головнаконтактна інформація
Персонал - журнал інтелектуальної еліти РУБРИКИ
№ 3/2006 
Персонал № 3/2006
архів номерів
рік: 2008   2007   2006   2005   
2004   2003   2002
Аналітичний щотижневик Персонал-плюс







Визначення концепції «інтелектуальний капітал державного управління» та її теоретико-методологічні можливості

Олег АГАРКОВ,
викладач Запорізького інституту ім. гетьмана Петра Сагайдачного, магістр державного управління, аспірант кафедри історії і теорії соціології Дніпропетровського національного університету

Питання інтелектуального освоєння соці­ального простору і його цінностей, створення інтелектуальним капіталом державного уп­равління механізмів вирішення основного протиріччя нашого суспільства — протиріччя між людиною і суспільством, суспільством і економікою, — є вирішальним у визначенні та науковому обґрунтуванні оптимізації соці­ального простору в Україні початку ХХІ сто­ліття.

Визначення концепції «інтелектуальний капітал державного управління» є принципово важливим для розуміння наукового і прак­тичного його значення і використання у вирі­шенні проблем суспільства, особливо в період його трансформації.

Розробка концепції «інтелектуальний капі­тал державного управління» стала можли­вою передусім завдяки фундаментальним на­уковим дослідженням категорій «капітал», «людський капітал», «інтелектуальний капі­тал», «соціальний капітал», «політичний ка­пітал» [7; 1; 6; 9; 5; 2; 12], їх історії і теорії, по­єднаних із аналізом сучасних тенденцій роз­витку.

Автор проаналізував теорії розвитку капі­талізму, людського капіталу, державного і соціального управління, соціологічні теорії і теорії, які стосуються інтелектуального капі­талу, соціальних проблем вирішального зна­чення, що витримали перевірку часом, ма­ють евристичний потенціал для визначення концепції «інтелектуальний капітал держав­ного управління» і можуть бути застосовані для осмислення її сутності і ролі в оптиміза-ції соціального простору в сучасній Україні. Йдеться про теорії К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, П. Бурд'є, Т. Парсонса, Р. Мерто-на, Р. Дарендорфа, Р. Коллінза, Е. Гідденса, О. Тофлера, Л. Туроу та інших провідних учених.

Капітал — це фундаментальна багатознач­на категорія ринкової економіки. Від часів Маркса розуміння капіталу дещо змінилося. На думку Джеймсона, ключ до сучасного ро­зуміння цього терміна полягає в його багато­національному характері, а також у тому, що він істотно розширив сферу коммодифікації. Учений виділяє в історії розвитку капіталіз­му три етапи. Перший, проаналізований Марксом, етап — це ринковий капіталізм, чи виникнення єдиних національних ринків. Другий, проаналізований Леніним, етап — імперіалістичний, пов'язаний із виникнен­ням глобальної капіталістичної системи. Для третього етапу, названого Манделом і Джей-мсоном «пізнім капіталізмом», характерна «велика експансія капіталу у раніше не ко-мерціоналізовані сфери». Джеймсон пише: «Марксистська основа необхідна для розу­міння нового історичного змісту, що вимагає не зміни марксистської основи, а її розши­рення» [19, с. 54].

Важливу роль у формуванні концептуаль­ної основи категорії «інтелектуальний капі­тал», яка прийшла в науку з інтелектуальної економіки, відіграє його участь в проведенні соціальних реформ і, як наслідок, встанов­ленні соціального порядку [1; 3, с. 437]. У цьому контексті цікавою, на думку автора, є теорія соціального ладу Е. Дюркгейма. Він вважав, що соціальний безлад може бути зменшений за допомогою соціальних ре­форм. У розвитку соціологічної теорії саме дюркгеймівський інтерес до порядку і ре­форм стає актуальним, а позиція Маркса, суть якої — у необхідності соціальної рево­люції, залишилась в затінку [14, с. 31].

Маркс цікавився структурами капіталізму і їх гнітючим впливом на виконавця. Із полі­тичної позиції його турбувала проблема визволення людей від цих структур. Він ві­рив, що протиріччя і конфлікти капіталізму діалектично призведуть до того, що люди повинні будуть розпочати діяти в потрібний час певними засобами, щоб виник соціалізм. Але, використовуючи сучасні технології, люди могли б гармонійно взаємодіяти з природою й іншими людьми, щоб не бути біль­ше відчуженими один від одного і від приро­ди [7].

Ідея концепції «Інтелектуальний капітал державного управління» має бути раціо­нальною. У цьому зв'язку цікавою є теорія раціоналізації М. Вебера. Він трактував бю­рократію (і історичний процес бюрократиза­ції) як класичний приклад раціоналізації в межах політичних інститутів влади [21]. Тобто бюрократія, а саме: найбільш обдаро­вана її частина — еліта державного управлін­ня, — має формулювати ідею раціональності інтелектуального капіталу державного уп­равління.

Для розуміння суті та визначення концепції «Інтелектуальний капітал державного управ­ління» теорія габітусу і поля П. Бурд'є є най­більш адекватною. Вона сконцентрувала ува­гу на взаємозв'язку між габітусом і полем, а також на взаємодії різних полів із полем вла­ди.

У процесі визначення концепції неодмінно виявлятимуться специфічні особливості, властиві кожному його полю зокрема та од­ночасно накопичуватимуться знання про уні­версальні та специфічні механізми полів за­лежно від вторинних мінливих ознак. Вони в різних державах функціонують так, що уні­версальні механізми (боротьба між доміную­чими і претендентами на їх місця) набувають різних форм. Останній яскравий приклад цього — Помаранчева революція в Україні. У будь-якому полі існують специфічні форми боротьби між претендентами, які намагають­ся зруйнувати перешкоди, передбачені пра­вом доступу, і домінуючими, які намагаються захистити монополію і виключити конкурен­цію [2].

Структура поля — це стан взаємодії сил між агентами або інститутами, залученими до бо­ротьби, або розподіл специфічного капіталу, що є результатом попередньої боротьби. Ця структура постійно залучена в гру і зна­ходиться в основі стратегій, спрямованих на її трансформацію. Основною ставкою бороть­би, яка точиться на полі, є монополія на легі­тимне насилля, специфічну владу як визна­чальну властивість поля інтелектуального капіталу державного управління. Тобто ос­новна ставка боротьби — збереження або руйнування структури розподілу специфіч­ного капіталу.

Інтелектуальний капітал державного уп­равління (а це явище дуже складне) слід трактувати насамперед як систему, що має власну структуру і виконує в суспільстві певний набір позитивних функцій. Отже, важливу роль у формуванні його концепції має відігравати структурний функціона­лізм. У зв'язку з цим розглянемо парсонівську трактовку структурного функціоналіз­му.

В її основу покладені чотири функціональ­ні імперативи, характерні для всіх систем «дії», і взаємодії елементів поля інтелекту­ального капіталу державного управління, — ефективна схема AGIL:

•     ціледосягнення: інтелектуальний капітал визначає свої стратегічні і тактичні цілі і до­сягає їх;

•     адаптація: повністю адаптується до зов­нішнього оточення та пристосовує середови­ще до своїх потреб;

•     інтеграція: інтелектуальний капітал пови­нен керувати відносинами трьох інших фун­кціональних імперативів;

•     латентна: інтелектуальний капітал пови­нен живити, підтримувати та оновлювати мо­тивацію індивідів, культурні зразки, що фор­мують мотивацію.

Парсонс розробив схему AGIL для всіх рів­нів своєї теоретичної системи. Соціальні технології — система дій, що виконує фун­кцію адаптації, пристосовуючись і змінюючи зовнішній світ. Владні повноваження вико­нують функцію ціледосягенення, визнача­ють системні цілі та мобілізують ресурси для їх досягнення. Структурний капітал ви­конує функцію інтеграції, контролює сис­темні елементи. Людський капітал виконує функцію підтримки ціннісного зразка, надає агентам норми і цінності, які мотивують їх до дії [18].

