«Православ’я, Самодержавство, Народність»: Церква і держава в ідеології чорносотенних партій Росії на початку ХХ століття

Традиційно Православна Церква в Росії не тільки освячувала владу монарха, а й чи не найміцніше пов'язувала різні соціальні гру­пи, владу і підданих. Її роль у політичній сис­темі країни точно визначив В. Соловйов: «Злагода Держави і Землі, правителя і наро­ду, ґрунтувалася на тому, що вони однаково схилялися перед загальним духовним авто­ритетом християнського початку» [1]. Пред­ставники створених на початку ХХ ст. монархічних (чорносотенних) партій також під­креслювали найважливішу роль Православ­ної Церкви в створенні та зміцненні росій­ської самодержавної держави й у сучасному політичному житті країни.

«Святе Православ'я» — «корінь, від якого залежить цілість великого дерева, іменовано­го Держава Російська», — вважали представ­ники найчисленнішої чорносотенної органі­зації Союз Російського Народу (СРН). Тому «міцне обстоювання святої Православної ві­ри, Церкви Христової» визнавали «найваж­ливішою метою існування СРН» [2]. Лідер Всеросійського національного союзу (ВНС) А. Савенко вказував: «Православна церква — це будівнича російської державності» і «охо­ронниця російських національно-державних начал» [3].

Ратуючи за «необмежене самодержавство», монархісти підкреслювали, що воно, не по­винно перетворюватися в абсолютизм, в інс­трумент особистої сваволі царя. Основним і єдиним фактором, що обмежує владу росій­ського самодержця і не дозволяє їй перетво­ритися в деспотію, праві вважали релігію. На думку провідного ідеолога правих Л. Тихоми­рова, «участь релігійного начала, безумовно, необхідна для існування монархії… Без релі­гійного начала одноособова влада, хоча б і найгеніальнішої людини, може бути лише диктатурою, владою безмежною, але не Вер­ховною» [4]. Отже, Православна Церква, як виразник цього релігійного начала, повинна бути найвищим духовним арбітром у полі­тичному житті Росії, не підмінюючи собою, як на Заході, самодержавну владу і не зазіха­ючи на її прерогативи.

З огляду на досить високу релігійність на­селення, чорносотенці прагнули «одягти» свої політичні цілі в релігійну оболонку і на­віть жадали від Св. Синоду благословення для «духівництва російського вступати в ла­ви союзників» [5]. Лідер московських монар­хістів протоієрей о. Восторгов вважав, що мо­нархістам для їхньої успішної діяльності «треба бути не політичною силою… а йти цер­ковно-народним шляхом» [6].

Водночас праві прагнули надати визволь­ному рухові в очах населення антихристиян-ського, сатанинського характеру, дорівнявши його до єресей, серед яких і була, на їхню дум­ку, соціал-демократія [7]. «Ненависть до християнства є найхарактернішою рисою сучас­них революціонерів», — писала чорносотенна преса [8]. «Московские ведомости», порівню­ючи революціонерів із зачумленими тварина­ми, стверджували, що «вони відреклися, а мо­же, і зовсім не знали віри християнської, пап­люжать її служителів, її статути, нівечать її святині», а «у своїх таємних секретних прото­колах вони відверто називають нас, християн, скотом» [9]. На думку Д. Хомякова, «справ­жня мета теперішніх соціалістів і анархістів є знищення християнської моральності, вира­женої культурою і державністю» [10]. Пред­ставники монархічного Союзу російських ро­бітників стверджували, що «соціалісти... руй­нують Віру православну і Російську держа­ву» [11]. Аналогічних поглядів дотримува­лись також представники Церкви. Головний у Св. Синоді митрополит Антоній через місяць після «Кривавої неділі», під час молебну в церкві Путилівского заводу сказав у звернен­ні до робітників: «Вороги царської влади в нас на Русі завжди були ворогами віри Хрис­тової» [12]. А деякі ієрархи навіть стверджу­вали, що «істина самодержавства православ­них царів» зводиться «за духом вчення і зако­ноположень церковних… до рівня догмата ві­ри, порушення або заперечення якого спри­чиняє втрату спасіння» [13].

Через призму цього цілком логічною є ініці­атива чорносотенців організувати «особливе місіонерство, спрямоване проти соціалізму і жидо-масонства» [14].

