Бернський процес: Всесвітня іудейська фальсифікація (закінчення)
Розділ 6
Міф про те, що Сіонські протоколи створено російською поліцією, був потрібен іудеям-талмудистам, щоб іще раз обдурити людство і відвести його гнів від справжніх винуватців злочинів. Недарма головними дійовими особами, «свідками», виставленими іудейськими вождями на цьому процесі, були вороги Росії, руйнівники її історичних підвалин: Мілюков,
Починаючи процес, іудейські організатори опинилися в полоні міфу, який вони самі й створили. Коли вони спробували підвести під нього хоч якусь документальну основу, з'ясувалося, що не існує жодного документа, який хоча б побічно підтвердив висунуту ними версію. До останнього моменту іудейські організатори розраховували, що їм вдасться якимсь чином вийти з цього становища.
Перед усіма найнятими ними «свідками» — Мілюковим, Ніколаєвським, Сватіковим і Бурцевим — було поставлено завдання обґрунтувати іудейський міф про створення Сіонських протоколів російською поліцією.
Організатори Бернського процесу хотіли довести суду, що питання про справжність Сіонських протоколів розглядалося Російським урядом, який нібито зумів установити, що вони є підробкою.
<…> Письмові свідчення Мосолова дозволяють стверджувати, що ніякого розслідування походження Сіонських протоколів з боку Російського уряду не робилося, якщо не зважати на вже згаданий мною відгук про протоколи Г. Сліозберга, зробленого ним для міністра фінансів Вітте.
Цікаво зазначити, що той же Сліозберг, виступаючи на Бернському процесі, пішов на відверто шахрайський трюк. Даючи свідчення про Сіонські протоколи, він спритно включив до своєї промови розповідь про ставлення царських міністрів до іншого документа — записки «Таємниця єврейства» — і зачитав суду нотатки П. Столипіна на цій записці: «Можливо, логічно, але упереджено», «Спосіб протидії для уряду неприпустимий». У такому контексті нотатки Столипіна з приводу «Таємниці єврейства» сприймалися як його несхвалення Сіонських протоколів.
Розділ 7
<…> У своїй антиросійській діяльності Бурцев часто спирався на таємні іудейсько-масонські кола, під личиною «вільного журналіста» будучи, власне кажучи, їхнім агентом. Як він сам визнавав, йому доводилося бути учасником перших сіоністських конгресів, зустрічатися із сіоністами, у яких він бачив «справжніх ідейних людей» [1].
Тому робота, доручена йому іудейськими організаторами Бернського процесу, була не чимось випадковим, а закономірним продовженням його колишньої антиросійської діяльності.
Цього разу В. Бурцев вигадує історію про те, що нібито колишній начальник з охорони громадської безпеки й порядку в Петрограді генерал-майор Глобачов дав йому через свого агента Колтипіна-Любського інформацію про розслідування за вказівкою Миколи II справжності Сіонських протоколів. Більше того, Бурцев, вочевидь, сам складає нотатки, що їх начебто зробив Микола II під час читання Сіонських протоколів.
<…> Підробку Бурцева було сфабриковано досить грубо. Головним аргументом фальсифікатора були дані про нібито проведене царським урядом розслідування походження Сіонських протоколів. Насправді такого розслідування не було. Намагаючись додати правдоподібності своїм вигадкам, Бурцев припустився кількох серйозних історичних помилок. Він, наприклад, заявив, що розслідування велося в 1906 році за вказівкою Столипіна на прохання Лопухіна. Але в 1906 році Лопухін уже був не директором Департаменту поліції, а відставним чиновником і відповідно не міг ініціювати це розслідування. На суді Бурцев стверджував, що один із учасників провезення нібито підроблених Сіонських протоколів був товаришем по службі Глобачова, чого насправді не було.
Свідчення Бурцева на Бернському процесі було опубліковано в низці газет, у тому числі й у Нью-Йорку, де тоді жив Глобачов. Нью-йорська газета «Новое русское слово» (єврейська газета, російська тільки за назвою, головний редактор — М. Вейнбаум) публікує статтю Бурцева «Правда про Сіонські Протоколи».
<…>
Розділ 8
У 1920 році, зустрівшись із Бурцевим у Парижі, Лопухін повідомив йому, що Сіонські протоколи «підробляв Рачковський зі своїми агентами» [3], але ніяких конкретних деталей або фактів цього не навів. Знаючи колишню несумлінність і непорядність Лопухіна, а також його особисте ставлення до Рачковського, навряд чи можна довіряти його словам. Проте Бурцев схопився за цю версію з ентузіазмом. Бурцев і сам не міг ставитися до Рачковського неупереджено. У 1890-х роках завдяки старанням начальника закордонної розвідки була припинена провокаційна діяльність Бурцева, який привселюдно і в друкові закликав до вбивства Миколи II. За законами Англії, у якій тоді мешкав Бурцев, такі друковані заклики кримінально були карними, і Рачковський домігся засудження й кількарічного тюремного ув'язнення Бурцева. Після цього випадку Бурцев зненавидів Рачковського.
Відносини Бурцева з Лопухіним мали масонську основу. Із Лопухіним масона Бурцева познайомив відомий єврейський і масонський діяч Браудо. Браудо та пов'язаний з ним колишній губернатор і теж масон князь Урусов зробили Лопухіна інформатором з єврейського питання. Лопухін повідомляв представникам іудейсько-масонських організацій дані, що становили службову таємницю. Як згодом визнавав сам Бурцев, «Лопухін бував у нашій редакції разом зі своїм другом, губернатором Урусовим, і з одним із бібліотекарів Імператорської Публічної Бібліотеки відомим єврейським діячем Браудо. Вони давали нам дуже важливі дані про ставлення уряду взагалі до єврейського питання і спеціально з приводу нещодавніх єврейських погромів» [4].
Злісний наклеп на керівника російської закордонної розвідки Рачковського, зроблений Лопухіним і розповсюджений Бурцевим, підтримав його старий соратник С. Сватіков. Свідченням останнього на Бернському процесі надавалося особливе значення. Цей відомий масон і антиросійський діяч після Лютневого перевороту одержав від Тимчасового уряду завдання ліквідувати російську закордонну розвідку з центром у Парижі. Злочин проти Російської держави, що позбавила його можливості спостерігати за діяльністю ворогів в інших країнах, Сватіков виконав у короткий термін. Те, що створювалося багатьма десятиліттями, представник Тимчасового уряду розвалив протягом декількох тижнів, за деякими даними відступивши частину російської агентури спецслужбам інших країн [5].
Як колишній офіційний представник Тимчасового уряду, Сватіков вважався на Бернському процесі солідним свідком. Тому його випустили свідчити серед перших. Сватіков повідомив судові, що Сіонські протоколи нібито були складені за вказівкою П. Рачковського агентами російської поліції, щоб «протидіяти впливу на Царя якогось Філіппа, авантюриста і масона.
“Протоколи” повинні були довести зв'язок між масонами і євреями» [6]. Для підтвердження сказаного Сватіков не навів жодного документа або факту, крім посилань на розмови, що він нібито вів з колишнім агентом російської поліції французьким євреєм Генріхом Бінтом (Анрі Бондом, Беном), який помер у 1929 році.
Працюючи в архіві Гуверовського інституту, де зараз перебувають незаконно привласнені урядом США документи російської закордонної агентури в Парижі, я звернув особливу увагу на особистість цього Бінта [7]. Будучи на службі російської розвідки 36 років (з 1881 р.), цей агент працював під керівництвом М. Біттар-Монена*. Бінт був одним з 42 «спостережних агентів» які були в штаті російської закордонної розвідки в Парижі. У його основні функції входило стеження за особами, на яких йому вказувало начальство, а також супровід російських державних діячів і великих чиновників, які приїжджали до Франції з офіційними візитами. Агент такого рівня, звичайно, не міг мати доступу до секретної інформації державного значення й фактично мало що міг знати.
Сватіков, наводячи свідчення Бінта, або свідомо фальсифікував їх, або став жертвою містифікації з його боку. Відставні агенти нерідко люблять хизуватися своєю нібито поінформованістю, часто свідомо прибріхуючи і спотворюючи факти. Даючи свідчення в Бернському суді про розмову з Бінтом, Сватіков не зумів навести жодного документа, що підтверджував його стосунки з відставним агентом.
Головним козирем Сватікова був Сіонський документ — записка, написана нібито самим Бінтом з переліком книг із каббали, що їх Бінтові доручалося купити для Департаменту поліції. Однак навіть сам Бінт говорив про те, що доручення це він одержав, коли Рачковський став очолювати Департамент поліції в Петербурзі (з 1906 р.), тобто вже після того, як Сіонські протоколи було багаторазово видано. Зрозуміло, що доручення, отримане Бінтом з Петербурга, не мало ніякого стосунку до складання Сіонських протоколів, а було, швидше за все, пов'язане з інтересом російської поліції до єврейського питання після революції 1905 року. Як я вже писав у книзі «Таємна історія масонства», у Департаменті поліції працювала група осіб, які спостерігали за діяльністю масонських лож і їх зв'язків з іудейськими організаціями.
«Агент» російської поліції Головінський, про якого нібито Бінт говорив як про укладача Сіонських протоколів, ніколи на службі російської поліції не перебував і гроші від неї не одержував. Такого імені в таємних досьє російської закордонної розвідки кінця XIX — початку XX століття не значиться.
Свої свідчення на Бернському процесі Сватіков назвав «Створення «Сіонських протоколів» за даними офіційного слідства 1917 року», надаючи, таким чином, своїм здогадам і припущенням офіційного характеру. У них Сватіков грубо спотворив зміст розмови з генералом Спірідовичем. Генерал заявив йому, що вважає неправильними приписувати складання Сіонських протоколів російської поліції і П. Рачковському. Близько, по-товариському знаючи Рачковського, Спірідович розмовляв із ним про Сіонські протоколи, і той висловлював йому здивування з приводу їхнього походження. Те ж саме про реакцію батька на Сіонські протоколи говорив і син Рачковського. Розмовляючи зі Сватіковим, Спірідович просто заради порівняння сказав йому, що якщо комусь і приписувати авторство Сіонських протоколів, то не Рачковському, а Нілусу. З цієї фрази Сватіков зробив висновок про те, що, на думку Спірідовича, автором протоколів є Нілус.
Природно, Спірідович привселюдно опротестував перекручування його слів із боку Сватікова і збирався заявити про це як свідок на засіданні Бернського суду [8]. Однак, як я вже сказав, захисникам Сіонських протоколів відмовили у виклику свідків.
Упередженість і наукова несумлінність Сватікова в справі Сіонських протоколів проявилися також у його спробі опорочити Нілуса, приписавши йому зі слів Родичева нібито підробку пророкувань Святого Серафіма Саровського. Таке легковажне ставлення до настільки серйозного питання може викликати тільки подив* *і критичне ставлення до свідчень Сватікова на Бернському процесі, озаглавлених «Єврейське питання в 1917 р. Моє офіційне слідство за кордоном і початкові відомості про створення «Сіонських протоколів».
