РУБРИКИ |
|
№ 3/2006 | |
архів номерів
|
Визначення концепції «інтелектуальний капітал державного управління» та її теоретико-методологічні можливостіОлег АГАРКОВ, викладач Запорізького інституту ім. гетьмана Петра Сагайдачного, магістр державного управління, аспірант кафедри історії і теорії соціології Дніпропетровського національного університету
Питання інтелектуального освоєння соціального простору і його цінностей, створення інтелектуальним капіталом державного управління механізмів вирішення основного протиріччя нашого суспільства — протиріччя між людиною і суспільством, суспільством і економікою, — є вирішальним у визначенні та науковому обґрунтуванні оптимізації соціального простору в Україні початку ХХІ століття. Визначення концепції «інтелектуальний капітал державного управління» є принципово важливим для розуміння наукового і практичного його значення і використання у вирішенні проблем суспільства, особливо в період його трансформації. Розробка концепції «інтелектуальний капітал державного управління» стала можливою передусім завдяки фундаментальним науковим дослідженням категорій «капітал», «людський капітал», «інтелектуальний капітал», «соціальний капітал», «політичний капітал» [7; 1; 6; 9; 5; 2; 12], їх історії і теорії, поєднаних із аналізом сучасних тенденцій розвитку. Автор проаналізував теорії розвитку капіталізму, людського капіталу, державного і соціального управління, соціологічні теорії і теорії, які стосуються інтелектуального капіталу, соціальних проблем вирішального значення, що витримали перевірку часом, мають евристичний потенціал для визначення концепції «інтелектуальний капітал державного управління» і можуть бути застосовані для осмислення її сутності і ролі в оптиміза-ції соціального простору в сучасній Україні. Йдеться про теорії К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, П. Бурд'є, Т. Парсонса, Р. Мерто-на, Р. Дарендорфа, Р. Коллінза, Е. Гідденса, О. Тофлера, Л. Туроу та інших провідних учених. Капітал — це фундаментальна багатозначна категорія ринкової економіки. Від часів Маркса розуміння капіталу дещо змінилося. На думку Джеймсона, ключ до сучасного розуміння цього терміна полягає в його багатонаціональному характері, а також у тому, що він істотно розширив сферу коммодифікації. Учений виділяє в історії розвитку капіталізму три етапи. Перший, проаналізований Марксом, етап — це ринковий капіталізм, чи виникнення єдиних національних ринків. Другий, проаналізований Леніним, етап — імперіалістичний, пов'язаний із виникненням глобальної капіталістичної системи. Для третього етапу, названого Манделом і Джей-мсоном «пізнім капіталізмом», характерна «велика експансія капіталу у раніше не ко-мерціоналізовані сфери». Джеймсон пише: «Марксистська основа необхідна для розуміння нового історичного змісту, що вимагає не зміни марксистської основи, а її розширення» [19, с. 54]. Важливу роль у формуванні концептуальної основи категорії «інтелектуальний капітал», яка прийшла в науку з інтелектуальної економіки, відіграє його участь в проведенні соціальних реформ і, як наслідок, встановленні соціального порядку [1; 3, с. 437]. У цьому контексті цікавою, на думку автора, є теорія соціального ладу Е. Дюркгейма. Він вважав, що соціальний безлад може бути зменшений за допомогою соціальних реформ. У розвитку соціологічної теорії саме дюркгеймівський інтерес до порядку і реформ стає актуальним, а позиція Маркса, суть якої — у необхідності соціальної революції, залишилась в затінку [14, с. 31]. Маркс цікавився структурами капіталізму і їх гнітючим впливом на виконавця. Із політичної позиції його турбувала проблема визволення людей від цих структур. Він вірив, що протиріччя і конфлікти капіталізму діалектично призведуть до того, що люди повинні будуть розпочати діяти в потрібний час певними засобами, щоб виник соціалізм. Але, використовуючи сучасні технології, люди могли б гармонійно взаємодіяти з природою й іншими людьми, щоб не бути більше відчуженими один від одного і від природи [7]. Ідея концепції «Інтелектуальний