Церква, на думку правих, повинна була формувати вірнопіддані почуття населення, використовуючи свій наймогутніший ідеоло­гічний апарат для впровадження у свідомість людей християнського догмата «влади існую­чі встановлені від Бога» (Римл. 12: 1). На думку Л. Тихомирова, «релігійна особис­тість... є сила здорової еволюції, і за природою антиреволюційна» [15]. Аналогічний погляд виражено у програмному документі Ярослав­ського відділу СРН: «Вірний син Православ­ної Церкви не може не бути вірнопідданим своєму Володареві, не може не бути вірним сином своєї батьківщини» [16]. Князь К. Ша-ховськой, вбачав завдання священика в тому, щоб «виховувати сина вірного Цареві і Бать­ківщині» [17]. Тому збільшення частки уро­ків «Закону Божого» у навчальних планах пе­редусім, є формою політичної агітації.

І Церква, і чорносотенці розуміли, що для боротьби з революційним рухом, що охопив Росію, лише репресивні заходи не допомо­жуть. 1905 р. митрополит Антоній виступив із циркулярним зверненням до єпархіальних владик, у якому, зокрема, було сказано: «Для боротьби з ворогами церкви і держави... пот­рібні не зовнішні заходи державного порядку, а насамперед заходи морального християн­ського впливу» [18]. Ярославський відділ СРН, бачачи кризу самодержавства, що пог­либлюється, на початку 1911 р. звернувся до всіх прихильників правих партій з відозвою, у якій визнавалося настійно необхідним «пробудження в російському народі право­славно-християнського духу й об'єднання чистих народних сил навколо святої Мате­рі — Православної Церкви — цього кореня, на якому тільки й утверджується цілість і жит­тєвість Російської Держави» [20].

Усвідомлюючи величезну роль Православ'я в підтримці існуючого в Росії політичного ре­жиму, праві усвідомлювали і те, що глибока криза, у якій перебувала Церква, не дає їй змоги бути надійною опорою самодержавс­тва. На думку відомого правого публіциста С. Шарапова, «церква втратила всяку духов­ну силу і звернулася до бюрократичного ду­ховного відомства з диктатором в особі обер-прокурора Синоду» [21]. Кризу Православ'я на початку ХХ ст. підтверджувала втрата Церквою ідеологічного контролю над маса­ми, що проявилося не тільки в поширенні атеїзму, а й у відвертих антицерковних висту­пах: за 1905–1907 рр. було зафіксовано понад 500 виступів селян (найрелігійнішої верстви населення) проти духівництва, включаючи вбивства священнослужителів, руйнування церков і монастирів [22]. Чорносотенний жур­нал «Мирный труд» писав: «Якщо в наші дні навіть селян охопив руйнівний дух противенс­тва, то легко уявити собі, що діється в інших верствах, більш хитких у питаннях віри» [23].

Вступ Церкви на початку XVIII ст. до бю­рократичного механізму Росії, який чорносо­тенці вважали основною перешкодою єднан­ня монарха і народу, ускладнив для неї вико­нання місії посередника між «Землею» і «Владою». Порівнюючи московський і петер­бурзький періоди російської історії, Л. Тихо­миров писав: «У Московській Росії величез­ним стимулом єднання влади з народом була церковна ієрархія. У Петербурзькій Росії во­на сама існувала окремо від Верховної влади і зазнавала впливу бюрократії, як і вся на­ція» [24]. Представник ВНС А. Савенко виз­навав, що не тільки позбавлений ієрархічної надбудови протестантизм, а й навіть католиц­тво із його складною ієрархією виявилося більш енергійним і ближчим до потреб просто­го народу, ніж збюрократіле Православ'я [25].

Ще однією проблемою Російської Правос­лавної Церкви була невідповідність між мо­ральними й інтелектуальними якостями ду­хівництва і вимог до нього. «У клірики щоро­ку йшла дедалі слабша частина семінаристів. Цей факт із гіркотою визнавало і духівниц­тво, і щирі ревнителі церкви» [26]. Кращі ви­бирали світську кар'єру. Наприклад, 1875 р. серед студентів університетів країни 46% ста­новили колишні випускники семінарій [27]. Хоча надалі вступ семінаристів до універси­тетів було ускладнено, проте світську кар'єру вони вважали, як і раніше, більш привабли­вою, ніж духовний шлях. Наприклад, під час страйку в Тверській духовній семінарії восе­ни 1905 р. основна вимога учнів була: зблизи­ти навчальний курс семінарій із курсом гім­назій і дозволити вступати у світські вищі навчальні заклади [28].

Серед причин цього явища — низький рі­вень   доходів   священнослужителів.   Тому IV   Всеросійський з'їзд Дубровинського СРН (21 листопада — 1 грудня 1911 р.) звернувся до монарха з проханням «влаштувати життя... наших панотців, щоб вони не злидарювати, тікаючи від треби задля копання картоп­лі» [29]. I з'їзд ВНС (22 лютого 1912 р.) також визнав необхідним «забезпечити духівництву з боку держави цілком достойне утриман­ня» [30]. Зниженню авторитету духовних осіб сприяла система стягування плати за виконання священиками своїх обов'язків, що в умовах відсутності чіткої регламентації цієї практики, провокувало звинувачення служи­телів церкви в жадібності і користолюбстві.

V  квітні 1906 р. «Тверские епархиальные ве­домости» повідомляли: «У деяких парафіях Тверської Єпархії селяни укладають вироки про зменшення духівництву плати за відпра­ви» [31]. Поліпшення матеріального станови­ща православного духівництва повинне, на думку лідерів СРН, вирішити цю проблему, звільнивши клір «від тяжкої і часто приниз­ливої залежності від добровільних дарів пас­тви» [32].

Але не можна ігнорувати і те, що хвиля нігі­лізму, що захлеснула від середини ХIХ ст. Ро­сію, призвела до падіння популярності релі­гійного світогляду і поширення атеїзму, зок­рема й у духовних семінаріях. Св. Синод на рубежі 1905–1906 рр. двічі видавав Визна­чення: із приводу «розладів» у духовно-нав­чальних закладах і з приводу припинення за­нять семінаристів і їх вимог [33].

Із семінарій революційні ідеї проникали в середовище священнослужителів. З огляду на ті можливості, які вони мали для ведення агітації, і авторитет Церкви, від імені якої виступали «революційні» священики, такі дії були серйозною небезпекою для існуючого ладу. За доносом вишневолоцького чиновни­ка, «священик села Синькова… Олександр Повгодський роз'яснив народу, що, хто не примкне до визвольного руху і не потрапить у в'язницю заради звільнення, той не удосто­їться благодаті Святого Духа і на того Святий Дух не зійде» [34]. Не тільки рядові священи­ки, а й представники ієрархії виявилися чут­ливими до впливу ліберальних ідей. Єпископ Нарвський Антонін після 17 жовтня випус­тив із поминальної формули Царя титул «са­модержавнейший». На сторінках «Церковно­го вестника» (24 листопада 1905 р.) він дово­див, що «самодержавство і православ'я не тільки органічно не пов'язані між собою, нав­паки, вони взаємно відштовхують один одно­го» [35]. «Московские ведомости» в'їдливо писали з цього приводу: «Дочекалися, що ар­хієрей виголошує привселюдно, що Самодер­жавство неприйнятне для Церкви православ­ної — церковний журнал Духовної академії вторить йому і підтверджує це» [36].

Св. Синод змушений був 20 грудня 1905 р. прийняти положення «Про недостойну пове­дінку деяких священиків під час народних хвилювань», зазначивши, що такі випадки поодинокі [37]. Але, за повідомленням лібе­ральної газети «Тверская жизнь», тільки у Тверській губернії в архіві місцевої духовної консисторії було шість справ про духовних осіб, притягнутих до відповідальності за «по­літичну неблагонадійність і антиурядову ді­яльність» [38]. А серед обраних у II Державну думу 13 православних священиків четверо були лібералами, а п'ять були лівими [39]. Стривожені таким розвитком подій, чорносо­тенці з трибуни свого з'їзду закликали «звер­нути найсерйознішу увагу на вищі духовні школи, у яких щоразу більше згасає благочес­тя, поступаючись невір'ю і сумнівам, крамолі і... навіть єресям» [40].

Найбільший внесок у теоретичну розробку питання про роль Православ'я в російському політичному житті і про відносини Церкви і самодержавної держави зробив Л. Тихоми­ров. Розвиваючи уваровську формулу («Пра­вослав'я, Самодержавство, Народність») го­ловний ідеолог самодержавства писав, що «... у монархічній політиці... ставлення держа­ви до церкви може і повинне бути встановлю­ване на єдино прийнятному ґрунті сою­зу» [41], що «можна досягти підпорядкуван­ням монарха релігійній ідеї й особистій при­належності до церкви за умови незалежності його державної влади». Таку систему Л. Тихо­миров називав «щирим вираженням теократії (а не ієрократії), тобто пануванням Бога в по­літиці через посередництво царя, Богом (а не церковною владою) делегованого» [42]. При­чому «... змішання Церкви і держави в єдине ціле однаково спотворює і державу, і Цер­кву» [43].

Не забуто в цій схемі і «народності». «Об'єднуючим елементом монархії і Церкви є насамперед народ». Ґрунтовно проаналізу­вавши історію Візантії і християнських дер­жав Європи, Л. Тихомиров переконався, що, якщо «монарх або ієрархія відокремлюються від народу, то між ними неминуча сутичка... за володіння народом. Саме на цьому ґрунті і відбувалися в історії всі сутички держави і Церкви» [44].

Отже, надзвичайно важливе у церковній політиці завдання пов'язане зі створенням рівноправного союзу держави і Церкви і від­новленням втраченого за часів патріарха Ни­кона єдності Церкви і народу. Прикладом та­кої єдності тоді були старообрядники, які, на думку Л. Тихомирова, єдині «зберегли єд­ність кліру і мирян у справах Церкви» [45].

Соціально-політичний розвиток Росії на початку ХХ в. виніс на порядок денний пи­тання про свободу совісті. Серед перших мо­нархістів на нього відгукнувся С. Шарапов, який запропонував таке рішення: «Іновірний клір повинен представляти приватних людей, духовне достоїнство яких визнають тільки прихильники того чи іншого віровчення. Всі акти цивільного стану іновірців повинні реєс­трувати нотаріальні або поліцейські устано­ви. Причому іновірцям слід надати повну свободу богослужінь і скасувати всі обмежен­ня» [46].

Проте указ від 17 квітня 1905 р., який дару­вав волю всім неправославним християнам і дозволяв православним добровільно зміню­вати віру, негативно оцінили праві. Л. Тихо­миров, зокрема, писав, що «надання прав інославним, за умови збереження колишньої несамостійності Православної Церкви, зви­чайно, ставить її в найскрутніше станови­ще...» [47]. Тому «...єдино правильною віровизнаючою політикою монархії можна визна­ти таку, за якої монарх установлює релігійну волю своїх іновірних підданих не інакше, як тільки при постійній згоді у цьому питанні зі своєю Церквою» [48]. Представники Союзу Російського Народу цілком поділяли таку по­зицію. У статуті цієї організації проголошено: «Російський народ — народ православний, а тому православній християнській Церкві... слід надати основне і пануюче в Державі ста­новище» [49].

Але чорносотенці не обмежувалися декла­рацією своїх поглядів. IV З'їзд СРН після пе­ремоги на ньому крайніх правих прихильни­ків О. Дубровіна прийняв від імені Росій­ських Людей звернення до монарха, у якому сказано: «Слізно молимо... найсамодержавнішого імператора, не затверджувати рішень, що порушують чільні права Церкви право­славної про дозвіл переходу в іновірство». Дубровинці вимагали «не допускати іновір­ців обговорювати в Державній Думі питання, що стосуються Православ'я...» [50], а краще взагалі вилучити з їх компетенції представ­ницький орган влади [51].

Праві визнавали, що й сама Православна Церква потребує реформування. У постано­вах IV З'їзду СРН сказано: «Розглядаючи небезпеку і смуток, що огортає православ­них людей, Всеросійський з'їзд вбачає при­чину нестабільності російської православ­ної віри в недоглядах і розладах у лавах са­мого духівництва» [52]. Причому реформи церковного управління повинні «бути про­ведені так, щоб православна церква переста­ла бути “відомством православного віровиз­нання”, керованим обер-прокурором Св. Си­ноду, і щоб церква знову, як у давнину, зай­няла авторитетне становище в житті росій­ського народу», — висловив спільну думку лідер Клубу російських націоналістів Н. Чи-хачов [53].

Вірнопідданий Дубровинський СРН вва­жав, що визнавати реформи повинні вже іс­нуючі органи церковної влади і закликав «Найсвятіший Синод скористатися владою нащадків апостолів і звеличити значення Церкви Православної» [54]. Націоналісти, які скептичніше ставляться до існуючих полі­тичних інститутів, основні надії покладали на «реформаторську діяльність давно очікува­ного помісного собору» [55].

Вбачаючи серед основних причин кризи Православної Церкви передачу управління нею бюрократичному державному апаратові в особі Св. Синоду, чорносотенці вихід зі сформованої ситуації пропонували через по­вернення до канонічних начал у церковному самоврядуванні, найважливішими з яких во­ни вважали соборність і відновлення патріар­хату. У статуті СРН вказано, що Церква «по­винна бути відновлена на засадах соборнос­ті» [56]. Це положення згодом було зафіксо­вано в рішеннях I З'їзду ВНС і визнавало «відновлення соборного порядку управління Церквою» [57], воно було внесене в передви­борні програми націоналістів. Першим серед чорносотенних партій з ініціативою віднов­лення патріархату виступив Союз Російських Людей [58]. Згодом його підтримав СРН. У зверненні до Православних пастирів він наполягав на «відновленні патріаршого ке­рівництва в духовних справах помісної росій­ської Церкви» і обранні патріарха — особис­того доповідача цареві «про духовні потреби православної Церкви і церковного життя на­родного» [59].

Чорносотенці вважали, що Церква повинна відігравати важливу роль в управлінні держа­вою. «Русское Собрание», яке взяло на себе ідеологічне забезпечення правого руху, про­голошувало: «Голос її повинен бути вислуха-ний законодавчою владою в найважливіших державних питаннях» [60]. Домагатися цього було передбачено через широку участь цер­ковної ієрархії в представницьких органах влади. Монархісти планували зміцнити союз держави і Церкви завдяки створенню нової нижчої позастанової адміністративно-терито­ріальної одиниці — приходу. «Устрій приходу, як правоздатної і дієздатної церковно-цивіль­ної громади, повинен бути засадничим для всієї церковної і державної структури, об'єднуючою ланкою» [61], — проголошувала програма «Русского Собрания». Делегати Волзько-Камського обласного патріотичного з'їзду (21–25 листопада 1908 р., Казань) по­рятунок Батьківщини вбачали в об'єднанні «щирих росіян» на основі церковних приходів, кількість яких у той час досягла 40 тис. [62]. Правий публіцист М. Міропієв з організаці­єю православних приходів пов'язував надії на «воскресіння, відновлення російської грома­ди, суспільного народного життя» [63]. На думку лідера СРН А. Майкова, «відновлення загальностанового церковного приходу» нині є «питанням першорядної важливості». «За-довільняючи безсумнівну схильність усіх слов'янських народів до суспільності, втілю­ючи високий ідеал християнської громади, заснованої на взаємній любові, церковний прихід у нинішній неспокійний час повинен… бути першим притулком, колискою нового відродження російської самобутності», — пи­сав він [64].

Звернення правих ідеологів до релігійної проблематики мало відразу дві мети. По-пер­ше, повернути Церкві духовний авторитет і підвищити її роль у політичному процесі, щоб зробити Православ'я найважливішим інстру­ментом для запровадження самодержавної влади, бо­ротьби з визвольним рухом і консервації політичної сис­теми країни. А по-друге, ви­користовувати вплив Цер­кви для розширення влас­них партійних лав.

Об'єктивно соціальна ба­за консервативної (чорно­сотенної) ідеології була ду­же вузька — поміщики, дер­жавна і церковна бюрокра­тія. Зробити її всестановою можна було лише запропо­нувавши якісь універсальні цінності, важливі для хрис­тиянства. Прагнення охо­пити широкі соціальні верс­тви призвело до того, що в чорносотенному русі ужи­вались найрізноманітніші політичні напрями: від ра­дикально-екстремістських до помірковано-націоналіс­тичних; і, закономірно, що їхні ідеологічні постулати іс­тотно різнилися. Але спіль­ним для всіх правих було звернення до могутніх архе-типів масової свідомості, насамперед до православної ідеї, глибоко вкоріненої в менталітеті росій­ського народу.

До початку ХХ століття, всі політичні течії Росії, за винятком слов'янофілів, були або атеїстичними (революційні), або релігійно нейтральними (ліберальні). Їх не сприймав народ унаслідок глибокого культурного роз­колу між політично активним європеїзова­ним вищим класом та інертними, що зберегли свій традиційний світогляд, нижчими верс­твами російського суспільства. Слов'янофі­ли, відділені від народу непробивною стіною кріпосного права, а основне, кріпосницького побуту, сидячи в затишних кабінетах своїх «дворянських гнізд», не прагнучи виносити свої ідеї на вулицю та робити їх надбанням за­галу, а тим більше створювати якісь політич­ні рухи.

Лідери чорносотенства з їхньою опозицією Заходу і войовничому православ'ю, незважа­ючи на свою приналежність до вищих верств, уперше за 200 років були визнані своїми, ро­сіянами, що в умовах лавиноподібного нарос­тання процесів національної самоідентифікації в Російській імперії дало їм чималі полі­тичні дивіденди й істотно розширило їхній електорат нижчими соціальними верствами. Звернення до «Святої Русі», архетипу, що закладений в основі менталітету майже 100-мільйонного православного населення, селян, робітників і дрібної міської буржуазії, які збе­регли разом зі зв'язками з селом і традицій­ний світогляд, дало змогу монархістам ство­рити загальностановий політичний рух.