<…>
Розділ 9
Виступаючи з такою заявою, Ніколаєвський давав брехливі свідчення. У жодній частині експертизи Ніколаєвського, переданій до суду, немає жодного документа або історичного факту, що підтверджує його свідчення на суді. Більше того, як ми побачимо нижче з його переписки з Вірою Кон, Ніколаєвський ніколи не вірив у те, що Сіонські протоколи було сфабриковано генералом Рачковським. Цих висновків він дійшов ще в 1919–1921 роках, коли очолював Історико-революційний архів у Москві і мав можливість вивчати будь-які документи Департаменту поліції. Свідомо за гроші пішовши на співробітництво з іудейськими організаторами Бернського процесу і погодившись підтримувати фальсифіковану ними версію походження Сіонських протоколів, Ніко-лаєвський, як і Бурцев, вдався до підробки і тим самим серйозно заплямував своє ім'я чесного історика.
<…> Повідомлення видавців «Протоколів» про походження останніх:
Видавці «Протоколів» вкрай скупі на вказівки про те, як ці «Протоколи» потрапили до них у руки і яке їхнє походження взагалі. Тим важливішим є зібрати й порівняти ці вказівки.
Літографоване видання взагалі не містить ані передмови, ані коментарів. Тільки наприкінці стоять два рядки пояснень: «Підписали Сіонські представники 33 ст. Ці звіти взято з цілої книги Протоколів» .
Про яких «представників» йдеться, де зберігається книга «Протоколів» і як витяги з неї потрапили до їхніх рук, люди, які випустили літографоване видання, мовчать.
Трохи більше відомостей дає газета «Знамя». «Протоколи» у ній супроводжуються коментарями анонімного «перекладача», де повідомляється: «Викладені протоколи написано сіонськими представниками (не змішувати з представниками сіоністського руху) і взято з цілої книги протоколів, увесь зміст якої переписати не вдалося перекладачеві цих протоколів. До них було додано невеликий додаток і план завоювання світу євреями у мирний спосіб. Цей малюнок і протоколи добуто з таємних сховищ сіонської головної канцелярії, що нині розміщується на французькій території» («Знамя» від 7 верес. 1903 р.).
Із цих рядків випливає:
1. Що «перекладач» мав у своєму розпорядженні, щоправда на короткий час, таємничу книгу «Протоколів», відкіля він зробив виписки.
2. Що цей «перекладач» точно знає, що викритих ним «сіонських представників» не слід змішувати з представниками сіоністського руху.
Крім коментарів «перекладача», «Знамя», друкуючи «Протоколи», додало їм редакційну передмову. У цій передмові заслуговують на увагу два моменти:
А. Насамперед редакція настійно підкреслює, що вона не є інформована про походження «Протоколів».
«Нам надіслано, — пише вона, — рукопис, що є перекладом протоколів засідань всесвітнього союзу франмасонів і сіонських мудреців. Такий заголовок, що його дав рукопису перекладач. Як, де, у який спосіб можна було списати протоколи цих засідань у Франції, хто саме списав їх, ми не знаємо, але безумовно переконані в їх справжності» («Знамя» від 28 серпня 1903 р.).
Усе питання про походження «Протоколів», таким чином, перенесене цілком у площину довіри, причому потрібна сліпа довіра до людей, яких сама редакція не знає.
Б. Слабкості цієї позиції не може не відчувати сама редакція, а тому при усьому своєму «переконанні» «Протоколів» вона готує про усяк випадок запасну оборонну лінію:
«Якщо навіть припустити, — пише вона, — що Протоколи апокрифічні, то й у цьому разі вони становлять винятковий інтерес і величезне значення: незважаючи на не зовсім вдалий і місцями туманний Переклад, вони, мабуть, написані дуже розумною людиною, не тільки добре знайомою з єврейським питанням, але й глибоким спостерігачем, що зумів у сучасному русі і завойовницькій політиці євреїв розгледіти основи програми, що вони так неухильно впроваджують у життя, прагнучи заволодіти світом і створити надуряд» («Знамя» від 28 серпня 1903 р.).
<…> Як ми бачили, видавці «Протоколів» у питанні про походження останніх не дають ніяких конкретних указівок, що давали б можливість вловити якусь нитку для подальшого розслідування. Єдиним видавцем «Протоколів», у коментарях якого є щось схоже на відповідні конкретні вказівки, був С. Нілус. У його виданні питання про походження «Протоколів» трактується в двох місцях — у прикінцевих зауваженнях після тексту «Протоколів» і у своєму вступному нарисі.
Прикінцеві зауваги у виданні Нілуса є дещо зміненими примітками «перекладача» з газети «Знамя». Питань про походження «Протоколів» змін два: насамперед у Нілуса немає застереження «перекладача» про сіоністів. Питання про взаємини між сіоністами і «сіонськими мудрецями» Нілус у перших двох виданнях Протоколів (тобто в 1905 і в 1911 р.) зовсім не торкається.
<…> У цих рядках заслуговує бути відзначеним цілий ряд місць:
1. Насамперед з них ми взнаємо, що Нілус одержав не французький текст виписок, а тільки «копію-переклад».
2. Потім ми взнаємо, що «близька» Нілусові людина, яка передала йому цю «копію-пере-клад», до моменту видання вже померла.
3. Далі тут вперше говориться, що викрадення протоколів зробила жінка; про цю таємничу жінку, яка грала величезну роль в історії «Протоколів», нам ще доведеться багато говорити надалі.
4. Викрадення це було зроблено нею в «одного з найвпливовіших і найбільш присвячених керівників франкмасонства».
5. Викрадення зроблено після засідання «посвячених», що відбувалося у Франції.
6. Зрештою, слід звернути увагу й на відмінність у написанні слів «франкмасони», між «Нілусом», з одного боку, і газетою «Знамя» і брошурою «Корінь наших нещасть», з іншого: у той час як останні пишуть «франмасони», у Нілуса «франкмасони».
У виданні 1911 р. до рядків про близьку людину, від якої Нілус отримав «копію-переклад» «Протоколів», зроблено виноску:
«Пом'яни, боголюбивий читачу, покійного боярина Олексія».
Таємниця цієї особи розкривається тільки у виданні 1917 року. Видання 1917 р. дуже змінене, і притому у тих обох місцях, де йдеться про походження «Протоколів», тобто в прикінцевих зауваженнях і у вступному нарисі.
У цьому останньому насамперед розкрито таємницю «близької людини». Нею, виявляється, був «Чернський повітовий предводитель дворянства, згодом Ставропольський віце-губернатор Олексій Миколайович Су-хотін».
<…> «Попутно Сухотін повідомив мені, що він, у свою чергу, рукопис цей одержав від однієї дами, яка постійно проживала за кордоном, що дама ця — Чернська поміщиця (він називав, пам'ятається, і прізвище, так я забув) і що вона добула її у якийсь доволі таємничий спосіб (може й через викрадення)» (С. 87).
Інше важливе доповнення (зміна), внесене Нілусом у видання 1917 р., стосується питання про сіонізм. У перших виданнях Нілус, як ми зазначили вище, цього питання не зачіпав. У виданні 1917 р. він наполегливо підкреслює, що сіоністи і «сіонські мудреці» те саме. Відповідно до цього «прикінцеві зауваження», які взагалі складено інакше, ніж у першому виданні, змінено й у місцях, що стосується походження «Протоколів».
«Ці Протоколи, — категорично стверджує Нілус, — таємно вилучено з цілої книги Протоколів, як ми тепер знаємо, І Сіоністського конгресу, що був у Базелі в серпні 1897 року» (С. 161).
Із вступного нарису ми дізнаємося, що Нілусу відомі навіть і деталі, а саме: «що ці Протоколи суть не що інше, як стратегічний план завоювання світу під п'яту богоборця Ізраїлю, вироблений вождями єврейського народу протягом багатьох століть його розсіювання і повідомлений раді старійшин князем вигнання Теодором Герцлем у дні І Сіоністського конгресу в Базелі» (С. 88–89).
Тут, отже, вперше з'являється на сцені версія про І Сіоністський конгрес, — версія, якій призначено відігравати велику роль у наступному використанні «Протоколів» у повоєнні роки. У зв'язку з цим необхідно відзначити, що ця таємниця стала Нілусу «ймовірно відомою» через багато років, після того як померла та людина, яка передала Нілусу «копію-переклад» «Протоколів». Хто саме допоміг Нілусу розкрити «таємницю», Нілус не повідомляє, але зрозуміло, що нею не могла бути таємнича «дама», саме ім'я якої Нілусу до кінця залишалося невідомим.
Отже, хронологічне розгортання, що його офіційно дають видавці «Протоколів» (ідеться тільки про осіб, які можуть тією чи іншою мірою вважатися за першовидавців); версії про їхнє походження подано в такому вигляді:
З літографованого видання читач дізнавався тільки одне — що «ці звіти вилучено з цілої книги протоколів».
У газеті «Знамя» перекладач, заявляючи, що він сам особисто робив виписки з цієї книги протоколів, просить читачів не змішувати «сі-онських мудреців» із сіоністами. Редакція ж цієї газети ще більше попереджає читачів, що вона ніяких даних, що підтверджують справжність «Протоколів», не має.
Нілус у першому виданні не зачіпає питання про зв'язки між сіонізмом і «сіонськими мудрецями» і висуває питання про таємничу даму.
Видавці книги «Корінь наших нещасть», пов'язані зі штабом військ гвардії, повторюють усі застереження перекладача з газети «Знамя».
Бутмі, який передруковує в 1906 р. текст «Знамя», вперше починає стверджувати про існування зв'язку між сіоністами і «сіонськими мудрецями».
Нілус у 1911 р. цілком перебуває у межах своєї версії 1905 року.
І тільки в 1917 р. Нілус вперше пускає в обіг версію про Базельський Сіоністський конгрес 1897 року [9].
Розділ 10
Ніколаєвський, наприклад, вступає у листування зі своїм давнім знайомим, графом Д. Ол-суф'євим, намагаючись через нього отримати дані від M. Степанова. Бурцев зв'язується зі старими російськими журналістами, раніше близькими до монархічних кіл, — Колишко (Баяном) і Берніним.
Листування це було дуже цікавим, відображаючи різні погляди російських людей стосовно Сіонських протоколів. Навіть ті, хто сумнівається в їх справжності говорили, що вони «геніально відображають іудейський дух», саму суть єврейства.
<…> Підробляючи й фальсифікуючи документи, іудейські організатори Бернського процесу жили під постійним страхом провалу своєї афери. Вони розуміли, що за дотримання всіх норм законності будь-який сумлінний експерт відразу ж визначить фальшивку і міф про створення Сіонських протоколів російською поліцією відразу ж розпадеться. Саме тому вони так квапилися закінчити процес, зуміли домогтися (підкупом? погрозами?) від суду відмовити захисту в явці свідків. Одночасно про всякий випадок було підготовлено ще один варіант підробки, що, очевидно, мав замінити грубу фальсифікацію Бурцева.
Єврейська газета, що виходила під назвою «Новое русское слово» й була органом євреїв, які виїхали з Росії, наступного дня після публікації статті Бурцева «Правда про Сіонські протоколи» вміщує вже іншу статтю з цього питання, що інакше трактує походження загадкового документа.
Статтю цю, за твердженням гол. редактора М. Вейнбаума, приніс йому уніатський священик Г. Верховський, який нібито стверджував, що Сіонські протоколи було укладено Г. Бутмі, його дружиною Надією і матір'ю Верховсько-го.
<…>
Розділ 11
Суддя вказав, що представники іудейських організацій стверджували, що Сіонські протоколи є: 1) підробкою за формою і 2) плагіатом. Мейєр відмовився від розгляду питання, і заявив, що для себе вважає доведеним, що Сіонські протоколи було укладено агентами російської поліції для впливу з певною орієнтацією на російського Царя.
Однак ці коментарі судді можна вважати скоріше його особистою думкою, ніж офіційним рішенням суду, тому що вони були сказані усно й у текст вироку не ввійшли.
Захисники Сіонських протоколів оскаржили у Верховному суді Берна, де вказали на грубі порушення закону з боку судді Мейєра і зажадали перегляду вироку.
Скаргу розбирали 27 жовтня 1937 року під головуванням головного судді Пітера, судових засідателів і головних суддів Імера і Людвіга.
Адвокат захисників Рюеф звернув основну увагу на підробку, зроблену Бурцевим, і, спираючись на письмові показання свідків, переконливо довів, що П. Рачковський і російська поліція не причетні до створення Сіонських протоколів. Без особливих труднощів Рюеф також переконав суддів, що поняття «аморальна література» не може бути застосоване до Сіонських протоколів, тому що в законі маються на увазі порнографія та еротика.
Прокурор Лодер змушений був відзначити процесуальні помилки суду першої інстанції. Якщо визнати справжність Сіонських протоколів, заявив він, то це означає викликати проти єврейського населення ненависть і презирство. Тому Сіонські протоколи варто вважати «наклепницьким твором». Якщо вони з формальних причин і не підпадають під закон про аморальність, все ж необхідно прийняти проти них міри захисту.
Така вразлива з погляду закону логіка не змогла переконати суддів. В остаточному документі Верховний суд Берна висловився, що питання про справжність чи підробленість протоколів не має ніякого значення для рішення суду, і власне кажучи цього питання не зачіпав, вказавши у своєму вироку, що «доказів тому, що протоколи справжні чи підроблені, суддя першої інстанції не надав»? На думку Верховного судді, питання про справжність Сіонських протоколів мало розглядатися не юридично, а науково, не в суді, а на вченій раді [10].
Все ж суд зобов'язав захисника Сіонських протоколів Фішера, який припустився некоректних випадів проти євреїв, сплатити частину судових витрат у символічному розмірі 100 франків.
За рекомендацією Верховного суду іудейська сторона внесла 2500 франків і дала письмову поруку сплати подальші витрати. Загальні державні витрати з ведення Бернського процесу (крім витрат іудейських організацій) склали 30 тис. швейцарських франків.
Щоб залякати захисників Сіонських протоколів, іудейські активісти організують чергову кампанію наклепу. Б. Тедлі за помилковим наклепом було обвинувачено у шпигунстві, на його квартирі влаштували обшук, незаконно вилучили багато документальних матеріалів, що стосувалися Бернського суду. Іудейські активісти стверджували, що захисники протоколів, і насамперед Флейшгауер, одержували гроші від «високих установ» Третього рейху. Експерт із боку захисту Флейшгауер, хоч і був німецьким громадянином, у нацистській партії не був. Усі витрати, яких він зазнав під час підготовки експертизи, він сплатив зі своєї кишені.
Ще відразу ж після вироку суду першої інстанції, 11 травня 1935 року, швейцарський шоколадний фабрикант єврей Тоблер, який як представник швейцарських масонів виступав на Бернському процесі, подав до суду на Флейшгауера, обвинувачуючи його знову від імені всіх масонів у наклепі і помилкових показаннях. У скарзі Тоблера перелічувалися нібито помилкові твердження Флейшгауера: масони пропагують атеїзм, між масонами й іудеями існує таємний зв'язок, у масонів є таємні програми й статути.
Скарзі масонів дали негайний хід. Уже 14 травня відбулося перше засідання суду в цій справі.
Флейшгауер прийняв виклик вільних мулярів, визнав (хоча міг і не робити цього) свою підсудність швейцарському суду і висловив згоду з'явитися до суду. Разом із тим він зажадав, щоб йому надали можливість викликати не менше трьох свідків — по одному з Польщі, Франції і Німеччини. Він обіцяв представити суду документи, відібрані німецькою поліцією при закритті масонських лож у Німеччині. Для перевезення документів із Німеччини він попросив, щоб швейцарська влада дала йому спеціальних чиновників для супроводу цих документів від німецького кордону до Берна.
Мав початися великий процес про світову роль масонства. Перше засідання суду призначили на 28 серпня. Однак Тоблер забрав свою скаргу назад.
На закінчення цієї глави я наведу рішення ще одного суду над Сіонськими протоколами — найвищого суду церковного. Головний суддя його — глава Російської Закордонної Церкви митрополит Антоній (Храповицький). На початку 1935 року від Бернського суду на його ім'я надійшов запит, чи має Російська Церква які-небудь дані про походження Сіонських протоколів. Наведу відповідь митрополита Ан-тонія:
«Із приводу зверненого до мене питання заявляю, як глава Православної Російської Церкви за межами Радянського Союзу, що в архівах нашого Синоду немає ніяких матеріалів щодо походження так званих Протоколів Сіонських мудреців.
Зміст цих протоколів нам відомий. Виходячи з повної поінформованості про зміст єврейських релігійних книг і участі світового єврейства у світових подіях, ми вважаємо за можливе сказати, що зміст і напрямок “Протоколів Сіонських мудреців” відповідає вченню й світосприйняттю світового єврейства.
Ми вважаємо за можливе, що лінія поведінки відповідного напрямку є в керівних колах світового єврейства і що, як показала російська революція, дії й устремління єврейства часто цілком відповідають змісту так званих Протоколів Сіонських Мудреців.
14/27 березня 1935 р.
м. Срем. Карловци (Югославія)
Митрополит Антоній» [11].
Розділ 12
Листування між Ніколаєвським і Кон дуже важливе для розуміння технології створення і розвитку іудейського міфу про походження Сіонських протоколів. Його творців не хвилювала істина. Ними керував племінний інтерес, який допускає умовчання, перекручування й фальсифікацію фактів. Чоловік Віри Кон зовсім не збирався відновлювати істину, а тільки продовжив розвиток іудейського міфу про Сіонські протоколи. Його книга «Виправдання геноциду» стала черговою єврейською агіткою, що виключає істину, дезінформує читачів, і насамперед самих євреїв. <…>
У 1966 році Б. І. Ніколаєвський помер у віці 79 років. Як я згодом зрозумів, працюючи з матеріалами його архіву в Гуверовському інституті, Ніколаєвський і сам мав намір написати книгу про Сіонські протоколи. Тему Сіонських протоколів він збирався розкрити в зв'язку з роллю масонів і євреїв у революції в Росії. Для цього він опитав велику кількість іудейсько-масонських діячів, які брали участь у підривній діяльності проти Росії в 1905–1907 і 1917–1920 роках. Матеріали ці частково опублікували Н. Берберова у книзі «Люди и ложи» (1986) і Ю. Фельштинський у книзі Б. І. Ніколаєвського «Русские масоны и революция» (1990).
Незважаючи на всі спроби іудейських кіл обмежити і навіть заборонити поширення Сіонських протоколів, їхні видання і перевидання в різних країнах світу здійснювалися швидкими темпами. За два десятиліття після другої світової війни Сіонські протоколи поширилися практично по усьому світі, були перекладені мовами багатьох азіатських і навіть африканських країн. Утворення держави Ізраїль і геноцид арабського народу Палестини дали поштовх до появи мільйонних тиражів Сіонських протоколів у мусульманських країнах. Майже кожна латиноамериканська країна віддрукувала своє власне видання цього страшного документа, поширенням якого займалися і вуличні торговці, і найбільші книгарні.
У 1955 році в Буенос-Айресі виходить іще одна книга Сіонських протоколів російською мовою, в основу якої було покладено берлінське видання з передмовою сенатора А. Роговича. У 1997 році в Аргентині мені вдалося зустрітися з одним із учасників цього видання, який повідомив мені, що його ініціатором був російський письменник і історик Борис Башилов (справжнє ім'я Михайло Олексійович Поморцев, 1908–1970). Хоча первинний тираж становив лише близько 500 екземплярів, насправді книга розійшлася в десятках тисяч екземплярів за рахунок численних репринтів.
Основними європейськими мовами: англійською, французькою, німецькою, італійською, шведською Сіонські протоколи також виходили у вигляді репринтних передруків видань 20-х років.
Особливо велике поширення Сіонські протоколи мали в США. Незважаючи на заборону 1927 року, наклади їх у різних виданнях мали масовий характер. В одному з приватних музеїв США я ознайомився з колекцією Сіонсь-ких протоколів, виданих у цій країні. Кількість їх і розмаїтість видань просто вразили мене!
Неабияке поширення Сіонських протоколів у США не на жарт стурбувало іудейські кола. У 1964 році вони знову затівають ще свого роду процес над цим документом.
Цього разу його місцем дії стає сенат США в особі підкомітету з розслідування проблем внутрішньої безпеки США. Сенатори з цього підкомітету підготували доповідь під назвою «Протоколи Сіонських мудреців. Сфабрикований «історичний документ».
У доповіді повідомлялося про сенатські слухання в справі Сіонських протоколів і приводилася «одностайна думка» про їхню підробленість. У передмові до доповіді, підписаній сенаторами Т. Доддом і К. Кітінгом, указувалося, що підкомітет, неодноразово займаючись цим питанням, вважає Сіонські протоколи однією з форм «комуністичної інтриги». Нещодавно документ, який дуже нагадує Сіонські протоколи, було опубліковано в СРСР — як частина кампанії проти євреїв. Документ, розповсюджуваний у СРСР, ототожнює «міжнародне єврейство» з «міжнародним капіталізмом».
Нічого й говорити, наскільки неправдиве й безпідставне було це твердження американських сенаторів. Проте в такому ж дусі було сфабриковано і всю сенатську доповідь. Відтворивши старий іудейський міф про те, що Сіонські протоколи були створені російською поліцією, сенатські фальсифікатори модернізували його в тому розумінні, що нині цей документ в Америці поширює КДБ.
У доповіді були думки про Сіонські протоколи директора Федерального бюро розслідування (ФБР) Е. Гувера і заступника директора ЦРУ масона Р. Хелмса, які не моргнувши оком пов'язали їх з комуністичною Росією і КДБ.
Даючи показання в сенатському підкомітеті з внутрішньої безпеки, Р. Хелмс, зокрема, заявив: «Росіяни мають глибокі традиції в мистецтві підробки. Більш як 60 років тому царська розвідувальна служба сфабрикувала документ, названий Сіонськими протоколами. Пізніше, у 1958 році, їх було використано організаторами психологічної війни для поширення антисемітизму. У 30–40-х роках Гітлер запозичав із Сіонських протоколів тези для своєї пропаганди. Задовго до 1958 року комуністи, так само як і нацисти, володіли мистецтвом виробництва і використання підробок».
У висновку сенатського підкомітету говорилося, що «всі, хто дезінформує американський народ, поширюючи Сіонські протоколи, завдають шкоди боротьбі американської нації проти комуністичної загрози». «Розповсюджувачі Сіонських протоколів, заявляли сенатори, — розповсюджувачі антиамериканських настроїв... руйнівники американської системи».
Доповідь підкомітету з внутрішньої безпеки була передана у комітет із судового права і схвалена його членами. Отже, заснована на обмані й помилкових показаннях сенатська оцінка Сіонських протоколів стала офіційною позицією уряду США.
Іудейські кола ніколи не переставали обновляти і розвивати міф про Сіонські протоколи. Регулярно, раз у кілька років майже в кожній країні з'являються нові книги й статті, покликані фальсифікувати походження Сіонських протоколів, перекласти відповідальність за їхнє створення на російську розвідку і злобливих антисемітів. У наш час одним із таких видань стала книга С. Дудакова «История одного мифа. Антисемитская литература XIX–XX столетий в России и «Протоколы Сионских мудрецов», що вийшла в 1993 році російською мовою. Фінансував видання найбільший іудейський фінансовий аферист, русофоб, масон Д. Сорос.
Дудаков ще раз переказав усі вигадки, домисли і помилкові свідчення своїх ідеологічних попередників про Сіонські протоколи, додавши від себе обвинувачення в християнському антисемітизмі найбільших класиків російської літератури Пушкіна і Гоголя. Вишукуючи антисемітські рядки в добутках великих, соратник Сороса поскаржився на «відсутність позитивного образу єврея у творчості великих письменників».
Однак полум'яному іудеєві цього видалося мало, і він став доводити антихристиянську й антиправославну суть Сіонських протоколів. І в цьому з ним погодиться будь-як християнин, тому що зовсім очевидно, що Сіонські протоколи — памфлет, викладена в літературно-публіцистичній формі програма боротьби з Християнською цивілізацією.
Найкраще про Сіонські протоколи як програму боротьби з Християнською цивілізацією сказали російські Святі і подвижники першої половини XX століття — Св. Іоанн Кронштадтський, Св. Володимир, митрополит Київський і Галицький; архієпископ Никон (Рождественський), митрополит Антоній (Храповицький).
Наприкінці XX століття своє вагоме слово про Сіонські протоколи сказав і ще один великий подвижник Російської Церкви — митрополит С-Петербурзький і Ладозький Іоанн (Сни-чев). Наводжу його думку:
«...І от з'явився цікавий документ. Він широко відомий світу за назвою “Протоколи Сі-онських мудреців”. Мабуть, жоден інший документ не викликав за останні вісімдесят років настільки запеклих суперечок, у ньому детально й одночасно стисло викладено план завоювання світового панування, настільки цинічний і підлий, сповнений настільки явного презирства і відвертого поклоніння злу, настільки мистецьки складений, що не хочеться вірити в існування організму, у надрах якого могла знайти своє втілення ця страшна ідея.
Одні історики, безумовно визнають справжність “Протоколів”. Інші настільки ж безумовно її заперечують. Я далекий від того, щоб ставати арбітром у цій суперечці. Історія появи “Протоколів” досить плутана. <...> Нам, утім, цікаво інше: справжні “Протоколи” чи ні, але вісімдесят років, що пройшли після їхнього опублікування, дають матеріал для роздумів, тому що світова історія, мов би скоряючись наказу невидимого диктатора, покірно прокладала своє примхливе русло в дивній, детальній відповідності з планом, викладеним на їхніх сторінках. Не минала цього разу загальної долі і Росія. Судіть самі.
“Наш пароль — сила і лицемірство, — проголошують анонімні автори документа. — Насильство має бути принципом, хитрість і лицемірство правилом... Щоб скоріше досягти мети, нам необхідно прикинутися прихильниками і ревнителями питань соціальних... особливо тих, які мають завданням поліпшення долі бідних, але насправді наші прагнення повинні тяжіти до оволодіння і керування рухом суспільної думки... Діючи у такий спосіб, ми зможемо, коли побажаємо, розбурхати маси. Ми уживемо їх як знаряддя для повалення престолів (Росія) і для революції, і кожна з цих катастроф гігантським кроком буде просувати нашу справу і наближати до мети — панування над усією землею”.
Найпершу основу успіху “мудреці” бачать у тому, щоб зруйнувати й опоганити національні святині народу. “Нам необхідно підірвати віру, вирвати з розуму людей принцип Божества і Духа і все це замінити арифметичними розрахунками, матеріальними потребами й інтересами... Священицтво ми маємо дискредитувати... З кожним роком вплив священиків на народи падає, всюди проголошуються свободи, отже, тільки роки відокремлюють нас від моменту повної катастрофи християнської віри, найнебезпечнішої для нас противниці...”
Тим, хто пам'ятає страшну роль, зіграну засобами масової інформації в нашому недавньому минулому, нецікаво буде ознайомитися з наступними рядками, написаними “сіонськими мудрецями” сто років тому: “Якщо золото — перша сила у світі, то преса — друга. Ми досягнемо нашої мети тільки тоді, коли преса буде в наших руках. Наші люди повинні керувати щоденними виданнями. Ми хитрі, спритні і володіємо грішми, якими вміємо користуватися для досягнення наших цілей. Нам потрібні великі політичні видання, газети, вулична література і сцена. Цим шляхом ми крок за кроком витиснемо християнство і продиктуємо світу, у що він має вірити, що поважати, що проклинати. З пресою в руках ми можемо неправду перетворити в правду, безчесне — в чесне. Ми можемо нанести перший удар священній установі — сімейному началу. Ми тоді вже зможемо вирвати з коренем віру в те, перед чим дотепер благоговіли... і замість цього виховати армію захоплених пристрастями... Ми можемо відкрито оголосити війну всьому тому, що тепер поважають і перед чим благоговіють ще наші вороги.
Ми створили божевільну, брудну, огидну літературу, особливо в країнах, які називають передовими... Ми порушили освіту і виховання, як наріжних каменів суспільного побуту. Ми обдурили, одурманили і розбестили молодь...”
Для прихильників конкретних фактів скажемо, що “Протоколи” пророчили світові війни, політичну форму облаштування держав на десятиліття вперед, хід розвитку світової економіки, риси кредитно-фінансової політики і безліч інших деталей життя “світового співтовариства” із приголомшливою точністю. От картина політичної загибелі незалежної національної держави, описана “Протоколами” наприкінці минулого століття. Порівняйте її з тим, що відбувається зараз у Росії:
«Коли ми ввели в державний організм отруту лібералізму, вся його політична комплекція змінилася: держави занедужали смертельною хворобою, розкладанням крові. Залишається очікувати кінця їхньої агонії. Від лібералізму народилися конституційні держави... а конституція, як вам добре відомо, є не що інше, як школа розбратів, розладу, незгод, марних партійних агітацій — одним словом, школа всього того, що знеособлює діяльність держави. Парламентська трибуна не гірше від преси приготувала уряд до бездіяльності і до безсилля... Тоді ми замінили уряд його карикатурою — президентом, взятим з юрби, із середовища наших креатур...
Держави замучені, вони благають про спокій, готові заради миру жертвувати усім; але ми не дамо їм миру, поки вони не визнають наш інтернаціональний надуряд відкрито, покірно».
Висновки кожна розумна людина зробить сама. Зі своєї сторони відзначу, що руйнівні принципи, відображені в цитованих вище документах, не тільки не застаріли, але отримують уточнення і розвиток до наших днів. Причому часом це відбувається цілком відкрито, на найвищому політичному рівні».
«Версію про фальсифікації “Протоколів” Царською охранкою, — відзначав митрополит Іоанн, — вже зараз можна вважати практично неспроможною — у ній занадто багато очевидних нісенітниць. Що стосується твердження про те, начебто “Протоколи” стали основою для знищення фашистами мільйонів безневинних людей, то воно для мене нове. Цей аргумент розрахований на емоційне, а не раціональне, розумне сприйняття і не має під собою достатніх основ. Хіба що припустити, що масовий геноцид, розв'язаний нацистами проти народів Росії, був одним з елементів здійснення плану, описаного “Протоколами” — там навіть передвіщені руйнівні світові війни.
Якщо ж мова йде про переслідування за національною ознакою — чи євреїв, циган, росіян або поляків, — то вони були зумовлені не “Протоколами”, а расовою й ідеологічною доктриною нацизму. При цьому не треба спрощувати питання: в основі цієї доктрини були покладені різні елементи — від філософії Фрідріха Ніцше до культурологічних досліджень Х'юстона Стюарта Чемберлена. Якщо Альфред Розенберг, головний ідеолог німецького фашизму, у своїх роботах посилається на “Протоколи”, це ще не привід для того, щоб робити які-небудь висновки. Він посилається і на Маркса, і на Достоєвсько-го…» [12].
* Закінчення. Початок у № 1 і 2 за 2006 р.
* Того самого Біттар-Монена, свого часу по-зрадницькому розкритого В. Бурцевим.
Література
1. Бурцев В. Л. В погоне за провокаторами. Протоколы сионских мудрецов доказанный подлог. — М.,
1991. — С. 265.
2. Лопухин А. А. Отрывки из воспоминаний. — М. — Пг., 1923. — С. 72–73. Разом із С. Ю. Вітте Лопу-хін, наприклад, вів інтригу за усунення від влади Миколи II і воцаріння великого князя Михаїла Олександровича.
3. Бурцев В. Л. Вказана праця. — С. 268.
4. Там само. — С. 267.
5. АСТМ. Фонд Н. Ф. Степанова, БП.
6. Бурцев В. Л. Вказана праця. — С. 305–306.
7. АГІ. Okhrana files, III c. Fold I.
8. АСТМ. Фонд Н. Ф. Степанова, БП.
9. АГИ. Фонд Б. И. Николаевского.
10. АСТМ. Фонд Н. Ф. Степанова, БП.
11. АГИ. Фонд Б. И. Николаевского, 20–12.
12. Иоанн (Снычев), митрополит Санкт-Петербургский и Ладожский. Битва за Россию. — Саратов, 1993. — С. 31–34; «Я не политик, я пастырь» // Советская Россия. — 1993. — 11 июня.