Р. Мертон стверджував, що будь-який об'єкт може бути об'єктом структурно-фун­кціонального аналізу, оскільки «є стандарти­зованим явищем (шаблонне і повторюване)», тобто це інституціональна модель, яка вико­нує специфічні функції [17]. Учений виділяє дисфункції і наголошує на тому, що структу­ри й інститути можуть як сприяти збережен­ню інших частин соціальної системи, так і ма­ти для них негативні наслідки. Тобто інтелек­туальний капітал державного управління сприяє формуванню прозорої ефективної системи управління, що дасть змогу утворити громадянське суспільство, та сприятиме зменшенню впливу кланів на державу. Мер-тон розробив концепцію чистого балансу, яка звертає увагу на питання відносної значущос­ті. Ця концепція наголошує на тому, що відповідь на порушене питання може бути пра­вильною, якщо підсумувати позитивні фун­кції та дисфункції і об'єктивно визначити, що переважає. Незважаючи на складність і бага­тогранність інтелектуального капіталу, в на­шому випадку можна стверджувати про його однозначний позитив. Крім того, Мертон увів поняття явних і латентних функцій. Явна функція інтелектуального капіталу держав­ного управління в підсумку спрямована на підвищення якості життя, а латентна — на акумулювання соціального капіталу нової якості.

Варта уваги теорія анемії Р. Мертона, яка аналізує відносини між культурою, структу­рою і аномією. Аномія існує «у випадку неуз­годження між нормами і цілями культури і соціально сформованими здатностями членів групи діяти відповідно до них» [17]. Аномія проявляється найбільш гостро в періоди трансформаційних процесів у соціумі, ці про­цеси характеризуються передусім відсутніс­тю адекватної концепції розвитку суспільс­тва, яка б органічно поєднала культурні зраз­ки, структуру державного управління і мож­ливості громадян. Оскільки структурно-фун­кціональний аналіз трактує соціальну дій­сність як статику, спокій, для формування ці­лісної концепції інтелектуального капіталу державного управління доцільно застосувати також доктрину конфлікту Р. Дарендорфа, Р. Коллінза.

Порівняно зі структурним функціоналіз­мом теорія конфлікту практично не розвине­на. Функціоналізм і теорія конфлікту Дарен-дорфа [14] неповноцінні, оскільки кожна з них зокрема пояснює частину соціального життя. Соціологія повинна вміти пояснювати і впорядкованість, і конфлікт, і структуру, і зміни, як одностайність у суспільстві, так і розбіжність. Отже, у випадку виникнення конфлікту, інтелектуальний капітал держав­ного управління повинен використовувати для аналізу теорію конфлікту; а за наявності впорядкованої структури — застосовувати функціональний підхід. Але існує велика пот­реба в теоретичній позиції, яка б дала змогу розглядати конфлікт і впорядкованість одно­часно.

Соціологія конфлікту Рендала Коллін-за [13] мала винятково узагальнюючий ха­рактер, оскільки аналізувала суспільство у мікроорієнтованому напрямку, порівняно із макротеорією конфлікту Дарендорфа та ін­шими теоріями. Коллінз наголошував, що конфлікт як предмет вивчення було обрано на підставі, яка є, можливо, єдиним централь­ним процесом соціального життя.

Незважаючи на те, що вчений віддавав пе­ревагу теорії особистісного рівня і малому масштабу, він усвідомлював, що «соціологія не може бути успішною лише на мікрорівні» [13, с.11]; теорія конфлікту не може обійтися без соцієтального рівня аналізу. Більшість те­оретиків конфлікту вважали, що соціальні структури мають зовнішній примусовий ха­рактер щодо агента, а за Коллінзом соціальні структури є невіддільними від конкретної людини, яка конструює їх, причому моделі взаємодіють, виявляючи свою сутність. Кол-лінз розглядав соціальні структури скоріше як такі моделі взаємодії, яким притаманний примусовий характер. Хоча більшість теоре­тиків конфлікту вважали, що агент зазнає тиску зі сторони зовнішніх сил. Коллінз твердив, що актор постійно створює і відтво­рює соціальну організацію. Він критикував марксистську теорію як «однофакторне пояс­нення багатофакторного світу» [13, с. 49].

Він узяв за основу крупномасштабні теорії Маркса і Вебера, стверджуючи, що вони, «з певними модифікаціями, забезпечують фундамент конфліктної теорії стратифіка­ції» [13, c. 58]. Домінуюча соціальна верства швидше спроможна створювати згуртовані соціальні групи, поєднані складними мере­жами комунікації, ніж підлегла соціальна верства. Коллінз стверджував, що Маркс та­кож указував на різницю між соціальними прошарками в доступі до системи культури і контролю над нею. Тобто вищі соціальні класи спроможні розробляти чітко сформу­льовані символьні й ідеологічні системи, які вони часто нав'язують нижчим соціальним верствам, що мають менш розвинені систе­ми символів, більшість із яких було нав'яза­но їм тими, хто володіє владою. У Вебера важливим для Коллінза є акцент на ролі держави як засобу контролю над способами насилля. Він перевів увагу з конфлікту в економічній сфері (з приводу засобів вироб­ництва) до конфлікту в сфері держави. У со­ціальних відносинах існує імовірність кон­флікту, оскільки людина або багато людей взаємодіють, і до них може бути використа­ний «жорсткий примус».

Коллінз розробив п'ять принципів аналізу конфлікту, які можна застосувати до будь-я­кої сфери соціального життя. По-перше, Коллінз вважав, що теорія конфлікту повинна вивчати скоріше реальне життя, аніж абстрактні формулювання.

По-друге, Коллінз вважав, що конфліктна теорія стратифікації повинна вивчати вплив на взаємодію матеріальних умов.

По-третє, Коллінз наголошував на тому, що в ситуації нерівності, яка контролює ресурси, намагаються експлуатувати тих, яким не вистачає ресурсів. У процесі перші можуть вигравати завдяки тим, кому ресурсів не вис­тачає.

По-четверте, Коллінз вважав, що теоретик конфлікту повинен досліджувати такі явища культури як переконання та ідеали з позиції інтересів, ресурсів і влади. Очевидно, групи наділені ресурсами і владою, можуть нав'яза­ти свою ідеологію всьому суспільству. Соціо­лог, за Коллінзом, повинен трактувати при­чини соціальних явищ, особливо численні фактори будь-якої форми соціальної пове­дінки.

Коллінз вважає конфліктний підхід цен­тральним у багатьох порівняльно-історичних дослідженнях. Загалом учений намагається проаналізувати теорію конфлікту в широко­му діапазоні, стверджуючи, що вона є відкри­тою для висновків усіх теорій і здається спро­можною враховувати всі рівні соціальної ре­альності. Коллінз намагається відокремити вузькі теорії конфлікту і конфліктну теорію, яку визначає як теорію про організацію сус­пільства людей і груп, і пояснює, чому струк­тури мають саме такий вигляд, в якому вони існують, як і які види змін відбуваються... Конфліктна теорія є узагальнюючим підхо­дом до всієї галузі соціології [13, с. 70]. Отже, Коллінз намагається поєднати багатоманіт­ність синтезу, він розвиває конфліктну тео­рію в ціннісну концепцію.

Е. Гідденс стверджував, що розвиток сучас­ного суспільства відбувається не тільки в тех­нологічному плані, а й в освоєнні людьми від­повідних форм і норм поведінки. У плані со­ціологічної теорії він висунув «теорію струк-турації» — проект інтегративного макро- і мікропідходу до соціальних явищ. На думкою Гідденса, основною сферою для вивчення со­ціальних наук має бути не індивідуальний досвід, не форми соціальної тотальності, а со­ціальний досвід, впорядкований у часі і прос­торі [16]. Цією сферою і повинен бути саме інтелектуальний капітал державного управ­ління.

О. Тофлер пов'язував перехід до суперін-дустріального суспільства з гуманізацією всіх сфер життя сучасної людини на основі інно­ваційних технологій [20]. Оскільки форму­вання інноваційних технологій безпосередньо залежить від інтелектуального капіталу, мало того, саме вони є його закономірною частиною [17; 14; 13], то і формування нової концепції співіснування суспільства має ба­зуватись на інтелектуальному капіталі дер­жавного управління, який повинен відтвори­ти процес соціальної альтернації функцій держави.

Для підтвердження цієї думки Л. Туроу на­голошує на тому, що держава повинна вико­нувати зовсім нові функції, це стосується ви­робництва суспільного блага, яке має певні специфічні характеристики:

•     об'єм суспільного блага не зменшується споживанням, люди не вступають в конку­ренцію, споживаючи блага;

•     не можна заборонити іншим споживачам користуватись ними;

•     споживачі намагаються сховати свою за­цікавленість ним і не нести за нього свою час­тину витрат [3].

Отже, Л. Туроу стверджував, що держава має свою діяльність орієнтувати, насамперед, на соціальну сферу.

Такий науковий підхід призводить до необ­хідності розробляти низку припущень про відносини між конфліктом і різними специ­фічними аспектами стратегічного управління інтелектуальним капіталом державного уп­равління в контексті підвищення якості жит­тя.

Історична практика економічного та соці­ального розвитку суспільства безперечно вказує на те, що політична влада — це ключ до економічного та соціального процвітання держави і її громадян, соціальної та еконо­мічної безпеки, але тільки в тому випадку, коли інтелектуальний капітал державного управління створює ефективні умови і га­рантії для соціальної безпеки людини, реалі­зації та захисту прав і свобод, а передусім її соціально-економічних прав і потреб. Кла­сичний приклад позитивного впливу інтелек­туального капіталу державного управління на соціально-економічний та правовий стан суспільства — історія та доля економічних те­орій Маркса.

К. Поппер своїм аналізом блискуче до­вів [8], що економічні закони, виведені Мар­ксом у період необмеженого капіталізму, умови існування якого він вважав незмінни­ми, — не мають характеру історичного про­роцтва.

Так, наприклад, серед його основних зако­нів — закон зростання бідності або зубожін­ня — не тільки не працює, — суспільство досягнуло успіхів зовсім протилежного харак­теру.

Факти свідчать про те, що розглянутий Марксом феномен «експлуатації» полягає не в механізмі ринку з розвинутою конку­ренцією, як він вважав, а зовсім в інших факторах, зокрема, в поєднанні низької про­дуктивності праці і недорозвиненої ринко­вої конкуренції. Треба також підкреслити, що Маркс не врахував ролі інтелектуально­го капіталу державного управління та соці­альних технологій у вирішенні проблем сус­пільства.

Від часів Маркса життєвий рівень працюю­чих, зокрема робітників, зріс усюди. Це — блискуче спростування теорії Маркса, пере­дусім тому, що переконує у вирішальній ролі підприємців, які зазнали безпосередніх збит­ків через страхування від безробіття замість того, щоб мати прибутки, згідно зі схемою Маркса.

Необмежений капіталізм минув. Демокра­тичний інтервенціонізм у вигляді держав­ного втручання від часів Маркса досяг значних успіхів, а підвищення продуктив­ності праці внаслідок нагромадження капі­талів дало змогу фактично знищити злидні.

За всіх обставин це призводить до підви­щення економічної відповідальності дер­жави.

Це свідчить про те, що, попри безперечно значні помилки, багато вже досягнуто, і це мусить вселяти впевненість, що можна зроби­ти і значно більше, адже залишилося ще так багато з того, що нам слід зробити, і навпаки, чого нам слід уникати.

Історичним прикладом інтервенціонізму держави в забезпечення умов, необхідних для вирішення фундаментальної проблеми сус­пільства, — економічного та соціального процвітання держави та її громадян, — є стратегічний напрям реформ, розпочатих в Україні. Їх реалізація можлива лише за умови активної участі людського капіталу та інте­лектуального капіталу державного управлін­ня, його подальшого розвитку і зміцнення як основи стратегії структурно-інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій, подолання структурних деформа­цій, успадкованих від командно-адміністра­тивної системи [4].

Але необхідно пам'ятати, що спроба пе­ретворити суспільство з допомогою чітко сформульованих теорій раціональності до­водить до порушення тендітної рівноваги між мисленням, емоціями, уявленнями й історичними умовами їх використання і спри­чиняє хаос.

Проаналізувавши теорії К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, П. Бурд'є, Т. Парсонса, Р. Мертона, Р. Дарендорфа, Р. Коллінза, Е. Гідденса, К. Поппера, О. Тофлера, Л. Туроу, мож­на зробити висновок, що концепція «інтелек­туальний капітал державного управління» є логічним продовженням вищезгаданих теорій і повинна мати позитивний вплив на оптимізацію соціального простору.

К. Маркс першим дав визначення капіталу, поєднавши його лише з матеріальними чин­никами та не враховуючи ролі людини і люд­ського капіталу, інтелектуального капіталу державного управління. Становлення кон­цепції «інтелектуальний капітал державного управління» — автор пов'язує із креативним характером інтелектуального капіталу, який має забезпечити соціальну впорядкованість у соціумі (теорія соціального порядку Е. Дюркгейма), мінімізувати конфлікти (Р. Дарендорф, Р. Коллінз) та зайняти про­відне місце в соціальному просторі з метою його оптимізації (Е. Гідденс). Оскільки су­часне суперіндустріальне суспільство ХХІ сто­ліття вимагає новітніх підходів до вирішен­ня сутнісних проблем сьогодення, то й про­цес оптимізації соціального простору має ба­зуватись на засадах застосування інновацій­них методів освоєння потенціалу соціальної системи (О. Тофлер, Л. Туроу). Креативність інтелектуального капіталу прямо пропор­ційно залежить від комплесно-стратегічного, раціонального, професійного підходу до його розвитку саме з боку держави і бюрок­ратії (теорія раціональної бюрократії М. Ве­бера), а ще від ефективної взаємодії поля ін­телектуального капіталу з полем влади (П. Бурд'є). Лише у випадку виконання ви­щезгаданих умов інтелектуальний капітал матиме ефективну функціональну структу­ру (Т. Парсонс, Р. Мертон).

Отже, є всі підстави для такого визначення концепції «інтелектуальний капітал держав­ного управління» це сукупність взаємо­пов'язаних, спільних для всього соціуму струк-турованих багатофункціональних символів, які спрямовані на оптимізацію соціального простору на підставі інноваційних методів ос­воєння потенціалу соціальної системи. Сукуп­ність цих символів у їх взаємодії і розвитку дає можливість суспільству не тільки знаходити рішення проблем, а й долати їх, щоб бути дієз­датним. І, зрештою, ефективно виконувати покладені на нього суспільством функції.

У соціокультурному просторі концепція «інтелектуальний капітал державного управ­ління» має такі теоретико-методологічні можливості: онтологічну, аксеологічну, гносе­ологічну, праксеологічну, акмеологічну.

Онтологічна полягає у дослідженні фун­даментальних законів, принципів соціуму, найбільш сутнісних категорій його існуван­ня, тобто надає концептуальну підставу сформулювати основи теорії поля інтелек­туального капіталу державного управління, розробити його структуру і функції, визна­чити категорії «капітал» та «інтелектуаль­ний капітал державного управління», запро­понувати філософську категорію «якість життя».

Сутнісною характеристикою аксеологічної є аналіз сукупності взаємопов'язаних структурованих багатофункціональних символів, спрямованих на оптимізацію соціального простору, їх взаємодію і розвиток, природи наявних у соціокультурному просторі ціннос­тей, їх зв'язку і узгодження між собою, і трактування інтелектуального капіталу як чин­ника відродження якості життя в сучасній Україні та запобігання стану соціальної аномії.

Гносеологічна повинна сприяти вивченню проблем інтелектуального капіталу держав­ного управління, його впливу на реальний стан суспільства та освоєння потенціалу соці­альної системи з метою оптимізації соціаль­ного простору, достовірності й істинності йо­го пізнання.

Праксеологічна має на меті виявити прин­ципи і методи ефективної діяльності інте­лектуального капіталу державного управ­ління, тобто визначити місце і роль еліти і агент-структурної взаємодії у створенні со­ціального простору нової якості, розробити концепцію стратегічного управління інте­лектуальним капіталом державного управ­ління як механізму оптимізації соціального простору.

Акмеологічна пов'язана з формуванням критеріїв і показників розвитку інтелекту­ального капіталу державного управління в соціокультурному просторі, виділенні вини­каючих у ньому соціальних проблем, розроб­ці і застосуванні методів їх вирішення в кон­тексті концепції стратегічного управління ін­телектуальним капіталом державного управ­ління як механізму оптимізації соціального простору для досягнення стану і параметрів соціокультурних відносин і процесів із метою розвитку суспільства.

Запропонована концепція «інтелектуаль­ний капітал державного управління» має принципове значення для розуміння суті, змісту та ролі процесу подолання системної кризи, що стала наслідком трансформаційних процесів в Україні, та оптимізації соціального простору і, зрештою, «ефективного виконан­ня покладених на нього суспільством фун­кцій», а практична реалізація її теоретико-методологічних можливостей матиме, на нашу думку, такі наслідки:

•  змінить стан інтелектуального капіталу державного управління за мінімально мож­ливі строки відповідно до мети розвитку сус­пільства за допомогою науково обґрунтова­них технологій діагностики його стану і застосування відповідних соціальних та іннова­ційних технологій розвитку;

•  допоможе еліті і висококваліфікованим фахівцям державного управління спрямува­ти агент-структурну взаємодію «взаємо­пов'язаних спільних для всього соціуму структурованих багатофункціональних сим­волів на оптимізацію соціального простору, …що дає можливість суспільству не тільки знаходити рішення проблем, а й долати їх, щоб бути дієздатним»;

•  буде впроваджено концепцію стратегіч­ного управління полем інтелектуального ка­піталу державного управління як механізму оптимізації соціального простору;

• органи державної влади стануть полем застосування науково обґрунтованих соці­альних технологій як інструменту «гнучкого» управління з метою виявлення прихованих величезних потенціалів інтелектуального ка­піталу державного управління і суспільства. Ці резерви потрібно віднайти, насамперед, у взаємодії поля влади і з полями економіки, науки і культури, використавши для цього політичну волю.

Література

1.  Агарков О. А. Інтелектуальний капітал дер­жавного управління України: структура і пер­спективи розвитку // Грані. — 2004. — № 2. — С. 106–112.

2.  Бурдье П. Социология политики: — Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и предисл. Н. А. Шматко. — М.: Socio — Logos, 1993.

3.  Иноземцев В. Перспективы постиндустри­альной теории в меняющемся мире // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антоло­гия / Под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Acade-mia, 1999.

4.  Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002...2011 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України «європейський вибiр» // Урядовий кур'єр. — 2002. — № 100. — С. 5–12.

5.  Коулман Дж. Капитал социальный и челове­ческий // Общественные науки и современ­ность. — 2001. — № 3. — С. 122–139

6.  Критский М. М. Человеческий капитал. — Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1991.

7.  Маркс К. Капитал. Кооперация // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — 2-е изд. — Т. 23. — С. 333–347.

8.  Поппер К. Відкрите суспільство та його воро­ги / Пер. з англ. О. Буценко. — Т. 2. — К.: Основи, 1994.

9.  Щетинин В. Человеческий капитал и неодноз­начность его трактовки // Мировая экономика и международные отношения. — 2001. — № 12. — С. 42–49

10. Bouardieu P. Social Space and Simbolic Power. Sociological Theory, 1989, p. 14–25.

11. Bouardieu P. Rethinking the State: Genesis and Structure of the Bureaucratic Field. Sociological The­ory, 1994, # 12,1–18.

12. Bourdieu P. Forms of Capital // The Sociology of Economic Life. Boulder, 2001.

13. Collins, Randall «Conflict Theory and the Ad­vance of Macro-Historical Sociology «In G. Rit-zer(ed.). Frontiers of Social Theory: The New Synthe­ses. — New York: Columbia University Press, 1990.

14. Dahrendorf, Ralf Class and Class Conflict in In­dustrial Society. Stanford, Calif.: Stanford University Press, 1959.

15. Durkheim, Emile Ethics and the Sociology of Morals. Buffalo: Prometheus Books.1892 / 1997. Mon­tesquieu: Quid Secundatus Politicae Scientiae Insti-tuendae Contulerit. — Oxford: Durkheim Press.

16. Giddens A. The Constitution of Society: Outline of the Theory of Structuration, Berkley: University of California Press, 1984.

17. Merton, Robert K.»Structure Analysis in Socio-logy». In P. Blau (ed.). Approaches to the Study of So­cial Structure. — New York: Free Press 1975.

18. Parsons, Talcott «On Building Social System The­ory: A Personal History». In T. Parsons (ed.), Social Systems and the Evolution of Action Theory. — New York: Free Press, 1977.

19.   Stephanson, A Regarding Postmodernism: A Conversation with Fredric Jameson. In D. Kellner (ed) Postmodernism, Jameson, Critique. — Washin­gton, D. C.: Maisonnenve Press: 1989, p. 43–74.

20.  Toffler A. The Third Wave. — N. Y. , 1980.

21.  Weber, Max The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism. — New York: Scribner's, 1958.



передплатний індекс 09881 про видання | реклама у виданні | контакти | попередня версія сайту