капітал державного управління» має бути раціональною. У цьому зв'язку цікавою є теорія раціоналізації М. Вебера. Він трактував бюрократію (і історичний процес бюрократизації) як класичний приклад раціоналізації в межах політичних інститутів влади [21]. Тобто бюрократія, а саме: найбільш обдарована її частина — еліта державного управління, — має формулювати ідею раціональності інтелектуального капіталу державного управління. Для розуміння суті та визначення концепції «Інтелектуальний капітал державного управління» теорія габітусу і поля П. Бурд'є є найбільш адекватною. Вона сконцентрувала увагу на взаємозв'язку між габітусом і полем, а також на взаємодії різних полів із полем влади. У процесі визначення концепції неодмінно виявлятимуться специфічні особливості, властиві кожному його полю зокрема та одночасно накопичуватимуться знання про універсальні та специфічні механізми полів залежно від вторинних мінливих ознак. Вони в різних державах функціонують так, що універсальні механізми (боротьба між домінуючими і претендентами на їх місця) набувають різних форм. Останній яскравий приклад цього — Помаранчева революція в Україні. У будь-якому полі існують специфічні форми боротьби між претендентами, які намагаються зруйнувати перешкоди, передбачені правом доступу, і домінуючими, які намагаються захистити монополію і виключити конкуренцію [2]. Структура поля — це стан взаємодії сил між агентами або інститутами, залученими до боротьби, або розподіл специфічного капіталу, що є результатом попередньої боротьби. Ця структура постійно залучена в гру і знаходиться в основі стратегій, спрямованих на її трансформацію. Основною ставкою боротьби, яка точиться на полі, є монополія на легітимне насилля, специфічну владу як визначальну властивість поля інтелектуального капіталу державного управління. Тобто основна ставка боротьби — збереження або руйнування структури розподілу специфічного капіталу. Інтелектуальний капітал державного управління (а це явище дуже складне) слід трактувати насамперед як систему, що має власну структуру і виконує в суспільстві певний набір позитивних функцій. Отже, важливу роль у формуванні його концепції має відігравати структурний функціоналізм. У зв'язку з цим розглянемо парсонівську трактовку структурного функціоналізму. В її основу покладені чотири функціональні імперативи, характерні для всіх систем «дії», і взаємодії елементів поля інтелектуального капіталу державного управління, — ефективна схема AGIL: • ціледосягнення: інтелектуальний капітал визначає свої стратегічні і тактичні цілі і досягає їх; • адаптація: повністю адаптується до зовнішнього оточення та пристосовує середовище до своїх потреб; • інтеграція: інтелектуальний капітал повинен керувати відносинами трьох інших функціональних імперативів; • латентна: інтелектуальний капітал повинен живити, підтримувати та оновлювати мотивацію індивідів, культурні зразки, що формують мотивацію. Парсонс розробив схему AGIL для всіх рівнів своєї теоретичної системи. Соціальні технології — система дій, що виконує функцію адаптації, пристосовуючись і змінюючи зовнішній світ. Владні повноваження виконують функцію ціледосягенення, визначають системні цілі та мобілізують ресурси для їх досягнення. Структурний капітал виконує функцію інтеграції, контролює системні елементи. Людський капітал виконує функцію підтримки ціннісного зразка, надає агентам норми і цінності, які мотивують їх до дії [18]. Р. Мертон стверджував, що будь-який об'єкт може бути об'єктом структурно-функціонального аналізу, оскільки «є стандартизованим явищем (шаблонне і повторюване)», тобто це інституціональна модель, яка виконує специфічні функції [17]. Учений виділяє дисфункції і наголошує на тому, що структури й інститути можуть як сприяти збереженню інших частин соціальної системи, так і мати для них негативні наслідки. Тобто інтелектуальний капітал державного управління сприяє формуванню прозорої ефективної системи управління, що дасть змогу утворити громадянське суспільство, та сприятиме зменшенню впливу кланів на державу. Мер-тон розробив концепцію чистого балансу, яка звертає увагу на питання відносної значущості. Ця концепція наголошує на тому, що відповідь на порушене питання може бути правильною, якщо підсумувати позитивні функції та дисфункції і об'єктивно визначити, що переважає. Незважаючи на складність і багатогранність інтелектуального капіталу, в нашому випадку можна стверджувати про його однозначний позитив. Крім того, Мертон увів поняття явних і латентних функцій. Явна функція інтелектуального капіталу державного управління в підсумку спрямована на підвищення якості життя, а латентна — на акумулювання соціального капіталу нової якості. Варта уваги теорія анемії Р. Мертона, яка аналізує відносини між культурою, структурою і аномією. Аномія існує «у випадку неузгодження між нормами і цілями культури і соціально сформованими здатностями членів групи діяти відповідно до них» [17]. Аномія проявляється найбільш гостро в періоди трансформаційних процесів у соціумі, ці процеси характеризуються передусім відсутністю адекватної концепції розвитку суспільства, яка б органічно поєднала культурні зразки, структуру державного управління і можливості громадян. Оскільки структурно-функціональний аналіз трактує соціальну дійсність як статику, спокій, для формування цілісної концепції інтелектуального капіталу державного управління доцільно застосувати також доктрину конфлікту Р. Дарендорфа, Р. Коллінза. Порівняно зі структурним функціоналізмом теорія конфлікту практично не розвинена. Функціоналізм і теорія конфлікту Дарен-дорфа [14] неповноцінні, оскільки кожна з них зокрема пояснює частину соціального життя. Соціологія повинна вміти пояснювати і впорядкованість, і конфлікт, і структуру, і зміни, як одностайність у суспільстві, так і розбіжність. Отже, у випадку виникнення конфлікту, інтелектуальний капітал державного управління повинен використовувати для аналізу теорію конфлікту; а за наявності впорядкованої структури — застосовувати функціональний підхід. Але існує велика потреба в теоретичній позиції, яка б дала змогу розглядати конфлікт і впорядкованість одночасно. Соціологія конфлікту Рендала Коллін-за [13] мала винятково узагальнюючий характер, оскільки аналізувала суспільство у мікроорієнтованому напрямку, порівняно із макротеорією конфлікту Дарендорфа та іншими теоріями. Коллінз наголошував, що конфлікт як предмет вивчення було обрано на підставі, яка є, можливо, єдиним центральним процесом соціального життя. Незважаючи на те, що вчений віддавав перевагу теорії особистісного рівня і малому масштабу, він усвідомлював, що «соціологія не може бути успішною лише на мікрорівні» [13, с.11]; теорія конфлікту не може обійтися без соцієтального рівня аналізу. Більшість теоретиків конфлікту вважали, що соціальні структури мають зовнішній примусовий характер щодо агента, а за Коллінзом соціальні структури є невіддільними від конкретної людини, яка конструює їх, причому моделі взаємодіють, виявляючи свою сутність. Кол-лінз розглядав соціальні структури скоріше як такі моделі взаємодії, яким притаманний примусовий характер. Хоча більшість теоретиків конфлікту вважали, що агент зазнає тиску зі сторони зовнішніх сил. Коллінз твердив, що актор постійно створює і відтворює соціальну організацію. Він критикував марксистську теорію як «однофакторне пояснення багатофакторного світу» [13, с. 49]. Він узяв за основу крупномасштабні теорії Маркса і Вебера, стверджуючи, що вони, «з певними модифікаціями, забезпечують фундамент конфліктної теорії стратифікації» [13, c. 58]. Домінуюча соціальна верства швидше спроможна створювати згуртовані соціальні групи, поєднані складними мережами комунікації, ніж підлегла соціальна верства. Коллінз стверджував, що Маркс також указував на різницю між соціальними прошарками в доступі до системи культури і контролю над нею. Тобто вищі соціальні класи спроможні розробляти чітко сформульовані символьні й ідеологічні системи, які вони часто нав'язують нижчим соціальним верствам, що мають менш розвинені системи символів, більшість із яких було нав'язано їм тими, хто володіє владою. У Вебера важливим для Коллінза є акцент на ролі держави як засобу контролю над способами насилля. Він перевів увагу з конфлікту в економічній сфері (з приводу засобів виробництва) до конфлікту в сфері держави. У соціальних відносинах існує імовірність конфлікту, оскільки людина або багато людей взаємодіють, і до них може бути використаний «жорсткий примус». Коллінз розробив п'ять принципів аналізу конфлікту, які можна застосувати до будь-якої сфери соціального життя. По-перше, Коллінз вважав, що теорія конфлікту повинна вивчати скоріше реальне життя, аніж абстрактні формулювання. По-друге, Коллінз вважав, що конфліктна теорія стратифікації повинна вивчати вплив на взаємодію матеріальних умов. По-третє, Коллінз наголошував на тому, що в ситуації нерівності, яка контролює ресурси, намагаються експлуатувати тих, яким не вистачає ресурсів. У процесі перші можуть вигравати завдяки тим, кому ресурсів не вистачає. По-четверте, Коллінз вважав, що теоретик конфлікту повинен досліджувати такі явища культури як переконання та ідеали з позиції інтересів, ресурсів і влади. Очевидно, групи наділені ресурсами і владою, можуть нав'язати свою ідеологію всьому суспільству. Соціолог, за Коллінзом, повинен трактувати причини соціальних явищ, особливо численні фактори будь-якої форми соціальної поведінки. Коллінз вважає конфліктний підхід центральним у багатьох порівняльно-історичних дослідженнях. Загалом учений намагається проаналізувати теорію конфлікту в широкому діапазоні, стверджуючи, що вона є відкритою для висновків усіх теорій і здається спроможною враховувати всі рівні соціальної реальності. Коллінз намагається відокремити вузькі теорії конфлікту і конфліктну теорію, яку визначає як теорію про організацію суспільства людей і груп, і пояснює, чому структури мають саме такий вигляд, в якому вони існують, як і які види змін відбуваються... Конфліктна теорія є узагальнюючим підходом до всієї галузі соціології [13, с. 70]. Отже, Коллінз намагається поєднати багатоманітність синтезу, він розвиває конфліктну теорію в ціннісну концепцію. Е. Гідденс стверджував, що розвиток сучасного суспільства відбувається не тільки в технологічному плані, а й в освоєнні людьми відповідних форм і норм поведінки. У плані соціологічної теорії він висунув «теорію струк-турації» — проект інтегративного макро- і мікропідходу до соціальних явищ. На думкою Гідденса, основною сферою для вивчення соціальних наук має бути не індивідуальний досвід, не форми соціальної тотальності, а соціальний досвід, впорядкований у часі і просторі [16]. Цією сферою і повинен бути саме інтелектуальний капітал державного управління. О. Тофлер пов'язував перехід до суперін-дустріального суспільства з гуманізацією всіх сфер життя сучасної людини на основі інноваційних технологій [20]. Оскільки формування інноваційних технологій безпосередньо залежить від інтелектуального капіталу, мало того, саме вони є його закономірною частиною [17; 14; 13], то і формування нової концепції співіснування суспільства має базуватись на інтелектуальному капіталі державного управління, який повинен відтворити процес соціальної альтернації функцій держави. Для підтвердження цієї думки Л. Туроу наголошує на тому, що держава повинна виконувати зовсім нові функції, це стосується виробництва суспільного блага, яке має певні специфічні характеристики: • об'єм суспільного блага не зменшується споживанням, люди не вступають в конкуренцію, споживаючи блага; • не можна заборонити іншим споживачам користуватись ними; • споживачі намагаються сховати свою зацікавленість ним і не нести за нього свою частину витрат [3]. Отже, Л. Туроу стверджував, що держава має свою діяльність орієнтувати, насамперед, на соціальну сферу. Такий науковий підхід призводить до необхідності розробляти низку припущень про відносини між конфліктом і різними специфічними аспектами стратегічного управління інтелектуальним капіталом державного управління в контексті підвищення якості життя. Історична практика економічного та соціального розвитку суспільства безперечно вказує на те, що політична влада — це ключ до економічного та соціального процвітання держави і її громадян, соціальної та економічної безпеки, але тільки в тому випадку, коли інтелектуальний капітал державного управління створює ефективні умови і гарантії для соціальної безпеки людини, реалізації та захисту прав і свобод, а передусім її соціально-економічних прав і потреб. Класичний приклад позитивного впливу інтелектуального капіталу державного управління на соціально-економічний та правовий стан суспільства — історія та доля економічних теорій Маркса. К. Поппер своїм аналізом блискуче довів [8], що економічні закони, виведені Марксом у період необмеженого капіталізму, умови існування якого він вважав незмінними, — не мають характеру історичного пророцтва. Так, наприклад, серед його основних законів — закон зростання бідності або зубожіння — не тільки не працює, — суспільство досягнуло успіхів зовсім протилежного характеру. Факти свідчать про те, що розглянутий Марксом феномен «експлуатації» полягає не в механізмі ринку з розвинутою конкуренцією, як він вважав, а зовсім в інших факторах, зокрема, в поєднанні низької продуктивності праці і недорозвиненої ринкової конкуренції. Треба також підкреслити, що Маркс не врахував ролі інтелектуального капіталу державного управління та соціальних технологій у вирішенні проблем суспільства. Від часів Маркса життєвий рівень працюючих, зокрема робітників, зріс усюди. Це — блискуче спростування теорії Маркса, передусім тому, що переконує у вирішальній ролі підприємців, які зазнали безпосередніх збитків через страхування від безробіття замість того, щоб мати прибутки, згідно зі схемою Маркса. Необмежений капіталізм минув. Демократичний інтервенціонізм у вигляді державного втручання від часів Маркса досяг значних успіхів, а підвищення продуктивності праці внаслідок нагромадження капіталів дало змогу фактично знищити злидні. За всіх обставин це призводить до підвищення економічної відповідальності держави. Це свідчить про те, що, попри безперечно значні помилки, багато вже досягнуто, і це мусить вселяти впевненість, що можна зробити і значно більше, адже залишилося ще так багато з того, що нам слід зробити, і навпаки, чого нам слід уникати. Історичним прикладом інтервенціонізму держави в забезпечення умов, необхідних для вирішення фундаментальної проблеми суспільства, — економічного та соціального процвітання держави та її громадян, — є стратегічний напрям реформ, розпочатих в Україні. Їх реалізація можлива лише за умови активної участі людського капіталу та інтелектуального капіталу державного управління, його подальшого розвитку і зміцнення як основи стратегії структурно-інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій, подолання структурних деформацій, успадкованих від командно-адміністративної системи [4]. Але необхідно пам'ятати, що спроба перетворити суспільство з допомогою чітко сформульованих теорій раціональності доводить до порушення тендітної рівноваги між мисленням, емоціями, уявленнями й історичними умовами їх використання і спричиняє хаос. Проаналізувавши теорії К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, П. Бурд'є, Т. Парсонса, Р. Мертона, Р. Дарендорфа, Р. Коллінза, Е. Гідденса, К. Поппера, О. Тофлера, Л. Туроу, можна зробити висновок, що концепція «інтелектуальний капітал державного управління» є логічним продовженням вищезгаданих теорій і повинна мати позитивний вплив на оптимізацію соціального простору. К. Маркс першим дав визначення капіталу, поєднавши його лише з матеріальними чинниками та не враховуючи ролі людини і людського капіталу, інтелектуального капіталу державного управління. Становлення концепції «інтелектуальний капітал державного управління» — автор пов'язує із креативним характером інтелектуального капіталу, який має забезпечити соціальну впорядкованість у соціумі (теорія соціального порядку Е. Дюркгейма), мінімізувати конфлікти (Р. Дарендорф, Р. Коллінз) та зайняти провідне місце в соціальному просторі з метою його оптимізації (Е. Гідденс). Оскільки сучасне суперіндустріальне суспільство ХХІ століття вимагає новітніх підходів до вирішення сутнісних проблем сьогодення, то й процес оптимізації соціального простору має базуватись на засадах застосування інноваційних методів освоєння потенціалу соціальної системи (О. Тофлер, Л. Туроу). Креативність інтелектуального капіталу прямо пропорційно залежить від комплесно-стратегічного, раціонального, професійного підходу до його розвитку саме з боку держави і бюрократії (теорія раціональної бюрократії М. Вебера), а ще від ефективної взаємодії поля інтелектуального капіталу з полем влади (П. Бурд'є). Лише у випадку виконання вищезгаданих умов інтелектуальний капітал матиме ефективну функціональну структуру (Т. Парсонс, Р. Мертон). Отже, є всі підстави для такого визначення концепції «інтелектуальний капітал державного управління» — це сукупність взаємопов'язаних, спільних для всього соціуму струк-турованих багатофункціональних символів, які спрямовані на оптимізацію соціального простору на підставі інноваційних методів освоєння потенціалу соціальної системи. Сукупність цих символів у їх взаємодії і розвитку дає можливість суспільству не тільки знаходити рішення проблем, а й долати їх, щоб бути дієздатним. І, зрештою, ефективно виконувати покладені на нього суспільством функції. У соціокультурному просторі концепція «інтелектуальний капітал державного управління» має такі теоретико-методологічні можливості: онтологічну, аксеологічну, гносеологічну, праксеологічну, акмеологічну. Онтологічна полягає у дослідженні фундаментальних законів, принципів соціуму, найбільш сутнісних категорій його існування, тобто надає концептуальну підставу сформулювати основи теорії поля інтелектуального капіталу державного управління, розробити його структуру і функції, визначити категорії «капітал» та «інтелектуальний капітал державного управління», запропонувати філософську категорію «якість життя». Сутнісною характеристикою аксеологічної є аналіз сукупності взаємопов'язаних структурованих багатофункціональних символів, спрямованих на оптимізацію соціального простору, їх взаємодію і розвиток, природи наявних у соціокультурному просторі цінностей, їх зв'язку і узгодження між собою, і трактування інтелектуального капіталу як чинника відродження якості життя в сучасній Україні та запобігання стану соціальної аномії. Гносеологічна повинна сприяти вивченню проблем інтелектуального капіталу державного управління, його впливу на реальний стан суспільства та освоєння потенціалу соціальної системи з метою оптимізації соціального простору, достовірності й істинності його пізнання. Праксеологічна має на меті виявити принципи і методи ефективної діяльності інтелектуального капіталу державного управління, тобто визначити місце і роль еліти і агент-структурної взаємодії у створенні соціального простору нової якості, розробити концепцію стратегічного управління інтелектуальним капіталом державного управління як механізму оптимізації соціального простору. Акмеологічна пов'язана з формуванням критеріїв і показників розвитку інтелектуального капіталу державного управління в соціокультурному просторі, виділенні виникаючих у ньому соціальних проблем, розробці і застосуванні методів їх вирішення в контексті концепції стратегічного управління інтелектуальним капіталом державного управління як механізму оптимізації соціального простору для досягнення стану і параметрів соціокультурних відносин і процесів із метою розвитку суспільства. Запропонована концепція «інтелектуальний капітал державного управління» має принципове значення для розуміння суті, змісту та ролі процесу подолання системної кризи, що стала наслідком трансформаційних процесів в Україні, та оптимізації соціального простору і, зрештою, «ефективного виконання покладених на нього суспільством функцій», а практична реалізація її теоретико-методологічних можливостей матиме, на нашу думку, такі наслідки: • змінить стан інтелектуального капіталу державного управління за мінімально можливі строки відповідно до мети розвитку суспільства за допомогою науково обґрунтованих технологій діагностики його стану і застосування відповідних соціальних та інноваційних технологій розвитку; • допоможе еліті і висококваліфікованим фахівцям державного управління спрямувати агент-структурну взаємодію «взаємопов'язаних спільних для всього соціуму структурованих багатофункціональних символів на оптимізацію соціального простору, …що дає можливість суспільству не тільки знаходити рішення проблем, а й долати їх, щоб бути дієздатним»; • буде впроваджено концепцію стратегічного управління полем інтелектуального капіталу державного управління як механізму оптимізації соціального простору; • органи державної влади стануть полем застосування науково обґрунтованих соціальних технологій як інструменту «гнучкого» управління з метою виявлення прихованих величезних потенціалів інтелектуального капіталу державного управління і суспільства. Ці резерви потрібно віднайти, насамперед, у взаємодії поля влади і з полями економіки, науки і культури, використавши для цього політичну волю. Література 1. Агарков О. А. Інтелектуальний капітал державного управління України: структура і перспективи розвитку // Грані. — 2004. — № 2. — С. 106–112. 2. Бурдье П. Социология политики: — Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и предисл. Н. А. Шматко. — М.: Socio — Logos, 1993. 3. Иноземцев В. Перспективы постиндустриальной теории в меняющемся мире // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Acade-mia, 1999. 4. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002...2011 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України «європейський вибiр» // Урядовий кур'єр. — 2002. — № 100. — С. 5–12. 5. Коулман Дж. Капитал социальный и человеческий // Общественные науки и современность. — 2001. — № 3. — С. 122–139 6. Критский М. М. Человеческий капитал. — Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1991. 7. Маркс К. Капитал. Кооперация // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — 2-е изд. — Т. 23. — С. 333–347. 8. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги / Пер. з англ. О. Буценко. — Т. 2. — К.: Основи, 1994. 9. Щетинин В. Человеческий капитал и неоднозначность его трактовки // Мировая экономика и международные отношения. — 2001. — № 12. — С. 42–49 10. Bouardieu P. Social Space and Simbolic Power. Sociological Theory, 1989, p. 14–25. 11. Bouardieu P. Rethinking the State: Genesis and Structure of the Bureaucratic Field. Sociological Theory, 1994, # 12,1–18. 12. Bourdieu P. Forms of Capital // The Sociology of Economic Life. Boulder, 2001. 13. Collins, Randall «Conflict Theory and the Advance of Macro-Historical Sociology «In G. Rit-zer(ed.). Frontiers of Social Theory: The New Syntheses. — New York: Columbia University Press, 1990. 14. Dahrendorf, Ralf Class and Class Conflict in Industrial Society. Stanford, Calif.: Stanford University Press, 1959. 15. Durkheim, Emile Ethics and the Sociology of Morals. Buffalo: Prometheus Books.1892 / 1997. Montesquieu: Quid Secundatus Politicae Scientiae Insti-tuendae Contulerit. — Oxford: Durkheim Press. 16. Giddens A. The Constitution of Society: Outline of the Theory of Structuration, Berkley: University of California Press, 1984. 17. Merton, Robert K.»Structure Analysis in Socio-logy». In P. Blau (ed.). Approaches to the Study of Social Structure. — New York: Free Press 1975. 18. Parsons, Talcott «On Building Social System Theory: A Personal History». In T. Parsons (ed.), Social Systems and the Evolution of Action Theory. — New York: Free Press, 1977. 19. Stephanson, A Regarding Postmodernism: A Conversation with Fredric Jameson. In D. Kellner (ed) Postmodernism, Jameson, Critique. — Washington, D. C.: Maisonnenve Press: 1989, p. 43–74. 20. Toffler A. The Third Wave. — N. Y. , 1980. 21. Weber, Max The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism. — New York: Scribner's, 1958. |
передплатний індекс 09881 | про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту |