфаб­риковано генералом Рачковським. Цих вис­новків він дійшов ще в 1919–1921 роках, коли очолював Історико-революційний архів у Мос­кві і мав можливість вивчати будь-які доку­менти Департаменту поліції. Свідомо за гроші пішовши на співробітництво з іудейськими організаторами Бернського процесу і погодив­шись підтримувати фальсифіковану ними вер­сію походження Сіонських протоколів, Ніко-лаєвський, як і Бурцев, вдався до підробки і тим самим серйозно заплямував своє ім'я чес­ного історика.

<…> Повідомлення видавців «Протоколів» про походження останніх:

Видавці «Протоколів» вкрай скупі на вказівки про те, як ці «Протоколи» потрапили до них у руки і яке їхнє походження взагалі. Тим важливішим є зібрати й порівняти ці вказівки.

Літографоване видання взагалі не містить ані передмови, ані коментарів. Тільки наприкінці стоять два рядки пояснень: «Підписали Сіонські представники 33 ст. Ці звіти взято з цілої книги Протоколів» .

Про яких «представників» йдеться, де зберігається книга «Протоколів» і як витяги з неї потрапили до їхніх рук, люди, які випусти­ли літографоване видання, мовчать.

Трохи більше відомостей дає газета «Знамя». «Протоколи» у ній супроводжуються комента­рями анонімного «перекладача», де повідо­мляється: «Викладені протоколи написано сіонськими представниками (не змішувати з представниками сіоністського руху) і взято з цілої книги протоколів, увесь зміст якої пере­писати не вдалося перекладачеві цих прото­колів. До них було додано невеликий додаток і план завоювання світу євреями у мирний спосіб. Цей малюнок і протоколи добуто з таємних сховищ сіонської головної канцелярії, що нині розміщується на французькій тери­торії» («Знамя» від 7 верес. 1903 р.).

Із цих рядків випливає:

1. Що «перекладач» мав у своєму розпоряд­женні, щоправда на короткий час, таємничу книгу «Протоколів», відкіля він зробив випис­ки.

2. Що цей «перекладач» точно знає, що вик­ритих ним «сіонських представників» не слід змішувати з представниками сіоністського руху.

Крім коментарів «перекладача», «Знамя», друкуючи «Протоколи», додало їм редакційну передмову. У цій передмові заслуговують на увагу два моменти:

А. Насамперед редакція настійно підкрес­лює, що вона не є інформована про походжен­ня «Протоколів».

«Нам надіслано, — пише вона, — рукопис, що є перекладом протоколів засідань всесвітнього союзу франмасонів і сіонських мудреців. Такий заголовок, що його дав рукопису перекладач. Як, де, у який спосіб можна було списати про­токоли цих засідань у Франції, хто саме списав їх, ми не знаємо, але безумовно переконані в їх справжності» («Знамя» від 28 серпня 1903 р.).

Усе питання про походження «Протоколів», таким чином, перенесене цілком у площину довіри, причому потрібна сліпа довіра до лю­дей, яких сама редакція не знає.

Б. Слабкості цієї позиції не може не відчува­ти сама редакція, а тому при усьому своєму «переконанні» «Протоколів» вона готує про усяк випадок запасну оборонну лінію:

«Якщо навіть припустити, — пише вона, — що Протоколи апокрифічні, то й у цьому разі вони становлять винятковий інтерес і величез­не значення: незважаючи на не зовсім вдалий і місцями туманний Переклад, вони, мабуть, на­писані дуже розумною людиною, не тільки до­бре знайомою з єврейським питанням, але й глибоким спостерігачем, що зумів у сучасному русі і завойовницькій політиці євреїв роз­гледіти основи програми, що вони так не­ухильно впроваджують у життя, прагнучи за­володіти світом і створити надуряд» («Знамя» від 28 серпня 1903 р.).

<…> Як ми бачили, видавці «Протоколів» у питанні про походження останніх не дають ніяких конкретних указівок, що давали б мож­ливість вловити якусь нитку для подальшого розслідування. Єдиним видавцем «Прото­колів», у коментарях якого є щось схоже на відповідні конкретні вказівки, був С. Нілус. У його виданні питання про походження «Про­токолів» трактується в двох місцях — у прикінцевих зауваженнях після тексту «Про­токолів» і у своєму вступному нарисі.

Прикінцеві зауваги у виданні Нілуса є дещо зміненими примітками «перекладача» з газети «Знамя». Питань про походження «Протоколів» змін два: насамперед у Нілуса немає за­стереження «перекладача» про сіоністів. Пи­тання про взаємини між сіоністами і «сіонськими мудрецями» Нілус у перших двох видан­нях Протоколів (тобто в 1905 і в 1911 р.) зовсім не торкається.

<…> У цих рядках заслуговує бути відзначе­ним цілий ряд місць:

1.   Насамперед з них ми взнаємо, що Нілус одержав не французький текст виписок, а тільки «копію-переклад».

2.   Потім ми взнаємо, що «близька» Нілусові людина, яка передала йому цю «копію-пере-клад», до моменту видання вже померла.

3.   Далі тут вперше говориться, що викраден­ня протоколів зробила жінка; про цю таємничу жінку, яка грала величезну роль в історії «Про­токолів», нам ще доведеться багато говорити надалі.

4.   Викрадення це було зроблено нею в «одно­го з найвпливовіших і найбільш присвячених керівників франкмасонства».

5.   Викрадення зроблено після засідання «по­свячених», що відбувалося у Франції.

6.    Зрештою, слід звернути увагу й на відмінність у написанні слів «франкмасони», між «Нілусом», з одного боку, і газетою «Зна­мя» і брошурою «Корінь наших нещасть», з іншого: у той час як останні пишуть «франмасони», у Нілуса «франкмасони».

У виданні 1911 р. до рядків про близьку лю­дину, від якої Нілус отримав «копію-переклад» «Протоколів», зроблено виноску:

«Пом'яни, боголюбивий читачу, покійного боярина Олексія».

Таємниця цієї особи розкривається тільки у виданні 1917 року. Видання 1917 р. дуже зміне­не, і притому у тих обох місцях, де йдеться про походження «Протоколів», тобто в прикінце­вих зауваженнях і у вступному нарисі.

У цьому останньому насамперед розкрито таємницю «близької людини». Нею, вияв­ляється, був «Чернський повітовий предводи­тель дворянства, згодом Ставропольський віце-губернатор Олексій Миколайович Су-хотін».

<…> «Попутно Сухотін повідомив мені, що він, у свою чергу, рукопис цей одержав від однієї дами, яка постійно проживала за кордо­ном, що дама ця — Чернська поміщиця (він на­зивав, пам'ятається, і прізвище, так я забув) і що вона добула її у якийсь доволі таємничий спосіб (може й через викрадення)» (С. 87).

Інше важливе доповнення (зміна), внесене Нілусом у видання 1917 р., стосується питання про сіонізм. У перших виданнях Нілус, як ми зазначили вище, цього питання не зачіпав. У виданні 1917 р. він наполегливо підкреслює, що сіоністи і «сіонські мудреці» те саме. Відповідно до цього «прикінцеві зауваження», які взагалі складено інакше, ніж у першому ви­данні, змінено й у місцях, що стосується похо­дження «Протоколів».

«Ці Протоколи, — категорично стверджує Нілус, — таємно вилучено з цілої книги Прото­колів, як ми тепер знаємо, І Сіоністського кон­гресу, що був у Базелі в серпні 1897 року» (С. 161).

Із вступного нарису ми дізнаємося, що Нілусу відомі навіть і деталі, а саме: «що ці Прото­коли суть не що інше, як стратегічний план за­воювання світу під п'яту богоборця Ізраїлю, вироблений вождями єврейського народу про­тягом багатьох століть його розсіювання і повідомлений раді старійшин князем вигнання Теодором Герцлем у дні І Сіоністського конгре­су в Базелі» (С. 88–89).

Тут, отже, вперше з'являється на сцені версія про І Сіоністський конгрес, — версія, якій при­значено відігравати велику роль у наступному використанні «Протоколів» у повоєнні роки. У зв'язку з цим необхідно відзначити, що ця таємниця стала Нілусу «ймовірно відомою» через багато років, після того як померла та людина, яка передала Нілусу «копію-переклад» «Протоколів». Хто саме допоміг Нілусу розкрити «таємницю», Нілус не повідомляє, але зрозуміло, що нею не могла бути таємнича «дама», саме ім'я якої Нілусу до кінця залиша­лося невідомим.

Отже, хронологічне розгортання, що його офіційно дають видавці «Протоколів» (ідеться тільки про осіб, які можуть тією чи іншою мірою вважатися за першовидавців); версії про їхнє походження подано в такому вигляді:

З літографованого видання читач дізнавався тільки одне — що «ці звіти вилучено з цілої книги протоколів».

У газеті «Знамя» перекладач, заявляючи, що він сам особисто робив виписки з цієї книги протоколів, просить читачів не змішувати «сі-онських мудреців» із сіоністами. Редакція ж ці­єї газети ще більше попереджає читачів, що во­на ніяких даних, що підтверджують справ­жність «Протоколів», не має.

Нілус у першому виданні не зачіпає питання про зв'язки між сіонізмом і «сіонськими муд­рецями» і висуває питання про таємничу даму.

Видавці книги «Корінь наших нещасть», пов'язані зі штабом військ гвардії, повторюють усі застереження перекладача з газети «Зна­мя».

Бутмі, який передруковує в 1906 р. текст «Знамя», вперше починає стверджувати про існування зв'язку між сіоністами і «сіонськими мудрецями».

Нілус у 1911 р. цілком перебуває у межах своєї версії 1905 року.

І тільки в 1917 р. Нілус вперше пускає в обіг версію про Базельський Сіоністський конгрес 1897 року [9].

Розділ 10

Іудейські організатори Бернського проце­су надали своїм співробітникам широкі можливості для збору і вивчення ма­теріалів, що стосуються Сіонських протоколів. Ус і вони, особливо Ніколаєвський і Бурцев, ве­дуть активне листування з багатьма помітними діячами старої Росії, намагаючись отримати від них дані й документи, що підтверджують фальсифіковану версію іудейської сторони. Через третіх осіб, обманюючи й інтригуючи, вони намагаються вивудити інформацію навіть у людей, які залишилися відданими Бать­ківщині і Цареві.

Ніколаєвський, наприклад, вступає у листу­вання зі своїм давнім знайомим, графом Д. Ол-суф'євим, намагаючись через нього отримати дані від M. Степанова. Бурцев зв'язується зі старими російськими журналістами, раніше близькими до монархічних кіл, — Колишко (Баяном) і Берніним.

Листування це було дуже цікавим, відобра­жаючи різні погляди російських людей стосов­но Сіонських протоколів. Навіть ті, хто сумнівається в їх справжності говорили, що во­ни «геніально відображають іудейський дух», саму суть єврейства.

<…> Підробляючи й фальсифікуючи доку­менти, іудейські організатори Бернського про­цесу жили під постійним страхом провалу своєї афери. Вони розуміли, що за дотримання всіх норм законності будь-який сумлінний ек­сперт відразу ж визначить фальшивку і міф про створення Сіонських протоколів росій­ською поліцією відразу ж розпадеться. Саме тому вони так квапилися закінчити процес, зуміли домогтися (підкупом? погрозами?) від суду відмовити захисту в явці свідків. Одно­часно про всякий випадок було підготовлено ще один варіант підробки, що, очевидно, мав замінити грубу фальсифікацію Бурцева.

Єврейська газета, що виходила під назвою «Новое русское слово» й була органом євреїв, які виїхали з Росії, наступного дня після публікації статті Бурцева «Правда про Сіонські протоколи» вміщує вже іншу статтю з цього питання, що інакше трактує походження загадкового документа.

Статтю цю, за твердженням гол. редактора М. Вейнбаума, приніс йому уніатський свяще­ник Г. Верховський, який нібито стверджував, що Сіонські протоколи було укладено Г. Бутмі, його дружиною Надією і матір'ю Верховсько-го.

<…>

Розділ 11

Суддя Бернського суду Мейєр погодив­ся з фальсифікованою версією іудей­ської організації. Всупереч встановле­ним на суді фактам, відмовивши вислухати свідків захисту, Мейєр при порушенні всіх про­цесуальних норм виносить юридично безгра­мотний вирок, за яким двох захисників Сіонських протоколів було засуджено до сплати штрафу за поширення аморальної літератури. За законами Швейцарії, аморальною літерату­рою вважалися порнографія та еротика. Дорів­нявши до них Сіонські протоколи, суддя Мейєр зробив свідому юридичну підробку, то­му його вирок можна вважати тільки особис­тою думкою приватної особи.

Суддя вказав, що представники іудейських організацій стверджували, що Сіонські прото­коли є: 1) підробкою за формою і 2) плагіатом. Мейєр відмовився від розгляду питання, і за­явив, що для себе вважає доведеним, що Сіонські протоколи було укладено агентами російської поліції для впливу з певною орієнтацією на російського Царя.

Однак ці коментарі судді можна вважати скоріше його особистою думкою, ніж офіцій­ним рішенням суду, тому що вони були сказані усно й у текст вироку не ввійшли.

Захисники Сіонських протоколів оскаржили у Верховному суді Берна, де вказали на грубі порушення закону з боку судді Мейєра і зажа­дали перегляду вироку.

Скаргу розбирали 27 жовтня 1937 року під головуванням головного судді Пітера, судо­вих засідателів і головних суддів Імера і Людвіга.

Адвокат захисників Рюеф звернув основну увагу на підробку, зроблену Бурцевим, і, спира­ючись на письмові показання свідків, перекон­ливо довів, що П. Рачковський і російська поліція не причетні до створення Сіонських протоколів. Без особливих труднощів Рюеф також переконав суддів, що поняття «амораль­на література» не може бути застосоване до Сіонських протоколів, тому що в законі мають­ся на увазі порнографія та еротика.

На 2-му засіданні суду інший адвокат захис­ників Сіонських протоколів Уршпрунг — обґрунтував судові велике історичне і літера­турне значення Сіонських протоколів, вказав­ши також, що вони не мають нічого спільного з законом про аморальність.

Прокурор Лодер змушений був відзначити процесуальні помилки суду першої інстанції. Якщо визнати справжність Сіонських прото­колів, заявив він, то це означає викликати про­ти єврейського населення ненависть і презир­ство. Тому Сіонські протоколи варто вважати «наклепницьким твором». Якщо вони з фор­мальних причин і не підпадають під закон про аморальність, все ж необхідно прийняти проти них міри захисту.

Така вразлива з погляду закону логіка не змогла переконати суддів. В остаточному доку­менті Верховний суд Берна висловився, що пи­тання про справжність чи підробленість прото­колів не має ніякого значення для рішення су­ду, і власне кажучи цього питання не зачіпав, вказавши у своєму вироку, що «доказів тому, що протоколи справжні чи підроблені, суддя першої інстанції не надав»? На думку Верхов­ного судді, питання про справжність Сіонських протоколів мало розглядатися не юридич­но, а науково, не в суді, а на вченій раді [10].

Все ж суд зобов'язав захисника Сіонських протоколів Фішера, який припустився неко­ректних випадів проти євреїв, сплатити части­ну судових витрат у символічному розмірі 100 франків.

За рекомендацією Верховного суду іудейська сторона внесла 2500 франків і дала письмову поруку сплати подальші витрати. Загальні дер­жавні витрати з ведення Бернського процесу (крім витрат іудейських організацій) склали 30 тис. швейцарських франків.

Щоб залякати захисників Сіонських прото­колів, іудейські активісти організують черго­ву кампанію наклепу. Б. Тедлі за помилковим наклепом було обвинувачено у шпигунстві, на його квартирі влаштували обшук, незаконно вилучили багато документальних матеріалів, що стосувалися Бернського суду. Іудейські активісти стверджували, що захисники прото­колів, і насамперед Флейшгауер, одержували гроші від «високих установ» Третього рейху. Експерт із боку захисту Флейшгауер, хоч і був німецьким громадянином, у нацистській пар­тії не був. Усі витрати, яких він зазнав під час підготовки експертизи, він сплатив зі своєї кишені.

Ще відразу ж після вироку суду першої інстанції, 11 травня 1935 року, швейцарський шоколадний фабрикант єврей Тоблер, який як представник швейцарських масонів виступав на Бернському процесі, подав до суду на Флейшгауера, обвинувачуючи його знову від імені всіх масонів у наклепі і помилкових пока­заннях. У скарзі Тоблера перелічувалися ніби­то помилкові твердження Флейшгауера: масони пропагують атеїзм, між масонами й іудеями існує таємний зв'язок, у масонів є таємні про­грами й статути.

Скарзі масонів дали негайний хід. Уже 14 травня відбулося перше засідання суду в цій справі.

Флейшгауер прийняв виклик вільних мулярів, визнав (хоча міг і не робити цього) свою підсудність швейцарському суду і висловив зго­ду з'явитися до суду. Разом із тим він зажадав, щоб йому надали можливість викликати не менше трьох свідків — по одному з Польщі, Франції і Німеччини. Він обіцяв представити суду документи, відібрані німецькою поліцією при закритті масонських лож у Німеччині. Для перевезення документів із Німеччини він попро­сив, щоб швейцарська влада дала йому спеціаль­них чиновників для супроводу цих документів від німецького кордону до Берна.

Мав початися великий процес про світову роль масонства. Перше засідання суду призна­чили на 28 серпня. Однак Тоблер забрав свою скаргу назад.

На закінчення цієї глави я наведу рішення ще одного суду над Сіонськими протоколами — найвищого суду церковного. Головний суддя його — глава Російської Закордонної Церкви митрополит Антоній (Храповицький). На по­чатку 1935 року від Бернського суду на його ім'я надійшов запит, чи має Російська Церква які-небудь дані про походження Сіонських протоколів. Наведу відповідь митрополита Ан-тонія:

«Із приводу зверненого до мене питання за­являю, як глава Православної Російської Церкви за межами Радянського Союзу, що в архівах нашого Синоду немає ніяких ма­теріалів щодо походження так званих Прото­колів Сіонських мудреців.

Зміст цих протоколів нам відомий. Виходячи з повної поінформованості про зміст єврейсь­ких релігійних книг і участі світового єврейст­ва у світових подіях, ми вважаємо за можливе сказати, що зміст і напрямок “Протоколів Сіонських мудреців” відповідає вченню й світосприйняттю світового єврейства.

Ми вважаємо за можливе, що лінія поведінки відповідного напрямку є в керівних колах світового єврейства і що, як показала російська революція, дії й устремління єврейства часто цілком відповідають змісту так званих Прото­колів Сіонських Мудреців.

14/27 березня 1935 р.
м. Срем. Карловци (Югославія)

Митрополит Антоній» [11].

Розділ 12

Через 30 років після Бернського проце­су один із тих, хто залишився в живих «його учасників — Б. Ніколаєвський, тоді вже старий, одержує листа від своєї старої подруги, іудейської журналістки Віри Кон, яка повідомляє йому, що її чоловік отримав замов­лення написати книгу про Сіонські протоколи. У листуванні Ніколаєвський повідомляв Кон важливі, раніше невідомі моменти, пов'язані з підготовкою і проведенням Бернського проце­су. Ніколаєвський фактично зізнався у своєму лжесвідченні, але намагався виправдати свої фальсифіковані показання на суді «солідар­ністю демократичних сил у боротьбі проти Гітлера».

Листування між Ніколаєвським і Кон дуже важливе для розуміння технології створення і розвитку іудейського міфу про походження Сіонських протоколів. Його творців не хвилю­вала істина. Ними керував племінний інтерес, який допускає умовчання, перекручування й фальсифікацію фактів. Чоловік Віри Кон зовсім не збирався відновлювати істину, а тільки продовжив розвиток іудейського міфу про Сіонські протоколи. Його книга «Виправ­дання геноциду» стала черговою єврейською агіткою, що виключає істину, дезінформує чи­тачів, і насамперед самих євреїв. <…>

У 1966 році Б. І. Ніколаєвський помер у віці 79 років. Як я згодом зрозумів, працюючи з ма­теріалами його архіву в Гуверовському інсти­туті, Ніколаєвський і сам мав намір написати книгу про Сіонські протоколи. Тему Сіонських протоколів він збирався розкрити в зв'язку з роллю масонів і євреїв у революції в Росії. Для цього він опитав велику кількість іудейсько-масонських діячів, які брали участь у підривній діяльності проти Росії в 1905–1907 і 1917–1920 роках. Матеріали ці частково опублікували Н. Берберова у книзі «Люди и ложи» (1986) і Ю. Фельштинський у книзі Б. І. Ніколаєвського «Русские масоны и рево­люция» (1990).

Незважаючи на всі спроби іудейських кіл об­межити і навіть заборонити поширення Сіонських протоколів, їхні видання і переви­дання в різних країнах світу здійснювалися швидкими темпами. За два десятиліття після другої світової війни Сіонські протоколи по­ширилися практично по усьому світі, були пе­рекладені мовами багатьох азіатських і навіть африканських країн. Утворення держави Ізраїль і геноцид арабського народу Палестини дали поштовх до появи мільйонних тиражів Сіонських протоколів у мусульманських країнах. Майже кожна латиноамериканська країна віддрукувала своє власне видання цього страшного документа, поширенням якого зай­малися і вуличні торговці, і найбільші кни­гарні.

У 1955 році в Буенос-Айресі виходить іще одна книга Сіонських протоколів російською мовою, в основу якої було покладено берлінське видання з передмовою сенатора А. Роговича. У 1997 році в Аргентині мені вда­лося зустрітися з одним із учасників цього ви­дання, який повідомив мені, що його ініціато­ром був російський письменник і історик Бо­рис Башилов (справжнє ім'я Михайло Олексійович Поморцев, 1908–1970). Хоча пер­винний тираж становив лише близько 500 ек­земплярів, насправді книга розійшлася в де­сятках тисяч екземплярів за рахунок числен­них репринтів.

Основними європейськими мовами: англій­ською, французькою, німецькою, італійською, шведською Сіонські протоколи також виходи­ли у вигляді репринтних передруків видань 20-х років.

Особливо велике поширення Сіонські прото­коли мали в США. Незважаючи на заборону 1927 року, наклади їх у різних виданнях мали масовий характер. В одному з приватних му­зеїв США я ознайомився з колекцією Сіонсь-ких протоколів, виданих у цій країні. Кількість їх і розмаїтість видань просто вразили мене!

Неабияке поширення Сіонських протоколів у США не на жарт стурбувало іудейські кола. У 1964 році вони знову затівають ще свого ро­ду процес над цим документом.

Цього разу його місцем дії стає сенат США в особі підкомітету з розслідування проблем внутрішньої безпеки США. Сенатори з цього підкомітету підготували доповідь під назвою «Протоколи Сіонських мудреців. Сфабрикова­ний «історичний документ».

У доповіді повідомлялося про сенатські слу­хання в справі Сіонських протоколів і приво­дилася «одностайна думка» про їхню підроб­леність. У передмові до доповіді, підписаній се­наторами Т. Доддом і К. Кітінгом, указувалося, що підкомітет, неодноразово займаючись цим питанням, вважає Сіонські протоколи однією з форм «комуністичної інтриги». Нещодавно документ, який дуже нагадує Сіонські протоко­ли, було опубліковано в СРСР — як частина кампанії проти євреїв. Документ, розповсюд­жуваний у СРСР, ототожнює «міжнародне єврейство» з «міжнародним капіталізмом».

Нічого й говорити, наскільки неправдиве й безпідставне було це твердження американсь­ких сенаторів. Проте в такому ж дусі було сфа­бриковано і всю сенатську доповідь. Відтво­ривши старий іудейський міф про те, що Сіонські протоколи були створені російською поліцією, сенатські фальсифікатори мо­дернізували його в тому розумінні, що нині цей документ в Америці поширює КДБ.

У доповіді були думки про Сіонські протоко­ли директора Федерального бюро розслідуван­ня (ФБР) Е. Гувера і заступника директора ЦРУ масона Р. Хелмса, які не моргнувши оком пов'язали їх з комуністичною Росією і КДБ.

Даючи показання в сенатському підкомітеті з внутрішньої безпеки, Р. Хелмс, зокрема, заявив: «Росіяни мають глибокі традиції в мистецтві підробки. Більш як 60 років тому царська розвідувальна служба сфабрикувала документ, названий Сіонськими протоколами. Пізніше, у 1958 році, їх було використано організаторами психологічної війни для поширення анти­семітизму. У 30–40-х роках Гітлер запозичав із Сіонських протоколів тези для своєї пропаган­ди. Задовго до 1958 року комуністи, так само як і нацисти, володіли мистецтвом вироб­ництва і використання підробок».

У висновку сенатського підкомітету говори­лося, що «всі, хто дезінформує американський народ, поширюючи Сіонські протоколи, завда­ють шкоди боротьбі американської нації проти комуністичної загрози». «Розповсюджувачі Сіонських протоколів, заявляли сенатори, — розповсюджувачі антиамериканських наст­роїв... руйнівники американської системи».

Доповідь підкомітету з внутрішньої безпеки була передана у комітет із судового права і схвалена його членами. Отже, заснована на об­мані й помилкових показаннях сенатська оцінка Сіонських протоколів стала офіційною позицією уряду США.

Іудейські кола ніколи не переставали обнов­ляти і розвивати міф про Сіонські протоколи. Регулярно, раз у кілька років майже в кожній країні з'являються нові книги й статті, покли­кані фальсифікувати походження Сіонських протоколів, перекласти відповідальність за їхнє створення на російську розвідку і злобли­вих антисемітів. У наш час одним із таких ви­дань стала книга С. Дудакова «История одного мифа. Антисемитская литература XIX–XX столетий в России и «Протоколы Сионских мудрецов», що вийшла в 1993 році російською мовою. Фінансував видання найбільший іудейський фінансовий аферист, русофоб, ма­сон Д. Сорос.

Дудаков ще раз переказав усі вигадки, домис­ли і помилкові свідчення своїх ідеологічних попередників про Сіонські протоколи, додав­ши від себе обвинувачення в християнському антисемітизмі найбільших класиків російської літератури Пушкіна і Гоголя. Вишукуючи ан­тисемітські рядки в добутках великих, сорат­ник Сороса поскаржився на «відсутність пози­тивного образу єврея у творчості великих письменників».

Однак полум'яному іудеєві цього видалося мало, і він став доводити антихристиянську й антиправославну суть Сіонських протоколів. І в цьому з ним погодиться будь-як христия­нин, тому що зовсім очевидно, що Сіонські протоколи — памфлет, викладена в літератур­но-публіцистичній формі програма боротьби з Християнською цивілізацією.

Найкраще про Сіонські протоколи як про­граму боротьби з Християнською цивілізацією сказали російські Святі і подвижники першої половини XX століття — Св. Іоанн Крон­штадтський, Св. Володимир, митрополит Київський і Галицький; архієпископ Никон (Рождественський), митрополит Антоній (Храповицький).

Наприкінці XX століття своє вагоме слово про Сіонські протоколи сказав і ще один вели­кий подвижник Російської Церкви — митропо­лит С-Петербурзький і Ладозький Іоанн (Сни-чев). Наводжу його думку:

«...І от з'явився цікавий документ. Він ши­роко відомий світу за назвою “Протоколи Сі-онських мудреців”. Мабуть, жоден інший до­кумент не викликав за останні вісімдесят ро­ків настільки запеклих суперечок, у ньому детально й одночасно стисло викладено план завоювання світового панування, настільки цинічний і підлий, сповнений настільки яв­ного презирства і відвертого поклоніння злу, настільки мистецьки складений, що не хо­четься вірити в існування організму, у надрах якого могла знайти своє втілення ця страшна ідея.

Одні історики, безумовно визнають справ­жність “Протоколів”. Інші настільки ж безу­мовно її заперечують. Я далекий від того, щоб ставати арбітром у цій суперечці. Історія появи “Протоколів” досить плутана. <...> Нам, утім, цікаво інше: справжні “Протоколи” чи ні, але вісімдесят років, що пройшли після їхнього опублікування, дають матеріал для роздумів, тому що світова історія, мов би скоряючись на­казу невидимого диктатора, покірно проклада­ла своє примхливе русло в дивній, детальній відповідності з планом, викладеним на їхніх сторінках. Не минала цього разу загальної долі і Росія. Судіть самі.

“Наш пароль — сила і лицемірство, — прого­лошують анонімні автори документа. — На­сильство має бути принципом, хитрість і ли­цемірство правилом... Щоб скоріше досягти мети, нам необхідно прикинутися прихильни­ками і ревнителями питань соціальних... особ­ливо тих, які мають завданням поліпшення долі бідних, але насправді наші прагнення по­винні тяжіти до оволодіння і керування рухом суспільної думки... Діючи у такий спосіб, ми зможемо, коли побажаємо, розбурхати маси. Ми уживемо їх як знаряддя для повалення престолів (Росія) і для революції, і кожна з цих катастроф гігантським кроком буде просувати нашу справу і наближати до мети — панування над усією землею”.

Найпершу основу успіху “мудреці” бачать у тому, щоб зруйнувати й опоганити національ­ні святині народу. “Нам необхідно підірвати віру, вирвати з розуму людей принцип Боже­ства і Духа і все це замінити арифметичними розрахунками, матеріальними потребами й інтересами... Священицтво ми маємо дискре­дитувати... З кожним роком вплив священи­ків на народи падає, всюди проголошуються свободи, отже, тільки роки відокремлюють нас від моменту повної катастрофи християн­ської віри, найнебезпечнішої для нас против­ниці...”

Тим, хто пам'ятає страшну роль, зіграну за­собами масової інформації в нашому недав­ньому минулому, нецікаво буде ознайомити­ся з наступними рядками, написаними “сіонськими мудрецями” сто років тому: “Якщо золото — перша сила у світі, то преса — дру­га. Ми досягнемо нашої мети тільки тоді, ко­ли преса буде в наших руках. Наші люди по­винні керувати щоденними виданнями. Ми хитрі, спритні і володіємо грішми, якими вміємо користуватися для досягнення наших цілей. Нам потрібні великі політичні видан­ня, газети, вулична література і сцена. Цим шляхом ми крок за кроком витиснемо хрис­тиянство і продиктуємо світу, у що він має ві­рити, що поважати, що проклинати. З пресою в руках ми можемо неправду перетворити в правду, безчесне — в чесне. Ми можемо нане­сти перший удар священній установі — сі­мейному началу. Ми тоді вже зможемо вирвати з коренем віру в те, перед чим дотепер благоговіли... і замість цього виховати армію захоплених пристрастями... Ми можемо від­крито оголосити війну всьому тому, що тепер поважають і перед чим благоговіють ще наші вороги.

Ми створили божевільну, брудну, огидну літературу, особливо в країнах, які називають передовими... Ми порушили освіту і вихован­ня, як наріжних каменів суспільного побуту. Ми обдурили, одурманили і розбестили мо­лодь...”

Для прихильників конкретних фактів ска­жемо, що “Протоколи” пророчили світові війни, політичну форму облаштування дер­жав на десятиліття вперед, хід розвитку сві­тової економіки, риси кредитно-фінансової політики і безліч інших деталей життя “сві­тового співтовариства” із приголомшливою точністю. От картина політичної загибелі не­залежної національної держави, описана “Протоколами” наприкінці минулого століття. Порівняйте її з тим, що відбувається зараз у Росії:

«Коли ми ввели в державний організм отру­ту лібералізму, вся його політична комплекція змінилася: держави занедужали смертельною хворобою, розкладанням крові. Залишається очікувати кінця їхньої агонії. Від лібералізму народилися конституційні держави... а кон­ституція, як вам добре відомо, є не що інше, як школа розбратів, розладу, незгод, марних пар­тійних агітацій — одним словом, школа всього того, що знеособлює діяльність держави. Пар­ламентська трибуна не гірше від преси приго­тувала уряд до бездіяльності і до безсилля... Тоді ми замінили уряд його карикатурою — президентом, взятим з юрби, із середовища наших креатур...

Держави замучені, вони благають про спо­кій, готові заради миру жертвувати усім; але ми не дамо їм миру, поки вони не визнають наш інтернаціональний надуряд відкрито, по­кірно».

Висновки кожна розумна людина зробить са­ма. Зі своєї сторони відзначу, що руйнівні принципи, відображені в цитованих вище до­кументах, не тільки не застаріли, але отриму­ють уточнення і розвиток до наших днів. При­чому часом це відбувається цілком відкрито, на найвищому політичному рівні».

«Версію про фальсифікації “Протоколів” Царською охранкою, — відзначав митрополит Іоанн, — вже зараз можна вважати практично неспроможною — у ній занадто багато оче­видних нісенітниць. Що стосується твердження про те, начебто “Протоколи” стали ос­новою для знищення фашистами мільйонів безневинних людей, то воно для мене нове. Цей аргумент розрахований на емоційне, а не раціональне, розумне сприйняття і не має під собою достатніх основ. Хіба що припустити, що масовий геноцид, розв'язаний нацистами проти народів Росії, був одним з елементів здійснення плану, описаного “Протокола­ми” — там навіть передвіщені руйнівні світові війни.

Якщо ж мова йде про переслідування за національною ознакою — чи євреїв, циган, росіян або поляків, — то вони були зумовлені не “Протоколами”, а расовою й ідеологічною доктриною нацизму. При цьому не треба спрощувати питання: в основі цієї доктрини були покладені різні елементи — від філо­софії Фрідріха Ніцше до культурологічних досліджень Х'юстона Стюарта Чемберлена. Якщо Альфред Розенберг, головний ідеолог німецького фашизму, у своїх роботах поси­лається на “Протоколи”, це ще не привід для того, щоб робити які-небудь висновки. Він посилається і на Маркса, і на Достоєвсько-го…» [12].


* Закінчення. Початок у № 1 і 2 за 2006 р.

* Того самого Біттар-Монена, свого часу по-зрадницькому розкритого В. Бурцевим.

** Ще до революції не викликало ні в кого сумніву, що пророкування Святого Серафіма Саровського, донесені до нас Мотовіловим, є справжніми, у наш час це підтверджено архівними і текстологічними дослідженнями.

Література

1. Бурцев В. Л. В погоне за провокаторами. Прото­колы сионских мудрецов доказанный подлог. — М.,
1991. — С. 265.

2.  Лопухин А. А. Отрывки из воспоминаний. — М. — Пг., 1923. — С. 72–73. Разом із С. Ю. Вітте Лопу-хін, наприклад, вів інтригу за усунення від влади Миколи II і воцаріння великого князя Михаїла Олек­сандровича.

3.  Бурцев В. Л. Вказана праця. — С. 268.

4.  Там само. — С. 267.

5.  АСТМ. Фонд Н. Ф. Степанова, БП.

6.  Бурцев В. Л. Вказана праця. — С. 305–306.

7.  АГІ. Okhrana files, III c. Fold I.

8.  АСТМ. Фонд Н. Ф. Степанова, БП.

9.  АГИ. Фонд Б. И. Николаевского.

10.  АСТМ. Фонд Н. Ф. Степанова, БП.

11.  АГИ. Фонд Б. И. Николаевского, 20–12.

12.  Иоанн (Снычев), митрополит Санкт-Петер­бургский и Ладожский. Битва за Россию. — Сара­тов, 1993. — С. 31–34; «Я не политик, я пастырь» // Советская Россия. — 1993. — 11 июня.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту